О. Вишневський Сучасна укр педагогіка

•Гармонія головної мети і виду діяльності.

•Духовні сили, спрямовані на діяльність.

•Прагнення до реалізації життєвої мети.

•Стійкість намірів осягнути головну мету.

•Зосередженість на обраних пріоритетах і цілях.

•Духовне ставлення до мети і життєвих пріоритетів.

Цінності сфери усвідомлення змісту, мети і процесу діяльності

•Увага.

Цінності реалізації процесу діяльності

Чистота і гармонія цінностей у системі виховання і розвитку

Першим і найголовнішим обов'язком людини щодо себе самої і системи виховання щодо неї є вироблення духовного стрижня особистості, вектора її загальних прагнень (Див. схему 9). "Найважливіша мета життя не економічна, не соціальна, а духовна", – пише М. Бердяев [Бердяев Н., 1995: 319]. Вище ми вже визначили це поняття як скерованість людини до Високого і Вічного.

Наявність його в людині і суспільстві засвідчує стан здоров'я і не тільки духовного. Відсутність цієї інтимної, але фундаментальної реальності веде до кволості, слабкості, втрати рівноваги і навіть до духовної смерті.

Побутує думка, що духовність є найвищим щаблем в ієрархії цінностей. У певному сенсі так воно і є. Але – це не відокремлена сфера життєдіяльності людини, не щось "автономне", а те, як людина ставиться до всіх сфер власного життя, з чим вона приходить до цінностей різних рангів у ієрархії. Духовність "розлита" по всій системі, виявляє себе в усіх сферах як стратегічний орієнтир. Без духовності не мислимо собі справжньої моральності, справжнього патріотизму, дійсної демократії, родинності, сили характеру тощо.

Чи не найголовнішою функцією духовності є забезпечення чистоти системи цінностей, що, звичайно, залежить не лише від наявності і визначеності, але й від природи ("змісту") головного ідеалу. Бо саме він і є джерелом духотворним.

У цьому сенсі принципове значення має здатність людини розрізняти духовність, джерелом якої є Бог, і духовність ("псевдодуховність"), що йде від віри в щось, що не є Богом. Людина є вічним богошукачем і здатна придумувати собі різних богів. У християнській системі виховання знаходимо місце лише Богові Любові і Добра. Духовність лише з такого джерела здатна вшляхетнювати поведінку людини. А відтак, лише глибинне усвідомлення Бога як свого Вищого Авторитету і джерела чеснот оберігає свідомість людини від егоцентризму, окультизму, сектантства, чаклунства тощо.

Вибір Вищого Авторитету – вибір природи духовності – відіграє також й іншу важливу функцію в системі: забезпечує її однорідність. Відомо, що в розумінні норм поведінки, змісту цінностей у різних народів, суспільних груп і окремих людей завжди існує помітна і небезпечна різниця, що часто заводить їх на манівці.

Духовність з її націленістю на Вищий Авторитет обмежує ці блукання та оберігає суспільство і людину від орієнтації на лише їм вигідні правила, від підпорядкування цих правил поведінки власним егоїстичним цілям. А тому, як би не відрізнялись ці правила у різних народів, епох і окремих людей, всі вони завдяки духовності об'єднуються в одне – "як різні ступені сходження до однієї мети, ...до порогу Царства Божого" [Лосскій Н., 1991: 96]. Саме завдяки духовності і її джерелам, в системі діють доцентрові сили, які зберігають її однорідність і захищають від егоїстичних поглядів окремих людей.

Єдність завжди сфокусовує увагу людини на тій ідеальній сутності, яка висловлена у Кодексі християнської моралі – в Десятьох Заповідях Божих. Жоден із компонентів системи не повинен суперечити змістові інших складових.

Чистота і гармонія системи цінностей виховання, а отже, його змісту, забезпечується також рівновагою між структурними компонентами системи (Див. схему 9). Жоден із них не повинен перебільшувати свої функції, виходити за свої природні межі, домінувати над іншими, піддаватися особливому наголосові.

