Kozatska Derjava Shevchuk

не це спричинилося до переходу його на козацьку службу (очевидно, після смерті князя Яреми у 1655 році), адже Павло Апостол був типовим військовим найманим офіцером, яких у той час блукало по Європі немало. У 1658 році він виступає як хомутинський сотник Миргородського полку і стає прихильником заколотників Я.Барабаша та М.Пушкаря проти Івана Виговського. Делегувався ними до Москви. 1659 року він — полковник гадяцький, а пізніше — миргородський. Був близький до проросійськи настроєного запорозького полковника Силки, що також воював проти І.Виговського. Апостол-старший навряд чи мав проросійські настрої й ідеологію, бо в 1660 — 1661 роках служив Тетері, відомому виразно пропольськими симпатіями, підтримував гетьмана-9амозванця татарської орієнтації С.Опару і воював проти гетьмана І.Бруховецького. Через рік він — генеральний осавул у "неутраліста", а потім гетьмана турецької орієнтації Петра Дорошенка. Але вже на початку 70-х років Павло Апостол не мав ніякого уряду, а скупив маєтки на Миргородщині, живучи на Лівобережжі як значний військовий товариш. Іван Самойлович настановив його миргородським полковником (1672), і відтоді цей уряд закріпився за Апостолами на довгий час. Помер Павло 1678 року, відбувши Чигиринський похід.

Ми навмисне докладно зупинилися на постаті батька майбутнього гетьмана, бо, як кажуть, яблуко від яблуні далеко не котиться, і деякі батькові риси Данило таки перейняв: безпринципність у зміні орієнтації, схильність до збагачення, практичний і обережний розум.

Данило Апостол народився 4 грудня 1654 року. Де саме, де вчився, де почав службу — невідомо. Відомо лишень, що 1677 року він одружився з Уляною Іскрицькою, шляхтянкою української крові. Павло Апостол зумів зібрати на Миргородщині значні маєтки, син пішов його стопами, ставши незабаром одним із найбагашіих на Гетьманщині, принаймні, реєстр пожитків Д.Апостола, який наводить у своїй монографії про гетьмана Борис Крупницький (Гетьман Данило Апостол і його доба. — С.6), у 1724 році, коли полковника заарештували, свідчить, що він володів 4 містечками, 16 селами, З деревнями (сільцями), 1 слобідкою і 10 хуторами, де було 2678 дворів; мав замок, пасіки, отари худоби, пташні, двори, де сушили тютюн, килимарню, млини, сукновальні, цегельні, винокурні, броварні, солодівні, шинки тощо. Отже, якщо батько його був воякомлітуном, що, тільки постатечнішавши, почав дбати про маєток, то син уже міцно вріс в українську землю. Вона справді була його рідною, та й від матері мав половину української крові. Хоч не знаємо, де вчився, але освіту здобув достатню, отже, Київського колегіуму оминути не міг. Був меценатом церков та монастирів.

Полковником миргородським Д.Апостол став близько 1682 року і пробув на цій посаді 45 років, тобто доти, аж як став гетьманом,

258

аполковником його настановив Іван Самойлович, який посприяв

ійого батькові, а це значить, що Данило належав до наближених Самойловича, а потім до самойловичівців, про яких ми писали в есе про П.Полуботка (дивись про це ширше у статті О.Оглоблина "Боротьба гетьманських угруповань на гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика" // Записки історичного та філологічного факультетів Львівського державного університету. — Львів, 1940). Прихильники Самойловича витворили на початку гетьманування Івана Мазепи супроти нього ж опозицію, і це дозволяє нам припустити, що коло політичного мислення Д.Апостола було близьке до Полуботкового, а свою генезу мало в суспільно-політичних поглядах І.Самойловича. Тобто він був прихильником автономії України під російським протекторатом, був обстоювачем автономних прав. За участь у антимазепинській опозиції Д.Апостола було заарештовано (1688) і відставлено від уряду. Але для Д.Апостола ця історія не мала фатального наслідку: чи він зумів домовитися з І.Мазепою, чи російський уряд перед Кримськими походами не бажав загострювати обставин в Україні, але арештовані самойловичівці були з-під арешту звільнені, а Д.Апостолу повернуто його полковницьку посаду. Ймовірніше, й сам Мазепа не збирався жорстоко розправлятися із самойловичівцями, а лише добряче їх прилякав, бо, як ми свідчили в есе про Мазепу та Самойловича,

