82. Прикарпатський уныверситет : погляд у минуле.

Історія Прикарпатського національного університету – це історія нашої державності, поступу на шляху до незалежності, національно-культурного і духовного відродження. Входження Галичини до складу УРСР у вересні 1939 р., попри всі негативні наслідки від поширення на цих теренах сталінської тоталітарної системи, стало важливим кроком на шляху до об’єднання всіх українських земель в одній державі і дало можливість почати розбудову системи народної освіти.

Природно, що на початку цього процесу прикарпатський регіон зіткнувся з гострою нестачею учительських кадрів. Уже в жовтні 1939 р. почали працювати семінари вчителів, однак ні вони, ні залучення педагогів зі сходу України не могли розв’язати проблеми. Тому органи місцевої влади порушили перед урядом УРСР питання про створення в обласному центрі – місті Станіславі (з 1962 р. Івано-Франківськ) учительського інституту, і вже в січні 1940 р. розпочалася підготовка до його відкриття. В результаті 1 березня цього ж року розпочалося навчання в новоствореному закладі, директором якого став викладач педагогіки Станіславської педагогічної школи Ф.Плотницький.

Навчальний заклад спочатку не мав власного корпусу і розташовувався в недобудованому приміщенні торговельної школи. Деякий час тут знаходилася і педагогічна школа. Тіснота, брак навчального обладнання, нестача навчальної і методичної літератури в бібліотеці – ці та інші перепони доводилося долати вже у ході навчального процесу. Незважаючи на труднощі, інститут досить активно розгортав свою діяльність. У довоєнний період у вищому навчальному закладі на стаціонарному, вечірньому та заочному відділеннях навчалося 900 майбутніх педагогів. Однак менше ніж за півроку після відкриття закладу праця колективу була перервана німецько-радянською війною.

Після звільнення краю від німецьких загарбників було здійснено ряд заходів для відновлення роботи Станіславського учительського інституту.

Новий етап в роботі навчального закладу розпочався у 50-х роках. Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 серпня 1950 р. Станіславський учительський інститут було реорганізовано у педагогічний. Почалася підготовка вчителів вищої кваліфікації.

Однією з найважливіших проблем, над якою працював колектив навчального закладу – підвищення якості професорсько-викладацького складу. В результаті, якщо у 1952 – 1953 навчальному році працювало 58 викладачів, з них 10 кандидатів наук, доцентів, то у 1955 – 1956 навчальному році їх налічувалося вже 79, у тому числі 21 кандидат наук, доцент. Водночас зміцнювалася навчальна база, відкривалися нові кафедри, кабінети і лабораторії. Фонд бібліотеки збільшився учетверо – з 38 тисяч книг у 1951 р. до 167 тисчя у 1958 р. Директорами інституту в цей період були К.Швецов (1950 – 1953), Г.Грехуч (1953 – 1956), І.Шевченко (1956 – 1957), заступником з навчально-наукової роботи впродовж зазначеного часу був С.Гуцало.

Звичайно, панування тоталітарного режиму відбилося на всіх сторонах життя інституту. Дирекція, парторганізація і кафедри керувалися, як зазначалося у звіті про роботу інституту в 1950 – 1951 навчальному році, „постановами ЦК ВКП(Б) і ЦК КП(Б)У з ідеологічних питань, геніальними роботами В.Й.Сталіна з мовознавства, а також рішеннями сесії Академії медичних наук СРСР та Академії наук СРСР з питань павловської фізіології”.

Потреба комплектування вчителями сільських неповних і середніх шкіл Прикарпаття та інших областей України, що залишалася актуальною, зумовила перехід інституту в 1956 р. до підготовки, а з 1958 р. до випуску вчителів широкого профілю, які б могли викладати не один, а кілька предметів

Колективу інституту вкотре довелося працювати в складних умовах. Зміна навчальних планів, деяке тимчасове скорочення штатів, нерівномірність наборів – все це створювало додаткові труднощі у роботі.

Поступово розгорталася і наукова діяльність. З 1956 р. почали виходити „Наукові записки” інституту. З часу створення навчального закладу і до 1965 р. кандидатські дисертації захистили 23 викладачі, що безперечно, зовсім небагато. Однак на той час і в тих умовах це мало неабияке значення для становлення навчального закладу.

