Kozatska Derjava Shevchuk

в тому річ, а в тому, що козацький уряд уже був аж так притиснутий, що в нього вимагалося не підданчої, а рабської підлеглості, і старшина цю рабську підлеглість визнавала, тобто вони й порадитися між собою не могли без присутності чужоземного жандарма.

5. Старшину звинувачено, що влаштовувала крім генерального ще якийсь свій суд і по-єзуїтському запитувала, чи були такі суди за чужих гетьманів і чому їх вигадали без указу? П.Полуботок грунтовно вияснив це питання, до речі, дуже цікаве як елемент української державотворчості. Суд із ради старшин організовувався тому, що генеральний суддя захворів, а справ було вельми багато (до речі, саме російський уряд наполягав на вирішенні справ без зволікання). Бригадир Вельямінов погодився на встановлення такого суду (а потім про це доніс, зазначимо від себе, як про порушення). Отже, це був тимчасовий суд не всупереч генеральному, а на його заміну. Такий порядок був і раніше: коли генеральний суддя хворів чи був відсутній, за наказом гетьмана вибирався старшинський суд. Справи суду відсилались у Малоросійську колегію, а потім поверталися назад.

6. Була серія запитань за скаргами різних осіб на П.Полуботка та старшину, на що вчинено Полуботком ясні й конкретні відповіді.

Здається, кожна нормальна людина, заналізувавши ці запитання та відповіді, побачила б, що П.Полуботок зі старшиною діяли в межах уділених їм функцій, і ніякої антидержавної вини їм інкримінувати не можна. Але обидва боки знали інше: російський бік хотів зруйнувати українську державність, а П.Полуботок із старшиною її як могли боронили. Більше того, посміли подавати чолобитні, та ще й загальнонародні, замість того, щоб беззастережно опустити голову і згодитися стати гвинтиками російської державної машини. Отож, ця непокора російський уряд і дратувала, бо він чудово знав, що українці вже не зможуть оборонити себе шаблею, відтак надійшов час, коли про права та вольності українського народу вони й слухати не хотіли. Ось чому 10 листопада 1723 року цар наказав арештувати наказного гетьмана П.Полуботка, генерального суддю І.Черниша, генерального писаря С.Савича, синів генерального судді Івана та Петра Чернишів, чернігівського полкового писаря І.Янушкевича, козака того ж полку І.Рикшу, військового товариша стародубського полку С.Косовича, гадяцького полкового суддю, >тсраїнського літописця Г.Граб'янку, канцеляриста генеральної канцелярії М.Ханенка (автора двох діаріушів), переяславського наказного полковника І.Даниловича, стародубського наказного полковника П.Корецького, бунчукового товариша Д.Володковського, військового товариша В.Биковського, канцеляриста генеральної канцелярії І.Романовича (М.Костомаров. Павло Полуботок. — С.19).

248

Зумисне наводимо повний список арештованих. Різні це були люди, більші й менші, ідейні й безідейні, але всі вони в той час за Україну постраждали, тож імена їхні нащадки мають знати.

До речі, про останнього з них, Івана Романовича. Саме цей канцелярист привіз до Петербурга Коломацькі чолобитні статті. І.Романович подав їх до рук самого царя, який ішов з церкви святої Трійці того ж самого фатального 10 листопада. Цар зайшов у кофейний дім, прочитав там подане, і це стало причиною його дикого сказу і, як пишеться в Чернігівському літописі, "того ж моменту зволив наказати своїми вустами генерал-майору і гвардії Преображенського полку майору Андрію Івановичу Ушакову з великим гнівом та ярістю взяти під караул полковника Павла Полуботка, суддю генерального Івана Чарниша, Семена Савича, писаря генерального, що там-таки при кофейні стояли, і всіх, хто їм асистував, від яких і від усіх відв'язавши своїми руками шаблі, той-таки генерал Ушаков велів усіх відпровадити в замок мурований петербурзький" (Основа. — 1861. — №8. — С.12). Всіх було посаджено під караул, потім з'єднали по чотири чоловіки, а за кілька тижнів розвезли по одиночках.

