О. Вишневський Сучасна укр педагогіка

Завдання для самоконтролю

1.Що є головним джерелом мотивації моральної поведінки людини?

2.Що розуміється під терміном "опредмечення віри"?

3.Що є джерелом духовності? Дайте визначення поняття духовності.

4.Прокоментуйте функцію мистецтва у розвитку духовності людини.

5.Назвіть головні особливості людини духовного складу.

Розділ 17. Системно-ціннісний підхід

до визначення змісту виховання і розвитку

Відповідно до сказаного у попередніх розділах зміст виховання і розвитку неможливо визначити як поняття абсолютне, незалежне. Він завжди узгоджується з духовним полем суспільства, яке у свою чергу визначається головним ідеалом, а також, зрозуміло, суспільним устроєм. Саме тому в цьому розділі ми розглядатимемо його виключно як складову системи.

Очевидно також, що зміст виховання і розвитку повинен мати виразну структуру, що має особливе значення у вирішенні практичних завдань, таких як розробка програм і планів виховної роботи, різних заходів тощо.

Усе це зумовлює потребу і чіткого висвітлення та обґрунтування системи цінностей, якою визначається зміст виховання та його напрямки.

Природа цінностей виховання і розвитку

Вважається, що виховання і розвиток будуються на досвіді народу, спираються на різні форми культури, на досягненнях наук тощо. Проте в усіх цих чинниках завжди визначальне місце займають втілені в них цінності. Саме вони через культуру, через традиції, філософію, релігію тощо вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал, дають відповіді на фундаментальні запитання: на що орієнтується молодь – на добро чи на зло? – на віру в духовні чи в матеріальні блага? – на культ сили чи на культ духу? Що береться за взірець – життя Христа, життя Павки Корчагіна чи Рембо?

Очевидно, що між системою цінностей, стратегією та методами виховання і розвитку існує взаємна залежність. Цінності визначають зміст виховання, а стратегія і методи ставлять собі за мету прищепити молоді віру у прийняті цінності. Яку систему суспільство вибирає, таким мусить бути і характер виховання та розвитку в сім'ї, школі, в суспільстві. В дійсності, виховання – це не що інше, як "приєднання до ієрархії вартостей, добровільно обраної, засвоєної і реалізованої шляхом відповідної діяльності" [“Вартості у процесі ...”, 1992: 96]. У цьому сенсі обов'язок виховника – наблизити цінності до дитини, подавши їх у прийнятній для неї формі, розвивати їх у її свідомості [“Вартості у процесі ...”, 1992: 3–4]і сприяти їх інтеріоризації з таким розрахунком, щоб вони ставали її діючим світоглядом.

Цінності мають ідеальну природу, тобто можемо стверджувати, що вони є певною ієрархічною системою ідеалів, фундаментальних понять і цілей, якими живе суспільство і в здійсненні яких вбачає сенс свого існування. Зрештою, вони (цінності) можуть трактуватися як в контексті життя всього суспільства, так і крізь призму життя окремої людини. Проте саме в

першому випадку вони слугують певним загальним "еталоном", на який виховання та розвиток орієнтуються.

Кожен народ протягом своєї історії виробляє свою систему цінностей, що віддзеркалює його характер, соціально-економічний стан, політичний устрій тощо. Радикальні зміни в житті народу завжди супроводжуються переоцінкою цінностей, що веде до зміни світогляду.

Водночас, цінності кожного народу мають свої пріоритети, особливо, коли йдеться про так звані суспільні цінності (societal values), на яких позначаються особливості культури різних суспільств. Так, за свідченням проф. Дж.Т.Фоутса, в системі вартостей американського суспільства надзвичайно цінуються: самодисципліна в праці, честолюбство, незалежність мислення, повага до людини, самоконтроль, суспільна відповідальність, порядність і чесність. Не важко відчути, що на цьому виборі позначився вплив прагматичного світогляду і прагнення до матеріального успіху. Схильність студентів до таких вартостей всіляко заохочується. Водночас у східних культурах помітне місце займає конформізм, колективізм, покірність щодо влади тощо [Фоутс Г., 1993: 123–184].