В історії інституту радянського періоду були не лише світлі сторінки. Завершення недовгої хрущовської відлиги позначилося хвилею політичних арештів українських дисидентів-шестидесятників у серпні – вересні 1965 р., які виступали проти русифікації, політичного безправ’я, за реальний державний суверенітет України.

По-різному можна оцінювати час другої половини 60-х – першої половини 80-х рр. ХХ ст., його моральну атмосферу, здобутки і недоліки, досягнення і негативні явища. Однак у житті педінституту не можна назвати його періодом суцільного „застою”, якоїсь цілковитої стагнації або зупинки в розвитку. Адже невпинним залишався процес виховання нових поколінь і відповідно становлення нових генерацій майбутніх педагогів.

1966 р. в інституті було відкрито музично-педагогічний факультет, який готував учителів музики і співів для середніх шкіл. Його першим деканом призначили заслуженого артиста УРСР, доцента В.Пащенка.

Пам’ятною датою в історії Івано-Франківського педагогічного інституту стало 5 січня 1971 р.: інституту було присвоєно ім’я видатного українського письменника Василя Стефаника. Тепер його з гордістю носить і Прикарпатський національний університет.

Насамперед значно зміцнилася матеріальна база інституту. Введено в дію новий аудиторний корпус, актовий зал і бібліотеку, книжковий фонд якої перевищив 500 тисяч томів, а в 1988 р. – восьмиповерховий навчальний корпус гуманітарних факультетів, в результаті чого навчальні площі інституту більше ніж подвоїлися і була розв’язана проблема навчальних приміщень. Вперше за багато років навчальний заклад перейшов на роботу в одну зміну. Розпочалися активні процеси оновлення самого змісту вищої освіти, пошуку нових, ефективніших форм і методів навчання. У 1987 р. відкрито новий факультет – художньо-графічний (декан – доцент І.Фічора), який готував вчителів образотворчого мистецтва, креслення і праці.

Проголошення незалежності України і розбудова національної державності створила принципово нові умови для розвитку всієї системи освіти, в тому числі й вищої, поставила перед педагогами і науковцями якісно нові завдання. Необхідно було створити для мешканців області можливості для здобуття ширшої ґрунтовнішої освіти на рівні сучасних світових стандартів, забезпечити яку міг лише класичний університет. Саме тому, за ініціативою і проханням навчального закладу, 26 серпня 1992 р., перший Президент України Леонід Кравчук підписав Указ про створення на базі Івано-Франківського державного педагогічного інституту Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. На той час навчальний заклад за своїм науковим потенціалом давно вийшов на одне з провідних місць серед педагогічних закладів України. На його 36 кафедрах навчально-виховну та науково-дослідну роботу здійснювали 240 штатних викладачів, серед яких налічувалося 20 докторів, професорів, 181 кандидат наук, доцент. Значна частина з них і до цього вже працювала на рівні університетських стандартів, забезпечувала значно глибші знання ніж того вимагав педінститут. Студентський колектив університету складали 3950 студентів стаціонару і 2400 заочного відділення.

Розвиток навчального закладу в статусі університету набрав неабияких обертів. Своє п’ятиліття університет зустрів у 1997 р., вже маючи у своєму складі 7 тисяч студентів і здійснюючи підготовку молодих фахівців для незалежної України з 22 спеціальностей. Створено низку нових факультетів: юридичний (декан О.Вівчаренко), економічний (В.Мойсеєнко), філософський (І.Любінець), природничий (В.Сельський), до вузівської підготовки (С.Дерев’янко), післядипломної освіти (В.Хрущ), фізичного виховання (М.Соя). Введено нові спеціальності, дефіцит фахівців з яких гостро відчувався в регіоні. Це правознавство, фінанси і кредит, облік і аудит, психологія, релігієзнавство, польська філологія, хімія, біологія, декоративно-ужиткове мистецтво, дизайн, фізичне виховання, соціальна педагогіка.