Саме на цей час історики кладуть проголошення П.Полуботком його знаменитої промови перед Петром І, про яку звіщає нам "Історія Русїв" та "Аннали Малої Росії" Жана-Бенуа Шерера. Чи була промова справді виголошена П.Полуботком, чи був це продукт риторичного мистецтва якогось близького в часі до Полуботка українського патріота (бо за правилами риторичного мистецтва дозволялося вкладати в уста героїв промови, яких вони не виголошували), — для нас, в принципі, значення не має. (Хоч я прихильник думки, що П.Полуботок таку промову міг проголосити, а існування її в двох різних варіантах свідчить про певне її поширення, усне чи письмове, в українській суспільності.) Нам важливо, що ця промова — реальна пам'ятка політичного мислення українців XVIII століття, яка відбивала спосіб політичного думання українських патріотів полуботківського типу, і до Полуботка її недаремно прив'язували.

Отже, розберемо її з цієї точки зору (промову за списком Шерера подано в М.Костомарова у згаданій праці, с.20. Другий список подала "Історія Русів") (М., 1846. — С.229 — 230).

Список Шерера. Тут подано такі точки звинувачення Петру І: бажання знищити вольності України, ним-таки урочисто утверджені; цар повстав проти України; він приводить козацтво у занепад через канальну роботу; він позбавив українців права вибирати собі гетьмана і старшину, також права судити своїх співвітчизників, а віддав право судити їх росіянам, які порушують свободи і гнітять українців. Цареві відмовляється в чесноті справедливості. Мудрий же володар не гнітом підлеглих досягає успіху, а тоді, коли стає головою і батьком народу, тільки тоді народ постане за його славу.

249

Полуботок не боїться ув'язнення і смерті, бо "я говорю за Вітчизну і охоче дам перевагу найжорстокішій смерті жахливому видо-

вищу всезагальної погибелі моїх одноземельців" (підкреслення моє. —

В.Ш.). Нарешті П.Полуботок попереджає царя-сатрапа, що той дасть відповідь перед Богом за несправедливості народу, що його прийняв під своє покровительство.

На цьому цар нібито обірвав Полуботка. Навіть короткий переказ промови після зіставлення із тим, що ми уже оповіли про гетьмана, не може не привести нас до думки: ГТ.Полуботок таку промову сказати міг; зрештою, й головний заперечувальник автентичності цієї промови О.Лазаревський ніяких вагомих доказів проти того, що П.Полуботок таку промову міг сказати, не подав (Основа. - 1861. - №8).

Розглянемо тепер цю промову за списком "Історії Русів". Цар звинувачується у злості, що не личить помазаникові Божому, бо достойність монархів — правота, покірливість, суд і милість, а дзеркало царям —загальнолюдські закони. Цар же ставить себе вище законів, терзає нас і вводить у вічне ярмо ("заключение"). Вина наша — сама повинність наша ("должность"), а це не осуджується. Ми просимо від лиця закону нашого, який неправильно гониться і безжально розоряється, просимо про відновлення наших прав та переваг, закріплених урочистими договорами, які і цар Петро кількаразово підтверджував. Народ наш добровільним з'єднанням з російським царем посилив і возвеличив Російське царство, яке було перед тим мізерне, ми брали участь в усіх війнах, допомогли пересилити шведів, а за це дістали замість подяки зневагу й озлоблення, мусимо платити данину, рити лінії та канали, "утучнюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами". Біди наші удосконалені теперішнім правлінням, безграмотні московські чиновники роблять все над нами, що хочуть. То чи ж не можемо ми і скаржитися? Але злоба Петрового улюбленця (Менишкова чи Вельямінова. — В.Ш.) звела царя з путі істини і мерзить царство його. І далі йде знаменита фраза: "Кидати народи врабство і володіти рабами і невільниками — є дію азіатського тирана, а не християнського монарха " — П.Полуботок знає, що його чекають кайдани й темниця, але він хоче виповісти™ царю істину, що той віддасть звіт перед Божим судом.

