76. Історичне значення Запорозької Січі та ї роль і історії України.

Для українського народу запорожці були й залишаться уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України. Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у боротьбі народних мас України проти феодально-кріпосницького гніту та як форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. В часи визвольного руху на українських землях Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом для повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього українського козацтва.

Запорізька Січ стала важливим фактором, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва та українського народу загалом. Січ була визначним державним утворенням, що репрезентувало на міжнародній арені Україну.

Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.

Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців.

Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання.

Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.

Сучасна українська Конституція містить ряд положень, які ґрунтуються на історичному минулому Запорізької Січі, зокрема з питань державного будівництва, функціонування органів влади та управління. У Конституції знайшли також відображення демократичні засади формування та функціонування управлінського апарату, які були характерними для Запорізької Січі.

77. Народні рухи на Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII ст..

Боротьба народних мас у XVIII ст. була пов’язана передусім із поступовим відновленням феодально-кріпосницького гноблення і погіршенням становища селян. Форми протесту були різноманітні: скарги на феодалів у суд, відмова виконувати повинності, втечі, шукання козацтва, захоплення панського майна, підпали й фізичні розправи з поміщиками, збройні повстання. Найбільш масовими були втечі й переселення, як правило, у малонаселені райони на «слободи».

Найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські селяни й пригнобленій інших національностей.

Одним з найзначніших був виступ селян і козаків с Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку, який тривав з 1767 по 1770 р. Протягом 1767—1768 рр. вони відбили шість нападів військових команд. Тільки в 1769 р. властям вдалося придушити повстання. Це повстання мало великий відгук серед народних мас України.

Значні народні повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773—1775 pp. в Росії під проводом донського козака О. Пугачова, який оголосив себе «імператором Петром III». Повстання, що переросло у велику селянську війну і стало серйозною загрозою пануванню поміщиків, почалося у 1.773 р. з виступу козаків на р. Яїку. Воно швидко охопило Приуралля та Поволжя і стало поширюватися на інші райони. Проти жорстокого феодально-кріпосницького гніту піднялися російські селяни й робітні люди, козаки, солдати-втікачі, трудящі башкири, татари, марійці, калмики. Пугачов після початку селянської війни посилав листи и маніфести. Він закликав поневолені маси селян знищувати панів і обіцяв їм «свободу», землі, лісові и сінокісні угіддя, козацьке звання. Під впливом цих закликів народні маси Лівобережжя й Слобожанщини виступили проти своїх поміщиків.

Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато українців було і серед повстанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол.

У другій половині XVIII ст. Лівобережжям і Слобожанщиною прокотилася хвиля виступів, спрямованих проти переведення козаків на становище селян та їх закріпачення. Найвпертішими були виступи у селах Кулаги й Суботовичі на Стародубщині (40-і — 60-і рр.), Кліщинці на Лубенщині (1767–1770), Турбаї на Полтавщині (1789–1793).

Одним з найбільших антикріпосницьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині 1789—1793 pp. Повстання в Турбаях, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті.

Найзначнішим соціальним рухом XVIII ст. в Україні було гайдамацтво.

Гайдамацький рух був одним із проявів спротиву селян проти панської сваволі, який переростав у збройну боротьбу. У другій чверті XVIII ст. цей рух зосередився на території Київщини і Брацлавщини, де були найсприятливіші умови: наявність значної кількості вільних не цілком закріпачених людей, близькість кордонів Запорозької Січі, Лівобережної України, Молдови і Туреччини.

Кульмінацією гайдамацького руху стало повстання 1768 р., відоме під назвою «Коліївщина». Безпосередньою причиною його спалаху був антиукраїнський терор, розпочатий частиною магнатів і шляхти. Центральною подією Коліївщини став похід гайдамаків на чолі з М. Залізняком з-під Чигирина на Умань. До них приєднався загін надвірних козаків І. Гонти. Разом вони 10 червня визволили Умань.

Протягом деякого часу продовжувалися гайдамацькі виступи на Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі. У 1768 р. спалахнуло повстання в Січі, яке розпочалося зі звільнення заарештованих там гайдамаків. Тільки застосувавши артилерію, старшина змогла придушити виступ. У 70-х — на початку 80-х рр. на Лівобережжі очолював гайдамацькі загони С. Гаркуша. Він неодноразово потрапляв на каторгу, але втікав і знову продовжував боротьбу.

У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.