Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

службовців, викликали різке посилення страйкового руху. Важким було становище селянських мас, які терпіли від малоземелля та панування латифундистського землеволодіння.

Врезультаті активізувався і селянський рух.

Угалузі міжнародних відносин дедалі збільшувався вплив Сполучених Штатів Америки в регіоні. Майже в чотири рази, порівнюючи з передвоєнними роками, зросли приватні капіталовкладення США в економіку латиноамериканських країн. СПІА виступали за посилення під їхнім керівництвом військо- во-політичного співробітництва держав Американського континенту. У 1945 р. на Міжамериканській конференції з питань війни і миру, що проходила в м. Мехіко (Мексика), було ухвалено акт, який проголошував, що «замах будь-якої держави на цілісність, територіальну недоторканність або політичну незалежність будь-якої американської держави буде вважатись актом агресії проти всіх держав, котрі підписали цю декларацію». На конференції у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) в 1947 р. було укладено Міжамериканський договір про взаємну оборону Західної півкулі. На Міжамериканській конференції, що відбулась у 1948 р. в столиці Колумбії м. Боготі, створено Організацію американських держав (ОАД), до складу якої тепер входять майже всі держави Америки. Мета організації - підтримання миру й безпеки на континенті, сприяння соціальному, економічному та культурному розвиткові країн-учас- ниць. Тоді ж було ухвалено Декларацію про захист демократії, в якій американські держави висловилися за нагальну потребу боротьби проти підривної комуністичної діяльності. Цей документ не раз служив Сполученим Штатам юридичною підставою для втручання у внутрішньополітичну боротьбу в латиноамериканських країнах (зокрема, у Гватемалі 1954 р.),

коли владу намагалися захопити комуністичні елементи. У 1952-1955 рр. США підписали з 13 країнами Латинської Америки двосторонні військові договори.

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА У60-70-Х РОКАХ

Латиноамериканські країни були одним з найдинамічніших за темпами розвитку регіоном світу. Щороку валовий внутрішній продукт зростав на 5 - 6 %. У результаті Латинська Америка з переважно аграрної стала індустріально-аграрною.

Але політична нестабільність у регіоні у порівнянні з попереднім періодом не зменшилася. СРСР, Китай і Куба всіляко намагалися здійснити «експорт революції» в країни Латинської Америки. Вони надавали підтримку компартіям регіону, які все ж здебільшого залишалися нечисленними угрупованнями, позбавленими масової соціальної бази. Були спроби

310

створення комуністичних партизанських загонів в Аргентині, Перу, Уругваї, Еквадорі, Венесуелі, Болівії. Проте вони не здобули симпатій серед населення, їх (як і промосковськи та пропекінськи зорієнтовані компартії) роздирали внутрішні чвари, і незабаром лівий радикалізм зійшов нанівець.

Сполучені Штати Америки, стурбовані поширенням комуністичного впливу в країнах регіону, ставили за мету покласти край цим намаганням. Однак глибока соціальна нерівність у латиноамериканських країнах створювала сприятливий ґрунт для такого виливу. У 1961 р. президент США Дж. Кеннеді звернувся із закликом до всіх країн Західної півкулі об'єднатись у «Союз в ім'я прогресу» і вжити спільних зусиль для ліквідації злиднів і відсталості в Латинській Америці. Головною метою програми було проведення соціальних реформ, насамперед аграрної, і підвищення темпів економічного розвитку латиноамериканських країн шляхом прискорення індустріалізації. Програма, розрахована на десять років, передбачала розширення і зміцнення представницької демократії в латиноамериканських країнах як важливого чинника підтримання політичної стабільності. Запропонований Сполученими Штатами план було прийнято на надзвичайній сесії ОАД, почалося його втілення в життя. Уряд США подав країнам континенту довгострокову допомогу загальною сумою 11 млрд доларів (спершу передбачалася сума майже вдвічі більша). Хоча далеко не всі завдання програми й не повною мірою були виконані, все ж вона дала імпульс для проведення в латиноамериканських країнах демократичних перетворень, що сприяли їхньому швидкому соціально-економічному розвиткові. Зокрема до 1964 р. в 16 країнах були ухвалені закони про проведення аграрних реформ, які значно прискорювали зростання сільськогосподарського виробництва і поліпшували становище селян.

