О. Вишневський Сучасна укр педагогіка
.pdfдумку К.Ушинського, сприяють розвитку рис шахрайства і розпусти. Бо "чим менша свобода у людини або у народу, тим більше змушується вона до фальшивої, уявної діяльності і тим нещасливішою вона стає, тому що не живе серйозними інтересами, що випливають з душі...
Психологія ясно вказує на неминучий закон, що цілковитий раб завжди або шахрай, або розпусник, а найчастіше те і те разом" [Ушинський К., 1954: Т. 6.; 349].
Глибина рабського стану людини, зрештою, вимірюється не тим, наскільки її змушують діяти проти власної волі, а тим, наскільки вона погодилася з цим своїм становищем, наскільки прийняла рабство, змирилася з ним. На певному ступені поневолення людина-раб стає навіть прихильником рабства, намагається відстоювати його, "цілувати руки поневолювачам". Формується феномен самопоневолення, "звичка бути рабом". Тоді зовнішня свобода не сприймається людиною, бо вона не бачить в ній сенсу. В одній із своїх праць, К.Ушинський спирається на вислів Брауна, який тут теж варто навести: "Хто може терпіти рабство, не обурюючись проти нього, той уже не гідний свободи, і коли б деспотія (домашня, громадська або шкільна) спричиняла тільки це зло душевного падіння, без інших зол, що їх вона породжує безпосередньо або не безпосередньо, то й тоді деспотизм навряд чи заслуговував би менше ненависті, ніж заслуговує він тепер від людей, які знають, чим здатна стати вільна людина і якою жалюгідною істотою є справжній раб" [Ушинський К., 1954: Т. 5.; 334].
Рабство стосується як людини, так і всього суспільства. Проте, як відзначає С.Франк, у кінцевому рахунку і рабство, і прагнення до свободи йде від окремої людини, бо вона є єдиним двигуном суспільного життя і нічим не можна замінити спонтанне джерело сил, яке йде від духу окремої людини [Франк С., 1992: 115]. Сформоване на рабстві тоталітарне суспільство не може трактуватися як громадянське. С.Франк визначає його як фактичне панування диких звірів над лінивими і заляканими домашніми тваринами [Франк С., 1992: 116]. Перехід від тоталітарного до громадянського суспільства – це найперше відмова від рабства і пізнання та прийняття свободи.
Другою фундаментальною тезою у поглядах К.Ушинського на свободу є те, що вона має для людини сенс лише у поєднанні з її діяльністю. Сама собою ("у чистому вигляді") свобода не тільки не потрібна, але й шкідлива та небезпечна – як чистий кисень, вилучений з повітря. Поза діяльністю вона стає "фальшивим маяком людського життя" [Ушинський К., 1954: Т. 6.; 361]. К. Ушинський підкреслює, що прагнення свободи, будучи прагненням душевним, у своїх витоках пов'язане, йде в парі з прагненнями до свідомої вільної діяльності. Прагнення свободи завжди мусить мати своє призначення і свою допоміжну щодо діяльності функцію, "свою справу" [Ушинський К., 1954: Т. 6.; 349].. Навіть межі свободи визначаються потребами діяльності. Якщо свободи більше, ніж людині потрібно, то це вже на шкоду їй самій [Ушинський К., 1954: Т. 5.; 332–333].
На врахуванні моменту єдності прагнень свободи і прагнень діяльності в людині побудований механізм її уподібнення до тварини, яке здійснюють тоталітарні режими: людину просто позбавляють потреб і можливості власної самостійної діяльності. І оскільки бути бездіяльною, "лінуватися", мати якнайбільше "вихідних" тощо є природним бажанням її тіла, то людина з таким станом легко погоджується. А коли відпадає потреба прагнень і вільної діяльності, то автоматично відпадає і потреба свободи. Бо "...свобода є законна дочка вільної, невтомної праці" [Ушинський К., 1954: Т. 5.; 333]. У такий спосіб і в нашому суспільстві історично виробився механізм творення раба – через звільнення людини від інтенсивної праці, від потреби вільної діяльності.
У ранньому дитинстві – все вирішують батьки, звільняючи водночас дитину від її прямих обов'язків: виконують за неї домашні завдання, "підштовхують" до фальшивої п'ятірки, збирають за дитину металобрухт чи макулатуру, "полегшують" її життя в класі з допомогою подачок учителеві тощо. У школі – на уроці – вільнодіючою істотою є лише вчитель, у той час як дитина
тижнями, роками сидить без діла. Не набагато інакша ситуація і у вищому навчальному закладі. Потреби, а відтак і можливості вільної діяльності, була позбавлена кожна "радянська людина", бо її виживання – бодай жебрацьке – забезпечувала держава. То для чого їй свобода? Маємо, отже, і досвід: аби зробити людину рабом, досить позбавити її потреби турбуватися про себе, –
"полегшити їй життя".
