31. Гетьманування д. Многогрішного. Глухівські статті.

Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.

За ними:

• в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

• податки мали збирати представники гетьмана;

• реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).

У 1672 р. Д. Многогрішний був звинувачений у таємних відносинах із Туреччиною і знятий з посади гетьмана.

32. Обрання гетьманом і. Самойловича та його діяльність.

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа).

У 1672 р. І. Самойлович підписав з Росією Конотопські статті. Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра.

Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися.

В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

У 1687 р. І. Самойлович був відсторонений від влади. Новим гетьманом Лівобережжя стає І.Мазепа. Доба «Руїни» закінчується.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

33. Андрусівське перемир’я і «Трактат про вічний мир». Їх значення в історії України.

Андрусівське перемир'я – угода, укладена в 1667 році строком на 13,5 років між Росією і Річчю Посполитою. Ця угода і завершила активну фазу Російсько-польської війни 1654-1667 за території сучасної Україна і Білорусії. Назва походить від села Андрусово, в якій воно було підписано. На переговори, де вирішувалась доля України, її представників не запросили.

За умовами перемир'я Польща визнавала входження Лівобережної України до складу Московської держави. Правобережна залишалась за Польщею. Слід підкреслити, що Андрусівським перемир'ям Москва остаточно відмовлялась від свого зобов'язання захищати Україну від посягань Речі Посполитої.

Андрусівське перемир'я переповнило чашу терпіння П.Дорошенка. Воно похоронило його ілюзії щодо створення соборної суверенної України.

Андрусівський договір поділив Україну на Лівобережну, російську, та Правобережну, польську.

Всупереч волі українського народу, Росія і Польща у 1686 р. підписали "Трактат про вічний мир", який закріплював основні положення Андрусівського перемир'я й показав, що Росія щодо України остаточно відмовилася від своїх зобов'язань 1654 р.

За ним: Польща відмовлялась від претензії на Київ. Північна Київщина та Брацлавщина мали стати нейтральною зоною між Польщею та Московською державою. Правобережна Україна залишалась під владою Польщі, Лівобережжя – Москви.

«Вічний мир» остаточно закріпив поділ українських земель між двома державами, , що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні..

Розподіл країни був величезною політичною катастрофою для української державності.

Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості створити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 рр., так і не було досягнуто.