Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

У серпні 1994 р. у Вашингтоні Іцхак Рабін і король Йорданії Хусейн підписали угоду, де йшлося про відкриття кордонів між двома державами, будівництво й експлуатацію спільних шосейних шляхів, розвиток туризму, торгівлі, цивільного авіасполучення. Певні зрушення відбувалися у відносинах Ізраїлю із Сирією - лідером антиізраїльського арабського фронту. Однак невдовзі мирний процес у регіоні зірвався. Активізувалися напади арабських терористичних організацій на Ізраїль, останній відповів каральними акціями на території палестинської автономії. У жовтні 2004 р. ізраїльський кнесет (парламент) більшістю голосів прийняв рішення ліквідувати поселення ізраїльтян й вивести війська із сектору Газа та із західного берега р. Йордану. Ізраїль прагне бетонним оборонним муром відокремитися від палестинських арабів і таким чином захиститися від терористів. Напруження у регіоні й надалі триває.

Воєнні конфлікти не обійшли стороною і Європу. Пожежа війни розгорілася на Балканах у зв'язку з розпадом Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (1991). Словенії і, особливо, Хорватії довелося відстоювати незалежність збройним шляхом. Міжетнічна війна пройшла в 1991 - 1995 рр. у Боснії та Герцеговині. У кровопролитну війну між боснійськими сербами, хорватами й слов'янами-мусульмана- ми змушене було втрутитися світове співтовариство. В серпнівересні 1995 р. з відома Ради Безпеки ООН авіація НАТО піддала бомбовим ударам військові та народногосподарські об'єкти боснійських сербів, які за підтримки Белграда були одними із призвідників війни.

Важливу роль у припиненні війни на Балканах відіграли спільні зусилля дипломатів США, Росії, ФРН, Франції та Великої Британії. Представники цих держав увійшли до міжнародної Контактної групи із замирення сторін. У грудні 1995 р. в Парижі конфліктуючі сторони досягнули мирної угоди. За нею Боснія та Герцеговина залишалася єдиною державою у складі двох суб'єктів - Боснійської мусульмансько-хор- ватської федерації і Республіки Сербії.

Наприкінці 90-х років гострий конфлікт виник у адміністративному краї Косово (Сербія). Албанці, переважна більшість населення краю, створили Народну армію визволення Косова і оголосили про наміри відокремитись від Сербії. Урядові війська вдалися до жорстоких каральних заходів.

У березні 1999 р. авіація НАТО (цього разу без санкції Ради Безпеки ООН) розпочала бомбардування території Сербії. Майже тримісячне бомбардування змусило президента Сербії вивести свої війська з Косова. До краю вступили миротворчі сили ООН. До їхнього складу увійшли і військові підрозділи України.

350

Війна НАТО проти Сербії викликала осуд з боку офіційних кіл Росії і неоднозначну реакцію у всьому світі. Багато хто з політиків розцінили цю акцію НАТО як посилення гегемонізму США у сучасному світі.

Важливе значення для Європи має ядерна безпека. З розпадом СРСР ядерними державами стали Росія, Україна, Білорусь, Казахстан. Розповзання радянських ядерних арсеналів викликало занепокоєння у країнах Заходу. Однак усі нові ядерні держави - колишні республіки Радянського Союзу - підписалися під Договором про

нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

На початку грудня 1994 р. на будапештській зустрічі у верхах країн НБСЄ президенти США та Росії і прем'єр-міністр Великої Британії підписалися під меморандумом про гарантії безпеки Україні, Білорусі та Казахстанові. Після цього Українська держава приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Алмати та Мінськ зробили це раніше). Напередодні будапештської зустрічі КНР надала Україні гарантію ядерної безпеки. До меморандуму приєдналась і Франція. Таким чином, гарантії безпеки Україні дали всі п'ять країн - членів ядерного клубу. Україна, Білорусь і Казахстан ліквідували своє ядерне озброєння.

Нова Європа є прикладом успішного розвитку мирних ідей та інтеграційних процесів. У межах Європейської спільноти завершилося створення єдиного внутрішнього ринку, який діє за принципами «чотирьох свобод»: свободи пересування товарів, капіталів, послуг і людей по території країн-членів.