Комуністичне виховання було прикладом домінування ідеології в системі. Історія інквізиції та хрестових походів, сучасний мусульманський екстремізм є виявом домінування релігії, що веде до фанатизму. Толстовство є прикладом дисгармонії в бік моралізаторства – крайня його форма зумовлювала нігілістичне ставлення до інших ярусів цінностей. Фашизм – це завжди домінування національної ідеї (ідеї расової винятковості) над всім іншим. Сучасній американській, зрештою, частково і європейській системам виховання властиві надмірні відхилення в бік прав людини, що часто затінює її обов'язки щодо родини, громади, нації, веде її до нехтування соціальними обов'язками тощо, і загалом – до деградації.

Рівновага компонентів системи, натомість, породжує гармонію, що у процесі виховання входить у свідомість людини і сприяє формуванню в ній моделі гармонійної поведінки.

Розклад і деградація системи, власне, і розпочинаються тоді, коли в її структурі зростає домінування якогось аспекту, що часто провокується і зовнішніми обставинами. Наприклад, домінування націоналізму, як правило, провокується приниженням нації іншими народами. Наддомінування моральності може бути зумовлене і злом, що оточує людину, бажанням "втекти від цього". Навіть відоме роздвоєння особистості є наслідком такого впливу зовнішнього світу.

Нарешті, чистота і гармонія системи досягається шляхом дотримання закону природного ієрархізму, коли чітко враховується взаємозалежність різних груп цінностей. Так, особисте повинно постійно узгоджуватися з родинним, суспільним, національним і вселюдським. У соціальній сфері тут діє часто тепер ігнорований закон демократії, який інтереси більшості ставить вище інтересів меншості. Людина може вважати себе суверенною, лише виконавши свої обов'язки перед тим, що вище неї. Бо права має не тільки людина. "Свої права" має також сім’я, громада, нація, вселюдство. Вони повинні реалізовуватися збалансовано. Відповідно різну вагу має і зло, вчинене внаслідок ігнорування різних вимог. Найбільшим злом у системі є зрада моралі, а після неї – зрада Батьківщини. Нижче цього рівня є "зрада партії", у якій людина досі перебувала. І найменшим злом у системі є "зрада" власних інтересів.

Певні відхилення в рівновазі та ієрархізмі системи цінностей спостерігаються, зрештою, доволі часто, але коли вони переважають, то людина чи суспільство стають на шлях екстремізму. Близькими до гармонії системи цінностей в сучасному світі є суспільства Австрії, Голландії, Великобританії, Швеції, Канади, Австралії та ін. Цим вони завдячують своїй схильності до консерватизму, що є надійним оберегом духовності.

Зауважимо попутно, що орієнтація на ієрархізм суспільного організму як на підставу класифікації цінностей потребує застереження: не він (механічно) визначає зміст і перевагу одних ярусів і груп над іншими. Бо нерідко рацію має меншість і навіть одна людина у суперечці з групою. Так само, і вимоги одиниці супроти групи можуть бути необґрунтованими. Ми запозичуємо тут лише структуру. Система ж цінностей є самодостатньою, і її гармонія забезпечується не ззовні, не самою структурою, а за рахунок орієнтації на зміст Головного Ідеалу, що виступає гарантом „моральнісних вимог справедливості”, індикатором того, що є добро і що є зло. Вище робить всіх „одним” (Ів. 17. 21), і воно вказує „де й коли її (людини – О.В.) бажання є незаконними, де й коли вони суперечать благові її ближнього й благові загального” [Юркевич П., 1993: 222].

Таким чином, запорукою чистоти, цілісності, рівноваги, ієрархізму та гармонії системи виховання людини слугує Вищий Авторитет, якщо вона в нього вірить. "Усе, чим людина, як людина, може і повинна бути, – пише К.Ушинський, – виражено цілком у божественному вченні, і вихованню залишається тільки, раніше всього і в основу всього, вкоренити вічні істини християнства. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для виховання кожного християнського народу джерелом усякого світла і всякої істини. Це невгасимий світоч, що йде вічно, як вогняний стовп у пустині, попереду людини і народів і за цим повинен прямувати розвиток усякої народності ("служіння Богові й Україні!" – О. В.) і всяке справжнє виховання, що йде разом з народністю" [Ушинський К., 1983: Т. 1; 101–102].