Опредмечення цінностей

Ідеальна природа цінностей зумовлює те, що вони є найперше предметом визнання і віри. І це, очевидно, – одна з їхніх головних прикмет: цінності стосуються також тих найпотаємніших глибин людської душі, які не можна осягнути раціоналістичним мисленням. У певному сенсі вони репрезентують і стан духовності людини та суспільства, а відтак носять і містичний (ірраціональний) характер. Людина багато що сприймає на віру, на багато що просто сподівається, багато що любить – і все це далеко не завжди обґрунтовано.

Природа цінностей передбачає також їх опредмечення, тобто певне матеріальне втілення, що робить їх доступними для сприйняття, служить засобом їх передачі від людини до людини, засобом їх поширення. Можемо визначити щонайменше три головні форми такого опредмечення.

1.Кодекси цінностей, тобто в тій чи іншій мірі систематизований перелік їх у формі певних вербальних правил, вимог, законів, заборон, визначень тощо (Див. нижче). У християнській філософії таку функцію виконує "Катехизис". Був колись, як відомо, і т.зв. "Моральний кодекс будівника комунізму", хоча насправді моралі тут стосувалися заледве чотири пункти з дванадцяти.

2.Цінності опредмечуються у формі якостей людської душі, що презентується назовні певними вчинками, всією поведінкою людини. Власне, тоді ми говоримо про виховання прикладом і на прикладі. В широкому сенсі сюди віднесемо і міжнаціональні та соціальні стосунки окремих людей, їх груп та народів. Люди, громадські об'єднання і партії, держави тощо – завжди демонструють свою прихильність до тих чи інших вартостей, відстоюють їх і прагнуть їх поширення.

3.Нарешті, цінності втілюються в різних формах культури. Сфера такого опредмечення дуже широка і включає найперше: філософію, літературу, мову, мистецтво, релігію і Святе Письмо, традиції, втілені у звичаях та обрядах, державну і народну символіки, ідеологічні, моральні та правові джерела і чинники (конституцію, кодекси законів, міжнародні документи типу Загальної декларації прав людини тощо).

Як кодекси, так і моральні вчинки людей і, особливо, різні форми культури, власне, й

стають самодостатніми чинниками виховання саме тому, що несуть в собі вартості. Зрештою, та обставина, що вони в більшості випадків опредмечені імпліцитно, "приховано", зумовлює два важливі для практики виховання моменти. По-перше, через предмет цінності часто засвоюються інтуїтивно, неусвідомлено для самої людини. Через це добра книжка, народні звичаї, картина чи музика виховують людину і без участі виховника, їхній вплив є самодостатнім. "Немає такої

книжки і такої науки, – пише К.Ушинський, – яка не зачіпала б хоч якоюсь мірою серця дитини, а від цих маленьких зачіпань утворюються рисочки, а з цих рисочок утворюються асоціації, а з цих асоціацій іноді складаються потім такі джерела схильностей і пристрастей, які вже неспроможна перебороти й доросла людина" [Ушинський К., 1983: Т. 1; 263]. По-друге, предметна "прихованість" цінностей часто призводить до того, що в організації виховання не завжди бачимо дійсний зміст предмета, а тому часто (іноді помилково) вдаємося до предмета не з тими вартостями і не того призначення, на які вказують нам наші цілі. Прикладом цього може бути сьогодні виховна функція свят: досі у нашій свідомості та практиці виховання співіснують образи Святого Миколая і Діда Мороза, свят Нового року і Різдва Христового, не розрізняємо понять "неділя" і "вихідний день". Ба, навіть намагаємося поєднати педагогічну спадщину А.Макаренка і Г.Ващенка. Тим часом, усе це носії різних систем вартостей.

