42. Становище Правобережної і Західної України під владою Польщі у хvііі ст.

Згідно з «Трактатом про вічний мир» Правобережна і Західна Україна перебували у складі Речі Посполитої

Від кінця XVII до початку XVIII ст. становище українців, які перебували під владою Польщі, погіршувалося. Найважче було народним масам на західноукраїнських землях. Спочатку майже всі ці землі були власністю корони, вони входили до так званих староств. Проте їхня кількість постійно зменшувалася — як державна, так і селянська земля переходила до рук місцевих магнатів. Найбільшими земельними магнатами були Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. У володінні цих феодалів часто налічувалися десятки міст і містечок та сотні сіл. Наприклад, князеві Любомирському належало 31 містечко і 738 сіл. Великі пани утримували замки з величезними військовими загонами, жили в розкішних палацах, оточені великою кількістю шляхти й різних служилих людей. Утримання пишного двору потребувало значних коштів, тому пани збільшували повинності селян. Крім 4-5-денної панщини, селяни мусили ремонтувати та споруджувати панські будинки, будувати й утримувати в порядку шляхи та мости. Пани брали з кріпаків і натуральні побори — птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився панові, заковували в кайдани.

Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їхнє становище мало в чому відрізнялося від становища раба.

Постійно зростав прошарок дворових слуг, або, як їх ще називали, люмпенізованих селян. Пан міг за своїм бажанням продавати їх, як худобу, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув'язнювати. Ціна дорослого селянина середини XVIII ст. становила від 100 до 200 злотих. Наприклад, 1748 року один шляхтич в м. Кчині поміняв свого кріпака на коня.

Трохи ліпшим було становище селян на Волині, у південно-західній частині Брацлавщини та окремих повітах Поділля. Проте й тут кріпаки мусили відробляти панщину, сплачувати численні податки та грошові збори. Крім того, на цих землях було поширене право оренди, за яким власник землі чи села передавав іншій особі своє майно в тимчасове користування за плату. Намагаючись отримати максимальні прибутки, орендарі експлуатували селян значно більше від звичайних поміщиків, нерідко доводячи хліборобів до повного розорення.

На початку XVIII ст. найлегше жилося селянам південної Київщини та східної Брацлавщини. Тут було багато спустошених земель, куди тільки-но поверталися люди. Тому в цих районах існували так звані «слободи» — населені пункти, жителі яких на 10-25 років звільнялися від виконання повинностей. Навіть залежні селяни тут не відробляли панщини, власники обмежувалися чиншем і натуральними податками. Проте з часом магнати стали організовувати фільваркові господарства, що спричинило зростання соціального гніту й на цих землях.

Дуже тяжким було становище міського населення. У XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право, король і магнати втручалися в життя городян,поступово ліквідовуючи міське самоврядування. На середину XVIII ст. право на самоврядування мали тільки Львів і Кам'янець-Подільський.

Посилилися утиски православних священиків, а православні вірні жорстоко переслідувалися. На землях Речі Посполитої влаштовувалися погроми протестантів і православних, постійно відбувалися процеси проти «єретиків». Звинувачених у єресі нещадно катували, виривали язика, здирали шкіру, четвертували, спалювали на вогнищі.

Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію, країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля.43. Адміністративно-територіальний устрій Наддніпрянської України в складі Російської імперії в XIX - на початку XX ст. Політика російського уряду щодо українських земель.

1. Українські землі під владою Російської імперії.

1.1. Великі регіони е українських землях, що входили до складу Російської імперії. Серед українських земель, які на початку XIX ст. перебували у складі Російської імперії та становили її південно-західну частину (цю територію називали Наддніпрянська Україна, Наддніпрянщина), виділялися чотири великі регіони:

- Слобожанщина;

- Лівобережна Україна;

- Правобережна Україна;

- Південна Україна.

До складу лівобережних українських земель входили дві історичні області - частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. В офіційних документах територію лівобережної Наддніпрянщини називали Малоросією.

У складі правобережної частини Наддніпрянщини, перебували території Київщини, Брацлавщини і Волині, що після другого (1793 р.) та третього (1795 р.) розділів Польщі увійшли до Російської імперії; офіційно вони називалися Південно-західним краєм.

1.2. Поділ на намісництва. 3 1775 р. в Російській імперії існував поділ на намісництва (всього в межах імперії існувало 34 намісництва). Територія України, що перебувала у складі Російської імперії, входила до 9 таких адміністративно-територіальних одиниць місцевого управління: Харківське (утворене в 1780 р.), Київське (1781 p.), Чернігівське (1781 p.), Новгород-Сіверське (1781 p.), Катеринославське (1783 p.), Брацлавське (1793 p.), Подільське (1793 р.), Волинське (1793 р.), Вознесенське (1795 р.). На чолі кожної адміністративної одиниці стояв намісник, який мав надзвичайні повноваження від російського імператора. На нього покладалося здійснення урядових, військових справ та адміністративного, судового, поліцейського і фінансового управляння.

1.3. Губернаторства. У 1796 г. був виданий указ російського імператора «Про новий поділ держави на губернії», за яким в Україні замість намісництв створювалися губернії. У 1796 р. Лівобережна Україна здобула назву Малоросійська губернія. На території Катеринославського і Вознесенського намісництв була знов утворена Новоросійська губернія. У 1802 р. Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську й Полтавську, аНоворосійська - на Таврійську, Катеринославську й Миколаївську (з 1803 р. вона стала називатися Херсонською).