Слід підкреслити, що гармонія цінностей і стабільність їх системи, з одного боку, визначається станом суспільної свідомості, а з другого, – впливає на цей стан. Як вже згадувалось, такій ситуації сприяє здоровий консерватизм. Стабільність духовного життя, підтримувана традицією, сприяє гармонійному самостановленню людини, що приречена діяти, прагнути, здобувати, перебудовувати тощо світ, а водночас змушена також в чомусь обмежувати себе, долати у собі щось нижче задля чогось вищого і важливішого. На все це вказує система цінностей. Вона спонукає людину підніматися сходинками духу, прагнути, а не втрачати при цьому рівновагу. Таким чином чистота, однорідність, рівновага та ієрархізм системи цінностей стають

якостями натури людини. І, навпаки, "в усій поведінці єства, що відірвалось від Бога, і такого, що егоїстично порушило правильне співвідношення цінностей, з’являються душевні вади і відповідно душевні страждання і так само тілесні вади і тілесні муки” [Лосскiй Н., 1991: 63]. І ці вади можуть бути не лише вадами окремої людини, вони можуть бути і вадами суспільними.

Завдання для самоконтролю

1.Що таке "цінності виховання" та які форми "опредмечення" їх ви знаєте?

2.Чим визначається ієрархія цінностей в українській виховній традиції?

3.Яке місце в системі цінностей нашого сучасного виховання посідає ідеологія?

4.Що таке "гармонія" та "дисгармонія" в системі цінностей?

ЗМІСТ ВИХОВАННЯ

Розділ 18.

Моральний аспект змісту виховання

Повернення моралі

Більшовицька ідеологія завдала великої шкоди всій традиційній системі цінностей нашого народу. Проте, найбільших деформацій зазнала мораль, сенс якої був зведений до поняття "правила поведінки" і яка посідала вельми скромне місце в комуністичній педагогіці. У системі вартостей тут завжди домінувала ідеологія, від засвоєння якої вівся відлік всякого виховання.

Сьогодні очевидно, що таке ідеологізоване виховання не відповідало ні нашій виховній традиції, ні природі нашого народу: християнські етичні вартості він завжди ставив на перше місце, про що засвідчує наша етнопедагогіка, а також дослідження в тій ділянці та наукова спадщина тих педагогів, які не зазнали утисків більшовизму. Через це становлення засад сучасного українського виховання передбачає повернення до нашого традиційного погляду на мораль. Насамперед, поняттю "комуністичної моралі", яка за висновком Г.Ващенка, є мораллю класової ненависті, протиставляємо мораль добра, що покликана не псувати, а поліпшувати людину.

З традиційно-християнської точки зору сутність морального виховання полягає в тому, що людина розвиває і утверджує в собі природну схильність до добра та готовність відстоювати його в собі і в навколишньому житті. "Виховання повинно просвітити свідомість людини, щоб перед очима лежав ясний шлях добра", – писав К.Ушинський [Ушинський К., 1983: Т. 1. 99]. Це виховання зорієнтоване на засвоєння людиною абсолютних, вічних норм співжиття, які носять універсальний, вселюдський характер і являють собою вияв людяності. Попри деяку расову, культурну чи національну специфіку – ці поняття, що складають зміст моралі і моральності, – у своїй основі є однаковими для всіх людей і народів.

Мораль є предметом етики, за висловом Івана Франка, – науки "останньої і найвищої". "Етика,

– пише він, – вчить людину жити по-людському – вона завжди і скрізь керує її кроками, вона переробляє її звірячу природу, робить її м’якшою, і таким чином робить її здібною до щастя не тільки внутрішнього (задоволення собою), але і суспільного, яке спирається на поєднанні праці усіх людей і на братерській взаємній любові" [Франко І., 1960: 49].

На думку деяких дослідників [Фоутс Г., 1993: 130], моральність людини позначається на трьох головних сферах її життя: на стосунках з іншими людьми, на її моральному здоров'ї (чистенечисте сумління) і на стані її духовного життя, її стосунках з Богом, коли людина знаходить або втрачає духовну рівновагу.

