43. Церковні відносини в Україні другої половини XVII ст..

Берестейську унію не підтримала більшість українців, і вона не призвела до справжньої унії двох церков, а спроби Риму та Польщі використати її в своїх політичних цілях сприяли загостренню боротьби між православними і греко-католиками.

В умовах національно-релігійного гніту в Україні гарантом збереження православної віри виступало козацтво. Завдяки козацтву відновлено і офіційно визнано урядом Речі Посполитої православну церковну ієрархію; успішно чинився опір поширенню уніатства та католицизму.

Митрополит Петро Могила - видатний просвітитель і організатор церковного життя.

В другій половині XVII ст.. важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви.

Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.). Незважаючи на суперечності цього акту, в наш час Вселенська патріархія визнає його легітимність, залишаючи тим не менше право за українською нацією на власну церкву

Коштом гетьмана Івана Мазепи споруджено близько десяти храмів.

У Києві, зокрема, Мазепа опікувався будівництвом братської Богоявленської церкви, Микільського собору, церкви Всіх Cвятих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.).

У другій половині XVII ст. не вщухала літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ'я писали провідні діячі церкви. Нрмами церковного права, а також звичаями регулювалися шлюбно-сімейні відносини.

У другій половиш XVII - першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань.

44. Підпорядкування української церкви московському патріархату та його наслідки.

Входження Київської митрополії до складу Московського патріархату після Переяславської Ради було неминучим. Цю невблаганну логіку історичного процесу чудово розуміли як російські, так і українські історики. Після перемоги над гетьманом Дорошенком, й остаточним зайняттям лівобережної України й Києва, московська влада почала робити рішучі дії, щодо повного переведення Київської митрополії до Московського патріархату.

Приєднання православної Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського патріархату відбулося 1686 року, коли Вселенський патріарх Діонісій IV та Священний Синод Константинопольської Церкви, під тиском складних історичних обставин, видали суперечливий томос про передачу Київської митрополії в канонічну юрисдикцію Московського патріархату. Церковно-історична і канонічна оцінка цієї події дуже варіювалася в обох сторін у різний час.

Наслідки підпорядкування:

- Звуження юрисдикції Київського митрополита. Незважаючи на гарантії, дані польським урядом у 1686 році, уніатська пропаганда не була припинена. У результаті до початку 18 століття Львівська, Луцька і Перемишльська єпархії остаточно стали уніатськими. Так що вже через двадцять п'ять років після входження до складу Московського патріархату митрополит Київський з глави великого автономного церковного округу перетворився на правлячого архієрея однієї лише Київської єпархії.

- Втрата статусу митрополії. У 1722 році київський архіпастир був «обраний» за новою схемою. Синод запропонував імператору чотири кандидатури, з яких Петро обрав Варлаама, що займав Київський престол до 1730 року. Характерно, що владика Варлаам отримав вже не сан митрополита, а лише архієпископа. З цього часу Київська митрополія фактично перетворюється на одну з рядових єпархій Російської Церкви.

Поступово були значною мірою нівельовані особливості українського церковного співу, української вимови богослужбових текстів, українського друку церковних книг. Тому побоювання, висловлені українським духовенством в 1685 році, виявилися цілком справедливими.