Система цінностей та напрямки виховання і розвитку

Коли говоримо про цінності, то не можемо обійтись без їхньої класифікації. Нею передбачаємо вирішення двох проблем. З одного боку, йдеться тут про конкретизацію змісту виховання і розвитку, а з другого, – шукаємо обґрунтування їх напрямків. Обидві ці проблеми дуже тісно пов'язані і допускають різні підходи.

Комуністична педагогіка, як уже мовилося, орієнтувалася на певний перелік "виховань", який, однак, належного обґрунтування не мав. Іноді їх нараховували до 20 (напр. див. предметний покажчик [Сухомлинський В., 1976]). Таке видання як [«Педагогіка», 1986] орієнтувало увагу вчителя на виховання колективізму, комуністичного світогляду, атеїстичних та ідейно-політичних переконань, на моральне, фізичне та естетичне виховання тощо. Очевидно, що за кожним з таких "виховань" вбачалася ("писана" чи "неписана") група цінностей. Але за всіх випадків ми стикаємося з фактом певної невпорядкованості, кон'юнктурності та суб'єктивізму, що, зрештою, відповідно переноситься і на педагогіку сучасну.

Із сказаного випливає, що, приймаючи як успадковану загальну структуру виховання (Див. розділ 14), несподівано для себе виявляємо структурну неспроможність одного з його елементів. Це тим більше прикро, що, як вже йшлося, саме він – цей елемент – має пряму причетність до практики виховної роботи.

Неважко зрозуміти, що такий стан речей зумовлювався авторитарною природою комуністичного виховання. Зміст виховання не "припасовувався до людини", не узгоджувався з її потребами, а формувався ззовні, в кращому разі виходячи з потреб суспільства. Педагогіка готувала "виховне меню" на свій смак. І вже з огляду хоча б на це відчуваємо сьогодні потребу знайти все ж якесь обґрунтування структури змісту виховання і розвитку – достатньо чіткої і придатної до практичного застосування.

Оскільки вирішальну роль у визначенні "видів виховання" у минулому відігравав соціальний устрій, то з повним на це правом відштовхнемося від природи громадянського суспільства, до якого прямуємо. На відміну від тоталітарного ладу, воно надає людині широкі права і свободи та покладає на неї відповідальність за себе саму, а відтак спонукає її до того, щоб вона сама визначала свою модель поведінки і потрібні для життя якості. Не педагог, а дитина з її потребами є "замовником" і структури змісту (відповідної системи цінностей), і відповідних методів виховання.

Демократична педагогіка, таким чином, відкидає суб'єктивізм виховника, натомість орієнтуючись на визначення і вивчення тих сфер, у яких проходитиме життєдіяльність дитини та враховуючи те, які вимоги до людини ці сфери висувають. Вона покликана допомогти дитині

адаптуватися до них, засвоїти такі цінності, які забезпечать гармонію її поведінки і які виводяться з природної структури людського суспільства, що послідовно включає: людину – родину – громаду – націю (державу) – вселюдство. Шоста сфера стосується ставлення людини до Природи – власної і природи довкілля. Поведінка людини в кожній із цих сфер регулюється певною групою цінностей, і введення дитини у систему цих цінностей традиційно називаємо вихованням. Отож звернемося до цих сфер (див. схему 9).

Слід найперше відзначити, що попри всю очікувану структурну послідовність і чіткість системи цінностей, яка обслуговує кожен з названих рівнів соціального організму, зміст цих цінностей не однаковий, як, зрештою, неоднорідними є і ці рівні. Частина з них, яку прийнято називати соціальними цінностями (social values), стосується ставлення людини до інших людей і торкається родинного, громадського, національного і вселюдського життя. Сюди ж відносяться і цінності ставлення до природи. Це – сфера виховання.

Інша ж група "обслуговує" індивідуальне життя людини, забезпечує її особисту життєздатність, скеровану на удосконалення її життєспроможності. І хоча духовна сутність людини включає також цінності соціальні (етичну складову), є підстави говорити окремо і про її якості, які мають "егоїстичний" зміст, чисто індивідуальне призначення, а відтак і протиставляти їх цінностям соціальним (див. схему 9).