На педагогічному рівні розрізняють знання моральних принципів ("знання моралі") і схильність (чи несхильність) поводити себе відповідно до них. Принципові розходження комуністичного і християнського виховання стосуються другої частини цієї тези. "...Ми можемо, – пише американський педагог Дж.Фоутс, – навчити молодь моральної поведінки і визначити правила і закони, що передбачають зовнішній контроль для того, щоб спонукати її до відповідних вчинків. Проте, успішне моральне виховання включатиме відношення цього виховання до складніших питань – мети і сенсу життя. І якщо ця мета і сенс з'ясовані в людині, мотивація і внутрішні цінності, необхідні для зміцнення моралі, прийдуть самі собою" [Фоутс Г., 1993: 131].

Особливістю християнського трактування моралі є також те, що вона мислиться найперше як

система ідеалів, які втілюються в кодексах, у стосунках людей і культурі. Ідеал як аксіологічне поняття є тим (умовним) недосяжним "взірцем", на який змушена орієнтуватися і до якого змушена прагнути людина, якщо вона хоче досягти чогось суттєвого. Ідеал підноситься над буденністю, він не заземлений у конкретне життя, але лише прагнення до нього вберігає людину від моральної деградації в стосунках конкретних і повсякденних.

У дорозі до ідеалу людина долає себе. До цього її спонукають різні чинники – зовнішні і внутрішні – але найперше віра в ідеали і прагнення наблизитися до них. Вважають, що людській душі властиве від природи прагнення до довершеності (К.Ушинський).

Очевидно, що такий підхід до моралі не узгоджується з тим її трактуванням, яке досі характеризувало нашу педагогіку. Теорія моралі, що ґрунтується на матеріалізмі, на думку К.Ушинського, є нікчемною і хисткою. У тій ділянці, зрештою, маємо кілька принципових позицій, які потребують детальнішого розгляду.

Питання походження моралі

Як відомо, комуністичні ідеологи виходили з того, що мораль створена людиною, що вона є втіленням її практичного досвіду. Такі погляди дозволяли з мораллю не церемонитися. На велику загрозу подібного підходу вказував ще К.Ушинський у своїй полеміці з тодішніми матеріалістами: якщо мораль від людини, казав він, – то вона (людина) може і змінювати її, поводитися як з власністю [Ушинський К., 1983: Т. 6. 195]. Так мораль втрачає свою дієвість і силу. Історичний досвід довів обґрунтованість поглядів К.Ушинського. Комуністичний підхід до трактування проблеми походження моралі знайшов своє практичне вираження в тому, що вона дійсно повсякчасно "уточнювалася" відповідно до потреб ідеології, держави, на замовлення вождів, а відтак і на замовлення буфетниці, як це сталося з нами в 60–70-ті роки. Мораль "від людини" – стає повією для всіх.

Існує також інша точка зору, відповідно до якої джерелом моральності людини є Бог. Не варто сперечатися з приводу того, чи отримав Мойсей на горі Синай дві кам'яні плити із Заповідями Божими. Немає сенсу також задумуватися, що було з мораллю до Мойсея. Натомість зважимо на той загальновідомий факт, що людині властиве вроджене почуття моральності. В попередніх розділах уже йшлося про це. За висловом Е. Канта, початком моральності є "Моральний закон в мені"; за значенням і за певністю існування він може бути поставлений поряд із "зоряним небом наді мною". Людині властива здатність оцінювати свої вчинки, вважав П.Юркевич. Вона то схвалює, то не схвалює себе і "не перестає виносити собі вирок за ці вчинки, чи то засуджуючи, чи схвалюючи їх у своєму сумлінні". Тварина позбавлена моральної здатності ставити себе на місце іншого, а іншого – на своє місце", а тому власні вчинки не оцінює, а лише задовольняє свої потреби [Юркевич П., 1993: 185–186, 191].

Вродженість почуття моральності визнавав і постійно підкреслював К.Ушинський. "На честь людській природі, – писав він, – слід сказати, що немає такого серця, в якому не було б безкорисливо добрих поривів" [Ушинський К., 1983: Т. 1. 99].