Як вже йшлося вище, рабство визначається двома крайностями – безмежною покорою і безмежною сваволею. Обидві вони ведуть – і раба, і деспота – "до помийної ями цілковитого скотства" [Ушинський К., 1954: Т. 5.; 332].У цьому сенсі переорієнтація людини на активну вільну діяльність є єдиним шляхом віднайти гармонію і полюбити свободу. Почуття свободи добре розвивається саме в народів діяльних, активних, "які немовби шукають небезпеки, труднощів, перешкод, щоб подолати їх..." [Ушинський К., 1954: Т. 5.; 333].
Із сказаного вище випливає ще одна важлива для нашого часу і для нашого виховання думка: свобода особистості – не тільки її природжене і первинне право, але й її суспільний обов'язок. Такий висновок пов'язаний з тим, що лише за умов свободи, лише прийнявши свободу, людина здатна повноцінно виконувати всі інші свої обов'язки. Всяка відмова від свободи – рівнозначна самогубству, але це також гріх, який людина змушена спокутувати. Зрікатися свободи – означає відмовлятися від відповідальності, на що права людина не має.
Громадянське суспільство і держава
Так звана "радянська людина" дотримується погляду на суспільство і громадські інститути як на придатки до державної машини, яка у її свідомості володіє абсолютною силою і владою, а відтак трактується як єдиний чинник інтеґрації суспільства. Свій власний статус така людина вбачає найперше у певній "державній функції" – як "коліщатка" чи "гвинтика" цієї машини. Такий погляд на стан речей дуже імпонує сучасному державному чиновникові. Він ототожнює поняття "держави" і "влади", а всяку незгоду з владою трактує як "опір державі". Це дає йому можливість насаджувати у свідомості людей поняття "недоторканності" і власної влади. Таким чином на себе чиновник переносить вседозволеність колишнього парткерівництва і зухвало користується нею. І буде користуватися до того часу, поки йому суспільство це дозволяє.
Громадянське суспільство відділяє себе від апарату держави і певною мірою протистоїть йому. Воно, як відомо, ґрунтується на ідеях лібералізму і на пріоритетності громадської ідеї над державною. Ця ідея, що є виявом духу громади, знайшла своє формулювання в працях Дж.Локка,Ш.-Л. Монтеск'є та ін. філософів. Держава і державний апарат тут трактуються як витвір суспільства з метою захисту прав та свобод людини і народів.
При цьому слід розрізняти державу як атрибут зовнішнього самовизначення народу, як вияв його незалежності, потреба в чому ніколи не ставиться під сумнів, і апарат чиновників, державні органи, які цю державу обслуговують і репрезентують як ззовні, так і в середині. І, власне, ці органи трактуються як такі, що діють з волі громади, в її інтересах і в окреслених законами межах. Через це громадськість може і повинна протистояти владі, якщо вона таким функціям не відповідає, чинити опір і навіть боротися з нею. Так реалізується спонтанне людське життя, "дух громади", що веде до розподілу влади, до балансу владних прав і можливостей, до дійсної участі людини в управлінні.
Перебудова свідомості людини передбачає її психологічну переорієнтацію – від домінування "вертикальних зв'язків" (погляд "вверх" і "вниз") їй випадає перейти до зв'язків "горизонтальних", на яких будуються різноманітні громадські об'єднання: партії, громади, спілки, асоціації, союзи, фонди, конгреси тощо. На таких психологічних засадах повинно будуватися і місцеве громадське самоврядування.
Таким чином, через подолання відчуття власної залежності від "верхів" і відмову від диктату щодо "низів" – шляхом формування "почуття ліктя", пошуків однодумців – відбувається процес структурування суспільства, без чого воно залишається лише "народом" чи "населенням", а в очах чиновника, – отарою, стадом.
Альтернативність ознак громадянського суспільства, з одного боку, і держави, з іншого, зовсім не означає їх взаємовиключення. Громада і держава потребують одне одного і не можуть існувати одне без одного. Вони є двома різними боками одного і того ж цілісного організму, їх єдність і реалізує в собі євангельську істину: Боже Богові, а кесарево кесарю (Рим., 13, 7). Громадянське суспільство протистоїть як диктатурі держави (тоталітаризму), так і анархізмові, бо держава є інститутом суспільству необхідним.
Такі зміни у свідомості людини сьогодні видаються неминучими і фундаментальними, якщо йдеться про нашу інтеграцію у європейське суспільство. Демократизація людини – це не "дозвіл" ззовні, а внутрішнє усвідомлення своїх прав і свобод, а відтак, і відповідальності. Сприяння становленню нової людини з громадянським мисленням – одне з найважчих стратегічних завдань українського виховання як антиподу виховання комуністичного, "класового". При цьому доводиться брати до уваги, що "кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не можуть одразу перемінитися на вільних громадян, та й колишні несвідомі отари людей не стануть одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібний не тільки час...
Потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство..." [Русова С., 1994: 1243].
Долання "домінанти влади", культу держави, всевладності адміністративної машини у власній свідомості – дійсно нелегкий процес і, на жаль, ми стоїмо лише на його початку. Не менше, ніж закони, нашому суспільству потрібне сьогодні плекання громадянина – впевненого у своїх силах, з розвинутим почуттям гідності. Цьому сприятиме і засвоєння букви та духу Конституції України, стаття 55 якої проголошує: "Кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи...". На цьому шляху з прав окремих людей складаються права всіх громадян у їх ставленні до держави, яка завжди репрезентується наділеним владою чиновником.
Громадянське суспільство і соціальний прогрес
Міфологізоване мислення, сформоване на вічному очікуванні "світлого майбутнього", дещо викривлено сприймає вартості і саму сутність громадянського суспільства. Очевидно, що це – не ідеальне суспільство, бо таких суспільств взагалі не існує. Епітети "добрий" чи "поганий" взагалі не придатні для оцінки громадянського суспільства. Зіставляючи його образ з нашим суспільним досвідом життя при соціалізмі, мусимо сказати собі лише таке: громадянське суспільство – це інакше суспільство, яке ставить до людини цілком інші вимоги. Насправді ці вимоги є значно вищими, ніж вимоги соціалістичного суспільства, і, власне, за рахунок цього, глибше і якісніше реалізуючи себе, людина в громадянському суспільстві домагається більшого, розвивається інтенсивніше, одержує більші господарські і культурні результати, а з нею удосконалюється і само суспільство.
Громадянське суспільство за своєю природою являє собою єдність, що ґрунтується на волі свобідних громадян і на їх готовності до співпраці. Як підкреслює С.Франк, це не зовнішній засіб задоволення потреб окремих людей, а саме форма громадської співпраці. У цьому суспільстві кожна людина займає своє природовідповідне місце у суспільній ієрархії, виконує властиву їй функцію і саме на цьому місці реалізує своє право на рівну гідність. "Демократія – не
влада всіх, а служіння всіх. Не хижацьке, корисливе чи владолюбне бажання всіх людей чи "народу" бути господарем і розпорядником своєї долі, державним володарем життя, ... а почуття обов'язку активної співпраці всіх у загальному служінні правді" [Франк С., 1992: 124].
Зрештою, таке філософське визначення громадянського суспільства ще не розкриває його дійсної глибинної і суперечливої сутності. Оскільки воно ґрунтується на свободі людини і народів, то це, природно, зумовлює конкуренцію. Як зауважує Г.Ващенко, філософською засадою цього суспільства є визнання того, що "вільно діючі сили природи (включаючи сюди людину) завше приходять до кращого". На жаль, реалізація цієї благородної ідеї через конкуренцію веде до жахливої експлуатації людини людиною, до величезної майнової нерівності, а звідси і до класової ворожнечі. І саме ця обставина спонукає до висновку, що капіталізм і соціалізм – це не "кращий" і "гірший" лад. Вони просто різні. Але якщо соціалізм вигідний слабким, лінивим і тим, хто стоїть біля розподілу благ (і через це неминуче веде до застою і занепаду), то капіталізм зручний сильним і працьовитим, а тому стимулює розвиток суспільства. Він змушує людину напружуватися, реалізовувати в собі все, що дала природа, і таким чином виживати. Через це він (капіталізм) видається часом важким, жорстоким щодо слабких та лінивих.
За цих умов, як зауважує Г.Ващенко, конкуренція не завжди призводить до перемоги кращих – "частіше перемагають не мудріші, а бистріші, не справедливіші, а підступніші" [Ващенко Г., 1997: 402–403].
Г.Ващенко відзначає також, що сучасне громадянське суспільство (капіталізм) призвело до морального погіршення людини, до її духовного падіння. Філософія утилітаризму і прагматизму стала сприятливим ґрунтом для проростання антропоцентризму. І, власне, на ній лежить відповідальність за моральне падіння сучасної людини [Ващенко Г., 1997: 409]. У цьому сенсі середньовіччя, якому був характерний "дух високого пориву від землі, від грубої матерії до Неба...", стояло вище, ніж деякі сучасні суспільства [Ващенко Г., 1997: 402]. Середньовіччя вірило в провидіння, а тому почувало себе оптимістично і спокійно. Такі настрої сприяли розвиткові духовної культури і заважали розвитку культури матеріальної. "Ставлячи на перше місце в житті високі духовні вартості, людина і в собі цінила, в першу чергу, свою духовну природу, що розглядається як образ Божий [Ващенко Г., 1997: 403].