"Я" і моє "Над-Я". Не йтиме тут мова про вельми суперечливу концепцію З. Фройда, радше про потребу скористаємось з близької йому термінології, обмежившись суто аксіологічною сферою. "Над-Я" трактуємо як вияв сумління людини.

Отже, найперше, з чим людина зіштовхується і має справу ціле життя, є її власне "Я". В тій ділянці все визначається потребою жити, виживати – спочатку за умов власної немічності, а згодом за умов конкуренції. Дитині відразу природно дається здатність заявити про себе – криком, плачем, а пізніше й іншими способами. І хоча десь у глибині душі – від Бога – людина істота моральна, у сфері особистого життя вона найперше еґоїст, народжується еґоїстом, виступає як людина індивідуальна.

Певною мірою егоїстом людина залишається впродовж життя. Інакше вижити не змогла б. Проте навіть у цій, здавалось би однозначно інтимній сфері, вона вимушена розпочинати і здійснювати свої вічні зусилля, спрямовані на подолання себе задля чогось. Нице, слабке, ледаче "Я", що прагне "полегшення", долається нашим "Над-Я", що орієнтується на розвиток і перемогу розуму, волі, життєвої підприємливості, на перемогу власної сили над власною слабкістю. Тут початок і джерела розвитку, цінності якого так само, як і цінності виховання, передбачають необхідність вибору, прийняття і відстоювання чогось одного і заперечення в собі іншого, що є антиподом першому. Цей вибір людина робить найперше у своїй душі, у своїй натурі – утверджуючи одне і пригнічуючи інше, долає своє "Я" задля свого "Над-Я".

Як вже мовилось вище, індивідуальне життя орієнтується на специфічну групу цінностей, що за своїм змістом відповідають поняттю "розвиток" (самоудосконалення людини). Вони розглядатимуться нижче (див. розділи 23-25).

(Який № схеми? 9чи 10?)

Схема 9 Я і моя родина. З часом дитина починає усвідомлювати свої потреби і відчувати свою

залежність від інших людей. До сфери суто внутрішніх – "чистого еґоїзму" – долучається потреба співжиття з іншими людьми. І найперше це виявляється у стосунках дитини з членами власної родини. Розширення потреб власної життєдіяльності зумовлює необхідність йти на перші "жертви" на користь інших. Чи з власної волі, чи зі спонуки ззовні дитина вперше долає свій еґоїзм і ділиться з братиком шоколадкою, погоджується вимкнути телевізор, бо бабуся нездужає,

допомагає мамі мити посуд тощо. Різним дітям ці перші кроки самоподолання даються неоднаково легко. Іноді цей природний "еґоїст" навіть прибирання власного ліжечка вважає "посяганням на права людини". Але саме тут і бачимо початок становлення людини суспільної і, на думку К.Ушинського, саме цей етап у подоланні еґоїзму стає вирішальним. Тут, власне, починається те, що позначаємо терміном "виховання".

Процес привласнення людиною сімейних цінностей триватиме все життя: людина або засвоюватиме і утверджуватиме їх у собі, або нехтуватиме ними, сприйнявши їх антиподи. Починаючи зі стилю стосунків у родині, що сприймаються нею дуже рано, – людина згодом осягне ще й мудрість співжиття дорослих у сім'ї, таємницю шлюбних взаємин і подружньої вірності, потребу піклування про власних дітей, доцільність гармонії в родинних стосунках, спільність інтересів, сенс багатодітності, здатність приносити вічну жертву на вівтар батьківства і материнства та ще багато інших понять і норм. Так упродовж всього життя відбувається "входження" людини в цінності сімейного життя, що й називаємо вихованням для життя в родині (виховання родинності).

Яі людська громада. Людина – єство соціальне, їй властивий суспільний інстинкт, і вона не може розвиватися поза суспільством. Як вже йшлося, сама поява людської спільноти, зокрема громади, ґрунтується на цьому інстинкті.