37)У літературі кожного народу, серед її великих творців, є поети, імена яких оповиті невмирущою любов'ю і славою. Таким поетом українського народу є Тарас Шевченко, чия безсмертна спадщина - одна з найбільших вершин людського генія. Т. Шевченко - велетень духу, митець могутньої творчої сили, непримиренний борець проти будь-якого гноблення людини людиною. Боротьбою за визволення народу, за соціальну справедливість і духовне розкріпачення мас Т. Шевченко здійснив найвище суспільне призначення поета. В історію людської культури він ввійшов не тільки як геніальний народний поет України, а й як найбільший, поет слов'янства, як поет-гуманіст світового значення. Шевченко не залишив якихось праць з педагогіки, але його геніальні поетичні й прозові твори наси¬чені проблемами навчання і виховання, вони несуть молоді вихов¬ний потенціал, спрямований на плекання національної свідомості, патріотизму, духовного збагачення особистості; його бентежить ду¬ховна байдужість, змирення з рабським станом свого народу, Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського.), який був виразно помітним уже в другій половині XIX ст.  Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка – працьовитість. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна посідати домінуюче місце в житті кожного. На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини. Він прагнув розширити зміст освіти. Вважав, що початкове навчання не може обмежуватися тільки навичками читання, письма та лічби, а повинно містити знання з історії, географії, етнографії. Великого значення Шевченко надавав народній школі, яка повинна бути доступною для всіх дітей.Шевченко, як гуманіст, обстоював рівність хлопців і дівчат у навчанні.

38) Найвизначнішим представником культурно-освітнього руху на Закарпатті став Олександр Васильович Духнович (1803-1865), професійний педагог-учений і письменник.О.В.Духнович, обґрунтовуючи необхідність дотримування у вихованні принципу народності, ратував за викладання навчальних предметів рідною мовою, створення системи виховання з урахуванням історичних та національних традицій народу. Особливим засобом виховання вважав народну пісню, яка пробуджує любов до рідного краю. Виховна мета -виховання патріота і громадянина.

Навчання, на думку педагога, буде успішним тоді, коли учні не тільки "цілковито розуміють" те, що вивчають, а й уміють приводити це "вдію", учитель "прикладами розтлумачує викладену річ"; розповідає короткими реченнями, а не "довгими періодами"; "вправляс" учнів у кмітливості або мисленні. Необхідно відвертати дітей від "марнослівства", створювати для них не "розбещене" життя, а таке... щоб "руки на взяття чужого майна не простягали". Вчити правду казати, ніколи "не брехати". Не дозволяти "перешіптуватись", давати одне одному прізвиська. Слід привчати вихованців красиво говорити, стерегтися "гидких безсоромних І сварливих слів". "На совісті " учителя повинно бути покладено "збудження народолюбства". Учителеві слід "засвітити любов до своєї народності", бо людина "без народності" подібна до "блукаючого вовка".О. Духнович, розвиваючи на професійній основі принципи народності, демократизму та гуманізму в освіті, був палким прихильником масової освіти населення на західноукраїнських землях.

36)Таємна політична організація “Словянське товариство святого Кирила і Мефодія”, заснована у грудні 1845р., складалася із відомих прогресивних діячів М.Костомарова ,М.Гулака,Т.Шевченка,

В.Білозерського.Незважаючи на короткочасне існування (грудень 1845-березень 1847р.) товариства, його учасниками був виготовлений і прийнятий “Статус словянського товариствасвятого Кирила і Мефодія”,Крім цього були підготовлені звернення до”Добратів українців та до братів Великоросіян і поляків”, в яких стисло відображені основні ідеї.Відійшовши від традиційного класового підходу, концептуально важливим Слід вважати положення за яким кирило мефодіївці були одностайнимиу скасуванні самодержавства, кріпацтва, заміни монархії республікою широкої освіти народу, визнання національних прав України.Складовою частиною програмних документів Кирило- мефодіївців була освітня програма. Нею передбачалося: заснування шкіл з рідною мовою навчання видання книг і посібників для простого народу. розширення сфери вживання української словесності в науці. зближення з народом, сприяння поширення освіти. Кирило-Мефодіївці пропагували ідеї товариства в учбових закладах.Для Кирило-Мефодіївців була чужою національна замкнутість та ненависть до інших народів.Просвітня діяльність Т.Г.Шевченка.ю Куліша, Костомарова розбудила педагогічну думку, викликала до життя нові покоління, учителів, які присвячували себе вихованню.