Ум. Маастрихті (Нідерланди) 6 лютого 1992 р. було підписано Договір про Європейський Союз. На основі Договору утворився економічний та валютний союз 15 держав. Кожна країна зберігала свій уряд, але водночас мали діяти наднаціональні загальноєвропейські інститути - Європейська Рада міністрів, Європейський парламент, Європейський суд та Європейський банк.

Більшість країн колишнього радянського блоку після ретельної підготовчої роботи поступово увійшли до ЄС та НАТО.

Уберезні 1999 р. членами НАТО стали Польща, Чехія та Угорщина, а у березні 2004 р. Болгарія, Латвія, Литва, Естонія,

351

Румунія, Словаччина та Словенія. Після цього союз нараховує

26держав-членів.

1травня 2004 р. десять держав Центральної та Південної Європи були прийняті до ЄС (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Кіпр, Мальта). Населення Союзу зросло до 450 млн, формується найбільший у світі єдиний ринок. У цілому на спілку 25 держав припадає чверть світової торгівлі та більше половини обсягів зовнішньої допомоги і підтримки країнам, що розвиваються. ЄС прийняв нову конституцію, сформував нові структури керівництва. Союз розробляє спільну оборонну політику й створює європейські воєнні сили швидкого реагування, У найближчих планах - запровадити єдине європейське громадянство. Таким чином, почало здійснюватися передбачення про еволюцію континенту у «Сполучені Штати Європи» - нову могутню економічну та політичну силу в міжнародній політиці.

Після розпаду комуністичного блоку Сполучені Штати продовжували проводити зовнішню політику з позиції лідера світового масштабу. Терористичні акти в Нью-Йорку і Вашингтоні 11 вересня 2001 р. кинули безпрецедентний виклик американській адміністрації. Унаслідок цих трагічних подій загинуло близько трьох тисяч людей, а завдані американській економіці збитки оцінювалися у сотні мільярдів доларів. Світ був шокований жорстокістю і зухвалістю терористів. Один день миттєво змінив світ, у якому його безсумнівний лідер - США - не зміг забезпечити власну безпеку. Міжнародний тероризм став проблемою глобального масштабу і змусив світову спільноту серйозно замислитися над своєю вразливістю, оскільки його непередбачуваність та жорстокість перекреслили усі гарантії світової безпеки й поставили під великий сумнів взагалі будь-яку здатність країн захистити себе як від внутрішніх, так і зовнішніх загроз.

Президент Дж. Буш-молодший у зверненні до нації заявив, що 11 вересня було здійснено акт війни проти США, тому американці використають усі ресурси для того, щоб знищити глобальну терористичну мережу, і закликають кожну державу приєднатися до цієї боротьби. Водночас президент поставив вимогу правлячому афганському режиму «Талібан» видати владі Сполучених Штатів усіх лідерів організації «АльКаїда», відповідальної за теракти 11 вересня, які переховувалися в Афганістані.

У відповідь на відмову офіційного уряду Афганістану, 7 жовтня 2001 р. США із своїми союзниками розпочали воєнну операцію й на початку грудня 2001 р. розгромили збройні формування талібів, хоча знищити лідера «Аль-Каїди» Осаму бен

352

Лад єна не вдалося. Війська НАТО контролюють ситуацію в Афганістані.

Трагічні події 11 вересня кардинально змінили стратегічне бачення світу і глобальної системи безпеки серед правлячих кіл Вашингтона. Америка мобілізувала усі сили не лише для запобігання ймовірних загроз, а й на усунення можливості їх виникнення. Вашингтон почав розглядати Ірак як загрозу міжнародній безпеці, звинувачуючи режим Саддама Хусейна у розробці зброї масового ураження, у порушенні санкцій ООН, у зв'язках із міжнародною терористичною організацією «АльКаїдою». Президент США назвав Ірак, Іран та Північну Корею - «віссю зла», провівши, таким чином, паралель між ними і країнами фашистського блоку в період Другої світової війни.