Специфіка громади, що відрізняє її від оточення родинного, полягає в тому, що в ній виразніше і категоричніше репрезентований характерний для суспільства тип міжлюдських стосунків, певні ознаки соціального устрою, найперше наявність чи відсутність рівності і свободи. Вже перший урок, на який потрапляє дитина, що пішла до школи, віддзеркалює ці стосунки. Вони можуть бути авторитарними або демократичними, давати простір для самореалізації дитини, або, навпаки, обмежувати її свободу, а відтак і гальмувати її розвиток, руйнувати її власні далекосяжні цілі і власні намагання.

Зміна соціального устрою суспільства, звісна річ, призводить до зміни всієї системи цінностей, а відтак і до перебудови суспільних стосунків. Тому і сьогодні перед вихованням постає нове завдання: сприяти становленню людини, орієнтованої на інакші, ніж дотепер, міжлюдські стосунки. Так, наш сьогоднішній тернистий шлях до громадянського суспільства, крім всього іншого, передбачає виховання людини, придатної до життя в умовах демократії. А звідси – доконечна потреба розкрити їй поняття цінностей громадянського суспільства, а відтак і сприяти тому, щоб вони були прийняті нею – розумом і вірою. До цих цінностей відносять: почуття свободи; пріоритет соціальної гармонії над класовою, расовою тощо ворожнечею; усвідомлення і відстоювання власних прав і свобод та визнання прав і свобод інших людей; пошана до Закону і рівність усіх перед ним; суверенітет особи; перевага ідеї громадянськості над ідеєю влади; самовідповідальність людини; рівність можливостей; повага до виборів як головного механізму демократії; толерантне ставлення до чужих поглядів тощо.

Для нашої сучасної педагогіки і практики виховання цей напрям видається "недостатньо обжитим". Завдяки багатозначності терміну "громадянин" його часом помилково ототожнюють з патріотичним вихованням, що ніяк не пов'язане з типом суспільного устрою і орієнтується не на ідеали демократії, а на національну ідею. Насправді, до поняття "громадянське виховання" в сенсі, про який тут ідеться, близько стоїть термін "цивільне виховання".

Яі моя Батьківщина. Потреба національної самоідентифікації людини є вродженою і природовідповідною. Національне, як і всі інші антропологічні особливості людини, розвивається в ній протягом всього життя. Від стану першого – стихійного вияву національних ознак, від власної симпатії до барв свого прапора, до рідної мови і пісні, до своєї території і свого клімату тощо людина поступово приходить до усвідомлення і потреби відстоювання власних прав на національно-етнічну та державну самоідентифікацію. Цим визначається і

система цінностей патріотичного виховання. У нашому випадку сюди увійдуть: українська ідея; державна незалежність; конструктивна участь у державотворчих процесах; почуття гордості за свою державу і відповідальність за неї; відчуття національної гідності; історична пам'ять; пошана до національних символів, до Конституції, до національної культури, мови, звичаїв; протидія антиукраїнській ідеології тощо.

Яі вселюдство (де "немає ні елліна, ні єврея"). Цінності такого рівня часто називають "загальнолюдськими", хоча навряд чи цей термін можна вважати вдалим, бо за ним може приховуватися і добро, і зло; їх правомірніше називати абсолютними і вічними. Це – рівень моралі. Категорії її дійсно мають вселюдський зміст і вселюдське розуміння, хоча в ряді випадків спостерігаємо і певну специфіку у трактуванні цих категорій, що зумовлюється впливом національної культури.

Уєвропейському світі мораль має переважно християнське трактування. Джерелом абсолютних, вічних цінностей і моральним Авторитетом є Бог. До них відносять: віру, надію, любов, сумлінність, правду, справедливість, доброту, чесність, гідність, милосердя, прощення, красу, свободу, нетерпимість до зла, служіння, оберігання життя, мудрість тощо. В людині відчуття таких цінностей є вродженим, але воно може бути розвинутим або недорозвинутим, "приглушеним".