66. З 1939 р. до основних територій України була приєднана Західна Ук­раїна і там радянська влада почала інтенсивно запроваджувати свої порядки. У західноукраїнських школах вводились радянські навчальні плани, місце польської мови займала російська. Вивчення польської історії і культури знімалося, а натомість шкільні підручники наповнювалися антирелігійною пропагандою та статтями про діяльність більшовицьких вождів.

38) Найвизначнішим представником культурно-освітнього руху на Закарпатті став Олександр Васильович Духнович (1803-1865), професійний педагог-учений і письменник.О.В.Духнович, обґрунтовуючи необхідність дотримування у вихованні принципу народності, ратував за викладання навчальних предметів рідною мовою, створення системи виховання з урахуванням історичних та національних традицій народу. Особливим засобом виховання вважав народну пісню, яка пробуджує любов до рідного краю. Виховна мета -виховання патріота і громадянина.

Навчання, на думку педагога, буде успішним тоді, коли учні не тільки "цілковито розуміють" те, що вивчають, а й уміють приводити це "вдію", учитель "прикладами розтлумачує викладену річ"; розповідає короткими реченнями, а не "довгими періодами"; "вправляс" учнів у кмітливості або мисленні. Необхідно відвертати дітей від "марнослівства", створювати для них не "розбещене" життя, а таке... щоб "руки на взяття чужого майна не простягали". Вчити правду казати, ніколи "не брехати". Не дозволяти "перешіптуватись", давати одне одному прізвиська. Слід привчати вихованців красиво говорити, стерегтися "гидких безсоромних І сварливих слів". "На совісті " учителя повинно бути покладено "збудження народолюбства". Учителеві слід "засвітити любов до своєї народності", бо людина "без народності" подібна до "блукаючого вовка".О. Духнович, розвиваючи на професійній основі принципи народності, демократизму та гуманізму в освіті, був палким прихильником масової освіти населення на західноукраїнських землях.

65. На більшій частині території України з 1920 р. запанувала радянська влада. Надійним засобом впровадження домінуючої ідеології пролетаріату до свідомості широких мас керівники компартії і держави цілком слушно вважали систему освіти, яку треба було докорінно переробити, поставити на службу своїм цілям. Саме на це спрямовувалась державна освітня політика. У 20—30 роках українська школа переживала період бурхливого національного оновлення. Система народної освіти в Україні була схвалена Всеукраїнською нарадою у справах освіти і становила: дошкільні заклади (для дітей 3—8 років — це садочки і майданчики), школа І ступеня (8—12 років), школа II ступеня (12—15 років), а також ФЗУ (учнівство) та технікуми. Із 1930 р. запроваджувалося обов'язкове початкове навчання, а з 1934—1935 рр. — семирічне, розвивалися середні школи, профтехучилища, технікуми в містах і райцентрах, удосконалювалось управління. Уніфікація системи освіти на початку 30-х років ХХ ст. здійснювалась на основі адміністративного свавілля керівників союзної державі, всупе-реч думці педагогів і керівників освіти України. Вона призвела до втрати проґресивних напрацювань освіти України, спричинила матеріальну шкоду народному господарству, мала неґативні морально-етичні наслідки в освітянському середовищі. Цей неґативний досвід минулого слід враховувати у сьогоденні і дуже обачливо ставитися до намагань механічного підлаштування стандартів національної освіти під стандарти освітніх сис-тем інших країн. Збереження досвіду, традицій, апробованих форм, методів і засобів навчання, перевірки знань, підготовки педагогічних кадрів тощо є основою збереження української духовної і культурної спадщини.

А.С. Макаренко створив найефективнішу педагогічну систему ХХ століття. В його творах глибоко і всебічно показана теорія і практика виховання нової людини, охарактеризована цілісна система науково-педагогічного знання, системотворчим елементом якої є принципи доцільності і єдності розвитку особистості і колективу.