Повільніше відбувався політичний розвиток держав регіону. Виявом нестабільності життя латиноамериканських країн були щораз нові військові перевороти: в Аргентині (1962, 1966), Бразилії (1964) та в інших країнах. У 1965 р. було здійснено збройне втручання США в Домініканській Республіці з метою не допустити встановлення лівого режиму. Драматичні події

відбувались у Чилі . В 1970 р. на Еквадор. Місто Гуаякіль

311

президентських виборах переміг кандидат лівої коаліції Фронт національної єдності Сальвадор Альєнде. Його уряд провів націоналізацію ключових галузей промисловості, радикальну аграрну реформу, проте не домігся соціально-економічної стабілізації у країні. У 1973 р. виникла гостра політична криза, яка завершилася військовим переворотом. Владу захопила військова хунта на чолі з генералом Піночетом. Вона встановила режим терору і масових репресій, хоча водночас зуміла забезпечити прискорений економічний розвиток країни.

У галузі міжнародних відносин у регіоріі найважливішою рисою були процеси економічної інтеграції, які намітилися ще в 50-х роках. У 1960 р. створено Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі, в 1980 р. реорганізовану в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАЇ). Її членами стали 11 найбільш: економічно розвинутих держав регіону. Основні завдання ЛАІ - розвиток регіонального співробітництва, зокрема у сфері торгівлі, а кінцева мета - створення латиноамериканського ринку на зразок європейського. У 1975 р. утворено більш широкий господарський союз - Латиноамериканську економічну систему, до якої вступили 26 держав. Об'єднання зусиль у галузі економіки сприяє господарському прогресові кожної окремої країни й латиноамериканському регіону в цілому.

Вагомим актом політичного співробітництва було укладення державами регіону в 1967 р. договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці.

Процес деколонізації, який розгорнувся в світі у післявоєнні десятиліття, заторкнув і Латинську Америку, де ще існували невеликі клаптики колоніальних володінь. До початку 80-х років 13 залежних територій на континенті й на островах Карибського басейну - Гайяна, Сурінам, Трінідад і Тобаго, Ямайка та ін. - здобули незалежність. Тепер у Латинській Америці налічується 33 самостійних держави.

ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИЙ РЕГІОН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

На початку 80-х років виникли чинники, які вкрай негативно вплинули на соціально-економічне становище країн Латинської Америки: впали світові ціни на основні експортні товари регіону і різко підвищилися відсоткові ставки на зовнішні позики в зв'язку з економічною кризою 1980-1982 рр. у США та інших розвинутих країнах. А іноземні запозичення важливі для латиноамериканських держав з огляду на брак власних нагромаджень. У результаті впродовж 80-х років значно сповільнилися темпи економічного розвитку регіону. ВВП щороку збільшувався ледве на 1 %, а в розрахунку на

312

душу населення, враховуючи швидкий демографічний зріст, він протягом десятиліття зменшився на 10 % . Зате річні темпи інфляції досягли астрономічної цифри - 1200 % в середньому по регіону. Стрімко зростала зовнішня заборгованість, збільшилося безробіття. Загалом 80-ті роки в латиноамериканських країнах дістали назву «втраченого десятиліття».

Прагнучи вийти із затяжної економічної кризи, найглибшої з часу великої депресії 1929-1933 рр., багато країн Латинської Америки прискорювали зміни в стратегії господарського розвитку, які намітилися ще в попередні роки. Посилилися процеси роздержавлення і приватизації, обмежувалося державне втручання в господарське життя. Відійшовши від системи протекціонізму, країни регіону чимраз глибше включаються у світове господарство; дедалі ширше залучаються до розвитку економіки іноземні інвестиції. Наприкінці 80-х років сума закордонних капіталовкладень у Латинській Америці становила близько 100 млрд доларів. 40 % цієї суми припадає на корпорації США, значні інвестиції належать компаніям Японії, ФРН, Великої Британії. Стратегічною метою цього ліберального курсу є скорочення розриву між державами регіону і високорозвинутими країнами.