259

17 *

ідейних розходжень між гетьманами не було: Мазепа як правитель Лівобережної України пішов слідами таки Самойловича, отже, й змагання з опозицією було, очевидно, більш корпоративне, ніж ідейне, і два мудрих мужі — І.Мазепа та Д.Апостол — не могли не погодишся між собою, занехаявши певною мірою ті корпоративні інтереси (обидва були дипломатичними та гнучкими у стосунках із іншими людьми, обидва також відзначалися політичною обережністю). Що таке порозуміння між гетьманом та миргородським полковником і справді відбулося, свідчить цікавий факт: у 1692 році саме Данило Апостол обвинувачує Павла Полуботка як людину, що важить на життя гетьмана; більше того, саме він зв'язує акцію Петрика з Кочубеєм та полтавським полковником Федором Жученком, що, з одного боку, виразно виказує зговір чи порозуміння, а з другого, що Д.Апостол із самойловичівською опозицією рішуче порвав, маніфестувавши те (Г.Георгиевский. Мазепа и Меншиков. Новые материалы // Исторический журнал. — 1940. — №2). Згодом, після повстання І.Мазепи, Д.Апостол (а може, й до цього) створював міф про свою ворожнечу із І.Мазепою. Справді, друзями вони бути не могли, бо обидва — видатні індивідуальності; сам Петро І, очевидно, через свою агентуру мав певні факти про конфлікти між обома і вважав Д.Апостола ворогом Мазепи, але більш вірогідно, що розходження між ними були більш психологічні, як ідейні; увіч Мазепа йому довіряв. Загалом Данило Апостол був вояком, не раз ходив на чолі війська, виявив себе у Кримських походах, успішно поборював Петрика і не піддавався на заклики останнього, керував наступом на Кази-кермен. Мазепа не раз призначав його наказним гетьманом. Отже, політичне обличчя Д.Апостола за Мазепи виглядало так: прихильник російської орієнтації, але безсумнівний український патріот, спершу опозиціонер. Швидко зрозумів безперспективність тієї опозиційності, порвав з Полуботком, наблизився до Мазепи, але не щільно, витримуючи відстань, як то кажуть, "з резервою". Все це, як і військові здатності полковника, створюють йому безперечний авторитет. Сприяє цьому його рівний характер, і хоч Мазепа таки справді мав підстави дивитися на нього як на свого конкурента щодо булави, але не боявся висувати його на перші ролі, ставлячи на чолі війська, особливо в час Північної війни, де Апостол не раз виявив себе визнаним полководцем і не раз розбивав шведів. Інша справа, чи потрібні й корисні були Україні ці подвиги — як і подальша його військова діяльність — вони цілком служили імперіалістичній експансійній політиці Росії, тож не одна козацька голова загинула в тих походах, особливо під час оперцій під Шлезьком та Велунем, де без коней, яких забрали росіяни, і без належної зброї козацтва марно погинуло немало. Нещасливо випала й операція під Ляховичами. Можливо, саме ці події й похитнули тверду проросійську настроєність Д.Апостола, якому в

260

час спільних походів із російськими військами випало втерпіти від останніх, в тому числі від їхніх командирів, немало наруг і зневажень. Пилип Орлик у своєму листі до СЛворського (Основа. — 1862. — №10) вкладає в уста Д.Апостола такі слова до Мазепи: "Очі всіх на тебе уповають, і не дай Боже для тебе смерті, бо ми дістанемося до такої неволі, що кури нас загребуть". Коли ж вирішувалася справа з доносом В.Кочубея, цар був не проти зліквідувати й Апостола, зв'язавши його із справою Кочубея та Іскри. Але Мазепа рішуче миргородського полковника оборонив, мовивши: "Апостол породи волоської, людина від батька заслужена у війську, він добриті, з усіх полковників найдавніший, найстаріший, знатний, який заслужив честь і любов од всіх полків" (Б.Крупницький. Гетьман Данило Апостол... — С.10). Більше того, саме Данило Апостол із генеральним обозним І.Ломиковським та полковниками Д.Горленком і Д.Зеленським стають ніби головними ініціаторами з'єднання зі шведами й повстання проти Росії. Як пише Пилип Орлик, саме воші переконували І.Мазепу, "щоб про свою і загальну всіх користь дбав, обіцяючи про його достойності та при обороні прав і вольностей військових до крові стояти і в найбільшому нещасті не покинути його, як вождя і рейментаря свого, а щоб про постійну їхню до себе вірність та прихильність не сумнівався, просили його про клятвенну роту, з якою могли б йому на вірність свою присягти ". Присягу Д.Апостол дав 1.Мазепі в його "приватнім помешканні з цілуванням хреста та Євангелія святого". Д.Апостол з іншими полковниками радив гетьманові в стан О.Меншикова не їхати, а "щоб негайно до короля шведського посіпав із проханням про протекцію, поспішив і дбав з'єднатися з ним на кордонах, щоб не допустити великоросійських військ в Україну". Не радив Д.Апостол їхати Мазепі з полковниками та старшиною до царського двору в Глухів: "Коли поїдеш, то і себе, і нас, і Україну погубиш" (Основа. — 1862. — №10).