Головні відкриття в педагогіці А.С. Макаренка вважаємо наступні:

- обґрунтував науковий підхід до визначення мети виховання;

- розробив наукову теорію колективу;

- обґрунтував принципи відносин між колективом і особистістю;

- вирішив практично проблему поєднання виховання навчання з виробничою працею;

- реалізував на практиці принцип всебічного виховання особистості;

- заклав основи теорії керованості виховного процесу;

- обґрунтував значення традицій у вихованні;

- виявив суттєві відмінності між вихованням і навчанням;

- послідовно провів у своїй виховній системі принцип гуманізму;

Серед педагогічних відкриттів А.С. Макаренка є дуже значущі, які на сьогодні ще недостатньо оцінені. Серед них ідея виховного колективу як основи цілісної системи формування особистості. Можна стверджувати, що ним відкриті закони колективної життєдіяльності, що мають світове значення. Йому вдалося сформулювати цілісну концепцію виховного колективу, в якому встановлюється рівноправ'я вихователів та вихованців.

При створенні ним нової педагогіки були такі орієнтири: «більше демократії», «більше гуманізму», «більше духовності», «більше піклування про людину», «більше довіри до вихованця». Так, великий педагог реалізував на практиці знахідки до розуміння гуманістичних основ педагогіки.

67. Освіта епохи Київської Русі не була державною, структурованою і систематичною, а освітні функції найчастіше виконували освічені особи, які прибували з Інших країн, найчастіше з Візантії і Західної Європи, або церковнослужителі.Для боротьби проти іноземного гноблення, національних і релігійних утисків міське населення (частково й сільське) у XVI-XVII ст. організовувалося в братства.. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братські школи виникли у Львові (1585), Києві (16Ї5), Луцьку (1620), Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському й деяких інших містах. Викладання в цих навчальних закладах велося рідною мовою.Поширенню освіти сприяло виникненню в Україні у другій половині XVI ст. друкарства. Перша друкарня була відкрита Іваном Федоровим у Львові, у ній видано в 1574 p. «Апостол» і «Буквар».У 1632 році шляхом об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл було створено перший вищий навчальний заклад в Україні – Києво-Могилянську колегію, в якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків. Наприкінці XVII і в XVIII ст. на становлення науки й освіти в Україні значно впливала Києво-Могилянська колегія (у 1701 p. вона одержала титул та права академії й почала називатися Київською академією), названа на честь митрополита Петра Могили. На західноукраїнських землях до 1918 року існувало 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові й Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові. Після здобуття в 1991 році незалежності Україна почала формувати власну політику й систему вищої освіти. У спадок країна отримала дуже специфічну багаторівневу систему освіти СРСР. Головні її недоліки були пов’язані як з поєднанням надмірної централізації з екстремістською ідеологією, так і «залишковим» фінансуванням освіти та неувагою до підтримки викладачів усіх рівні.У 90-х роках продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації великих педагогічних інститутів країни в університети. Так, у 1992 році на базі Івано-Франківського педінституту було відкрито Прикарпатський університет. Луцький педінститут у 1993 році перетворено У Волинський університет. 1994 року організовано Східноукраїнський університет, 1995 року Черкаський, у 2003 році Миколаївський і Херсонський педінститути стали державними університетами. Відновлено діяльність двох історичних для України навчальних закладів: Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Національного університету «Острозька академія».

68. У 1923—1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 році для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

69. У 1970 році був прийнятий новий Статут середньої загальноосвітньої школи. Згідно з цим  документом випускники восьмирічних шкіл могли продовжити освіту: в загальноосвітніх повних середніх (десятирічних) школах (9-10 класи), середніх спеціальних навчальних закладах – технікумах (3-4 роки навчання), а також в школах робітничої і селянської молоді (9-11 класи). Всі ці навчальні заклади давали повну середню освіту і атестат зрілості. Вважали, що таким чином буде вирішена проблема  отримання повної середньої освіти в поєднанні з професійною підготовкою молоді до праці. В  972 році було прийнято постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та дальший розвиток загальноосвітньої школи». Школа орієнтувалась на створення кабінетної системи навчання, ефективне використання ТЗН, кіно, радіо і телебачення. З метою стимулювання постійного росту кваліфікації, педагогічної майстерності і творчої ініціативи викладацьких кадрів запроваджувалась атестація учителів. За результатами атестації вчителям, що найбільш відзначились, присвоювали звання «старший вчитель», «вчитель-методист». В постанові «Про дальше покращення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовки їх до праці» ( 1977 р.) вказувалось, що школа зобов'язана допомогти учням оволодіти глибокими знаннями основ наук і трудовими навичками. Постанова підкреслювала важливість єдності навчання і виховання, тісного взаємозв'язку розумового, трудового і морального виховання, а також поєднання навчання з участю в виробничій праці. Особлива увага приділялась питанням змісту і методам навчання, удосконаленню навчально-виховного процесу, позакласної і позашкільної роботи, яка повинна враховувати інтереси і бажання школярів. Також була прийнята постанова про безкоштовне користування підручниками і про створення шкільних бібліотечних фондів підручників.

