1.Предмет,завдання,зміст курсу «історія педагогіки»

Становлення нової освітньої системи в сучасній Україні потребує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освіт ніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людства. При родно, що у цьому зв'язку виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки є порівняно молодою наукою. Започатковані ці дослідження у XIX столітті.

Історія педагогіки — це наука, яка вивчає ретроспективне ста новлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, станов лення і розвитку основних педагогічних категорій: «навчання», «освіта», «виховання», педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відобра жали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику вихо вання. Практика, в свою чергу, служила основою розвитку педаго гічних теорій. Також доводиться, що основою будь-якої істинно наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

У вивчення історії педагогіки покладено культурологічний під хід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розгляда ється як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є скла довою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на прин ципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (нау ковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи сис теми. Також він передбачає окреслення складнощів і труднощів утве рдження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут передусім варто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реалізація прин ципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-ви ховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає насампе ред у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком са мого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогі ки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка роз вивається у тісному взаємозв'язку з соціальним прогресом.

Принцип об'єктивності передбачає розгляд історико-педагогі чних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об'єктивне оцінювання виникнення та ретроспективу становлення того чи іншого педагогічного поняття. Ще у недалекому минулому відсут ність об'єктивності була притаманна радянській історії педагогі ки, коли нею розглядались педагогічні явища під кутом класовості.

Як соціальна наука історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури. Проте методологічні позиції історико-педа гогічних проблем передбачають зв'язок з історією філософії. Остан ня, і особливо історіографія простежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики педагогіки послу говуються набутками спеціалістів у галузі історії та історіографії. Певний зв'язок історії педагогіки відчутний й з такими науками, як: історія літератури, історія науки, історія мистецтва та інші.

Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної дже рельної бази, яку становлять: пам'ятники древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретро-спективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, допо віді (офіційні матеріали) конкретних

держав у минулому; педагогіч на, навчальна та методична література минулого; матеріали загаль ної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмета полягають у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, співстав-лення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє оцінювати протиріччя становлення певних фактів чи освітньо-виховних систем. Тим самим у майбутніхпе дагогів з'являється потреба аналізу, оцінювання тих чи іншихвидів діяльності працівників освіти, вчених-педагогів. Взагалі, кри тичність педагогічного мислення є суттєвою ознакою вчительської професійної діяльності.

В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція зростання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої історії, історії загальнолюдської культури.

2. Афінська система виховання.

Афінське виховання – це система виховання, яка утворилась в Афінах у 7-5ст. до н.е. Поряд із спартанським вихованням вона була однією з найбільш відомих виховних систем Стародавньої Греції.

Афінське виховання мало інший характер виховання.

Мета Афінського виховання – виховати гармонійно розвинену людину, рабовласника.

Воно було різностороннім, включало розумове і естетичне (так зване мусічне – духовне виховання). Мусічне виховання здійснювалось в процесі навчання читання, письму, рахунку, співах, музики, при вивченні ораторського мистецтва, політики, філософії.

Фізичне виховання було направлене на підтримання здоров’я і розвитку сили, сприятливості і краси людського тіла. Це досягалось шляхом вправ, бігу, боротьби, стрибків, метання диску і списа (п’ятибор’я). Моральне виховання ставило завдання і мету – формування дисциплінованості, мужності, почуття власної гідності, скромності, гарних манер.

Фізична праця вважалася обов’язком рабів.

Афінське виховання на відміну від спартанського не було повністю державним, тут були школи і приватного типу і державні…

І так до 7 років дітей виховували в сім’ї. Вчили дітей гарним нормам поведінки розповідали казки і міфи про героїв. Велику увагу приділяли іграм.

Дівчатка одержували лише сімейне виховання, що відповідало становищу жінки в рабовласницькому суспільстві. Їх вчили домоводству, шиттю, рукоділлю, грати на музичних інструментах, гарних манер, читати і писати. Взагалі життя жінки було замкнене в частині будинку, так званій генікеї.

Спершу хлопчики 7 – до 13-14 років навчались в школах граматиста і кіфариста. Ці школи були приватними і платними і тому значна частина дітей вільнонароджених, але бідних громадян (так званого демосу) не могла здобути освіту. Заняття в школах вели вчителі – дидаскалиДо школи хлопчика водив один з рабів, який називався пайдагог). В школі граматиста навчали читати, письму, рахункуУ школі кіфариста хлопчикові давали елементарне виховання: він вчився музики, співів, декламації (читали уривки з “Ілліади” і “Одісеї”). Будь-яких елементарних вимог до програми навчання не було. Кожен учитель вів свої заняття до уставлених традицій.

З 13-14 – до 16 років хлопчики навчались у палестрі, де під керівництвом педотриба (гр. пейс – дитина, трибус – вправлятися), керівник з фізвиховання в гімнастичних щколах, протягом двох-трьох років діти займалися гімнастикою, системою фізичних вправ (п’ятибор’я), що включала в себе: біг стрибки, боротьбу, метання списа та диска, учились плаванню. Одночасно з молоддю вели бесіди на політичні теми та моральні теми. Фізичним вихованням та бесідами в палестрі керували, не одержуючи за це платні, найвідоміші громадяни. Навчання в палестрі було безплатним і на цьому для значної частини молоді закінчувалось.

Найбільш заможна частина молоді з 16 до 18 років вступала до гімнасії, де вивчала філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватись для участі в управлінні державою і продовжувати займатись гімнастикою.

З 18-20 років юнаки переходили до ефебії, де навчались до 20 років і готувались до військової служби і продовжували свою політичну підготовку. Вони вчились будувати укріплення, орудувати військовими машинами, відбували службу в міських гарнізонах, вивчали морську справу, брали участь в міських святах та театральних виставах.