В цілому, отже, Г.Ващенко не ідеалізує сучасне громадянське суспільство європейських країн. Він відзначає, що погляд сучасної людини спрямований до землі. "Мета її – не високі духовні блага, а блага матеріальні, гра, насолода відчуттєвими радощами і вигодами життя" [Ващенко Г., 1997: 404]. Погоня за цими радощами і благами, власне, й зумовлює жорстоку боротьбу і конкуренцію. В свою чергу це спричиняє засилля раціоналізму, природознавчих і математичних наук. Натомість сильно підупала цінність духовних благ, честі, сумління, гідності. В підступному вчинкові, що досягає мети, сучасна людина в багатьох випадках вбачає вияв розуму, перевагу над іншими. Нерідко в суспільстві пошаною користуються такі люди, діяльність яких повністю суперечить засадам моралі. І це характерно не лише нам, але й дозрілим демократіям Заходу.
Сказане вище дає, таким чином, підстави зробити висновок, що жоден із соціальних устроїв – ні соціалізм, ні капіталізм – у своїх "чистих варіантах" не витримують критики і не забезпечують надійний захист людині – перший тому, що веде до тотальних злиднів (прикладом сьогодні є Північна Корея), а другий – тому, що за умов конкуренції зумовлює розвиток егоїзму і класового розшарування. Проте шанс стати багатим, забезпечити матеріальний добробут і матеріальний прогрес має суспільство громадянське. Воно ж має і матеріальну можливість допомогти людині слабшій. Так званий "шведський соціалізм", на який часто із заздрістю поглядаємо, побудований не на "пролетарських",а на громадянських цінностях.
На шляху до гармонії громадянського суспільства
Як відомо, в минулому було чимало спроб змінити вектор історичного розвитку людства і таким чином "ощасливити" його. Такі спроби породили і низку своєрідних концепцій суспільного розвитку.
Так, ідеологи фашизму і комунізму, як, зрештою, й інших тоталітарних режимів, відстоюють тезу про закономірність і неминучість боротьби, яка нібито є головним двигуном історії. Вона трактується як фактор позитивний, що в кінцевому підсумку веде до добра. Зокрема, більшовицька ідеологія орієнтує на так звану "класову боротьбу", на революцію. Мета цієї боротьби – знищення класу експлуататорів і становлення диктатури "трудящих".
У свою чергу фашизм таким "об'єктивним" законом історії вважає боротьбу окремих людей і народів за право бути провідною силою. Є щось від таких поглядів і в сучасному російському шовінізмі. Сильна нація і сильна людина, відповідно до таких поглядів, повинна йти до своєї мети шляхом поневолення і знищення слабших. Наслідком такої боротьби має бути панування сильних. В обидвох випадках обґрунтовується доцільність боротьби і заперечуються пріоритети моралі.
Ідеологіям класової чи міжнаціональної боротьби і ненависті громадянське суспільство протиставляє ідеал суспільної гармонії та практику толерантного ставлення до інших політичних, етнічних чи конфесійних поглядів. Як і будь-які інші ідеали, він не може бути здійснений до кінця, але саме визнання його і прагнення до нього орієнтує людину і суспільство до злагоди та до хоча б відносної єдності. Це означає, що воно (громадянське суспільство) орієнтується на еволюційний шлях розвитку – не тільки як головний, але й як природовідповідний. Ці засади відкидають ненависть і жорстокість, війни і революції – як стратегію і тактику сил зла, хоча застосування сили в обороні добра, зокрема, в обороні батьківщини від ворога, не виключається. Звідси конфлікти і колізії, характерні для будь-якого суспільства, включаючи класові і міжетнічні, повинні вирішуватися, виходячи з пріоритету ідеалів добра, справедливості, правди, сумління тощо. На думку Г.Ващенка, духовна криза в сучасних європейських суспільствах дуже заважає реалізації такого погляду на речі. А тому, гостро критикуючи як комунізм та фашизм з їх канібалізмом, з одного боку, так і капіталізм з його бездуховністю і прагненням до матеріальної наживи, з другого, він доходить висновку, що майбутній суспільний лад не буде ні капіталістичним, ні комуністичним – "він буде якимсь іншим" – пише він. "В ньому має бути забезпечена справжня, а не номінальна свобода людини; в ньому не мусить мати місця експлуатація і поневолення в будь-якій формі, чи то в формі економічного примусу, чи то в формі терору. Життєвий рівень людини майбутнього мусить бути високим і то не лише з боку матеріального, а й духовного. В основу стосунків між людьми має бути покладена не конкуренція і нещадна боротьба, а пошана людської гідності й висока християнська мораль". Таке суспільство він називає "неодемократією" [Ващенко Г., 1997: 406].