70. Василь Олександрович Сухомлинський (28 вересня, Омельник (тепер Кіровоградщина) 1918 — 1970) — педагог, публіцист, письменник. Василь Сухомлинський народився на Кіровоградщині і там же, у селі Павлиш, згодом створив свою «Школу радості». Його батько працював столярем і теслярем, майстрував і музичні інструменти. Мама, натрудившись на колгоспній ниві, вечорами розповідала дітям казки. За свідченнями односельців, у цій родині ніколи не карали дітей. Усі діти (троє синів і донька) стали вчителями української мови. Василь закінчив Полтавський педагогічний інститут, вчителював у своєму рідному селі Василівці, а згодом, пропрацювавши шість років директором Павлишської школи, став вихователем класу. Хоча за фахом був філологом, самотужки опанував математику, щоб викладати її «своїм» дітям. «Тридцять років безвиїзної праці в сільській школі були для мене великим, ні з чим не порівнюваним щастям, — писав Сухомлинський у передмові до своєї книги «Серце віддаю дітям». — Що найголовнішим було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей». Педагогічна спадщина В.А. Сухомлинського різнобічна і багатопланова. Уся система діяльності павлиського вчителя перейнята високими принципами гуманізму, глибокою повагою до особистості дитини. Принципи і методи виховання людини В. О. Сухомлинський розробляв протягом усього життя. Рано відчувши вчительське покликання, він присвятив школі майже 35 років життя, раз і назавжди віддавши своє серце дітям. В.О. Сухомлинський, як  А.С. Макаренко й інші радянські педагоги, розглядав колектив як могутній засіб виховання. Сухомлинський вважав, що колектив – це завжди ідейне об'єднання, що має визначену організаційну сторуктуру, чітку систему взаємозалежностей, співробітництва, взаємодопомоги, вимогливості, дисципліни і відповідальності кожного за всіх і всіх за кожного. Ідея успіху у навчанні дітей була пріоритетною у педагогічній концепції В.Сухомлинського. Маючи своїм корінням народну педагогіку, будучи творчим розвитком прогресивної педагогіки минулого і узагальненням сучасної йому психолого-педагогічної науки, вона стала сторижнем його «філософії дитячого щастя» (11, 37-38). Дати кожній дитині щастя ось у чому вбачав свою місію педагог і вчений Сухомлинський. Але дитина не може бути щасливою, якщо їй у школі нецікаво, погано, нудно, якщо вона не відчуває себе достатньо здібною, щоб оволодіти шкільною наукою. Щоб зробити дитину щасливою, педагог, перш за все, повинен допомогти їй вчитися, відчути «смак» успіху.