Цікавими у цьому зв'язку є міркування Євгена Сверстюка. Він засвідчує, що навіть гебісти в концтаборах не могли абсолютно звільнитися від моральних законів і наче вели з в'язнями торг за відступ від них. "Людина у вічному полоні Законів того Бога, якого вона часом зневажала і зреклася..., – пише він. – Вся безбожна система в найчорніші дні агонії зовні дотримувалася Божих понять, лише намагалася наповнити їх іншим змістом... Яка моральна сила панує над людьми, якщо їй підлягають також ті запеклі, які відвернулися від моралі в ім'я абсолютної влади..." [Сверстюк Є., 1993: 103-105].

Вродженість схильності людини до моральності, прагнення правди і краси, навіть жертовності

задля добра – є надто поширеною, щоб її не помічати в людях. "Людина має розумний дух, який так само вимагає задоволення, як і шлунок" [Юркевич П., 1993: 193]. Саме від того люди переважно помірковано добрі, правдиві і гарні, що в душі людини, на "кухні бажань" постійно горить світло – живе дух бажання добра, правди і краси... Психологія наполегливо вивчає причини негативних вчинків людини, її гріха, але не може пояснити, чому люди роблять добро, чому чинять чесно, часто несучи через це матеріальні втрати. Віра у схильність людини до невигідного їй добра є тою точкою, у якій християнсько-демократичне виховання протистоїть вихованню авторитарному: наша мета не у "руйнуванні" бажань чинити зло, а в розвитку вроджених прагнень творити добро. Людина не повинна керуватися страхом, зазнавати насильства і тому поводитися морально. Вона керується лише власними бажаннями, які провадять її до добра, їй властиве переживання морального обов'язку, і це є завжди свідченням потягу людської природи до морального добра, на чому і повинна ґрунтуватися етика [Войтило К., 1991: 29–60]. Вважається, що етика взагалі є практичним зовнішнім висновком із самосвідомості людини, котра є вродженою і йде від Бога. "Належне", з одного боку, безпосередньо дане людському духові, в усій своїй абсолютності живе в ньому і говорить всередині його самого і, з другого боку, – з'являється людському духові як сутність трансцендентна

– об'єктивна, ззовні звернена до нього і така, що вимагає від нього послуху" [Франк С., 1992: 83]. Нарешті, підсумково тут звучать слова К. Ушинського: "...начало моральності не відоме нам і не може бути відоме; бо моральність людська полягає тільки в прагненні до цього невідомого начала, але однак захоплює її (людину – О.В.) і де б воно не проявлялося, в мистецтві, в істині чи в моральності – воно кличе людську душу вперед і вперед" [Ушинський К., 1983: Т. 6. 189–190].

Сказане вище дає підстави зробити важливі для педагогіки висновки.

1.Походження моралі є такою ж таємницею, як і походження самої людини. Водночас наявність в людині вічної потреби бути моральною, що часто навіть всупереч корисливому розуму, спонукає її до добра, засвідчує "небуденність" джерела моральності, поєднаність його з самою духовною сутністю людини. Очевидно, що моральності властиві ті самі витоки, що й релігії та мистецтву [Ушинський К., 1983: Т. 6. 230–231], а відтак за самим Законом Моральності відчувається Вища Сила.

2.Глибина моральності людини визначається її ставленням до Бога. Людина здатна і готова визнавати і відстоювати мораль лише в тому разі, "якщо в моральній вимозі ми усвідомлюємо голос, що йде з глибин буття... Якщо немає Бога, то немає сенсу слухатися моральних вимог" [Франк С., 1992: 24]. Саме такий висновок зумовив також емоційне визнання К.Ушинського: "Ні, з матеріалізму моральності не виведеш, і ті, хто додержується цього вчення, повинні визнавати і всі наслідки, що з нього випливають" [Ушинський К., 1983: Т. 6. 193].

3.Традиційно-християнське розуміння походження і сутності моралі відповідає природі самої людини як єства, що повинно "само себе пересилити", "переборювати", "підніматися над собою" [Франк С., 1992: 76]. Людина у своїй слабкості потребує, щоб моральні правила були накладені на неї Авторитетом, Наставником, Шанованим Батьком. "Людська душа за своєю природою потребує виховання – душа дорослого не меншою мірою, ніж душа дитини; все наше життя є вихованням і самовихованням" [Франк С., 1992: 367]. Але ця реальність сприймається людиною не як "диктат" з боку Бога, не як потреба виконувати чиюсь волю, а як неминуча основа її власного життя [Франк С., 1992: 84]. Поза цією єдністю людського єства з Богом моральності не існує.

