46. Початок національного відродження у Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Кирило-Мефодіївське товариство. Тарас Шевченко.

утверджували перед усім світом існування України, розвивали її мову, духовність, підносили національну свідомість, торкалися найпекучіших проблем буття українства.

У середині XIX ст. в Києві виникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847), що боролося за національне відродження України. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. У квітні 1846 р. до нього вступив Т, Шевченко, який на той час працював художником археографічної комісії при Київському університеті.

Програму товариства було викладено в "Книзі буття українського народу" (основні автори М. Костомаров і М. Гулак), "Статуті слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" і "Записці" (складена В. Білозерським). Програма ця передбачала повалення царизму й визволення слов'янських народів, ліквідацію кріпосництва, станів і привілеїв. Автори "Книги буття українського народу" бачили Україну незалежною ("непідлеглою") державою в союзі з іншими слов'янськими народами, а перспективи визволення пов'язували з поваленням імперії. Члени товариства пропагували ідеї національного визволення, займалися просвітницькою діяльністю, а їхні наукові праці, поетичні й прозові твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова сприяли пробудженню й подальшому формуванню національної свідомості українського народу.

1847 р. за доносом провокатора товариство було розгромлено, а його членів заарештовано, Т. Шевченка віддали в солдати до Оренбурзького корпусу їз забороною писати і малювати.

Оцінюючи внесок кирило-мефодіївців у визвольну боротьбу України, О. Грушевський зазначав, що в середині XIX ст. народне українство виступило "перед світом в політичнім товаристві, так званім братстві Кирила і Мефодія".

47. Скасування кріпосного права у Наддніпрянській Україні і буржуазні реформи 1860 - 70-х років на Україні.

19 лютого 1861 року Олександр II своїм маніфестом проголосив скасування кріпосного права.

Цю важливу соціально-економічну реформу готувала заздалегідь створена комісія, до складу якої входили дворяни, серед них і з України (Г. Ґалаґан, В. Тарновський та ін.). У царському маніфесті реформа була подана як «добровільне пожертвування благородного дворянства», як благоденство для народу.

Згідно із селянською реформою 1861 року: скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика, селяни дістали особисту свободу, поміщики не мали права купувати, продавати або дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю. Відтепер селяни отримали право: · вступати в шлюб без дозволу поміщика; · самостійно укладати договори й торговельні угоди; · вільно торгувати або заробляти промислами; · переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці); · вступати на службу або в навчальні заклади; · купувати рухоме й нерухоме майно; · вільно розпоряджатися нажитим майном і спадкувати його за законами.

Земська реформа. Після скасування кріпосного права, коли мільйони селян уже не підлягали владі поміщиків, гостро постало питання про реформу управління, упровадження законності й порядку в адміністративну діяльність. Тому в 1864 році були створені виборні органи влади в масштабі губернії та повіту — земські установи, які: • відповідали тільки за господарські й культурні справи на території повіту й губернії; • відали будівництвом шляхів місцевого значення, охороною здоров'я, народною освітою, опікою, в'язницями тощо. Згідно із законом земства були не тільки виборними, а й загальностановими: до їх складу входили представники дворянства, буржуазії та селянства. Фактично провідну роль у земствах відігравали поміщики. Нагляд за земствами здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які могли припинити дію будь-якої їхньої ухвали. Одночасно була проведена реформа міських рад, вибори відбувалися в трьох куріях, на основі майнового цензу, тому перевагу дістало заможне міщанство. До компетенції міських рад уходили справи впорядкування міст, торгівлі й промисловості, гігієни тощо. Судова реформа. Ще гострішою була потреба в удосконаленні системи судочинства. Дореформений суд, який залежав від адміністрації, був становим (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним. У 1864 році була проведена судова реформа, яка проголошувала незалежність суду від адміністрації: • суддю призначав суд і зняти з посади міг також тільки суд; • запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення; • на судових засіданнях могли бути присутніми представники преси й публіка; • утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, оборону — адвокат (присяжний повірений); • установлювалося кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата;