71. Оригінально розглядав В. Сухомлинський проблеми організації навчально-виховного процесу з учнями молодшого шкільного віку. За рік до систематичного навчання в школі у Павлиській середній школі взяли на облік 6-річних дітей. Це було потрібно, щоб пізнати кожну дитину, глибоко вивчити індивідуальні особливості її сприймання, мислення і розумової праці. Сухомлинський вважав: перш ніж давати знання, треба навчити дітей думати, сприймати, спостерігати. За цей же час треба добре вивчити індивідуальні особливості здоров'я майбутнього першокласника. Ці завдання педагог успішно вирішував у "школі радості" — об'єднанні дошколят. Заняття під блакитним небом, де здійснювалися мандрівки в природу, — джерело мислення й мови, розвиток думок, почуттів, бажань, поглядів засобами казки, оповідань, подорожі до першоджерел живого слова, у світ праці, створення куточку мрії, турбота про живе і прекрасне, — ці та інші знахідки талановитого педагога збагатили арсенал виховних засобів багатьох вчителів і вихователів дошкільних закладів.      У початковій школі педагог домагався того, щоб навчання було частиною багатого духовного життя, яке б сприяло розвитку дитини, збагачувало її розум. Він категорично засудив навчання, що зводиться до тренування пам'яті, зубріння, механічного заучування та одноманітності.      У 1 класі він взагалі не визнає "чистих" уроків читання, письма, математики тощо. У роботі "Серце віддаю дітям" Василь Олександрович ділиться своїм досвідом: "Як тільки діти починали втомлюватись, я переходив до іншого виду роботи". Могутнім засобом урізноманітнення праці було малювання. "Ось я бачу, що читання починає стомлювати дітей. Кажу: "Розгорніть, діти, свої альбоми, намалюємо казку, яку ми читаємо". Зникають перші ознаки втоми, в дитячих очах радісні вогники, одноманітна діяльність змінилася творчістю". Це ж стосується й інших уроків.      Навчання в "зелених класах", складання книжок-картинок про природу, подорожі на природу, проведення уроків мислення, використання і розв'язування задач із "живого задачника", кімната казки, острів чудес, куточок краси, використання в духовному житті пісні, книжки, проведення свят Матері, троянд, польових квітів, праця в Саду Матері, написання дітьми оповідань, казок — ці та інші знахідки педагога сприяють розумовому розвиткові дітей, засвоєнню духовних цінностей свого народу. Особливу увагу звертав педагог-гуманіст на специфіку роботи з дітьми із заниженою здатністю до навчання. З такими дітьми треба працювати тонко, делікатно, з індивідуальним підходом. Ці діти не повинні відчувати своєї неповноцінності. Таких учнів В.О. Сухомлинський вважає найтендітнішими, найніжнішими квітами в безмежно різноманітному квітнику людства. Адже не їхня вина в тому, що вони прийшли до школи кволими, слабкими, з недостатньо розвиненою здатністю до розумової праці.

72. Учительська професія, - писав Сухомлинский, - це людинознавство, постійне, що не припиняється проникнення в складний духовний світ людини. Чудова риса - постійно відчиняти в людині нове, дивуватися новому, бачити людини в процесі його становлення - один із тих коренів, що харчують покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині ще в дитинстві й отроцтві, закладається й у родині, і в школі. Він закладається турботами старших - батька, матері, учителя, - які виховують дитини в дусі любові до людей, поваги до людини». Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів».

34)Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) внаслідок першого поділу Польщі (1772) потрапили під владу австро-угорської монархії. Тому з другої пол. XVIII ст. освіта на цих землях пішла дещо іншим шляхом, ніж на інших територіях України.Вищу освіту в Україні стали надавати університети: Харківський (1805) та Київський (1834). Як визначав університетський статут, завданням цих навчальних закладів була «підготовка юнацтва до вступу в різні звання державної служби», тобто державних чиновників. Проте зусиллями професорів і студентів університети перетворилися насамперед на центри наукового й культурного життя. У першій половині XIX ст. вища освіта на західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, реальній і технічній академіях Львова та Чернівецькому ліцеї. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, польською і німецькою мовами. Вступ українців до університету всіляко обмежувався.

З 1848 р. у розвитку освіти в Галичині, Буковині і Закарпатті сталися певні зміни. Вони були викликані революційними подіями, що охопили всю Австро-Угорщину, у тому числі і західноукраїнські землі

У результаті цілеспрямованої політики царизму Київська-могилянська академія почала втрачати світський характер, а отже й той науковий рівень, котрим ще недавно вирізнялася й пишалася. На це звернув увагу Тадеуш Чацький, тодішній візитатор (ревізор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній. У листі до Г. Коллонтая від 4 лютого 1804 р. він пише: «Ревізував Київську академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за приклад, що буде, коли науку віддати монахам». Перетворена московськими монахами в зросійщену духовну школу, Київська академія в 1817 р. була закрита. Однак вона залишила величезний слід в історії духовної культури українського народу.