24 жовтня 1708 року І.Мазепа вирушив із Батурина назустріч шведському королеві. Його супроводжував Данило Апостол із частішою свого полку.

Але тут стається несподіване: в наступному місяці полковник миргородський покидає Мазепу, якого сам підбивав на повстання, і повертається з повинною до російського царя в Лебедин, де його цар приймає цілком милостиво, — очевидно, тут спрацювала завжди практична вдача полковника: він розгледівся в обставинах і, бувши добрим військовим стратегом, зміркував, що повстання не має перспективи, отож миттю змінив орієнтацію, напевне, оглядаючись і на свої численні маєтки на Миргородщині. Отже, маємо відвертий акт зради з боку ДАпостола в усій своїй почварності, адже він не тільки ініціював повстання, а й заприсяг гетьманові на вірність "з цілуванням хреста і Євангелія", — такі речі людину не красять. Чесніше вчинив тут П.Полуботок: бувши

261

опозиційно наладнаний проти І.Мазепи, він за ним не пішов, гетьмана не дурив і не зраджував. Є, правда, версія, що Д.Апостола послав у посольство сам Мазепа, щоб знову перейти на бік Петра І (лист канцлера Головкіна до Мазепи від 22 грудня 1708 року і лист Д.Апостола до Мазепи без дати. — Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских. — Москва, 1895, 1), але в неї повірити важко: Мазепа не міг сподіватися прощення в Петра І, хоч його полковники через царський маніфест 7 листопада 1708 року сподіватися, що викрутяться, таки могли. Загалом же в цій історії не все ясно. Є й третя версія: що Апостол утік від Мазепи після того, як останній велів, щоб до війська пристала його родина (Адлерфельд. Мілітарна історія Карла XII, короля шведського. — Амстердам, 1740) — факт цілком імовірний, але й це Д.Апостола морально не виправдовує, адже небажання брати з собою родину увіч свідчить, шо полковник миргородський озирався на задні колеса, в той час як вірна Мазепі старшина свої родини з собою таки позабирала.

Зрештою, істина аксіоматична: політичні дійства не завжди узгоджуються з мораллю. З переходом на бік Росії Д.Апостол

262

починає вислужуватися, він очолює відділ козацького та донського війська над Голтвою біля Псла, бере участь у сумнозвісному бою під Полтавою, згодом, в 1711 році, бере участь у нещасливому для Росії Прутському поході проти Туреччини і відзначається там.

За Івана Скоропадського Данило Апостол залишався на своєму полковницькому уряді, а коли гетьман у 1722 році збирався до Москви і хотів призначити його наказним, — від тієї посади ухиляється, поступаючись нею П.Полуботкові. І стається це саме в той час, коли впало гетьманське правління і заведено було Малоросійську колегію; а тоді, коли П.Полуботок вів з тією колегією завзяту дипломатичну війну, вирушив на чолі десятитисячного козацького війська в ще один цілком імперіалістичний похід Петра І, так званий Дербентський (1722), і там погубив немалу частину козаків, хоч його операції й проходили ніби успішно; зокрема, сприяв тому, щоб було розгромлено татарського султана Махмуда, якій піднявся на повстання проти російської експансії, а за поневолення чужого народу — смішно й сумно казати — дістав портрета царя, обсадженого діамантами, — і ця сторінка подвигів Д.Апостола захоплення у нас не викликає. Не треба, однак, забувати, що йшов він у ті походи не зі своєї волі, а

зволі царської й ослухатися не міг аж ніяк.

Унаступному році (1723) він знову йде в далекий похід, цього разу Астраханський. Водночас бере участь у боротьбі П.Полуботка за відновлення в Україні гетьманства, але... дбає за свою кандидатуру, про що пише до царя в березні 1723 року. Зате він підписує загальнонародні чолобитні до царя, більше того, стоячи біля Коломака із військом, радиться зі старшиною і складає

Зброя запорозьких козаків.