Проте вихід з кризи раз у раз натрапляв на труднощі (фінансова криза 1994 р. в Мексиці й Аргентині, 1997 р. - у Бразилії). Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, який у 1996 р. становив 574 млрд доларів, причому 70 % цієї суми припадало на вищеназвані країни «Великої трійки». Все ж упродовж 90-х років темпи економічного зростання прискорилися: у 1991-1999 рр. ВВП збільшувався в середньому на 4 % на рік.

Одночасно на новий рівень піднялись інтеграційні процеси. Виникають нові міждержавні регіональні економічні організації. Зокрема, у 1991 р. створено Спільний ринок країн півдня Америки (МЕРКОСУР), до якого ввійшли Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. Мексика в 1994 р. увійшла до утвореної з участю США і Канади Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА). Інтеграційні об'єднання виявляють чимраз більшу активність, ставлячи своєю метою поступове скасування митних тарифів, формування спільних регіональних ринків, на яких впроваджуватиметься свобода руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили, а в ширшій перспективі - здійснення спільних проектів та узгодження економічної політики країн-членів.

За рівнем економічного розвитку латиноамериканський регіон займає проміжне становище між країнами Азії й Африки, з одного боку, та індустріально розвинутими державами - з

313

іншого. Поміж самими латиноамериканськими країнами продовжують існувати суттєві відмінності у рівні господарського прогресу. Найрозвиненішими є Бразилія, Аргентина і Мексика. Але й тут, не кажучи вже про бідніші країни регіону, і далі зберігається значна соціальна нерівність, мільйони латиноамериканців живуть у злиднях.

Особливістю багатьох країн Латинської Америки є наявність у них потужних і впливових злочинних структур. Одним з найважливіших об'єктів їхньої діяльності є нелегальне виробництво і збут наркотиків, яскравий приклад - Колумбія. Мафія створює криміногенну обстановку, опанувати яку державна влада часто неспроможна.

У політичному житті латиноамериканських країн в останні десятиліття відбувся виразний поворот до ліквідації військо- во-диктаторських режимів і повсюдного відновлення конституційного ладу. Протягом 80-90-х років такі режими впали в 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині (1983), Уругваї (1984), Бразилії й Гватемалі (1985), Сурінамі (19851987), Чилі та Парагваї (1989), Гаїті (1994). У більшості випадків перехід від диктатури до демократії відбувався мирним, безкровним шляхом. На Гренаді (1983) і в Панамі (1989) диктаторські режими були повалені в ході внутрішніх заворушень, які супроводжувалися втручанням військових сил США. У Нікарагуа і Сальвадорі перехід до конституційного ладу відбувся в результаті переговорів і компромісу між правими і лівими силами, що протягом тривалого часу вели між собою запеклу збройну боротьбу. Ліквідація диктаторських режимів у латиноамериканському регіоні є наочним прикладом загальної демократизації світу.

Мексика. На вулиці м. Гуанахуато

314

По суті, в Латинській Америці залишилася тільки одна держава з диктаторським ладом — Куба. Позиції кубинського комуністичного режиму опинилися під загрозою в результаті розпаду СРСР. За понад 40 років свого існування уряд Ф. Кастро не спромігся створити в країні ефективну економічну систему, яка б задовольняла бодай мінімальні потреби народу. Економіка Куби цілковито залежала від регулярних поставок радянської продукції та сировини. Після розпаду СРСР допомога (значною мірою безвідплатна) припинилась і комуністична влада опинилася в дуже скрутному становищі. Зрештою, Кастро поки що вдається утримувати владу в країні.

80-90-ті роки позначені посиленням дипломатичної активності латиноамериканських держав як у рамках регіону, так і поза його межами. Основним змістом цієї активності є економічні питання, проблема зовнішнього боргу.

Розширюються контакти України з головними країнами Латинської Америки, які офіційно визнали Українську державу, встановили з нею дипломатичні відносини. Справі дальшого взаємного зближення послужив візит Президента України Л. Кучми до Бразилії, Аргентини та Чилі (1995).