Слід відзначити, що ідея "капіталізму з людським обличчям" видається більш життєздатною, ніж ідея такого ж соціалізму – хоча б тому, що перший стимулює розвиток сил і здібностей людини та суспільства і цим робить можливим втілення такої ідеї, тим часом як соціалізм – веде до занепаду і стагнації, бо орієнтує людину на дармовий комфорт і лінивство. Сьогодні ідея "капіталізму з людським обличчям" знаходить не тільки ідеологічних прихильників, але й частково практичне втілення в ряді "поміркованих" суспільств, зокрема в Європі (Австрія, Голландія, Швеція та ін.).
На думку Г.Ващенка, в побудові такого суспільства ключову роль має відіграти виховання, що
кладе в основу ідею свободи і всіх інших громадянських вартостей [Ващенко Г., 1997: 405]. Має залишитися в силі гасло Руссо, що треба виховувати вільну людину, себто повноцінну творчу особистість, але водночас виховання повинно враховувати, що, крім прагнень до добра і правди, людина має потяг і до зла та егоїзму. "Отже, покладатися у вихованні на стихію, зводити його виключно до розвитку було б дуже небезпечним і для окремої людини, і для суспільства" [Ващенко Г., 1997: 405]. Відповідно таку прогнозовану систему виховання Г.Ващенко називає системою "педагогічного неолібералізму" [Ващенко Г., 1997: 406].
Повертаючись до практичних завдань сучасної української педагогіки, мусимо визнати, що серйозної роботи з навчання і прищеплення нашим дітям громадянських вартостей в офіційній освіті ще й не розпочато. За цих умов наша молодь осягає ці вартості стихійно, здебільшого шляхом спостережень за практичним життям, з випадкових розмов, із закордонних фільмів тощо. Складність громадянського виховання поглиблюється тим, що деякі із засад демократії і тепер – в умовах начебто "демократичного ладу" – зазнають наруги, нехтування, а відтак і використовуються з метою реставрації тоталітаризму і шовінізму. Дискредитація демократії здійснюється, на жаль, у судочинстві, в охороні громадського порядку, у сфері привласнення матеріальних благ тощо. Не готові до громадянського виховання і наші вчителі та батьки.
Водночас очевидно, що громадянські вартості і громадянське виховання не можна ні замінити законами, ні нашвидкуруч ("революційно") насадити в людині зверху. Це засвоєння – процес довгий, який вимагає напруги, старанності і терпеливості з боку кожного, кого це стосується.
Громадянські вартості в українській традиції
Громадянські вартості виробляються і засвоюються суспільством протягом всієї його історії, але остаточно формуються в процесі переходу від феодально-деспотичного укладу життя до стосунків природної рівності. Вони віддзеркалюють і регулюють ставлення людини до людини та людини до суспільства і держави. І якщо національні вартості відбивають прагнення нації до свободи, самовираження і державності, незважаючи на те, про який суспільний устрій ідеться, то громадянські вартості відбивають сучасні прагнення нашого народу позбутися диктатури людини над людиною і побудувати державу правову, де все регулюється законом, і де кожна людина мала б змогу повноцінно реалізувати себе.
Український народ дуже рано, раніше від деяких інших народів, відчув прихильність до громадянських (демократичних) цінностей і вже в середні віки був їх "експортером" навіть у Західну Європу. Він завжди дотримувався віри в ідеали добра і намагався переносити їх на своє суспільне життя. Про це переконливо свідчать наші правові джерела: "Руська правда", "Литовський Руський статут" та кодекс " Прав, по котрим судиться". Наші правові норми заперечували кару смерті та невільництво, з пошаною ставилися до цінностей родинного життя. В цьому контексті і демократична конституція Пилипа Орлика не була винятковістю.
Не зайвим буде навести і свідчення відомого мислителя XIX ст. П.Куліша: "...Не жалюгідний народ приєднався у XVII ст. до Московського царства. Він переважно складався із характерів самостійних, гордих усвідомленням своєї людської гідності; він у своїх нравах і поняттях зберігав і зберігає начало вищої громадянськості; він дав Росії безліч енергійних діячів, вплив яких сприяв розвитку державної сили російського народу" [Куліш П., 1989: Т. 2; 476].
Самоуправління українських громад має дуже давню традицію. На загальному сході обирали старосту села (війта), десятських та ін. Демократизм таких громад найповніше втілився в організації Запорізької Січі та Гетьманської влади.
Українська історія знає багато інших форм громадської організації, співпраці, взаємодопомоги – чумацькі валки, артілі, толока, супряга тощо. З дитинства в людині формувалося переконання в доцільності громадської співпраці. В очах громади трудова допомога тим, кому це необхідно, була почесною справою, і людина сприймала свій обов'язок під впливом громадської думки. Хоч траплялися й винятки, коли окремі громадяни не сприймали цю громадську мораль і провадили життя за принципом "моя хата скраю", зокрема, коли йшлося про життя політичне.
Сторіччя неволі, а особливо роки більшовицького режиму, глибоко позначилися на стані нашої ментальності – сформувалося нице почуття меншовартості, прагнення відчути над собою "міцну руку", а відтак і бажання хоча б трішечки побути "такою рукою" для інших. Уроки демократії для нас видаються сьогодні дуже нелегкими.
