О. Вишневський Сучасна укр педагогіка

націоналізм часто може набувати войовничого, активного характеру. За визначенням Г.Ващенка, націоналіст поважає права інших людей на любов до свого народу. Але, коли якийсь народ визискує його націю, знущається над нею, то націоналіст вступає в боротьбу з гнобителем і, зрозуміло, не може мати до нього добрих почувань [Ващенко Г., 1956: 295–358]. Умови несправедливості виправдовують право самооборони, а там, де боротьба, там і зло.

Ситуація змінюється, коли нація стає державною, почуває себе повноправною на своїй землі, панує в державі. За таких умов націоналізм суворіше узгоджує свою сутність з духом абсолютних ідеалів справедливості, правди тощо і переорієнтовує її на потреби державотворення і державозбереження. Не перестаючи любити свою націю, українець підпорядковує власні зусилля громадянсько-патріотичним, державницьким цілям, що є вищим щаблем політичного мислення. Сучасний український націоналізм, залишаючись головною ідеєю незалежності української нації, водночас відстоює засади міжетнічної злагоди в Україні, орієнтацію на цінності демократії, утвердження української держави в контексті міжнародного життя тощо.

На окрему увагу заслуговує проблема шовінізму. Він виявляється найперше в тому, що якийсь народ чи його керівники поважають і шанують лише себе і з презирством ставляться до інших народів, не визнаючи їхнього права на самобутність. Яскравий приклад – фашистська ідеологія з її концепцією поділу націй на вищі., котрим належить право повноцінного життя, і на нижчі ("унтерменші"), що підлягають експлуатації і навіть винищенню.

Російський шовінізм бере свій початок з ідеї "третього Риму", згідно з якою Москва нібито покликана керувати іншими народами. Московські політики, навіть так звані "демократи", часто демонструють прагнення до поширення свого впливу на інші народи. Сьогодні у цей процес включено й економічні чинники.

Варто зауважити, що імперський статус росіян не сприяв повноцінному розвиткові і російської національної свідомості. Російська нація певною мірою "розчинилася" в інших народах, ослабила себе, і це сьогодні відчувається особливо гостро.

На особливий розгляд заслуговує тепер і поняття так званого "інтернаціоналізму". У перекладі з англійської мови international означає "міжнаціональний". Проте в комуністичній ідеології він означав фактично "безнаціональний" ("наднаціональний") і повинен був втілювати відому тезу про те, що пролетарі нібито не мають батьківщини. Проте, руйнуючи все національне чужих підневільних народів, російські комуністи на його місці утверджували цінності "великоруські" – російську мову, культуру, мистецтво тощо. Лукавство поняття "інтернаціоналізму" підмітив ще Іван Франко. "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би покрити свої змагання за панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації" [Франко І., 2004: Т. 2.; 416]. Цим лукавством користуються і сьогодні: саме носії шовіністичного російського світогляду відстоюють тепер в Україні "ідеали інтернаціоналізму". В цьому понятті і в терміні з усією очевидністю проглядається тенденція до панування російської культури над культурами інших народів. І байдуже, як його називати.

Патріотизм

Життя і становище нації значною мірою залежить від патріотизму її представників, що формується з раннього дитинства шляхом засвоєння національних вартостей. Цей процес спочатку є стихійним, а потім переростає у свідому любов до Батьківщини. Справжній патріот любить Батьківщину, не відвертаючись від неї через те, що їй нічим заплатити йому за це і що її народ не досяг рівня культури, характерної для європейських суспільств. А головне – патріот не обмежується пасивною любов'ю до рідного краю, він активно працює для свого народу, його

добробуту, розбудови культури і господарства. Він захищає честь своєї держави, примножує її багатства.

Патріотичне почуття українця є емоційним аспектом національно-державницького світогляду. Вважають, що воно включає: почуття належності до своєї самостійної Держави – України, повагу до історії свого народу, до своєї культури, мови, любов до рідної природи, неприйняття всього антиукраїнського тощо. Найвищою формою патріотизму є почуття, що сягає рівня жертовності, коли для блага Батьківщини людина готова терпіти муки і навіть іти на смерть. "Ніхто більшої любові не має, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Євангеліє від апостола Івана 15: 13).

Проблемам виховання громадянина-патріота велику увагу приділяли К.Ушинський, Г.Ващенко, С.Русова, І.Огієнко та інші українські педагоги. Зокрема, К.Ушинський підкреслював, що справжня любов до Вітчизни є наслідком громадської (на її користь) праці людини.