Адміністрація США вирішила розпочати війну проти Іраку. Спроба Вашингтона скористатися ООН для схвалення своїх планів зазнала невдачі. Постійні члени Ради Безпеки - Франція, Китай висловилися проти війни, а Росія рішуче заявила, що скористається правом «вето», якщо резолюція про Ірак буде поставлена на голосування. Не підтримала плани США і Німеччина. Це призвело до тимчасового охолодження відносин США із Францією, Німеччиною, Росією.

Сполучені Штати проігнорували ООН. В ніч на 20 березня 2003 р. США і Велика Британія почали військові операції проти Іраку. Воєнні дії союзників підтримала ще один член НАТО - Польща, хоча її військовий контингент і не брав участі у боях. Операція з розгрому саддамівських військ не була тривалою з огляду на неспівмірність військових потенціалів обох сторін, а також тому, що іракський народ загалом не виступив на підтримку свого керівництва. 9 квітня американські війська увійшли в Багдад, а 1 травня 2003 р. президент США офіційно оголосив про припинення «активних бойових дій». Однак війна триває. Режим Хусейна повалено, самого диктатора та його найближчих соратників взято у полон, але до стабілізації політичної ситуації в країні ще далеко.

Країна поділена на три «зони відповідальності» - американську, англійську та польську. На перших порах на допомогу миротворчим контингентам цих трьох держав погодилися виставити свої підрозділи Італія, Іспанія, Данія, Болгарія, Голландія та Україна, а у подальшому коло держав - учасниць миротворчої місії розширилося. Миротворчі контингенти перебувають у бойовій обстановці. Майже щотижня в Іраку відбуваються терористичні акти, спрямовані проти мирного населення, місцевих органів влади, окупаційних військ, захоплення заручниками іноземців» За перший рік війни лише американські війська втратили понад 600 солдатів та офіцерів, три тисячі поранені.

США так і не знайшли доказів існування в Іраку зброї масового ураження, зв'язків його колишнього керівництва з «АльКаїдою». Більш того, в Ірак прибули екстремісти та фанатики із транснаціональних терористичних організацій, які планують теракти й проти країн - учасниць миротворчої місії. 11 березня 2004 р. відбулася терористична атака на Іспанію, бандити підірвали вибухівками дві пасажирські електрички. Під тиском громадської думки іспанський уряд прийняв рішення про виведення свого контингенту із Іраку. Так само поступили й Філіппіни з метою визволення захопленого у заручники громадянина своєї країни.

Фронт тероризму у світі шириться. Якщо раніше терористи переважно керувалися прагматичними міркуваннями щодо політичної та соціальної доцільності терактів, іншими факторами, то сьогодні смерть та руйнування перетворилися на самоціль.

Тенденції міжнародного розвитку демонструють зростаючу нерівномірність у життєвих стандартах бідних та багатих країн, різних соціальних верств населення. Поширення куль- турно-економічної експансії провідних країн світу дедалі частіше стикається з жорстко-агресивною реакцією незахідної спільноти, насамперед у мусульманських країнах.

У XXI ст. перед світовим співтовариством висуваються важливі завдання вдосконалення системи гарантування миру, правового регулювання конфліктів, швидкого реагування під час кризових ситуацій, захисту населення від терористів. Звичайно, не всі протиріччя і конфлікти можуть бути водночас розв'язані. Однак після найжорстокіших воєн в історії XX ст. людство прагне вірити в майбутнє без протистоянь і кровопролиття.

ДОКУМЕНТИ

ПАРИЗЬКА ХАРТІЯ ДЛЯ НОВОЇ Є В Р О П И ПАРИЖ, 21 ЛИСТОПАДА 1990 Р

(Витяг)

Ми, глави держав і урядів держав - учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі, зібралися в Парижі у період глибоких змін й історичних очікувань. Ера конфронтації і розколу Європи закінчилась. Ми заявляємо, що віднині наші відносини будуть ґрунтуватися на взаємній повазі і співробітництві.