Трактування моралі

У справі морального виховання принципового значення набуває не стільки формулювання правил, уявна структура моральних законів чи їх кодекс, скільки те, як ми до моралі ставимося. Як уже говорилося, християнство має тут свою чітку позицію: мораль і моральні закони дані нам Богом і розглядаються як ідеали – абсолютні, чисті, недоторкані, вічні та недосяжні, їхня функція не в тому, щоб людина знала правила поведінки, а в тому, щоб у них повірила, прийняла і взяла за основу власного життя. Мораль у християнській філософії трактується як така, що має силу божественного закону. "Християнство вчить моральної непохитності і не розуміє гнучкості людини на вимогу минущих обставин", – пише Євген Сверстюк. До таких вічних вартостей (ідеалів) відносять доброту, любов, справедливість, правду, гідність, чесність, красу, сумління тощо. Всі вони зводяться, як відомо, до двох Головних Заповідей Любові.

Матеріалістична (комуністична) філософія також не відкидала понять добра, любові, чесності, правди тощо. Проте філософська кухня вождів пролетаріату застосовувала щодо них своє особливе, так зване "класове" (релятивістське) трактування. Як уже згадувалося, комуністичні ідеологи виходили з того, що мораль є витвором людини, не виводиться з Абсолюту, а обмежується лише формулюваннями правил поведінки, дуже залежних від історичних умов життя людей. Таким чином, з моралі знімається імунітет недоторканності, чистоти, вічності, божественності. Вона зводиться до рівня практичного буденного мислення, а відтак підпорядковується інтересам ідеології, зокрема концепції класової боротьби. "Наша мораль, – писав Лєнін, – підпорядкована повністю інтересам класової боротьби пролетаріату" (ІІІ з"їзд Комсомолу). Подібним чином висловлюється і Максим Горький: "гуманізм пролетаріату передбачає ненависть до ворогів робітничого класу...". Головним аргументом на підтвердження цього підходу був факт, що в минулому різні класи і групи людей (рабовласники, феодали, капіталісти) використовували мораль у власних інтересах. З цього загалом незаперечного факту робився несподіваний за своїм цинізмом висновок: це не злочин проти моралі, а норма, яку ми, "пролетарі", повинні теж прийняти. Таким чином, був побудований місток між аморальністю і нормами поведінки так званої "радянської людини". Аморальність зводилась у ранґ закону суспільного життя. Це, зрозуміло, зумовило швидку деградацію моралі, котра повністю підпорядковувалась волі вождів. Саме так і виник згадуваний вже термін "комуністична мораль", яка все дозволяла і практично реалізувала "необхідне на ділі сполучення терору з вихованням мас" (В.Лєнін).

"Логіка" тлумачення вічних ідеалів добра була на диво простою. То правда, що існують моральні істини, – твердили ідеологи комунізму, – але вони відносні. Це означає, що ви можете дотримуватись їх залежно від обставин. Ви можете любити людей, але ні в якому разі не можете поширювати свою любов на людину, багатшу від вас, тобто на "класового ворога"; можете бути справедливим, але не ставитись справедливо до тих, хто має інші погляди. Якщо людину оголосили "ворогом народу", вона відповідно до "класового" трактування моралі не має права на повагу, нормальний суд, правовий захист. Масові вбивства за присудом "трійок" і без суду виправдовувалися саме цим дійсно ленінським трактуванням моралі. Нормальна мораль втратила силу закону. Людину відлучено від віри в ідеал, в Абсолют, від віри в Бога, що, на нашу думку, було найбільшим злочином XX ст., бо вже опісля заподіяне зло пояснювалося і виправдовувалося саме цим, "класовим" розумінням моралі.