263

чолобитні вже від війська про вибори гетьмана та скасування новозаведених Малоросійською колегією зборів — ці чолобитні й було послано до царя, тобто в акції Полуботка він бере найдіяльнішу участь, що складає йому честь, однак за це мусив невдовзі розплатитися.

Після арешту в Петербурзі Полуботка з товаришами (в кінці 1723) на початку 1724 року проходила хвиля арештів і в Україні, тоді взято було Д.Апостола і генеральну старшину Б.Жураківського та Я.Лизогуба, котрі очолювали гетьманський уряд, їх завезено до Петербурга і кинуто в Петропавлівську в'язницю. Миргородського полковника цього разу врятувала смерть царя-деспота, але принаймні за свою зраду І.Мазепи й ідеї української державної незалежності він, людина вже вельми немолода, сімдесятирічна, таки відстраждав.

Опальну старшину спершу в Україну не пустели, вона змушена була жити на засланні в Москві та Петербурзі. До честі Д.Апостола, який жив у Петербурзі, треба сказати, що він часу даремно не гаяв, а активно схиляв російських сановників, насамперед О.Менши-

Зброя запорозьких козаків.

264

кова, до відновлення гетьманства. Принаймні, вже в лютому 1726 року це питання реально стояло на засіданні Верховної таємної ради.

Ці події для нас надзвичайно цікаві, їх описав у своєму "Діаріуші" син Данила Петро Апостол. До речі, Петро як батьковий заложник постійно жив у Петербурзі при дворі О.Меншикова і дістав блискучу, як на свій час, освіту, знав багато мов: латинську, французьку, німецьку, італійську, російську та польську, свій щоденник написав мовою французькою (Киевская Старина. — 1895. — №7/8). Осмислювали ці події з українських істориків І.Джиджора ("Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х pp.", в його книзі "Україна в першій половині XVIII ст." — К., 1930) і Б.Крупницький у згаданій монографії. Так от, цариці було запропоновано: по-перше, дозволити українцям вибрати гетьмана "заради задоволення і приласкання тамтешнього народу"; по-друге, нових податків не брати, а тільки такі, які зумовлені пунктами Б.Хмельницького (тобто як було раніше), військо ж тримати, як було передоцім; по-третє, суди козакам відправляти самим. Малоросійська колегія не скасовувалася, а їй надавалися тільки апеляційні права. ІДжиджора вважає, що ініціатива подання цих пунктів ішла від О.Меншикова, який мав в Україні свої інтереси, сам заглядався на гетьманську посаду і хотів узаконити по-гра- біжницькому захоплені його людьми козацькі землі. Очевидно, Д.Апостол зі старшиною з тим погоджувалися взамін на сприяння в обранні гетьмана. Але проти проекту різко виступив граф Петро Толстой (батько накиненого Україні ніжинського полковника, також Петра), і сват І.Скоропадського, особистий ворог О.Меншикова. Ось резони цього "родича" колишнього гетьмана України:

265

"Він не може радити щодо того, щоб у Малій Росії знову бути гетьману, оскільки блаженної пам'яті його імператорська величність в тому намірі гетьмана не учинив і полковникам та старшині владу зменшив, щоб Малу Росію до рук прибрати (підкреслення моє. — В.Ш), і через той спосіб полковники і старшина з підданими прийшли в немалу сварку" (повторювалася демагогія Петра L — В.Ш.). Сказано було, крім отієї мутної демагогії, чітко і ясно: "Щоб Малу Росію до рук прибрати". Не дивно отож, що цариця П.Толстого охоче послухала. Щоправда, в цей час, і це вже зовсім цікаво, випливає ідея, яку підтримував голштинський герцог Карл Фрідріх, одружений на дощі цариці Анни, щоб гетьманом на Україні поставити ...Пилипа Орлика. Сам П.Орлик писав у 1727 — 1728 роках, що герцог голштинський запевнив його: цариця поставилася прихильно, завдяки сприянню герцога, до Орликової кандидатури на гетьманство, оголосивши йому амністію, але коли вже залишалося підписати декрета, цариця померла. Ситуація майже детективна, в усіх тонкощах цієї великої дипломатичної гри П.Орлика сьогодні розібратися годі, але цей факт дає нам повне розуміння покаянного листа П.Орлика до С.Яворського, писаного ще в 1721 році, — очевидно, ця гра почалася вже тоді. Який був у цьому російський інтерес? Очевидно, один: завабити Орлика в Росію і нейтралізувати як його, так і його заходи в Туреччині щодо нової війни. Серйозно сприймати ці ніби й поступки Україні не можна, то була все-таки гра і не більше.