Навіть побіжний аналіз обох пам'яток свідчить,що в основі їхній одні думки, але по-різному словесно оформлені; очевидно, в одному й другому випадку маємо не перепис, а вільний переказ справжньої промови Полуботка. Але й таку промову, яка йде в "Історії Русів", може, без особливих різкостей, гетьман також сказати міг. До речі, ця промова в своєрідний спосіб перегукується з рукописними поетично-публіцистичними творами Семена Климовського, посланими Петру І у 1724 році, тобто приблизно тоді ж, коли відбувалася драма П.Полуботка та його старшини (див.:

250

Сборник Харьковского историко-филологического общества. — 1905. — T.X1V; Антологія української поезії. — К., 1984. — T.l. — С.291 — 295), що ще раз підтверджує: подібні думки в Полуботкові часи не тільки були можливі, а й реальні. До тієї ж гадки пристав і Ю.Мушкетик у своїй статті "Павло Полуботок" (у книзі "Павло Полуботок — український гетьман". — К., 1990. — С.34 — 35).

Репресивні акти на цьому не припинилися. В кінці листопада 1723 року цар посилає в Україну бригадира Рум'янцева на ревізію, в Малоросійській колегії дано наказ оповістити, щоб кожен, хто потерпів якусь кривду від старшини, зголошувався безбоязно (знову діяло: розділяй і володарюй). Рум'янцев мав збирати козаків по містах і переконувати їх, що їм буде ліпше, коли замість колишніх полковників-українців будуть полковники-росіяни; мав він довідатися, чи прості козаки брали участь у складанні чолобитної. Рум'янцев цю роботу активно провадив, їздив у всі полкові міста, там зганяли сход і козаків ставили в такі умови, що вони на російських полковників погоджувалися і визнавали, що чолобитна царю про гетьмана і вольності була придумана старшиною без підтримки народу.

Це сталося передусім тому, що Рум'янцев займався не тільки пропагандою, а й провів арешти непевної старшини, передусім взято В.Журахівського та Я .Лизогуба, потім Д.Апостола, а з ними й багатьох інших, яких вислано було в Петербург (Б.Крупницький. Гетьман Данило Апостол... — С.34). Отже, перед козаками стояла дилема: або арешт, або покірне потвердження того, чого в них вимагали, — це було волевиявлення з ножем при горлі.

Справа П.Полуботка ускладнилася ще одним доносом, який пішов від нашого-таки землячка, в минулому видатного мислителя й цікавого поета, а тепер цілком звироднілого царського прихвосня Теофана Прокоповича. Прокоповичу про це написав інший зрадник, чернігівський єпископ Іродіян (саме ім'я чого варте?), що П.Полуботок мав таємні зносини з гетьманом Пилипом Орликом. Донос було подано 31 серпня 1723 року. За ним до Києва було прислано тамтешньому генерал-губернатору указ провести щодо цього розшук. Але князь Трубецькой нічого вивідати не зміг Полуботок про цю справу довідався, коли був ще на волі, й послав в Україну настанову, як тут треба чинити і що відповідати. Ця інструкція потрапила в російські руки, що і стало ще одним пунктом обвинувачення гетьмана, хоч його зв'язок з П.Орликом доведений не був.

У 1724 році, 8 лютого, було видано маніфеста із офіційним обвинуваченням української старшини. Маніфест виразно демагогічний, цар нібито поставав за кривди простого народу. Старшина домагалася знищення колегії, а саме вона ніби поставлена на захист простого народу. Старшина хотіла, щоб їм, "за давнішим своїм лихим лакомством простий народ ображаючи й розоряючи,

251

себе збагачувати". До речі, цю думку підхопила в XIX столітті казенна російська історіографія, а за нею й деякі українські історики, як О.Лазаревський, О.Єфименко, В.Модзалевський, що доводить, яка підступна і небезпечна річ соціальна демагогія. Старшину також обвинувачували в тому, що вони хотіли створити суд із семи чоловік, аби їм "зручніше було простий народ притісняти, а тому народові на них скарг не приносити". Чолобитну старшина ніби підробила, написавши в Петербурзі після того, як зібрали підписи. Через те їх і покарали (МВасиленко. Павло Полуботок // Україна. — 1925. — №6. — С.81). Не можемо тут не подивуватися: яка дивна і безмежна за своєю нахабністю подана тут брехня!