Базові цінності сучасного громадянського суспільства
Виховати громадянина означає ввести його в систему цінностей демократії. Ця система виводиться з сутності громадянського суспільства як усієї сукупності суспільних стосунків, що не є державними, не контролюються державою і перебувають поза сферою її впливу і регламентації. Громадянське суспільство – це звільнена від держави царина спонтанного самовияву вільних індивідів, їх добровільної організації. В цьому сенсі воно – самодостатнє і втілюється у приватному житті, у приватній власності, в ринкових стосунках, у вільному обміні духовними, політичними, моральними і релігійними вартостями. Європейські громадянські суспільства будуються на волевиявленні громадян і мають своїм загальним орієнтиром традиційнохристиянську систему вартостей. Але в цій системі, як уже говорилося, є й специфічні ідеали і норми, що відбивають внутрішню сутність демократичного устрою. В їхній ієрархії чільне місце посідають права, свободи і обов'язки людини; рівність громадян, зокрема і перед законом; самовідповідальність; верховенство закону над волею людини; суверенітет особи; етнічна, соціальна, расова, конфесійна тощо толерантність; повага до демократичних виборів і до демократично обраної влади як вияв відповідальності виборця; прагнення до соціальної гармонії; культура соціальних стосунків тощо. Всі ці та інші вартості демократії втілюються в культурі, в стосунках людей, складають основу демократичного виховання молоді, що розпочинається вивченням їх змісту і завершується вірою у відповідні ідеали і готовність їх відстоювати.
Засвоєння демократичних вартостей сучасною дитиною означає, крім всього іншого, ще й відкритість європейській культурі, без якої навіть над найрозумнішою людиною тяжітимуть "уривчастість, невиразність, неповнота, однобічність, недовершеність відомостей і понять..." [Ушинський К., 1954: Т. 1; 278].
Еволюція суспільств постійно зумовлює певне уточнення вартостей, що цілком природно. Проте серед них є і такі, що вважаються засадними вже протягом довгого історичного відрізку часу. Зупинимось на деяких з них детальніше.
Рівність громадян. Ідея рівності громадян в історії дуже часто була ареною гострих суперечок. Це пояснюється схильністю різних класів і суспільних груп людей трактувати її посвоєму.
По-перше, ідея рівності розглядається через призму споживчих, переважно матеріальних потреб людини. Відповідно до цих поглядів усі люди повинні бути рівними при розподілі благ. Це – "розподільча демократія", її, загалом, і дотримувався більшовизм, але реалізувати її ж вимоги до кінця не зміг, бо вона вимагала певної скромності та обмежень і від керівної еліти, а еліта цього ніяк не хотіла.
"Розподільча демократія" добре узгоджується з люмпенською ментальністю. Вона стимулює в людині лише споживацькі прагнення і була розрахована на експлуатацію села, проїдання корисних копалин та іншої сировини. На відміну від ідеалістичних гасел французької революції ("Рівність, свобода, братерство") російський більшовизм висунув гасла, розраховані на задоволення матеріальних прагнень: "Хліб, земля, мир".
По-друге, ідея рівності трактується і крізь призму рівних можливостей самореалізації. Цей підхід передбачає вирішальну участь людини у творенні благ і в самозабезпеченні ними, що, звичайно, зумовлює і певну нерівність у споживанні. Як людина зуміє працювати, що зможе винести на ринок праці (силу, кмітливість, винахідливість, старанність, талант тощо), такою буде її заробітна платня, а звідси і все інше. Ця рівність вигідна сильним і працьовитим. Саме так трактується рівність у громадянському суспільстві.
В основі такого рішення проблеми рівності лежить погляд на людське суспільство як на цілісний організм, що, як і все у природі, має ієрархічну будову. Воно (суспільство) не є однорідною купою окремих частин, а система, яка функціонує у своїй цілості. Множинність тут підпорядковується єдності, а тому структура суспільства має завжди форму пірамідальної ієрархії. Всяке суспільство є олігократією, владою меншості над більшістю. Режим відрізняється лише тим, як керівна меншість створюється: шляхом узурпації влади чи волею більшості громадян, за спиною народу чи самим народом. Нарешті – чи народ може поміняти людей, які складають правлячу меншість, чи він такої можливості не має. Так функціонують суспільства демократичні і суспільства тоталітарні. В цьому сенсі революції, які начебто намагаються встановити "рівність", звичайно, лише перекидають, руйнують піраміду і в цей спосіб формують нову, такої ж будови пірамідальну ієрархію.