Наш час - це час здійснення тих надій і очікувань, які жили в серцях наших народів протягом десятиріч: тверда прихильність демократії, заснованій на правах людини й основних свободах, процвітання через економічну свободу і соціальну справедливість...

354

Десять принципів Заключного акта будуть нашою провідною зіркою у просуванні до бажаного майбутнього подібно тому, як вони висвітлювали наш шлях до поліпшення відносин протягом останніх п'ятнадцяти років...

Ми зобов'язуємося будувати, консолідувати та зміцнювати демократію як єдину систему управління у наших країнах...

(Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. - К., 1992. - С. 192-193).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Що спричинило появу «нового політичного мислення» і в якій мірі це відбилося на формуванні зовнішньополітичного курсу СРСР?

2.Назвіть факти, які свідчать про завершення «холодної війни» наприкінці 80-х - на початку 90-х років.

3.Які геополітичні зміни відбулися у розстановці сил в Європі та на міжнародній арені внаслідок розпаду комуністичної системи?

4.Прочитайте уривок документа і визначте, як Паризька хартія оцінює новий період в міжнародних відносинах.

5.Визначте причини регіональних конфліктів 90-х років і проаналізуйте шляхи їх врегулювання міжнародним співтовариством.

6.Які міжнародні конфлікти в сучасному світі становлять найбільшу загрозу миру?

Складіть хронологічну таблицю «Локальні війни і конфлікти в другій половині XX ст.» за такою схемою:

356

РОЗДІЛ VIII

КУЛЬТУРА КРАЇН ЗАРУБІЖНОГО СВІТУ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ

XXСТОЛІТТЯ

§42. ВПЛИВ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ЗМІН У ПІСЛЯВОЄННОМУ СВІТІ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ

Як ви розумієте поняття «культура»? Яка роль належить народу і окремим особистостям у створенні культурних надбань? Які фактори сприяють розвиткові культури?

Культура другої половини XX ст. - це створене і нагромаджене людством матеріальне та духовне багатство, яке служить дальшому розвиткові творчих можливостей світового співтовариства, його економічному і соціальному прогресові. Сучасна світова культура базується на результатах матеріальної і творчої діяльності всіх попередніх поколінь народів нашої планети. Глибокодумний вислів І. Ньютона: «Я - карлик, що стоїть на плечах гіганта!» - правдиво відтворює взаємозв'язок наших сучасників з попередніми творцями культури, залежність сьогодення від тисячолітньої цивілізації. Культура складається з двох основних тісно взаємопов'язаних частин: матеріальної і духовної, хоч нерідко поняття «культура» ототожнюється переважно з духовною сферою діяльності людини.

Після Другої світової війни у розвитку світової культури розпочався новий етап. Його характеризують риси, які значною мірою є наслідком суспільно-політичних змін, що відбувались у світі в післявоєнні роки.

Політичне і військове протистояння, «холодна війна», негативно позначилося на розвитку всіх галузей культури. Гонка озброєнь, мілітаризація, здійснювалась у першу чергу за рахунок скорочення витрат на розвиток культури. У тоталітарних країнах насаджувалась уніфікована «соціалістична культура», а найменші прояви інакодумства розцінювались як антидержавна діяльність і суворо переслідувалися. Люди були позбавлені можливості користуватися культурними здобутками

356

минулих часів. Боротьба проти виливу «буржуазної ідеології», «занепадницької культури» Заходу розглядалася в усіх комуністичних державах як першочергове завдання партійних та урядових установ. Так звані «культурні революції» супроводжувалися знищенням численних пам'яток культури. Проте спроби ізоляції народів «соціалістичного табору» від зовнішнього світу не мали успіху. У післявоєнні роки зросла економічна взаємозалежність, прискорився процес створення міждержавних організацій світового та регіонального масштабів, у тому числі міжнародних культурних організацій. Це призвело до посилення не тільки економічного, а й культурного співробітництва.

