56. «Правління гетьманського уряду» (1734 – 1750 рр.) та наслідки його діяльності для України.

Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано «Правлінню гетьманського уряду» (1734—1750). Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. «Уряд» складався з трьох представників козацької старшини і трьох російських урядовців.

У своїй діяльності «Уряд» мав керуватися «Рішительними пунктами» 1728 р. Крім того, російські урядовці мали всіляко применшувати значимість гетьманської влади й підривати довір’я до неї, сприяти зближенню старшини із російськими офіцерами, а також шлюбам українців із росіянами. Українські справи знову було повернуто до Сенату. В Україні було проведено ревізію для впорядкування зборів податків. Завершено складання зводу українського законодавства. Для таємного контролю над суспільством була створена «Таємна канцелярія».

Роки «Правління гетьманського уряду» проходили в умовах чергової російсько-турецької війни (1734—1739), тягар якої ліг на плечі українського народу. У походах на Крим загинуло чимало козаків. Російське військо перебувало на утриманні українського населення прифронтової зони. Постійні реквізиції залишали населення найнеобхіднішого. Єдиним здобутком війни стало повернення запорожців у межі Російської імперії.

Істотні зміни відбулися в устрої Слобожанщини. Ще в 1726 р. полки потрапили у відання Військової колегії. Із 1723 р. полковниками могли призначатися тільки росіяни. Із 1732 р. почалися перетворення, спрямовані на ліквідацію автономного самоврядування. У Сумах була створена «Канцелярія комісії заснування слобідських полків», що перебрала на себе чимало функцій полковників. Полкові ратуші в 1733—1734 рр. були перейменовані на канцелярії й отримали права, що їх мали канцелярії в провінціях губерній. Судочинство проводилося на основі російського законодавства. У 1734 р. було скасовано право козаків і селян на «займанщину», а також заборонялося мешканцям залишати межі Слобожанщини. Підпомічники викреслювалися з козацького стану.

58. Політичне становище та господарський розвиток Правобережжя та західноукраїнських земель у першій половині XVIII ст..

Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства - на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала Гайдамаччина.

З поч. XVIII ст. на Правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного гноблення, відома в історії під назвою Гайдамацького Руху. Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України.

У XVIII ст. міста на західноукраїнських землях, як і у відповідних державах в цілому, за своїм правовим становищем розподілялися на три категорії: державні, самоврядні і приватновласницькі. Залежно від величини і чисельності населення міста поділялись на: королівські і муніципальні. Польські королі надавали великим містам, у тому числі і на західноукраїнських землях, Магдебурзьке право.

Міста Закарпаття великого соціально-політичного значення також не мали, а на початку XVIII ст. спостерігається скорочення міського населення. Навіть у комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч осіб.

Трудящі маси, які проживали на західноукраїнських землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично безправними, вважалися людьми нижчого ґатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали. Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості зрадила своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-загарбниць.

У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська — на Закарпатті, румунська — на Буковині. Це також стосувалося писемності, видавничої справи, освіти.

У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства — Руське, Белзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян. У переважній більшості ці чиновники підбиралися з шляхти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Вони очолювалися старостами, їх також призначав король за поданням воєводи. Землі поділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали солтиси або війти.

В першій половині XVIII ст. після залюднення спустошених земель в пільгові роки відновлюється сільське господарство, ремесла. Збільшується асортименту сільськогосподарських культур, почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо. Але треба мати на увазі, що через тяжке гноблення й експлуатацію шляхти і магнатів розвиток економіки дуже затримувався, а в деяких галузях навіть деградував. Урожайність була значно нижчою, ніж у ряді міст Європи. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступає гарантом незалежності, умовою надання привілеїв.

Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості у першій половині XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги. Невпинно зростає кількість базарів. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Кожен з елементів системи внутрішньої торгівлі сприяв господарському піднесенню українських земель: базари забезпечували економічний зв'язок між містом і селом, торги стимулювали спеціалізацію окремих районів, ярмарки об'єднували економічні регіони України, створюючи передумови для формування національного ринку.

Щодо техніки, то вона у першій половині XVIII ст. була ще примітивною. Поступова еволюція господарства зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці: модернізується плуг, що сприяє зростанню продуктивності праці; на Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор; у виготовленні тканини дедалі більшого поширення набуває горизонтальний верстат; у ремеслі та промислах впроваджується примітивна механізація, що базувалася на енергії вітру та води.