У ієрархічній структурі суспільства кожна людина займає своє природовідповідне місце. І мірилом правильності суспільного устрою є не те, наскільки цей устрій задовольняє побажання, заздрісні посягання і користолюбство кожної людини, а в тому, наскільки він забезпечує правильний ієрархізм, тобто дійсно ставить людину на те місце, яке відповідає її достоїнствам і здібностям. Зауважимо принагідно, що саме тут демократичні устрої дають "збої", бо не завжди виграють розумні і чесні.
Зважаючи на сказане вище, соціальна рівність розподільчого типу взагалі неможлива, як неможливо встановити фізичну чи розумову рівність між людьми. Класовий підхід до вирішення цієї проблеми послаблює шанси цього закону, веде до виродження здорового ієрархізму, усунення його, але ще ніколи в історії до рівності не приводив. "Як люди завжди не рівні за своїми фізичними і душевними якостями, так вони не рівні за своїми соціальними становищами, за своїми правами і обов'язками" [Франк С., 1992: 118].
Демократія рівних можливостей лежить в основі громадянського співжиття людей. Вона визнає, що спроба "рівняти" людей у сфері розподілу і споживання призводить до занепаду суспільства, втрати ним продуктивності і життєздатності. Такі спроби не мають під собою ніяких об'єктивних законів, а є лише тотальним виразом заздрості, бажання, щоб інший не став вище, ніж я, і не мав більше від мене. Як уже йшлося, ставлення до слабких у такому суспільстві регулюється моральними законами, через механізм гуманітарної (добровільної) допомоги з боку громадськості і держави.
Варто відзначити, що багаторічна орієнтація свідомості на "розподільчу демократію" глибоко позначилася на нашому світогляді, зумовила формування споживацьких настроїв і зруйнувала почуття самовідповідальності та вміння користуватися свободою.
Повага до приватної власності. Людина реалізує себе не лише через своє тіло, але й спирається на те матеріальне середовище, у якому живе. Основу його складає приватна власність, яка є категоричною передумовою духовно-тілесного буття людини. Вона є реальною
економічною основою її свободи і фундаментом громадянського суспільства. Володіння власністю є також здійсненням природного абсолютного права людини, обов'язковою умовою її нормального життя і свободи. В широкому суспільному сенсі – власність є основою громадянських засад співжиття людей. "...Право особистої власності є абсолютно необхідна і невід'ємна основа суспільного життя, поза якою таке життя взагалі не мислиться" [Франк С., 1992: 143].
Не може бути вільною людина, яка, незалежно від своїх старань і кваліфікації, за свою працю отримує лише стільки, щоб їй вистачило на прохарчування – до наступної зарплати. Праця – найдорожчий товар і, винісши її на ринок, людина повинна мати таку заробітну платню, котра дозволяла б їй і нагромаджувати кошти, відкладати про запас, а в цей спосіб формувати свій "фонд" приватної власності. За таких умов людина намагатиметься поліпшувати й удосконалювати свою працю і цим підвищувати її ціну, а отже, і власний прибуток. Це й стає передумовою її життєвої незалежності, захищеності, самовпевненості, а відтак і збагачення всього суспільства.
Людині з розвинутим почуттям приватної власності чужі споживацькі настрої і заздрість. Натомість вона виявляє бережливість, ощадність, акуратність і менше задивляється на "чуже". Власність веде і до розвитку працьовитості та поваги до чужої праці.
Повага до приватної власності як передумови прав і свобод – ознака вільної людини; натомість тяжіння до громадської чи так званої "колективної" власності засвідчує наявність рабської психології і небажання жити лише за свій рахунок, брати на себе тягар свободи. Така людина часто схильна забрати щось у когось, вкрасти, розподілити. І вона знаходить виправдання таким діям у сумновідомій формулі: "експропріація експропріаторів".
Нарешті слід зауважити, що сьогоднішня драма нашого старшого покоління в тому, що воно не має власності, і що, фактично, ніколи її не мало. Ці мізерні заощадження, які "тепер десь поділись", в дійсності ніколи – і за часів існування Союзу – цінності не мали, бо не забезпечувалися ні золотом, ні товарами, ні життєздатною економікою. Розвал Союзу лише легалізував те, що насправді вже було – завдяки "мудрій" політиці комуністів.
Самовідповідальність людини. Суспільні обов'язки – лише частка того, що людина повинна платити за право бути вільною. Насправді ж найважчою і незвичною ношею для сучасної нашої людини є її здатність відповідати за власне життя. Життя в неволі привчає в'язня до тяжких умов, але воно – відносно безтурботне. Так звана "радянська людина" звикла вимагати, щоб "хтось їй щось давав" – квартиру, "безплатне" лікування, дешеві харчі, допомогу на старість тощо. При цьому не прийнято було задумуватися над тим, звідки і за чий рахунок все це береться. Так нівелюється природне для людини почуття самовідповідальності, а повернення до неї в сучасних умовах видається їй великою бідою.