Потреба морального виховання сама собою є очевидною. Суперечливим залишається лише місце моралі в ієрархії цінностей. Християнство, а відтак і європейська культура, асоціюючи її з Авторитетом Бога, ставить мораль на перше місце, на вершину піраміди цінностей. Саме так і слід трактувати формулу "Бог і Україна", що відбиває сутність нашого виховного ідеалу. Дотримуючись моралі, людина служить Богові, а відстоюючи національні цінності, – своїй Батьківщині.

Яі Природа. Серед сфер, з якими людина має справу впродовж свого життя, є і такі, що розташовані на межі її духовного і матеріального світу, а відповідні цінності стосуються і духовного, і матеріального життя. У другій половині ХХ-го століття ці сфери і цінності заявили про себе особливо гостро. Найперше, це сфера стосунків Людини і Природи, що презентується двома аспектами: а) ставленням людини до своєї власної природи (до свого тіла) і б) ставленням людини до природи-довкілля. Ними – цими аспектами – сьогодні займаються дві порівняно нові науки

інові шкільні предмети – валеологія та екологія.

Обидва названі аспекти, звичайно, можна розглядати і окремо, коли йдеться про наукові дослідження. Проте педагогічні підходи, виховні завдання і цілі спонукають до трактування природи людини і природи-довкілля в єдності (див. нижче, розділ 22).

До ціннісних орієнтирів валео-екологічного виховання і самовиховання можна віднести: увагу до власного здоров'я; прихильність до спорту і фізичної праці; гарт організму; здоровий спосіб життя; дотримання правил гігієни; увагу до вимог власного сумління як запоруку здоров'я фізичного; усвідомлення своєї єдності з довкіллям, включаючи соціальне; дбайливе ставлення до всього живого на землі; розвиток здатності відчувати красу Природи; дбайливе ставлення до природних засобів життя і національних багатств; охорону довкілля і відразу до побутового нехлюйства, збалансованість утилітарного і духовного начал у господарському ставленні до природи тощо.

Якщо взяти до уваги також пропоноване тут розуміння понять "виховання" (ставлення до соціального середовища і до природи) та "розвиток" (самоудосконалення людини), то до першого з них віднесемо формування п’яти фундаментальних якостей людини: моральності, патріотизму, демократизму, родинності та природосвідомості. Група цінностей індивідуального життя має відношення до розвитку, певною мірою протиставляється соціальному та валео-екологічному вихованню і детальніше розглядатиметься нижче. Там же йтиме мова і про можливу класифікацію

цієї групи цінностей – на основі іншого критерію.

Видається, що цим і вичерпується перелік напрямків виховання. Бо багато з них, часто згадуваних у літературі, є або штучно виокремленими компонентами системи цінностей названих вище сфер життєдіяльності людини, або взагалі не належать до сфери виховання. Так, з точки зору застосованого тут системно-ціннісного підходу, поняття «трудового виховання» заступає розвиток працьовитості як риси характеру, потрібної самій людині. Поняття "естетичного виховання", що асоціюється переважно з виховною роллю мистецтва, – попри всю його популярність і поширення, є або розвиток людини (удосконалення здатності творити та розуміти мистецтво – це якість характеру), або ж йдеться тут про мистецтво як засіб виховання, такий самий як мова, що «опредмечує» і передає красу та інші цінності, слугує для них "упаковкою". В цьому разі правомірніше було б говорити про «виховання мистецтвом» (Г.Ващенко). В інших випадках йдеться тут про виховання духовне (Див. розділ 16). Далі. Так зване «економічне виховання» – це або володіння відповідною інформацією («знання»), а отже, взагалі ще не є вихованням, або ж мова йде про становлення в людині ощадливості, підприємливості та ініціативи, що теж є рисами характеру і т.ін.

Таким чином, запропонований тут системно-ціннісний підхід знімає потребу довільного трактування змісту виховання та розвитку і робить цей компонент у системі прозорим і однозначним.

Ідеологія в системі цінностей

Ідеологія є органічною складовою системи цінностей. Практика виховної роботи передбачає чіткий погляд і на її місце та функцію в цій системі.