Таким чином, релятивізм висуває на п'єдестал віри групові, "класові" егоїстичні інтереси і намагається шляхом фальшування моралі підпорядкувати поведінку людини виключно їм. Синтезом цих інтересів було примарне поняття "світлого майбутнього". Якщо ж людина втрачала віру і в нього, тоді вона залишалася з мораллю "на самоті" і чинила так, як їй вигідно.

Різниця між християнським і комуністичним (релятивістським) поглядом на мораль добре ілюструється відповіддю на цілком конкретне питання: чи можна одній людині чинити зло задля добра іншої? Чи можна вбивати людей задля світлого майбутнього людства? Християнин на ці питання дає тільки одну відповідь – негативну. Зло не забезпечує ліквідацію зла і не має права називатися добром. Хоч люди часто спотворюють мораль і використовують у власних цілях, все це

– злочин проти Бога і проти моралі, а тому заслуговує на осуд. Комуністична філософія на поставлене вище запитання завжди давала і дає позитивну відповідь: задля "добра" одного класу можна знищити інший клас. І зло (зокрема, вбивство) перестає трактуватися як зло, а, навпаки, сприймається як добро.

Зрештою, релятивізм є великою загрозою для моралі не лише в нас. Він – явище глобальне, вселюдське і з'являється повсюдно там, де послаблюється духовний компонент свідомості людини і суспільства. Сприяє цьому і спроба тільки секулярної інтерпретації моральних засад. Така загроза моралі існує повсюдно і завжди, бо релятивізм – зручна форма виправдання ("вигідного для людини") зла. Як відзначає К.Войтила, всіляка розбіжність моральних і правових законів, з одного боку, і вимог Закону Моральності в людині, з другого, зумовлюється відстанню людини від свого Творця, рівнем її вміння "прочитати" Закон в собі, усвідомити і підпорядкувати йому свою натуру" [Войтило К., 1991: 39). Натомість наближення законів зовнішніх до вимог внутрішнього голосу – веде до гармонії людини і суспільства. Відступ людини в бік релятивізму, від категоричної вимоги власного сумління зумовлюється також егоїзмом зовнішньої "матеріальної" людини: кожен прагне застосувати закони моралі в своїх егоїстичних цілях.

Як відомо, комуністична ідеологія пішла шляхом не "стихійного" релятивізму, чим грішить весь світ. Оголосивши моральні приписи "відносними" ("класовими"), вона відкрито стала на його бік. У цьому – одна з головних відмінностей традиційно-християнської і більшовицької систем вартостей. Перша з них спонукає людину піднятися над собою, друга – опуститися нижче від себе, до тваринного стану.

Оцінюючи в контексті цих міркувань завдання сучасного українського виховання, переконуємося в необхідності рішучого відходу від так званої "класової моралі" і повернення до трактування понять добра як понять вічних, ідеальних, неосяжних і недоторканних. А відтак на відміну від комуністичної педагогіки, традиційно-християнське виховання кладе мораль в його основу як чинник першої і найбільшої ваги. Лише моральне благо поліпшує людину і збуджує в ній приспані духовні можливості. "Моральне удосконалення – головний і центральний акт людської природи: всі інші шляхи удосконалення ведуть до нього і тільки з його допомогою стають досконалістю в повному значенні цього слова",–пише К.Войтила. Будь-яке нормальне виховання розпочинається з моралі і з віри в моральні богоугодні ідеали. Людина одержує право відстоювати інші вартості – національні, громадянські, сімейні, особисті – лише моральними засобами.

Цінності морального виховання

Зміст морального виховання, як вже мовилося, складають абсолютні вічні цінності, що мають вселюдський характер. У християнстві вони репрезентовані найперше двома головними Заповідями Любові, Десятьма Заповідями Божими, а відтак і цілою системою вимог, пропозицій і заборон, які включає в себе Катехизис.

В історії філософії абсолютні вічні цінності були предметом багатьох дискусій. Сократ і Платон рішуче відкидали релятивізм і чітко визначилися в тому, що: а) абсолютні цінності існують і б) при цьому деякі з них важливіші, ніж інші. Зокрема, Платон до абсолютних цінностей відносив справедливість, чесноту, мудрість. На відміну від релятивістів, які вважають, що ці поняття витворені людьми і повинні трактуватися відповідно до обставин, абсолютисти

(ідеалісти) вважають їх універсальними, вічними, недосяжними, недоторканними. Вони або створені Богом, або є законами природи, такими, наприклад, як земне тяжіння, рух, магнетизм тощо.