Можна виділити щонайменше три різновидності патріотизму.

Етнічний патріотизм, що ґрунтується на почутті власної причетності до свого народу, на любові до рідної культури, до власної історії тощо. Цей патріотизм започатковується природою як відчуття родо-видових ознак народу, що є вродженими. Ці ознаки розвиваються повноцінно, якщо дитина виростає у національно свідомій і національноорієнтованій сім'ї, навчається в українській школі.

Уцьому сенсі неабияке значення має вивчення рідної мови, власної історії, літератури, українознавства, українського мистецтва, рідних звичаїв тощо.

Територіальний патріотизм – ґрунтується на любові до того місця на землі, до місцевості, ландшафту, клімату тощо, де людина народилася. На думку Г.Ващенка, є всі підстави вважати, що любов до рідного краю в першу чергу ґрунтується на ранніх дитячих переживаннях, захопленнях. Для людини, як, зрештою, і для деяких інших живих істот, рідним стає все те, що вона сприймає найперше, найраніше.

У1935 році, виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі, В.Пачовський підкреслював велике значення вивчення географії в школі як чинника виховання територіального патріотизму. Цей предмет покликаний сприяти зародженню "свідомості своєї території". На його думку, дитина змалечку повинна в'язати себе містичними узами з рідною землею [«Перший український…», 1938: 107]. Відомо також, що і К.Ушинський, настоюючи на необхідності спрямовувати школу "до народності", серед головних чинників тут поруч з мовою називає географію і навіть ставив її вище історії [Ушинський К., 1954: Т. 2. 223].

Варто зауважити, що у свідомості представників національних меншин почуття територіального патріотизму відіграє неабияку роль. Певна етнічно-національна "ущемленість", що є неминучим наслідком проживання на території не свого етносу, компенсується усвідомленням, що цей край є все ж для мене рідним і близьким. Покинувши його, така людина почуватиме за ним ностальгію, незважаючи на те, що етнічно він не є їй рідним.

Державницький патріотизм. Якщо остаточною метою нації є побудова власної держави – її державне самовизначення, то головною метою виховання є розвиток у наших дітях державницького світогляду і державницького почуття – того вищого патріотизму, який ґрунтується на державній ідеології і пов'язується з поняттям громадянськості. Різні люди і різні народності на нашій землі йдуть до цього патріотизму різними дорогами, але приходять до спільного. В ідеалі – до нього повинні вести й етнічний та територіальний чинники, хоча етнічний патріотизм має тут значення вирішальне.

Державницький патріотизм пом'якшує і згладжує не тільки природні міжетнічні протиріччя, але

йтертя, пов'язані з майновим станом окремих людей. Він має об'єднувальну силу.

Зрештою, маємо чимало випадків у нашій історії, коли вихідці з інших етносів ставали навіть активними борцями за волю України, приносили на вівтар нашої державності своє життя і навіть оголошувалися українськими націоналістами (С.Русова, В.Вишиваний, М.Хвильовий, У.Кравченко, В.Антонович, О.Теліга та ін.).

Ґрунтовний аналіз історії боротьби українського народу за своє визволення та причин поразок у цій боротьбі свідчить, що важливим негативним чинником тут була все ж недостатня любов до Батьківщини, егоцентризм наших керівників та частини населення. Завжди у нас з'являлися брюховецькі, барабаші, кочубеї, маланчуки, за якими, на жаль, йшла і частина народу, що за довгі роки поневолення втратила почуття національної гідності.

Антиподом патріотизму є також відкрите ренеґатство. Будучи раз вчиненим, воно спричиняє появу в людини докорів сумління, а тому вона намагається довести його "нормальність", обґрунтувати "доцільність". Так з'являється "філософія ренегатства", коли носії національної зради прагнуть показати, що вони теж "відстоюють ідею".

Як відзначають автори "Виховання громадянина" [Ігнатенко П. та ін., 1997: 46], ще гіршими є перевертні, що сповідують світогляд яничарства. Вони не просто зрікаються рідного, але більше, ніж будь-хто ненавидять його: зневажають рідну культуру і мову, глузують над усім, що нагадує їм про рідний народ і українську державність.

Процес становлення національного самоусвідомлення

Урозвитку національно-патріотичної свідомості дитини та зрілої людини можна виділити щонайменше три етапи, які накладають на цю свідомість певний відбиток, збагачують її зміст.