УКРАЇНЦІ В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ

Найбільше вихідців з України проживає переважно в Аргентині та Бразилії.

Перші українці - емігранти з Галичини - почали прибувати до Аргентини з 1897 р. й оселялися в північних районах. Міграційні процеси тривали до Першої світової війни та в міжвоєнний період. У перші роки після Другої світової війни до Аргентини переселилися понад 6 тис. українців, які під час війни змушені були залишити батьківщину, рятуючись від переслідування з боку радянського уряду. Нині в Аргентині за найскромнішими підрахунками проживає понад 200 тис. українців (за максимальними оцінками - 400-500 тис.), близько половини з яких мешкають у столиці країни Буенос-Айресі та в однойменній провінції.

Значна частина емігрантів-українців «першої хвилі» були представниками найбідніших верств селянства, і в новій країні вони здебільшого займалися сільським господарством. Долаючи неймовірні природні та економічні труднощі, поселенці обробляли до того часу не освоєні землі.

Тепер чимало нащадків вихідців з України ведуть фермерське господарство за сучасною технологією: вирощують чай, бавовну, сорго, виноград, зернові культури, займаються садівництвом, тваринництвом. Українці, що живуть у містах, працюють на підприємствах, у сфері обслуговування. Чимало з

315

них є власниками малих або середніх за розмірами підприємств (виробництво сільськогосподарських машин і реманенту, електромоторів, холодильників та ін.). Прошарок представників розумової праці - інженерів, адвокатів, лікарів, економістів - нечисленний.

Розвивається релігійне і соціально-культурне життя. Більшість аргентинських українців за конфесією - греко-като- лики, вони об'єднані в окрему єпархію. Менша частина іммігрантів - православні, є також невелика кількість євангелістів.

З культурно-освітніх установ найбільшою є товариство «Просвіта», яке, крім центральної організації в БуеносАйресі, має дев'ять філій у різних провінціях. У рамках товариства працюють школи для дітей та дорослих, дитячі садки, мистецькі колективи. Ще однією культурно-просвітницькою установою є товариство «Відродження» з трьома філіями й школами різного профілю. Школи існують також при церквах, а при греко-католицькому кафедральному соборі в Буенос-Айресі діють гімназія та філія католицького університету. Українські релігійні та культосвітні організації утримують також будинки для людей похилого віку, сирітські притулки, лікарні, рекреаційні оселі.

В Аргентині є українські видавництва, виходять щотижнева газета і журнал, ведуться радіопередачі українською мовою.

УБуенос-Айресі відкрито пам'ятник Тарасу Шевченку.

УБразилії за найобережнішими оцінками проживають понад 150 тис. українців. Як і в Аргентині, це переважно нащадки емігрантів з Галичини, які стали оселятися тут починаючи з 90-х років XIX ст. Основна частина емігрантів проживає на півдні країни, в штаті Парана, переважно біля містечка Прудентополіс, а також у районі столиці названого штату - міста Курітіби. Більшість українців працюють у сільському господарстві. Вже у перші десятиліття проживання

вБразилії вони, незважаючи на надзвичайно важкі умови життя, створювали українські церкви, школи, культурнопросвітницькі організації. В 30-х роках диктаторський режим Варгаса заборонив діяльність майже всіх українських організацій та об'єднань. Не дозволялося навіть проведення богослужінь українською мовою.

Після 1945 р. до Бразилії з Європи прибуло близько 9 тис. українців, розкиданих війною. Одночасно йшла відбудова українського національного життя. Зокрема, відновив діяльність Український національний союз - головний культурний центр української громади в Бразилії. Створювалася мережа українських організацій, яка в 60-70-х роках набула завершеного

316

РОЗДІЛ VII

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

§ 38. ПОДІЛ СВІТУ НА ДВА ВОРОГУЮЧИХ БЛОКИ (друга половина 40-х — перша половина 50-х років)

З яких питань проявилися суперечності між союзниками на заключному етапі війни? Які рішення були прийняті на Ялтинській і Потсдамській конференціях про післявоєнне облаштування світу?

