Шанське (иньское) держава (XVIII-XII ст. До н.Е.).

Рубіжним етапом цивілізаційного розвитку Південно-Східної Азії стала поява держави Шан (Інь), відрізняється практикою будівництва міст з пишними палацами і храмами. До цього часу успіхи в гончарній справі вже привели до відкриття металургії.

Перші урбаністичні центри представляли собою комплекси родинно-сусідських громад. Такі міста-держави будувалися за певним планом, з наявністю палацово-храмового комплексу, з ремісничими кварталами і бронзоливарних майстернями. Серед них виняткове місце займає Аньян або Великий місто Шан. Він стояв на чолі досить великого етнічно однорідного конгломерату міських товариств, який по імені правлячої династії отримав назву Шан-Інь. Адміністративно-політична структура досить швидко сформованого Шанського держави поділялась на три неоднакові частини. Перша внутрішня, столична, де знаходився всевладний правитель ван, володіє надзвичайними військовими повноваженнями, функціями верховного жерця, а в особливих випадках організатора виробництва. І хоча його влада обмежувалася радою старійшин, що складається з родоначальників і племінних вождів, а також народними зборами, ван виступав в якості символу сакрального єдності шанський спільності. Титул Ван символізував три сфери світобудови: підземне царство, землю, небо і волю государя, пронизливий їх. Ван вважався всемогутнім, посередником між світом земним і світом небесним.

У столичному центрі розташовувалися палаци і майстерні, комори, склади та казарми. Крім вана тут жили його наближені, чиновники, воїни, ремісники. Цю внутрішню територію оточували великі поля і мисливські угіддя, які як би відділяли її від другої частини Шанського держави - проміжною. Тут розташовувалися володіння васалів вана, які прикривали столицю від набігів варварських племен. Далі розташовувалася третя, зовнішня частина міста-держави, населена нешанскімі племенами, взаємини з якими варіювалися від союзницьких до відверто ворожих. Саме ця територія була полем взаємодії Шанського товариства з варварським світом племен, не тільки воювали з шанцями, але й переймали у них чимало цінних цивілізаційних нововведень.

Досягнення Шанського суспільства створювалася зусиллями 150-200 тисяч людей, що вели осілий спосіб життя. Землеробство тут не знало штучного зрошення, так як мусонні вітри приносили достатня кількість опадів для таких культур як просо, пшениця, чумиза, гаолян (сорго). Всі зусилля були спрямовані скоріше на дренування зайвої вологи і захист полів від стрімких паводків за допомогою споруджуються дамб, гігантських обвідних стін і каналів. Крім злаків вирощували садово-городні культури і тутового дерева для розведення шовкопряда. Скотарство, як життєво важливий для шанців вид господарської діяльності, включало основний набір домашніх тварин вівці, бики і упряжні коні. Сутички з сусідами через пасовищ були звичайним явищем. Важливою підмогою в отриманні продуктів харчування виступали рибна ловля і полювання в багатих птахом, великої та дрібної дичиною лісах Стародавнього Китаю.

Для Шанського суспільства характерно відокремлення ремесла від землеробства і територіально, і організаційно. Можливо, в особливу професію виділилося ремесло мідників, каменотесів, зброярів, майстерні яких були зосереджені в приміських кварталах. Отримало розвиток монументальне будівництво, зокрема, містобудування, яке контролювалося Ваном і забезпечувалося значними матеріальними і людськими ресурсами.

Вражаючих успіхів шанці домоглися в бронзолитейній виробництві, зокрема у виготовленні предметів озброєння (списи і наконечники стріл), знарядь праці (тесла, сокири, ножі, мотики), деталей колісниць і судин ритуального призначення. Високохудожні бронзові судини прикрашалися художніми рельєфами і барвисто орнаментувались. Серед мотивів переважав тваринний орнамент (дракон, цикада) і заповнює цілком поверхню судини геометричний візерунок з змінюють напрямок ліній.

Регулярна торгівля привела до появи засобу платежу, яким служили раковини каурі або їх бронзові імітації. Щоб було зручніше їх носити, в раковинах робили отвори і нанизували на нитку. Ставши мірилом вартості, раковини надалі перетворилися на символ дорогоцінної речі, символ багатства.

Шанське суспільство було сильно мілітаризованим, так як війна для нього було нормою життя. Десятитисячна армія Шанського держави складалася з воїнів-професіоналів, забезпечених прекрасної бронзової амуніцією, а також з військових підрозділів кінноти і колісниць, запряжених парою коней. Армія вимагала чіткої організації, яку здійснювали начальник кордонів, начальник гарнізону, служитель коні й інші військові посадові особи. Війни велися в основному заради захоплення видобутку худоби, зерна і особливо полонених, яких потім використовували для масових жертвоприношень.

Військовий настрій шанського суспільства позначився і на його соціальній структурі, яка включала групи протистоять один одному і за соціальним статусом і за ступенем матеріальної забезпеченості. Виділялося кілька кланів, близьких до будинку вана, який спирався не тільки на своїх родичів, але і на окремих глав племен, які перебували в його номінальному підпорядкуванні, яким скаржилися різні почесні титули. Сформувався й розгалужений бюрократичний апарат, що складається з вищих адміністраторів, нижчих чиновників, розпорядників та осіб, що відповідали за військову підготовку і полювання.

Важливу роль у згуртуванні шанців грала обрядової культова практика. Уявлення про переселення душі після смерті, обряди, пов'язані з цим культом розглядалися як найважливіший засіб забезпечення благополуччя громади. Шанці приділяли величезну увагу обрядом спілкування з померлими ванами, які були найбільш визнаними і шанованими божествами.

У ритуальних бенкетах, що супроводжували жертвопринесення, брало участь все доросле населення Шанського міста-держави. Жертви приносилися верховному богу Шанди, місцевим божествам, померлим правителям, їхнім дружинам, сестрам, високопоставленим чиновникам і т.д. За допомогою жертвопринесення і звернення до оракула верховний правитель встановлював зв'язок з божеством. Свої прохання і побажання шанці записували на спеціально оброблених ворожильних кістках. Написи достатньо лаконічні і будувалися за принципом: запитання-відповідь-передбачення. Тут же містилася дата ворожіння, ім'я заклинача і примітка, здійснилося чи ні передбачення.

У практиці ритуальних ворожінь народжувалася найдавнішапіктографічна (картинна, рисунчаті) писемність. Вона стала прообразом сучасної китайської ієрогліфічної писемності, яка стала ключем до її дешифрування.