Павло Полуботок помер у Петропавлівській фортеці у 1724 році 18/29 грудня. Його поховали в тому ж таки Петербурзі 29 грудня ст.ст. на цвинтарі св.Сампсонія Странноприїмця, що за Малою Невою (Дневник генерального подскарбия Я.Марковича. — К., 1893. — С.202). В Україну ця звістка дійшла тільки в лютому 1725 року. Може, цим зумовлюється і те, що дату смерті Полуботка "Історія Русів" кладе на 28 січня 1725 року (с.231).

Українську автономію було відтак знищено, а опозицію старшини жорстоко придушено. Д.Бантиш - Каменський у своїй "Истории Малороссии" (Спб.; К.; X., 1903. — С.432) передає "словесний переказ", ніби цар, узнавши про хворобу гетьмана, надіслав йому лікаря. П.Полуботок від ліків відмовився, сказавши: "Нащо мені життя, коли не можу бути корисний Батьківщині". Петро І ніби сам пішов до в'язня, умовляв його забути минуле і прийнятії лікування. "Ні, государю, — сказав гетьман. — Ти безсилий повернути мені життя, яке погасає, незабаром Петро і Павло стануть на одній дошці перед праведним мздовоздателем. Він розсудить діла їхні".

"Так помер, — пише Д.Бантиш-Каменський, — Полуботок, енергійний, відважний і твердий у правилах своїх вождь малоросіян".

Автор "Історії Русів" (С.230) свідчить, що у казематах з Полуботком загинули полковник Карпіка, писар Савич, канцелярист Володковський, а інші "пришились і перекалічились". їх випущено з в'язниці вже по смерті царя-сатрапа, якого Бог прибрав зі світу наступного року, вже за Катерини І. Автор "Історії Русів" свідчить, що маєтки заарештованих було конфісковано, а М.Василенко вважає, що це не так (Україна. — 1925. — №6. — С.81).

А тепер кілька слів про легендарний скарб Павла Полуботка. Захований він був чи ні, чи це тільки одна із заманливих легенд, не так важливо, хоч і цю загадку цікаво розв'язати. П.Полуботок сховав для нащадків інший скарб — духовний, і це куди важливіше. Своїми ділами, боротьбою та подвигом під кінець житія він, як і Іван Мазепа, залишив заповіт нащадкам, що Україна в образі своїх ліпших синів уміла не тільки схилятися перед поневолювачами, а

252

Постать Данила Апостола в нашій традиції належить до більшменш нейтральних. Його історики не вельми гудили й не вельми підносили, не світиться над його чолом ореол ані героя, хоч героїчні чини в своєму житті виконував, ані зрадника, хоч і зраджувати йому випадало. Але особа це була, без всякого сумніву, визначна, в історію українського державотворення і він уклав кілька своїх цеглин.

Вважається, що рід Апостолів походить з Молдавії, принаймні, лейпцигський журнал "Europais che Fama" за 1728 рік писав про це дуже виразно: "Походить зі старого і знатного роду Катарреу в Молдавії, який з давніх-давен займав у цій провінції найважливіші урядові посада, так само й тепер один із цього роду має звання високого канцлера". Писалося це з нагоди обрання Данила Апостола гетьманом Лівобережної України. Волохом називав Данила Апостола і гетьман Іван Мазепа. В Україну прийшов ще батько Данилів Павло, який у 1648 році почав служити Річі Посполитій, воював з поляками проти семигородського князя Ракочія, союзника Б.Хмельницького, проти шведів у Курляндії, був сотником у відомого ренегата князя Яреми Вишневецького, який, зрештою, й нагородив його маєтком Хомутець на Миргородшині — нагорода номінальна, бо ця територія була під козацькою юрисдикцією. Чи

257

17 Шевчук В.