• для розгляду особливо важливих справ створювався Верховний кримінальний суд. Реформи в системі освіти. Під час реформування системи освіти зроблено акцент на поширенні письменності серед народних мас. Для цього: створювалася популярна література; видавалися підручники; організовувалися школи. Засновувати школи могли приватні особи, земства, інші громадські установи, але з дозволу влади. Початкова школа мала виховувати у дітей дух вірнопідданства імперії, тому зміст навчання в усіх видах шкіл контролювався губернською училищною радою. Навчання в початкових школах (окрім приватних) було безкоштовним. П. Куліш організував у Петербурзі видання народних книжок і шкільних підручників. В Україні з'являлися нові школи, для дорослих відкривали освітні курси, заняття на яких відбувалися щонеділі, тому такі школи називали «недільними». Військова реформа. Велике значення мала реформа 1874 року, що запровадила загальну військову повинність. Усі чоловіки 21-річного віку, придатні для військової служби, мали відбувати військову повинність. У піхоті строк служби встановлено тривалістю 6 років з наступним зарахуванням у запас на 9 років; на флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі; для осіб з освітою встановлювалися менші строки служби. Поліпшилися навчання військ і підготовка офіцерських кадрів. Армію оснастили сучасними видами зброї, був створений паровий військовий флот. Фінансова реформа. Зокрема, 1860 р. було створено Державний банк, який дістав переважне право кредитування торговельних і промислових підприємств. В усіх губерніях було створено незалежні від місцевої адміністрації контрольні палати. Вони щомісячно перевіряли видатки всіх місцевих установ. У 1862 році проведено фінансову реформу, що зосереджувала управління грошовим господарством у руках міністерства фінансів.

48. Розвиток національного (громадівського) руху в Наддніпрянській Україні в другій половині XIX т.

Після ударів, яких царизм завдав українському рухові на початку 60-х років XIX ст., російським урядовим колам здавалося, що українське питання вирішене назавжди. Проте дух української інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах України. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру.

Володимир Антонович (тоді вже професор Київського університету) зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х — на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду» за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громадівського руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «Стара громада» зосередилася на неполітичній діяльності.

Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «Стара громада» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом.

Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М.Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.

Київська «Стара громада» налагодила тісні зв'язки з подібними громадами в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. Як і раніше, вона трималася осторонь від політичної діяльності та зв'язків із революційними організаціями. Разом із тим «Стара громада» перебувала в центрі тогочасного громадського життя України завдяки тому, що значна частина її членів працювала в установах земського та міського самоврядування й активно обороняла потреби українства.

Історичний факт. Незважаючи на те, що царський уряд позбавив громадівців можливості займатися справою освіти, вони, як викладачі, узяли активну участь у відкритті в 1871 р. колегії Г. Ґалаґана й перетворили її на найкращий навчальний заклад Києва.

Проте найбільшого значення «Стара громада» надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої України. У січні 1873 р. частина старогромадівців увійшла до утвореного на базі історико-філологічного факультету Київського університету Історичного товариства Нестора Літописця

49. Адміністративно територіальтний устрій західноукраїнських земель у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії в кінці XVIII - на поч. XX ст. Політика австрійського уряду щодо українських земель.

Українські землі в складі Австрійської імперії

Унаслідок першого (1772 рік) і третього (1795 рік) поділів Речі Посполитої та згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775 рік) до багатонаціональної Австрійської імперії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі) та майже вся Буковина (без Хотинської землі). Під владою цієї імперії в складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином, Габсбурги стали володарями значної частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб.

Українські землі, що перебували під владою Російської імперії, управлялися з одного центру — Петербурга, західноукраїнські землі входили до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії.

Так, Галичину разом з частиною польських земель виділено в окремий край — «королівство Галіцїї та Лодомерй» з центром у Львові. У цій адміністративній одиниці штучно об'єднали етнічні українські землі з частиною польських.

Умовною межею між українською (східною) та польською (західною) частинами Галичини стала р. Сян. В адміністративному плані королівство Галіції та Лодомерії поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.

1786 року на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. У 1795-1809 pp. також була приєднана Холмщина. Закарпаття, як і раніше, залишалося в складі Пожонського (Братиславського) намісництва.

Адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню, очолюваному губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Найвищий представницький орган у Галичині — сейм — збирався тільки один раз, у 1780 році. Існував виконавчий орган сейму — становий крайовий комітет. На місцях адміністративна й судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами керували магістрати, до складу яких уходили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі).

Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялася на жупи (комітати), які складалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню.

Як бачимо, перебування українських земель навіть у складі однієї австрійської держави залишало західноукраїнські землі адміністративно й територіально розмежованими.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрії збіглася в часі з першою хвилею модернізаційних реформ, які в 70-80 pp. XVIII ст. здійснювали австрійські монархи Марія-Терезія та Иосиф II.

На роки їхнього правління припадає остаточне оформлення й розквіт австрійського абсолютизму. Саме Марія-Терезія започаткувала реформи в дусі політики освіченого абсолютизму, які передбачали посилення дер-жавної централізації, осучаснення аграрних відносин, обмеження міського самоврядування й цехових привілеїв, удосконалення системи освіти, запровадження єдиного кримінального кодексу, звуження впливу церкви. Результати реформ:

• уніфіковано судову систему;

• створено постійну армію;

• запроваджено загальну військову повинність;

• установлено прибутковий податок;

• скасовано внутрішні митні кордони й збори;

• створено бюрократичний апарат;

• упорядковано системи обліку й контролю;

• проведено перший перепис населення й земельних угідь;

• скорочено панщину з 5-6 до 3 днів на тиждень (законами 1771 і 1775 pp.);

• звужено юрисдикцію поміщиків над селянами;

• дозволено викуп селянами права на спадкове володіння земельними наділами;

• підпорядковано церкву державі;

• усі релігійні конфесії одержали рівні права;

• надано право всім жителям краю здобувати освіту, а в початковій школі дозволено навчатися рідною мовою;

• відкрито широку мережу світських шкіл державним коштом.

Реформаторська політика Марії-Терезії дещо обмежила всевладдя поміщиків на західноукраїнських землях, забезпечила умови для підвищення матеріального й освітнього рівня місцевого греко-католицького та православного духовенства й селянства. У містах, містечках і селах була створена мережа шкіл (однокласні — «парафіяльні» з навчанням рідною мовою, трикласні — «тривіальні», чотирикласні — «нормальні» з навчанням німецькою мовою). У 1774 році для греко-католиків заснована духовна семінарія у Відні при церкві св. Варвари (так званий Барбареум), заборонено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини.

Реформи Марії-Терезії перейняв її син Йосиф II. За його рішенням:

• у 1782 році уряд ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині;

• німецька мова стала офіційною на всій території імперії;

• посилилося онімечування окремих земель держави;

• замінено панщину й натуральні повинності грошовою рентою;

• зроблено спробу ввести єдиний поземельний податок. Намір не був утілений у життя через сильний опір дворянства;

• надано сільським громадам право самоврядування;

• у 1784 році відновлено діяльність Львівського університету, у якому з 1787 року діяв окремий факультет для українських студентів, названий «Studium Rutenum».

Під час здійснення реформ радикальні зміни відбулися майже в усіх сферах суспільного життя.

Адміністративна реформа фактично зробила центральною постаттю крайової влади державного чиновника. Керівник крайового правління — губернатор — призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. З 1772 року по 1849 рік у Галичині змінилося 14 губернаторів. Усі вони, за винятком останнього — польського магната В. Залеського, — були заможними та впливовими австрійцями. Формування адміністративного апарату і в центрі, і на місцях здійснювала виключно окупаційна влада. Галичина перетворилася на справжнє Ельдорадо для багатьох авантюристів. За словами І. Франка, на західноукраїнські землі потяглися довгі ряди німецьких та чеських урядників, котрі впродовж десятиліть «напливали до краю для служби, для хліба і кар'єри». Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. у Галичині налічувалося 3 тис. службовців, але тільки 250 з них — місцевого походження. На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли відповідну підготовчу «школу» в австрійському бюрократичному державному апараті, де звикли до хабарництва. Така практика державного керівництва була перенесена й до Галичини, а один з перших львівських старост граф Страсольдо перевершив усіх: він викрав велику суму державних грошей і втік за кордон.

Однак Йосиф II, наштовхнувшись на значний опір австрійського, польського та угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Після смерті Иосифа II в 1790 році протягом першої половини XIX ст. всі прогресивні перетворення були спочатку згорнуті, а згодом і повністю скасовані його наступниками.