Етап раннього етнічно-територіального самоусвідомлення є першоосновою, корінням патріотизму. Сприяння усвідомленню етнічної приналежності дитини розпочинається з перших днів її життя в сім'ї, якщо ця сім'я відзначається національними особливостями і національним побутом – з материнської мови, колискової пісні, бабусиної казки, з участі дитини у народних звичаях і обрядах, із засвоєння народної пісні, з причетності до процесу народної творчості тощо. Діти дошкільного віку беруть участь у народних життєвих дійствах (вертеп, колядування, віншування, гаївки, розмальовування писанок, тощо). Традиції, звичаї та обряди мають глибокий вплив на виховання, і не тільки національне, оскільки вони завжди підтримуються силою громадської думки і періодично повторюються. У сім'ї і в школі діти засвоюють шанобливе ставлення до видатних українських історичних і культурних діячів, повагу до ідеалів, за які вони боролися, беруть участь у вшануванні їхньої пам'яті. У ранньому дитячому віці формується культ рідного дому, сім'ї, рідного села, культ предків.

Неабияке значення в процесі усвідомлення етнічної приналежності має рідна мова, якій до певного часу не повинні заважати інші мови. Через неї дитина засвоює національний спосіб мислення, характерні для нього категорії та образи, ставлення до моральних цінностей тощо. Перефразовуючи відомі рядки В.Симоненка, через мову дитина здійснює своє "святе синівське право з матір'ю побуть на самоті".

Уранній період свого життя – в сім'ї – дитина знайомиться з національними та етнічними символами. Йдеться не тільки про державний герб і прапор, про герби різних українських земель чи природно-географічних районів, а й про історичну атрибутику – гетьманську, козацьку, стрілецьку (булава, бунчук, пернач тощо). Виразником душі українця є також калина, верба і вишня, писанка, вишиванка, іноді сопілка, бандура. Привласнення таких символів, використання їх

усвоєму житті, одязі тощо є формою громадянського самовираження людини.

Нарешті, саме в перші роки свого життя дитина формує в собі почуття власної "містичної єдності" з територією, на якій народилася, з околицею, яку пізнала вперше, з характерним кліматом тощо.

На етапі етнізації свідомості формується те, що Г.Ващенко називав "стихійним патріотизмом". В основі його лежать у першу чергу навички. Людина, живучи довго серед певного оточення, так зживається з ним, що воно стає ніби частиною її" [Ващенко Г., 1997: 67]. На психіці людини позначається клімат і навіть температурні умови та вид харчування. Вона органічно зростається з довкіллям, природою, життям найближчих людей, з характерними формами господарювання. І таке почуття – любов до всього, що оточує людину – може іноді набувати високого напруження [Ващенко Г., 1997: 67].

Етап національно-політичного самоусвідомлення. За нормальних умов цей етап припадає переважно на підлітковий вік, коли дитина з лона сім'ї і школи переходить у громадське середовище. Процес її загальної соціологізації передбачає усвідомлення свого "я" як частки суспільного організму, що має національно-політичний характер. Під впливом усвідомлення соціального життя, вивчення історії та культури народу юнак задумується над долею своєї нації, над тим місцем, яке вона посідає серед інших націй, робить вибір щодо потреби і методів відстоювання її свободи.

Етап національно-політичного становлення юнака пов'язаний з його громадською активізацією, з усвідомленням політичної ситуації, у якій живе і розвивається нація. В цей час відбувається приєднання підлітків до молодіжних, громадських та політичних об'єднань і організацій, котрі своїми програмами і діяльністю впливають на процес їхнього національного і громадянського самовизначення ("Пласт", "СУМ", "Січ" тощо).

Проте головним і певною мірою навіть ритуальним моментом національного самовизначення юнака чи юнки є прийняття ними громадянства. Це особливо значуще для представників національних меншин. Вони вирішують для себе, чи земля, на якій живуть, відповідає їх духовним запитам, чи ні. І цим визначається їх визнання або заперечення громадянства. Бо, прийнявши його, вони не тільки входять у певні права, але й беруть на себе конкретні патріотичні обов'язки – утверджувати, захищати і зміцнювати Українську державу. Це повинен бути чесний вибір.