У цій праці відстоюємо точку зору, що лише визнання факту існування вічних, абсолютних

ідеалів та прищеплення дітям віри в них можна вважати надійною основою побудови системи сучасного українського виховання. Не існує іншого шляху духовного видужання людини, а без цього не матимемо і здорового суспільства. Знання "загальнолюдської моралі" без віри в морально-етичні ідеали видається порятунком ненадійним.

Проблемним залишається питання ієрархії морально-етичних ідеалів. Будь-яке з понять, перелічених у першій групі кодексу вартостей, має універсальний характер, і шляхом певних рефлексій можна довести "його найбільшу важливість". Саме з огляду на це їхнє визначення, сам перелік, послідовність розташування тощо мають умовний характер, і в різних авторів кожен з ідеалів у шкалі цінностей може посідати різне місце.

Ідеали добра та їх антиподи. Неможливо дати вичерпний перелік цих вартостей. Серед найчастіше згадуваних довільно назвемо такі: доброта, чесність, справедливість, щирість, гідність, милосердя, прощення, досконалість тощо. Як уже йшлося, вони опредмечуються в кодексах, в культурі і у властивостях людської душі. В останньому випадку вони виявляють себе через стосунки між людьми. Для розуміння природи абсолютних цінностей суттєве значення має вираховування саме третьої форми їх функціонування. Якщо система ідеалів є для людини лише орієнтиром, а кодекс та культура – засобом їх осмислення, то у сфері людської душі цінності стають ареною боротьби добра і зла, антагонізму двох різних систем, протистояння антиподів вартостей. Цій сфері властива нестійкість, мінливість. Залежно від стану віри, кожна така властивість душі може утверджуватися й прямувати до Абсолюту або ж коливатися чи навіть деградувати, а відтак переростати у свій антипод. Так, доброта може перерости в жорстокість, чесність – у нечесність, справедливість – у несправедливість, щирість – у лукавство і т.п.

Початком деґрадації цінностей як властивості душі є втрата віри та прагнень досягати ідеалу, зневіра, "зупинка" в дорозі до нього. Це – сумнів, з якого і розпочинається в людині аморальність: від сумніву – до компромісу, від компромісу – до визнання неминучості зла, від нього

– до визнання доцільності зла ("облагородження зла"), а звідси – і до самоутвердження людини в злі як у "життєвій нормі", коли пригнічене і заглушене сумління перестає турбувати нас. Всяке нагадування про сумління тепер уже сприймається вороже, як зазіхання на душевний комфорт, через що злі люди ненавидять добрих, а в наш час трактують їх як "білих ворон" і готові зробити з ними те, що колись зробили з Христом.

Абсолютні, вічні цінності та їх антиподи є втіленням боротьби добра і зла, що пронизує все життя людини і суспільства. Такого висновку доходять всі релігії, більшість філософських доктрин, гуманістична культура, народна творчість тощо. Вищий Авторитет – Бог – сприймається і як втілення Добра, і як його опора. Сили зла асоціюються з поняттями антихриста, сатани, князя пітьми. Перспективи протистояння двох сил у різних філософських концепціях трактуються по-різному, проте в більшості випадків утверджується надія на остаточну перемогу добра над злом. Будучи антиподами, добро і зло обіцяють винагороди людині, але самі ці винагороди є різними. Добро забезпечує гармонію душі. Сили зла підкуповують людину, обіцяючи передусім матеріальну вигоду: користь, тілесну насолоду, неробство тощо – "блага", які врешті-решт призводять до деґрадації людини, зокрема духовної – через "матеріалізацію" свідомості.

Добро і зло в людині принципово різняться ще одним важливим моментом. Зло завжди готове завдати удар добру. "Обман і сила – ось зброя злих", – каже Дайте. Воно завжди має тактичну перевагу, бо не зважає на закони моралі. Зла людина лише реалізує свої прагнення. Добра людина за своєю природою не готова ні до нападу, ні навіть до оборони тими методами,