Як відомо, в комуністичній та фашистській педагогіках ідеологія займала перше місце і підпорядковувала собі інші компоненти системи вартостей, включаючи мораль. Монопольне домінування ідеології зумовлювало тотальну заідеологізованість усього виховання. Сучасне українське виховання, орієнтуючись на наш виховний ідеал, пропонує суттєво інший принцип: перше місце у вихованні людини відводиться моралі, яка – від Бога і яка ґрунтується на абсолютних, вічних цінностях. Лише порядна (моральна) людина може і повинна брати на себе обов'язки громадянина, сім'янина тощо. В цьому разі можна говорити про певну "деідеологізацію" виховання, звільнення його від догматично-ідеологічного тиску.

Проте, цей принцип ще не вичерпує проблеми. Бо якщо статус ідеології, таким чином, «понижується», і вона більше не домінує над мораллю, то чи не означає це, що наше виховання: а) втрачає чіткі ідеологічні орієнтації; б) що у зв'язку з цим ми повинні толерантно і байдуже ставитися до будь-яких ідеологічних поглядів? На обидва ці питання система цінностей дає конкретну відповідь.

1. Приймаємо як аксіому, що жодна держава не обходиться без власної ідеології. Наша державність також має у своїй основі відповідну ідеологічну орієнтацію, яку приймає для себе як обов'язкову кожен, хто добровільно прийняв українське громадянство. Це ідеологія державності, що втілена в Акті проголошення незалежності України та в нашій Конституції. Вона орієнтує громадянина на активну участь у державотворенні, державозахисті, у зміцненні міжнародного престижу України тощо. Значення такої ідеології у виховних системах європейських держав є дуже великим. Таке ж місце вона мусить посісти і у нашому вихованні, бо без неї неможливе патріотичне становлення нашої памолоді.

Сплутування ж ідеології державності з ідеологічними доктринами різних партій чи окремих класів є фальшуванням дійсного стану речей, а часом і виявом політичного невігластва.

2. Допускаючи плюралізм вузькогрупових (партійних) доктрин і поглядів, наше виховання

виключає все те, що не відповідає прийнятій системі цінностей, а надто її головним ідеалам (моральності, національній ідеї тощо). Як буде видно далі, йдеться тут про чистоту нашого виховного ідеалу, зміст якого в служінні Богові й Україні. З одного боку, це означає потребу трактування всіх таких поглядів крізь призму абсолютних вічних вартостей (ідеалів добра, правди, справедливості, гідності тощо). Антигуманні ідеологічні доктрини, такі як доктрини про класову, расову, національну чи конфесійну ненависті, про боротьбу і кровопролиття на цьому ґрунті, котрі вже довели свою антилюдяну сутність – такі ідеології не мають права на виправдання плюралізмом і повинні повсюдно заперечуватися з позицій гуманізму.

А з іншого боку, всі можливі ідеологічні доктрини повинні оцінюватися крізь призму ідеології державності. Система цінностей допускає ідеологічні різнотлумачення, якщо вони йдуть у загальному річищі державотворчих процесів. Проте вона виключає як неприйнятні ворожі політичні доктрини, які суперечать цим процесам і носять очевидно деструктивний характер та призводять до руйнування Держави.

Кодекс цінностей виховання і розвитку

У цьому підрозділі пропонується примірний Кодекс цінностей, який стосується п’яти напрямків сучасного українського виховання. Порівняно з тим, що пропонується у першому виданні цього посібника, цінності індивідуального життя (цінності розвитку) виокремлені, репрезентовані ширше, а відтак і класифіковані на основі додаткового критерію, правомірність чого буде висвітлюватись в одному з наступних розділів.

Не вважаємо цей Кодекс досконалим, бо мовою взагалі неможливо вичерпати глибину ідей. Наводимо його тут найперше як ілюстрацію того, про що йшлося вище. Зрештою, якщо спільними зусиллями такий Кодекс довести все ж до рівня відносної досконалості, то він міг би слугувати основою для складання програм – найперше для потреб громадського виховання.