Зауважимо, однак, що тут на підлітка іноді чигає і певна небезпека, яка полягає у переоцінці місця нації в контексті історії та в сучасному політичному житті, що може призвести до зневаги представників інших національностей. Становлення національного духу ґрунтується не на ворожості до інших націй, а лише на любові до рідного краю, рідного народу. Цей дух повинен сприяти розумінню інших людей, котрі теж люблять свою націю.

Етап державницько-патріотичного самоусвідомлення. Якщо націоналіст любить свою націю, то патріот любить свою Батьківщину. Ця загальнопоширена думка вказує на те, що патріотизм (громадянськість) є ширшим поняттям, ніж націоналізм. Він є виявом любові та поваги до своєї держави як головної мети національної боротьби і може трактуватися як рівень державницькопатріотичного самоусвідомлення.

Зрозуміло, що передумовою успішного становлення такого державницького патріотизму є, з одного боку, почуття причетності до своєї нації, бо немає патріота, який би не любив свій народ; а з другого – необхідна наявність власної держави. За будь-яких умов націоналізм повинен поєднуватися із визнанням всіх прав людини і прав народів, відповідати їм. Власне, це і підносить любов до нації на вершину державницького патріотизму як категорії загальнолюдської. Так патріотами України стають не лише українці, а й представники інших національностей, що живуть у нашій державі. Поняття "національного" виходить тут за рамки етнічності і сягає рівня державності. Так, наприклад, термін "нація" (nation) вживається у назві "Організація Об'єднаних

Націй" і т.п.

Таким чином, слово "українець", як і слова "француз", "німець", "росіянин", може позначати щонайменше три поняття: а) людину, причетну до свого етносу; б) людину, яка усвідомлює себе часткою нації та поділяє з нею її долю; в) громадянина своєї держави, у даному випадку – України. Саме в останньому випадку ми говоримо: "американець українського походження", "француз польського походження" тощо. Із розвитком державницької самосвідомості нормальним стане вживати словосполучень: "українець російського походження", "українець єврейського походження" тощо.

Названі вище етапи громадянського становлення людини відповідно позначаються на самому змістові її національної свідомості, спричиняються до формування її специфічних аспектів: етнічного, національно-політичного, державницько-патріотичного. Є підстави вважати, що саме наявність цих аспектів у світогляді людини вказує на його зрілість.

Український виховний ідеал

Основним орієнтиром у системі виховання будь-якого народу є вироблений ним виховний ідеал – особливе уявлення про те, якою повинна бути людина (К.Ушинський, Г.Ващенко). Це уявлення народ втілює у своїй пісні, в літературі, в казках і переказах, у своїй народній педагогіці. "Ідеальна людина" – завжди наділена найкращими якостями душі народу.

Переломні епохи завжди характеризуються потребою виразного бачення виховного ідеалу. Відомо, що він переглядався і в часи реформації, Французької революції, становлення американського прагматизму, фашизму, більшовизму. Таку переломну добу переживаємо і ми тепер, тому гостро відчуваємо потребу мати відповідний ідеал виховання.

Український виховний ідеал втілюється у нашій традиції. Ним, як вважає Г.Ващенко, "треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними проповідниками свого народу" [Ващенко Г., 1994: 104]. Теоретичне обґрунтування українського виховного ідеалу започатковане К.Ушинським і розвинуте у педагогічній творчості Г.Ващенка, зокрема у його відомій праці "Виховний ідеал".

В основу своїх поглядів на ідеал українського національного виховання Г.Ващенко поклав закони віри в ідеали добра, намагання творити добро і відстоювати його на землі. Вихована на цих засадах людина у своїй поведінці керується вірою, утверджуючи її навколо себе і в самій собі: вона будує Царство Боже на землі.

Водночас людина народжується і живе як єство соціальне, у конкретному національному середовищі, належить до певної спільноти, що вирізняється серед інших спільнот особливим енергетичним полем, своєю мовою, культурою, зв'язками з минулим, звичаями і обрядами і яка зветься нацією. Саме звідси, з походження людини, починається для неї поняття свого етносу, народу, нації. Звідси її коріння.

Таким чином, ідеал українського виховання ґрунтується на двох головних цілях: служіння Богові та служіння своїй нації. Бог – це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса тощо. Нація – земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися її власні та вселюдські вартості. У контексті сказаного в попередніх розділах Бог і Україна – є поняттями, які складають вершину системи вартостей і певною мірою визначають зміст ярусів, які розташовані нижче. У педагогічному сенсі виховний ідеал – це людина, яка служить Богові і Україні.