Тим часом для Д.Апостола наступила полегша, він зумів добитися дозволу виїхати на батьківщину. 18 травня 1726 року склав присягу вірності цариці, залишив тут у заклад сина Петра і в кінці травня виїхав додому. Восени цього ж року було відпущено також генеральну старшину — Я.Лизогуба, І.Черниша та В.Жураківського.

6 травня 1727 року померла неприхильна до України цариця Катерина І, новий цар Петро II був малолітній, і центральною постаттю в Російській державі стає Олександр Меншиков, який був зв'язаний з Україною маєтковими інтересами, прагнув їх розширювати, через що намагався не допускати сюди інших загребущих росіян як конкурентів. Не дивно отож, що одним із перших указів за нового царя була заборона росіянам купувати посілості в Україні, а тим, котрі те вчинили, наказано повернута гроші (травень, 1727 рік). Тоді ж було знесено нові податки, накладені на Україну Малоросійською колегією, і знято збір на російські драгунські полки. Відповідно знову поставлено питання відновлення гетьманства. Вельямінова було викликано з книгами в Петербург, в Україну він уже не повернувся. У червні українські справи для рішень знову були перенесені із Сенату в Колегію іноземних справ, а в серпні туди ж перевели справи духовенства — це означало, що Україна не розглядається як провінція Росії. У вересні було скасо-

266

вано ненависну в Україні Малоросійську колегію — трапилося це за два дні до виборів гетьмана.

Ще в кінці липня в Україну виїхав із пунктами інструкцій царський міністр, посланик для виборів гетьмана Федір Наумов. Тим часом ще у травні було знято з посад і заслано україножера Петра Толстого, за ним "полетів" його синок — ніжинський полковник. Потерпіла й та партія в Україні (гетьманша Скоропадська і Марковичі), яка підтримувала Малоросійську колегію, — все це були вороги Данила Апостола, а до частини цих людей по-ворожому ставився Меншиков — очевидно, в цьому й був секрет їхньої погодженості та й цілком дружніх стосунків у 1725 — 1726 роках. Сприяло цьому, безсумнівно, що Петро Апостол був своєю людиною в домі Меншикова. Саме через те Данило Апостол став єдиним і безперечним претендентом у гетьмани.

На жаль, секретні інструкції, дані Ф.Наумову для виборів гетьмана, в повному обсязі нам невідомі, тож проаналізувати докладно їх годі. Але пункт про самого претендента до нас дійшов, і вже його стилістика свідчить, що йдеться не про вибори ("вибори написано для лиця", сказано в документі), а про призначення гетьмана із розігранням виборчої церемонії. Про це там сказано недвозначно: "Коли б деякі з того народу кого б іншого мали б намір вибирати в гетьмани, тоді Наумову те перестерігати і шлях до того підготувати, щоб конечно його, Апостола, а не іншого кого народ у гетьмани вибрав". І далі: "А коли старшина і народ малоросійський миргородського полковника Данила Апостола в гетьмани вибирати не стануть, а будуть вибирати кого іншого за своєю волею, то йому, Наумову, того учинити не допустити і те вибрання під таким пристойним претекстом зупинити", тобто сказано ясно і недвозначно: коли не виберуть призначеного гетьмана, то не матимуть його взагалі (.Л.Онишкевич. Генеральна рада на Україні-Гетьман- щині XVII — XVIII ст. — К., 1929). Тим часом у вересні 1727 року впав у немилість сам О.Меншиков, його заарештовано й заслано, але виборів гетьмана не зупинено.

Вибори ці відбулися в неділю 1 жовтня, власне, то був церемоніал призначення. Іншого претендента в гетьмани не було, і "народ" проголосував (як голосували й ми за недавніх часів) одноголосно. Ще одна особливість цього вибрання: договірних статей, так само як із Скоропадським, складено не було, вибори провадилися з кричущими порушеннями традиційних установлень між Україною та царським урядом, отже, гетьман підпадав під царську волю, не маючи змоги правити на договірних зобов'язаннях. Жалувану грамоту дістав Д.Апостол 26 грудня 1727 року, а 7 вересня 1728 року йому було дано другу грамоту на гетьманський уряд, на рангові маєтності, подібно як І.Скоропадському. Але й таке повернення Україні частини її прав та вольностей було сприйнято в українському суспільстві з великою радістю: в полках складалися

267