Людина громадянського суспільства про себе повинна турбуватися сама. Вона, як білка, котра на відміну від свійської тварини, має повну свободу, але сама відповідає за власне життя: ні від кого не залежить і ні від кого нічого не вимагає, не просить. У цьому сенсі вона істота самовідповідальна. Безтурботне життя – в неволі – часто видається комфортним, але воно руйнівно впливає на душу людини, на її характер: вона стає немічною і лінивою.Становлення почуття самовідповідальності – навпаки, процес болісний, і сьогодні він є однією з головних причин психологічного дискомфорту людини. Ситуація нагадує випадок, коли б людина довгі роки купалася і умивалася лише в теплій воді, а їй раптом запропонували б стрибати в ополонку; їй це зробити важко, хоча іншим людям крижана вода видається нормальною і робить їх здоровішими.
Почуття самовідповідальності веде до розвитку в характері людини рис підприємливості, ініціативності, творчості тощо. І коли такі риси стають характерними для більшості людей, то
суспільство має шанс досягнути господарського успіху і добробуту. Воно стає життєздатним. Громадське і особисте. Людина створена для спільного життя з істотами собі подібними. Ця
соціальна сутність глибоко вкорінена в ній і не в її волі – жити в соціальному середовищі, чи ні. Потребу бути з людьми людина носить з собою навіть тоді, коли її з ними розлучають. Схильність до об'єднання закладена в людині самою природою. Людська особистість не може розвиватися і удосконалюватися поза суспільством.
Ця суспільна сутність людини зумовила і потребу її самоусвідомлення в тій ділянці. Як відомо, виховання громадянина було предметом уваги ще в стародавній Греції (Сократ, Платон, Аристотель та ін.).Вже тоді як центральне визначилося питання стосунків людини і суспільства. Платон виходив з пріоритету інтересів суспільства. Але при цьому він переносив це протиріччя у площину поняття людини і обґрунтовував ідею гармонії у самій людині, де сходяться особисте і громадське начала.
Трактуючи далі цю ідею, Аристотель розрізняв відповідно доброчесність людини і доброчесність громадянина. Він визнавав рівність громадян, і в цьому контексті позитивно звучало його визначення, що громадським обов'язком є добре владарювати і добре підкорятися. Ці ідеї, як відомо, втілювалися в політичному житті Афін: громадяни мали право обирати і бути обраними, займати посади, володіти майном, бути суддями, мали бути законослухняними, а отже, поважати і права інших тощо.
У давні часи, зрештою, зароджуються і дві крайності, які позначилися на всій історії стосунків людини і суспільства.
Зодного боку, – це зневажливе ставлення до інтересів власної держави та зосередження уваги на людині з її особистими потребами. Чимало носіїв таких поглядів маємо і серед наших сучасних політиків, які згадують про Конституцію України лише тоді, коли їм вигідно. Це – космополітизм, що близький до анархізму, коли особисте ставлять над суспільними правами, декларується свобода людини від громадських обов'язків, а звідси й ідея вільного виховання, осягнення людиною гармонії лише з собою і з природою. У педагогіці подібний світогляд репрезентований іменами Ж.Ж.Руссо, Л.Толстого та ін.
Здругого боку, – стосунки людини і суспільства вирішуються в контексті авторитарності громадського устрою – однобоко, з акцентом на пріоритети суспільного начала – часто до такої віри, що інтереси людини до уваги не беруться (Згадаймо Маяковського: "Единица – вздор, единица – ноль..."). Таке трактування властиве тоталітарним режимам. Проголосивши головною ідею нації, фашисти повністю підпорядковували їй людину. Комуністична ідея теж зорієнтована на "щастя всього людства", задля чого приносились у жертву мільйони окремих людей. Таким чином, центральним стає поняття безликого "колективу" ("трудового колективу" тощо), долю якого визначає керівник, що начебто діє від імені держави і суспільства. Такий керівник протиставляє себе масі, дивиться на неї згори. Це позначилося і на партійному лексиконі: "людський фактор", "нагодувати народ" тощо.
Громадянське суспільство вирішує проблему особистого і суспільного на ґрунті рівності та на балансі прав, свобод і обов'язків людини. Воно, зокрема, ревно оберігає особистість, але водночас вимагає від неї і дотримання обов'язків щодо суспільства та держави. Одиниці, які складають суспільство, мають право на свою окремішність "і всі спроби відібрати їх і урівняти в суспільному житті слід називати тоталітаризмом" [Войтило К., 1991: 29–60). До речі, звідси йде тенденція стандартизувати дітей у класі, зокрема із допомогою "єдиної державної форми", єдиних підручників тощо.
Схильність і потребу людини бути істотою суспільною всіляко підкреслював К.Ушинський. Своє розуміння людини у суспільстві він виводив з тези про їхню єдність: "Суспільство – це єднання самостійних особистостей, у якому за принципом поділу праці сила суспільства