У своєму трактуванні виховного ідеалу Г.Ващенко спирається на виховну традицію українського народу, на етнопедагогіку. Водночас прямо чи опосередковано його погляди випливають з наукових засад духовних наставників наших, філософів, педагогів, поетів –

Володимира Мономаха, Івана Вишенського, Петра Могили, Г.Сковороди, К.Ушинського, П.Юркевича, Т.Шевченка, І.Франка та ін. Така орієнтація приводить Г.Ващенка до категоричного протиставлення ідеалу українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій його моделі, а з другого, – націонал-соціалістичній педагогіці з її проповіддю культу сили і зневаги до людини. Виходячи з реалій нашого часу, український виховний ідеал мусить бути протиставлений також різним варіантам прагматичного (антропоцентричного) виховання, яке "заземлює" людину, розв'язує руки демонічним силам у ній, веде її до деградації.

Розроблений Г.Ващенком ідеал українського виховання є синтезом вселюдського і національного. Однак, застерігає педагог, поняття Бог і Україна міняти місцями не слід [Ващенко Г., 2000: 265]. Цей ідеал відповідає українській виховній традиції та потребам сучасного виховання. Він втілений у конкретних історичних постатях та літературних образах – Святослава Хороброго, в княжих дружинниках та лицарях пізніших наших змагань, в українській сім'ї, в інтелігентності українського селянина. Шляхетні елементи цього ідеалу знаходимо в народній творчості, в мистецтві, у християнських засадах життя нації.

Суттєвим доповненням до теорії ідеалу українського виховання є концепція козацьколицарського виховання, розроблена українськими педагогами, найперше Юрієм Руденком (м. Київ) і втілена у практику шкільного виховання В.Каюковим (м. Кіровоград). Повноціло вона викладена у Програмі Всеукраїнської організації "Молода січ" ("Освіта, № 7-8; 19-20, 1999).

Національне як чинник виховання

Почуття національного є чи не найбільшою вартістю людської душі. Таку тезу послідовно відстоював К.Ушинський, уся творчість якого, як зрештою і М.Гоголя, є свідченням невмирущості національних почуттів. Саме національна ностальгія змушує великого педагога майже в кожній праці повертатися до проблеми народності. Звертаючись до історії європейських держав, він відзначав певну духовну єдність, якою вони характеризувалися в середні віки і яка завершилася спалахом класицизму з його багатими культурними надбаннями. Але, починаючи з цього періоду, через звільнення від феодально-деспотичних відносин, "ставши одним з елементів державного і народного життя, громадське виховання пішло у кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання" [Ушинський К., 1983: Т. 1.; 46]. На думку К.Ушинського, на виховній системі кожного народу позначаються його історія, традиції, характер. І як не можна жити за стандартами інших народів, так і не можна виховувати за чужою педагогічною системою, якою б стрункою і продуманою вона не видавалася. Кожен народ щодо цього повинен випробувати власні сили, бо "в душі людини риса національності корениться глибше за всі інші" [Ушинський К., 1983: Т. 1.; 97].

До речі, К.Ушинський не заперечував і певної орієнтації на чужі зразки, але вважав це безпечним лише тоді, коли основи громадянської освіти твердо закладені самим народом. Не можна і не треба запозичувати чужого характеру. Лише відчуття своєї окремішності, національного характеру робить запозичення доцільними. Великий педагог дійшов висновку, що загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії. "Німець, англієць, француз, американець, – писав він, – вимагають від виховання не одного і того ж, і в слово "виховання" кожен народ вкладає різні поняття. Ця різниця, не виявляючись виразно, проте проглядається в багатьох особливостях, іноді дрібних, але характеристичних, які показують напрям громадського виховання у кожного народу і ту невисловлювану мету, до якої прагне і яка визначила самі його форми" [Ушинський К., 1983: Т. 1.; 75].

З міркувань К.Ушинського щодо ролі почуття національного у вихованні варто виділити два, котрі мають фундаментальне значення для сучасності.

По-перше, почуття національного є вродженим, воно вічне і властиве кожній людині. В цьому сенсі воно наближається до поняття ідеалів моралі ("Моральний Закон в мені"). Як і сумління, це почуття є даром Божим і помирає в людині разом з нею. Воно має глибоке генетичне вкорінення в психіці індивіда і проявляє себе підсвідомо навіть тоді, коли зазнає кровного змішування з чужорідними елементами. Навіть "хабарник", що підточує, як черв’як, сили батьківщини, співчуває її славі та її горю", – пише К.Ушинський [Ушинський К., 1983: Т. 1.; 100]. Це спостерігаємо, наприклад, у масовому вияві емоцій під час футбольної гри з командами інших держав, де національні інстинкти спрацьовують не лише у "націоналістів". Бо на біологічному рівні національне в людині є виявом універсального закону родо-видового поділу, що стосується всіх організмів у природі. Національне є природовідповідним.