КОДЕКС ЦІННОСТЕЙ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ

Основні національні цінності

•Українська ідея.

•Державна незалежність України.

•Самопожертва в боротьбі за свободу нації.

•Патріотизм, готовність до захисту Батьківщини.

•Єдність поколінь на основі віри в національну ідею.

•Почуття національної гідності.

•Історична пам'ять.

•Громадянська національно-патріотична активність.

•Повага до державних та національних символів.

•Любов до рідної культури, мови, традицій.

•Повага до Конституції України.

•Підтримка владних чинників у відстоюванні незалежності України та розбудові атрибутів державності.

•Орієнтація власних зусиль на розбудову Української держави і розвиток народного господарства.

•Прагнення побудувати справедливий державний устрій.

•Протидія антиукраїнській ідеології.

•Готовність стати на бік народів, які борються за національну свободу.

•Сприяння розвиткові духовного життя українського народу.

Основні громадянські цінності

•Свобода.

•Прагнення до соціальної гармонії.

•Відстоювання соціальної і міжетнічної справедливості.

•Культура соціальних і політичних стосунків.

•Пошана до Закону.

•Рівність можливостей.

•Свобода слова.

•Пріоритет ідеї громадянськості над ідеєю влади.

•Рівність громадян перед Законом.

•Самовідповідальність людини.

•Права людини – на життя, власну гідність, безпеку, приватну власність тощо.

•Суверенітет особи.

•Право на свободу думки, совісті, вибору конфесії, участі у політичному житті, проведенні зборів, самовираження тощо.

•Готовність до захисту індивідуальних прав і свобод.

•Обов'язки, що випливають з прав і свобод інших народів.

•Повага до національно-культурних вартостей інших народів.

•Повага до демократичних виборів і демократично обраної влади.

•Толерантне ставлення до чужих поглядів, якщо вони не суперечать абсолютним і національним вартостям.

•Пошана праці як головного джерела суспільного добробуту.

Цінності сімейного життя

•Подружня вірність.

•Піклування про дітей.

•Піклування про батьків і старших у сім'ї.

•Пошана предків, догляд за їхніми могилами.

•Взаємна любов батьків.

•Злагода та довір'я між членами сім'ї.

•Гармонія стосунків поколінь у сім'ї.

•Демократизм стосунків, повага до прав дитини і старших.

•Відповідальність за інших членів сім'ї.

•Здоровий спосіб життя.

•Дотримання народних звичаїв, оберігання традицій.

•Гостинність.

•Сімейна відкритість щодо суспільного життя.

•Багатодітність.

Валео-екологічні цінності

•Увага до власного здоров'я.

•Прихильність до спорту і фізичної праці.

•Гарт організму в процесі сімейного і громадянського виховання.

•Здоровий спосіб життя і протидія згубним звичкам (алкоголізму, наркоманії, палінню тощо).

•Дотримування правил гігієни в особистому, родинному, громадському житті, на виробництві тощо.

•Прихильне ставлення до профілактики захворювань.

•Увага до умов безпеки праці та охорони здоров'я громадян на виробництві.

•Самоусвідомлення і переживання своєї єдності з Природою.

•Любов і дбайливе ставлення до всього живого на Землі.

•Відчуття краси природи як Божого творіння.

•Обмеження власних споживацьких потреб і контроль за своєю практичною поведінкою в довкіллі.

•Дбайливе і економне ставлення до природних ресурсів і національних багатств.

•Збалансованість раціоналістично-наукового (утилітарного) і духовного начал у господарському ставленні до природи.

•Оволодіння знаннями про основні екосистеми Землі.

•Участь у природоохоронній діяльності, прихильність до руху "зелених".

•Охорона краси довкілля, відраза до господарського і побутового нехлюйства.

– РОЗВИТОК –

Цінності життєспрямованості і мотивації життєдіяльності

•Домінуюча життєва мета.

•Визначеність життєвих пріоритетів.

•Підпорядкованість повсякденних цілей головній меті (цілеспрямованість).