ПОЧАТОК «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

У роки Другої світової війни склалась антигітлерівська коаліція. Між союзниками здійснювалась координація воєнних дій, політичних заходів, економічне співробітництво. Регулярно відбувалися зустрічі керівників «великої трійки» - СРСР, США, Великої Британії, на яких вирішувалися й проблеми повоєнного устрою світу. З тим, щоб не допустити воєн у майбутньому, активно обговорювалась ідея «колективної безпеки». Ще в Атлантичній хартії - документі, укладеному в серпні 1941 р. лідерами США і Великої Британії, - передбачалося «запровадження загальної безпеки», створеної на широких засадах. Цією ідеєю мала керуватись утворена в 1945 р. Організація Об'єднаних Націй. П'ять постійних членів Ради Безпеки ООН - СРСР, США, Велика Британія, Франція і Китай - за повною одностайністю мали виступати у ролі «світових поліцейських» з метою недопущення війн.

За рішенням Потсдамської конференції глав держав антигітлерівської коаліції було утворено Раду міністрів закордонних справ, куди увійшли представники СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю. Рада мала розробити умови мирних договорів із колишніми союзниками Німеччини - Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною й Фінляндією. Остаточне узгодження текстів мирних договорів відбулося на Паризькій мирній конференції, яка проходила в липніжовтні 1946 р. Тут виявилися розбіжності у підході до мирного врегулювання в Європі. Делегація СРСР виступала за пом'якшення умов миру, намагаючись цим посилити свій вплив на переможені держави. Натомість США та Велика Бри-

з і в

танія були прихильниками більш жорсткого курсу, не бажаючи допустити насадження тоталітаризму за радянським взірцем у Болгарії, Румунії та Угорщині - країнах, зайнятих Червоною армією.

10 лютого 1947 р. мирні договори з переможеними державами колишнього фашистського блоку було підписано. Болгарія та Угорщина залишилися в кордонах, затверджених у 19191920 рр. Румунія визнавала приналежність до Радянського Союзу Бессарабії та Північної Буковини. Італія втрачала всі свої колонії. Вона передавала Греції Додеканезькі острови в Егейському морі, а Югославії - півострів Істрію. Підтверджувалася передача Фінляндією СРСР області Печенга (Петсамо). У політичних ухвалах передбачалися заходи, спрямовані на заборону відродження і діяльності фашистських організацій. Згідно з договорами союзники отримували з переможених країн матеріальну й грошову компенсації за збитки, завдані війною.

Й. Сталін та його оточення не вірили в систему «колективної безпеки». Виходячи з постулатів комуністичної ідеології щодо неминучості перемоги світової пролетарської революції, керівники СРСР підтримували, у тому числі зброєю, всі лояльні до Москви сили в інших країнах. Радянський Союз нав'язав визволеним від фашизму країнам Центральної та Східної Європи комуністичні тоталітарні режими. На Далекому Сході - у Китаї та Північній Кореї - з допомогою СРСР до влади також прийшли комуністи.

На початку 1946 р. гостра міжнародна конфліктна ситуація виникла на Середньому Сході. Радянське керівництво зволікало з виведенням військ із Північного Ірану, яке мало відбутися згідно з попередніми, часів війни, домовленостями. Окрім цього, радянською стороною були інспіровані та збройно підтримані «національно-визвольні» рухи азербайджанців і курдів, які становлять переважну більшість населення Півночі Ірану. Питання про виведення радянських військ з Ірану розглядалося в ООН. У США залунали заклики застосувати проти СРСР ядерну зброю, якою американці монопольно володіли в ті часи. Навесні 1946 р. СРСР під тиском західної дипломатії змушений розпочати виведення військ з Ірану.

На противагу радянському експансіонізмові західні країни на чолі із США формували власний зовнішньополітичний курс, стримуючи комуністичний наступ і завойовуючи власні сфери впливу. Дві найсильніші держави - СРСР та США - після війни намагалися якомога більше розширити зони свого впливу у світі. Глобальне суперництво цих держав виявилось у гонці озброєнь. Протистояння мало місце також у диплома-

319