По-друге, зважаючи на стійкість і органічність почуття національного в людині, К.Ушинський радить виховнику взяти його за основу виховання, трактувати як опору, яка не зрадить. "Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, на яку завжди може розраховувати виховання: це те, що ми звемо народністю, – писав він. – Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини, і ця любов дає вихованню надійний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з її поганими природними, особистими, сімейними і родовими нахилами. Звертаючись до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в живому і сильному почутті людини, яке впливає багато сильніше за переконання, сприйняте тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань" [Ушинський К., 1983: Т. 1.; 99]. Заперечуючи можливість "універсального" ("наднаціонального") виховання, К.Ушинський вказує і на механізм дії національного почуття: "народність сама перемагає: вона паралізує одні прагнення, висуває вперед інші і переробляє по-своєму універсальні плани виховання" [Ушинський К., 1983: Т. 1.; 92]. Згодом цю істину повторить і В.Сухомлинський: "Тільки людина, особливо зацікавлена долею Вітчизни, – писав він, – по-справжньому розкривається як особистість, по-справжньому дорожить своєю честю, гордістю, гідністю сім’ї, свого роду, імені" [Сухомлинський В., 1976: T. 2; 228–229].

Українській виховній традиції, як і сучасному вихованню, властиве глибоке поєднання почуття моральності і національного, причому настільки глибоке, що іноді окремий їх розгляд здається некоректним. Це помітно вже в княжу добу, в творах Луки Жидяти і Кирила Туровського, а особливо у “Повчанні Володимира Мономаха”: християнська мораль тут повсюдно подається крізь призму національних традицій. Бог і Батьківщина трактуються як найвищі ідеали і головні чинники виховання.

Послідовними прихильниками визначальної ролі почуття національного у вихованні були видатні педагоги Європи. Школа і все виховання повинно виростати з народної психології з традицій, зі світогляду – таку тезу відстоювала С.Русова. Професор Я.Кузьмів, виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі 1935 р. у Львові, так визначив місце національного виховання: треба "вводити і призвичаювати молоде покоління до чинної і творчої участі в рідній, а дальше через неї також у вселюдській культурі. Народ тільки тоді розвине свою особовість, коли стане на службу вселюдським ідеалам. Одначе основою і остаточною метою стане все ж особовість народу" [«Перший український…», 1938: 234].

Українське патріотичне виховання

інаціональні меншини

Увирішенні проблеми патріотичного виховання дітей – вихідців з національних меншин – українська педагогіка керується заповітами Г.Ващенка. "...Треба пам'ятати, – писав він, – що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливе

лише за умов справедливого ставлення до них, при якому захищаються права українського народу, але разом з тим не порушуються законні права інших народів" [Ващенко Г., 1994: 177]. Ця принципова позиція закладена і в нашій Конституції та в спеціальному Законі про національні меншини.

Очевидно, що виховання нашої молоді в дусі українського патріотизму може стикатися з природним протиріччям між потребою бути лояльним громадянином держави, основу якої складає титульна нація, і бажанням національної громади (росіян, поляків, євреїв тощо) якнайповніше реалізувати себе в національно-етнічному відношенні. В педагогічному сенсі фокус цього протиріччя зосереджується переважно навколо трактування групи українських національних вартостей: які з них і наскільки є природно обов'язковими для всіх громадян?

Найперше, як ми вже казали, мусимо відкинути звичне нам поняття так званого "інтернаціоналізму", яке передбачає денаціоналізацію і поросійщення як титульної нації, так і національних меншин. Кожен громадянин має сьогодні можливість і повинен в етнічному відношенні самовизначитися – так, як це прийнято в усьому світі і як це з увагою трактували будівничі нашої освіти в 1917 – 1918 роках. Прагнемо бути букетом квітів, а не оберемком сіна.