На початку XIX ст. на теренах України, що перебували під владою Російської імперії, існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Слобідсько-Українська (1835 р.- Харківська), Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська, Волинська. У 1815 р. до Російської імперії були також приєднані Холмщина і Підляшшя.

1.4. Генерал-губернаторства. У 1820-х- 1830-х pp. в Україні, як і в інших національних околицях Російської імперії, була запроваджена нова форма адміністративно-державного устрою - генерал-губернаторства, які були покликані посилювати імперське панування і придушувати національно-визвольний рух. Усього в Російській імперії було створено 10 генерал-губернаторств.

Генерал-губернаторства на території України, що входила до складу Російської імперії:

Малоросійське (до його складу входили Чернігівська, Харківська і Полтавська губернії);

Новоросійсько-Бессарабське (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії та Бессарабська область);

Київське (Київська, Волинська і Подільська губернії).

На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори. їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська.

44. Причини піднесення національних процесів в Україні. Етапи українського національного відродження ХІХ ст. У тісному зв’язку з модернізацій ними процесами і становленням індустріального суспільства в підручнику розглядається українське національне відродження.

Національним відродженням називається культурно-політичний процес , у ході якого етнос(народ) починає відчувати себе як нація – територіально об’єднана етнічна спільнота, що усвідомлює історичну , культурну та економічну єдність, має спільне бачення майбутнього.

Національний рух на арену суспільного життя України вийшов у 19 ст. Саме тоді українське населення вперше потрапило в умови ринкових відносин і зазнало їх глибокого, благотворного впливу. Ринок формував у людей ініціативу, робив їх динамічнішими, породжував нові інтереси, пробуджував почуття громадянської і національної гідності. З’явилися окремі люди та цілі групи, які пропагували ідею об’єднання українців в єдине ціле з метою створення власної держави. У процесі національного відродження забите, неписьменне українське населення перетворювалося в націю з усіма ознаками , характерними для інших європейських спільнот. У 19 ст. український етнос починає усвідомлювати свою єдність і прагне самостійно вирішувати власну долю.

Історики на підставі багатьох фактів довели, що процес національного відродження проходив протягом трьох етапів: першого — академічного(наукового), другого – культурницького (українофільського) і третього – політичного.

На першому етапі , який почався після втрати автономії і продовжувався до середини 19 ст. , українці, як окремий етнос , стають об’єктом уваги невеликої групи освічених людей, що збирають і публікують українські народні пісні, казки, легенди, досліджують звичаї і вірування, пишуть історичні трактати і художні твори. Дослідники відкривають для себе факт існування українського народу з його мовою, історією і культурними особливостями.

На другому етапі – культурницькому (українофільському) – виникають видавничо-культурні, просвітницькі, музейні, археографічні (такі, що публікують документи) та ін.. заклади й організації. Йде поширення і вивчення вже зібраної спадщини, а також тієї, що продовжує збиратись. Узагальнюється історичний і політичний досвід, формуються теоретичні підстави для створення перших політичних партій. Національна самосвідомість проникає в широке коло освіченого населення. Другий етап продовжується до середини 90-х років 19 ст.

На третьому етапі -- політичному – національний рух відступає у стадію масової боротьби, а його представниками висувається вимога суверенітету нації у формі автономії або незалежності.

Саме в контексті трьох етапів розглядається визвольний рух у підручнику.

Українське національне відродження пов’язане з процесом державотворення. Обєктивні умови для створення власної держави були сприятливими. Територія України не поступалася площі великих європейських держав. Україна мала працьовитий народ, родючі чорноземи, родовища корисних копалин і вигідне географічне положення. Більшість населення складали українці. Поряд з ними , століттями в Україні жили представники інших народів . Це створювало умови для обміну життєвим досвідом, культурними надбаннями, навиками господарювання і сприяли формуванню в населенні почуття толерантності, взаємоповаги.

Разом з тим існували й значні перепони на цьому шляху. Українська нація була неповною, оскільки не мала власної провідної верстви, яка б стала носієм політичної свідомості.

Українська шляхта й козацька старшина у свій час русифікувалися й полонізувалися, перестали перейматися інтересами України. Останні її проукраїнські виступи відбулися в першій третині 19 ст. Поступово як провідна верства почала стверджувати українська інтелігенція. Але вона була політично слабкою, мало чисельною, що позначилося на характері та результатах національно-визвольного руху, значно його послабивши.

Отже, розвиток України в 19 ст. відбувався відповідно до загальноєвропейських процесів: проходила модернізація суспільства в усіх сферах життя. В економіці відбувся промисловий переворот і бурхливо розвивалися капіталістичні відносини; у соціальній сфері утвердилися нові класи: буржуазія та робітники; модернізувався побут людей; у духовній – докорінно змінилися психологія та світосприйняття людини: вона стала мобільнішою та швидше пристосовувалася до змін; у політичній – виник національний рух, уході якого формувалася модерна українська нація, що виступала за створення власної держави. Не випадково саме в 19 ст. народилися рядки українського національного гімну : « Ще не вмерла України і слава, і воля, Ще нам , браття молодії, усміхнеться доля».