67. Відновлення гетьманства на Україні. Гетьман Кирило Розумовський та його діяльність.

Відновлення гетьманства імператриця Єлизавета Петрівна пов'язувала з особою Кирила Розумовського, котрого й призначала гетьманом. Для підготовки офіційної церемонії «обрання» в Глухів прибув граф І. Гендриков, який привіз жалувану грамоту «прошеніе в гетманы Кирилы Григорьевича». В 1747 р. проголошено царську грамоту про відновлення гетьманства. Урочисте обрання гетьмана відбулося 22 лютого 1750 р. Сам Розумовський в Глухів не приїхав.

Він зразу ж досить серйозно почав проводити політику на відновлення козацьких вольностей. Згуртувавши навколо себе передових і освічених старшин, запропонував реорганізацію адміністративного устрою Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, Кирило Розумовський запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити такий орган управління як Генеральні Збори.

При К. Розумовському козацька старшина остаточно захопила в свої руки справи місцевого управління і, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, спішно привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом часи гетьманування К. Розумовського характеризуються як часи панування козацької старшини.

Козацька старшина почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з представників козацтва. Почало відновлюватись традиційне козацьке судочинство. Було реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував плани відкриття українського університету в Батурині.

Сам Розумовський за 14 років свого гетьманування приїздив в Україну лише кілька разів на короткий час. Постійним місцем його перебування залишалися Петербург і Москва.

Втім, проживаючи в столичних містах Росії, К. Розумовський не забував про українські справи. Так, він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще в часи гетьманування І. Самойловича та І. Мазепи, відміни митниць на порубіжжі України з Росією і проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 р. були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти. 1761 р. видано універсал про виключне право козацької старшини на ґуральництво.

У 1762 році до влади в Російській імперії прийшла невістка Єлизавети – Катерина ІІ. Вона ніяк не хотіла посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами почала урізати впливи гетьмана: ліквідувала митні збори між Україною і Росією, вивела з підпорядкування гетьмана Київ. А в 1764 році видала укази про ліквідацію гетьманства та створення другої Малоросійської колегії для управління українцями.

За Кирилом Розумовським були збережені усі титули та власність Російської імперії. Він доживав віку у колишній гетьманській столиці Батурині. Помер у 1803 році.

69. Стан сільського господарства і розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережжі та Слобідської Україні. Юридичне оформлення кріпацтва.

В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.

У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної й Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно. Поступово розширювалися посівні площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали ґрунти. Землю на півдні обробляли переважно важким українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на півночі — сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах.

Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції.

У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості.

Одночасно з остаточним закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., як і в усій Російській державі, на Лівобережжі та Слобожанщині у надрах старої феодально-кріпосницької системи, яка розкладалася, формувалися нові, капіталістичні відносини.

Визвольна війна 1648—1654 pp. серйозно підірвала й розхитала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Однак феодальний лад не був ліквідований. Після входження України до складу Росії на Лівобережжі (Гетьманщині) швидко йшло збагачення козацьких старшин і перетворення їх на поміщиків, з одного боку, й збідніння та закріпачення основної маси селян і частини козаків, з другого.

Самі козацькі старшини правдами й неправдами зосереджували в своїх руках землі й багатства, обезземелювали й поступово ставили в залежність від себе селян і рядових козаків.

Кріпацтво в Лівобережній Україні і на Слобожанщині було наслідком внутрішнього соціально-економічного розвитку, діяльності козацьких старшин і активної кріпосницької політики царського уряду.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.

У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників. У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні повинності.

Селяни поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. Протягом другої половини XVII — XVIII ст. змінилося майнове становище селян.

За господарською ознакою селяни ділилися на три групи: орних, які обробляли землю власною худобою, ремісників і бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня. Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне, сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій, сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.