Сказане, зокрема, означає, що серед так званих "російськомовних" громадян розрізняємо етнічних росіян і зросійщених етнічних українців, поляків, болгар, румунів та ін. Виховна політика держави щодо них мусить бути різною. Ніхто не повинен "українізувати" в етнічному сенсі росіян, наприклад. Наші намагання повинні спрямовуватися у тій ділянці на знеросійщення поневолених раніше народів, які складали національні меншини в колишньому СРСР, бо повернення до власного коріння є соціально справедливим і природовідповідним процесом. Кожна людина має позбутися ганебних наслідків довговічного національного поневолення і віднайти свою власну втрачену сутність. І це зовсім не стосується етнічних росіян.

Звідси напрошується висновок, що для етнічного українця – незалежно від того, якою мовою він тепер користується, – прийнятними і морально обов'язковими є всі вартості українського національного виховання. Що стосується представників національних меншин – росіян, поляків, болгар та ін. – то вони повинні мати право і можливість реалізувати свої власні національно-культурні потреби: користуватися рідною мовою, дотримуватися своїх звичаїв, а за умов компактного поселення, – вчити своїх дітей у школі з рідною для них мовою. Таке право закріплюється в Конституції України і підтримується державою. Проте воно: а) не повинно суперечити інтересам титульної нації, для якої ця земля є єдиною територією державного самовизначення, і б) повинно узгоджуватися зі статусом громадянина, якщо представник національної меншини українське громадянство приймає. Держава Україна є Батьківщиною для всіх громадян, які живуть на її території, проте це не повинно обмежувати права титульної нації на власний державницький та національно-культурний розвиток. Стосунки між етнічними українцями і етнічними неукраїнцями (національними меншинами) реалізуються як цивілізовані стосунки між чемним господарем і чемним гостем. Добрий господар робить усе, щоб гість почував себе, як удома, але й гість повинен шанувати вартості і звичаї дому, де його приймають, і не нав'язувати йому свої уподобання. Ми "...за українську Україну, у якій неущемлено почувалися б усі національні меншини, але цілковито розкуто, вільно, саме як господарі держави, як корінний народ, почувалися б українці зі своєю мовою, культурою, національною освітою" [Погрібний А., 1999: 11].

Прагнучи власного етнічного самовизначення, національні меншини мусять орієнтуватися і на кінцеву мету українського виховання, що ґрунтується на ідеології української державності – становлення громадянськості і державницького патріотизму. Бо всіх членів суспільства об'єднує обов'язок громадянина і спільна держава є для них найбільшим добром. Лояльна щодо національних меншин українська держава має право очікувати, що за свою гостинність вони

відплатять їй повагою до її культури, мови тощо. Крім того, із статусу громадянськості випливає, що всі громадяни мали б знати державну мову, бо на державному рівні всі вони є українцями, незалежно від свого етнічного походження, а відтак державна мова – головний чинник консолідації суспільства.

Якщо спроектувати цей погляд на систему українських національних вартостей, то представник національної меншини повинен до частини з них (національно-культурних вартостей) ставитися з повагою, а ту їх групу, яка стосується державності, – приймати як обов'язковий орієнтир, до якого в кінцевому рахунку йде все українське виховання. Не кожен може бути українським націоналістом, але кожен повинен виконувати обов'язки громадянина. З цього випливає, що виховання молоді, яка репрезентує національну меншину, повинно поєднувати в собі орієнтацію на обов'язки громадянина України, уважне ставлення до власних національно-культурних (етнічних) потреб та повагу до національних особливостей корінної нації.

Слід відзначити, що природний демократизм українців сприятливо впливає на вирішення міжетнічних стосунків в Україні. Українці – нація, пройнята християнським духом терпимості, прощення, і ми розуміємо народи, котрі хочуть зберегти свою віру, своє місце в історії. Справжньому патріотові при високому почутті власної гідності чужа дріб'язкова чванливість, почуття зверхності над іншими народами. Саме на таких засадах здійснюється національнопатріотичне виховання дітей – представників усіх народностей в Україні. Очевидно, що воно буде завжди проходити на тлі природної суперечності, яка визначається ставленням національних меншин до Української держави. Головними чинниками, котрі виступають носіями таких настроїв і прагнень, є сім'я, а за умов компактного поселення національних меншин – громада. Власне ставлення – сім'ї і громади – до української нації, держави тощо позначається на характері національного виховання таких дітей. З одного боку, громадянська лояльність батьків щодо держави передається дітям, а з другого, – саме національною активністю батьків і громади визначатиметься прагнення дітей до засвоєння своїх культурно-національних вартостей.