Інтеграція в галузі культури, прискорена науковотехнічною революцією, є однією з найважливіших ознак культурного розвитку в другій половині XX ст. Вона супроводжується взаємопроникненням різних культур. Разом із впровадженням таких нових форм передачі інформації, як супутникове телебачення, відеота звукозапис, потужні радіостанції, відбувається й зближення народів. Світ стає більш цілісним і єдиним. Окремі культурні події водночас спостерігають по телебаченню в усіх країнах світу. Це зближує людей планети незалежно від національності, раси, партійної та релігійної приналежності. Міжнародні фестивалі і конкурси, які стали вже традиційними в другій половині XX ст., сприяють духовному взаємозбагаченню народів, служать своєрідним еталоном для оцінки досягнень у різних галузях культури. Міжнародні культурно-освітні програми, які проводяться під егідою ООН, сприяють вихованню в дусі глибокої поваги до культурних надбань усіх народів.

Важливою ознакою післявоєнного розвитку є розширення географії культурного відродження. Деколонізація Азії й Африки, вихід нових держав на самостійний шлях розвитку сприяли не тільки національному відродженню, а й водночас супроводжувалися взаємовпливами культур різних регіонів. Однак прискорений процес інтернаціоналізації створює чималі проблеми для розвитку власне національних культур різних народів. Не випадково ЮНЕСКО - спеціалізована установа ООН з питань освіти, науки і культури - розробляє програми збереження національних культур та їхньої самобутності.

Індустріалізація сучасної культури, яка є характерною відмінністю її розвитку в другій половині XX ст., призвела до суперечливих наслідків. Технічні вдосконалення сприяють тиражуванню музичних та художніх творів, і вони стають доступними для широких мас населення. Внаслідок цього змінюється співвідношення між елітарною і масовою культу-

357

вирішальної ролі освіти у розвитку суспільства призвело до радикальних реформ в освітній системі. Вони стали важливою складовою частиною соціальної політики багатьох країн світу. До цієї сфери привернуто увагу урядів, парламентів, політичних партій і громадськості. Основна мета реформ - ліквідація неписьменності, встановлення відповідності між освітою і суспільними потребами. Реформи в системі освіти, зокрема в індустріально розвинутих країнах, охоплюють розбудову традиційних освітніх ланок, осучаснення змісту й методів навчання, створення якісно нових видів навчальних закладів.

Швидко зростала кількість дітей і молоді, охоплених загальною освітою. Розширення освітньої мережі є наслідком не тільки сучасних потреб суспільно-економічного розвитку, а й різкого збільшення чисельності населення світу: адже протягом півстоліття воно зросло з 2 до 6 млрд чоловік. Нині системою загальної освіти охоплено понад 1 млрд дітей, яких навчають 50 млн учителів. Найбільший приріст кількості учнів у школах спостерігається в країнах, що розвиваються. їхня частка становить 80 % збільшення контингенту учнів.

Провідними тенденціями розвитку освіти в індустріальних країнах є її демократизація, розбудова навчальних закладів усіх рівнів, удосконалення форм і методів навчання, його технізація. Вимогу обов'язкового навчання дітей шкільного віку закріплено в законодавстві переважної більшості країн. У розвинутих державах практично всі, хто прагне вчитися, мають змогу здобути принаймні середню освіту. Зокрема, кількість випускників середніх шкіл у США, Великій Британії, Франції, Японії зросла за понад п'ятдесят повоєнних років приблизно втричі. Високим рівнем освіти відзначалися й країни, що належали до «соціалістичного» табору. До числа провідних країн у галузі освіти увійшли у 70-90-х роках нові індустріальні гіганти - Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія. Вони впродовж короткого часу впровадили загальну середню освіту, зробили її доступною для більшості дітей шкільного віку, піднесли її рівень до сучасних світових стандартів.

Розвиток освіти у розвинутих країнах відбувався небезпроблемно. Науково-технічна революція, прискорене економічне зростання зумовили на зламі 60-70-х років розрив між вимогами суспільного розвитку і відставанням у рівні знань випускників шкіл і вузів. Розширення шкільної мережі не супроводжувалося належним підвищенням якості знань. Нерідко навчання проводилося за довільно обраними програмами, природничі та математичні дисципліни викладались у дуже звуженому обсязі. Випускники шкіл часто не могли без

359