На побутовому рівні в тій ділянці стикаємося іноді з певними конфліктами. По-перше, дуже часто позбавлення колишніх культурних і політичних привілеїв, якими користувалися росіяни, трактується як порушення прав людини. Тут потрібні елементарна чесність і почуття справедливості. По-друге, нині ще живуть ті люди, народи, зокрема й українці, які на своїй землі зазнавали кривди і несправедливості, депортацій і ув'язнень лише за те, що любили свою Батьківщину. І їм важко позбутися відчуття жалю і змусити себе шанувати тих, хто знущався над ними і за це сьогодні бере пенсію більшу, ніж вони. Так виявляється "емоційне тертя" між представниками різних національностей, що, однак, ніяк не можна ототожнювати з державною політикою в Україні.

Завдання для самоконтролю

1.Яким є головне прагнення нації і чим воно зумовлене?

2.Що таке "дух нації" і якими є форми його виявлення? Чи існують підстави вважати, що нація – категорія історична?

3.Що таке ідеологія державності і чи вважаєте ви, що її визнання є обов'язковим для громадянина України?

4.Порівняйте поняття "націоналізм", "шовінізм", "інтернаціоналізм", "космополітизм". Назвіть головні різновидності патріотизму.

5.Охарактеризуйте послідовність становлення державницько-патріотичного самоусвідомлення

українця.

6.Що означає формула "служіння Богові і Україні"?

7.Яким є головний принцип стосунків громадян України, що репрезентують титульну націю і національні меншини?

Розділ 20. Громадянський (цивільний) аспект змісту виховання

В основі громадянського суспільства лежать ідеали демократії. Ідеологія цього суспільства бере свій початок у давніх культурах , зокрема в грецькій. Проте своїм розвитком – на ґрунті християнства – вона завдячує середньовіччю, в надрах якого формувалося поняття релігійного, природного і звичаєвого права. З цієї епохи бере свої витоки європейський парламентаризм. Водночас на становленні громадянського суспільства позначилися соціальні та інтелектуальні надбання епохи Відродження, що сприяли формуванню понять природних прав і політичної рівності громадян. Певний внесок у розвиток цього суспільного устрою здійснили американська та французька революції.

У другій половині ХХ-го сторіччя спостерігалося швидке поширення демократії на всіх континентах. Вважається, що це природовідповідний процес, зумовлений духовним розвитком суспільств та людини, і що до засад демократії рано чи пізно прийдуть всі народи. Цей процес зумовлює появу не лише демократичних державних устроїв, але й становлення нової людини – вільної, самовідповідальної, сильної, творчої. Сьогодні на шляху до такого суспільства опинився і наш народ. Перехід до нього ставить вимоги щодо виховних зусиль родини, школи, громади. І ті вимоги настільки суттєві, наскільки глибинні зміни прогнозуються у нашому суспільстві.

Свобода як потреба і як обов'язок громадянина

Торкаючись філософських засад виховання, К.Ушинський постійно і наполегливо підкреслював велике значення свободи як чинника становлення людини і суспільства. Фундаментальною тезою у його поглядах було визнання вродженості почуття свободи. Вона – сама сутність нашого духу і випливає з природної потреби забезпечувати людську життєдіяльність. Людині властива вроджена схильність самій визначати напрям свого життя, творити його, вважав він. У цих поглядах К.Ушинський спирався на європейську філософську думку, зокрема на погляди Е. Канта, який виділяв у людині дві природжені пристрасті: статевий нахил і нахил до свободи. Один – виходить із потреб тіла, інший – з потреб душі. Зрештою, К.Ушинський одночасно визнавав, що почуття свободи як у людині, так і в суспільстві може бути розвинутим, або й не розвинутим – завдяки відповідному способу життя. Виховання і життя, на його думку, може сприяти становленню вільної людини, але може також формувати рабів і деспотів – найчастіше таких, у душі яких рабство і деспотизм зливаються в найогиднішу суміш [Ушинський К., 1954: Т. 5.; 334]. Рабство взагалі дволике, воно поєднує в одній людині і жертву, і наглядача, а відтак стає головним джерелом і самоприниження, і сваволі. Рабу приємно познущатися над іншим, що дуже помітно в психології нашого чиновництва, частини працівників міліції тощо. Рабсько-деспотичні якості характеру можуть формуватися в дитині з перших років життя, якщо вона виховується в умовах відсутності свободи . В такому разі потреби виживання, на