Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

.pdf
Скачиваний:
18
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
7.61 Mб
Скачать

прийняття у січні 1998 р. закону про заборону партії ісламістів, а її лідерів позбавлено права займатися протягом п'яти років політичною діяльністю.

В липні 1997 р. до влади прийшов новий коаліційний уряд на чолі з лідером Партії вітчизни Месутом Йилмазом. Віцепрем'єром став відомий політик, керівник Демократичної лівої партії Бюлент Еджевіт. На позачергових парламентських виборах в квітні 2000 р. партія Еджевіта перемогла, а сам він сформував новий кабінет міністрів. У травні того ж року відбулася і зміна президента держави. Замість С. Деміреля обрано Ахмеда Неджет Сезера. Нове керівництво Туреччини проголосило своїм курсом інтеграцію до Європейського співтовариства. Восени 2004 р. розпочалися переговори щодо конкретного терміну вступу Туреччини до ЄЄ.

Між Україною і Туреччиною існують тісні політичні, економічні та культурні зв'язки. Взаємний товарообіг між країнами на початку 90-х років становив приблизно 450500 млн доларів щороку, а на зламі XX - XXI ст. - понад 1 млрд 200 тис. доларів. Триває і жвавий туристичний обмін.

ДОКУМЕНТИ

ПАКТ ЛІГИ АРАБСЬКИХ Д Е Р Ж А В КАЇР, 22 Б Е Р Е З Н Я 1945 Р.

Стаття 2. Мета Ліги - забезпечити тісніші відносини між державами - членами Ліги; координувати їх політичні дії...

Мета Ліги - забезпечити... тісне співробітництво між державами - членами Ліги з таких питань:

a)економічні та фінансові проблеми, у тому числі торговельний облік і митниці, грошова система, сільське господарство і промисловість;

b)шляхи сполучення і зв'язок...;

c)питання культури...;

сі) питання, пов'язані з громадянством, паспортами, візами, виконанням рішень суду і виданням злочинців; е) соціальні питання; і) охорона здоров'я.

Стаття 3. Ліга має Раду в складі представників держав - членів Ліги. Кожна держава має голос, незалежно від кількості її представників...

Стаття 5. Забороняється застосування сили для врегулювання спірних питань, які можуть виникнути між двома державами - членами Ліги...

Стаття 6. У випадку агресії чи загрози агресії проти однієї з держав - членів Ліги, держава, на яку буде вчинено напад чи яка перебуватиме під загрозою агресії, може вимагати негайного скликання Ради...

300

Стаття 7. Рішення Ради, прийняті одноголосно, - обов'язкові для всіх держав - членів Ліги; рішення, прийняті більшістю голосів, - обов'язкові тільки для тих держав, які з ними погоджуються.

(Международньїе отношения и внешняя политика СССР. Сборник документов (1871-1957 гг.). - М., 1957. - С. 131-133).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.Які проблеми існували в розвитку Ірану, Пакистану і Афганістану в перші повоєнні роки?

2.Розкрийте причини, хід і результати ісламської революції в Ірані.

3.Як ви розумієте поняття «ісламський фундаменталізм»? В яких країнах Середнього і Близького Сходу ісламські фундаменталісти мають найбільший вплив на суспільно-політичне життя?

4.Проаналізуйте розвиток подій в Афганістані у 70-90-ті роки і визначте: які цілі переслідував СРСР, здійснюючи інтервенцію проти Афганістану? Чому радянська агресія була приречена на поразку? Якими наслідками для СРСР і Афганістану позначилася війна?

5.Запишіть спогади своїх земляків - учасників війни в Афганістані.

6.Складіть таблицю «Близькосхідні конфлікти 40-90-х років» за схемою:

Роки

Форми проявів і загострення

Переговори і врегулю-

конфлікту

вання конфліктів

 

 

 

 

7. Розкрийте особливості післявоєнного соціально-економічного розвитку Туреччини.

§ 36. КРАЇНИ АФРИКИ

Які європейські країни володіли найбільшими колоніями в Африці у міжвоєнний період? Які держави в Африці фор-

мально були незалежними

у

1918-1945

рр.? Які наслідки

для народів Африки мала

Друга

світова

війна?

З Д О Б У Т Т Я Н Е З А Л Е Ж Н О С Т І

До Другої світової війни на Африканському континенті було лише чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз (з 1961 р. Південно-Афри- канська Республіка).

Після Другої світової війни у французьких колоніях Північної Африки розгорнулася національно-визвольна боротьба. Гостро було поставлено питання про незалежність

301

Марокко. Тут національний рух очолив султан Мохаммед Бен Юсуф. З 1947 р. він регулярно звертався з меморандумами до французького уряду, вимагаючи суверенітету. Кожний меморандум набував широкого міжнародного розголосу, привертав увагу світової громадськості, служив своєрідним сигналом до масових виступів населення.

Лідер національного руху Тунісу - адвокат Хабіб Бургіба - виступав з поміркованішим гаслом: домагатися для своєї країни внутрішньої автономії. Однак французький уряд вважав і цей крок небезпечним. У Тунісі та Марокко розпочалися репресії проти діячів визвольного руху, зокрема султана було вислано за межі країни.

Найчіпкіше колонізатори трималися за Алжир, де проживала більшість французьких колоністів (понад 1 млн чол.). 1 листопада 1954 р. алжирський народ розпочав війну за незалежність. Цього дня загони повстанців у гірських районах провінції Кабілія напали на окремі поліцейські та військові підрозділи. За короткий час партизанська війна охопила всю країну. Французький уряд перекинув до Алжиру значні військові сили. Незважаючи на це, влітку 1955 р. у 40 населених пунктах було піднято прапор повстання. Алжирська війна стала основною проблемою повоєнної Франції. Вона підштовхнула уряд метрополії до деколонізації інших країн.

Навесні 1956 р. Франція визнала незалежність Марокко і Тунісу. Цей акт підтримала Іспанія, яка мала володіння на

 

півдні та півночі Марокко. У серпні

 

1957 р. Мохаммед Бен Юсуф при-

 

йняв титул короля, а держава

 

дістала назву Королівство Марок-

 

ко. Цього ж року було проголоше-

 

но Туніську Республіку на чолі з

 

президентом X. Бургібою.

 

Визвольну війну алжирського

 

народу очолив Фронт національно-

 

го визволення (ФНВ) - масова

 

патріотична організація, яка об'єд-

 

нувала широкі

верстви населення.

 

Алжирців

активно підтримували

 

Ліга арабських

держав, Єгипет.

 

З допомогою останнього у країні

 

утворилась

Армія національного

 

визволення. Влітку 1958 р. вона

 

налічувала 130 тис. вояків, мала

 

власну артилерію. Її бійці успішно

 

вели партизанські дії проти фран-

Столиця АНДР ^ Алжир

цузького корпусу.

302

У грудні 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо визнання права Алжиру на незалежність. Тривалі переговори між французьким урядом і лідерами ФНВ завершились у березні 1962 р. підписанням у містечку Евіані (біля Женевського озера, Франція) угоди про припинення вогню на умовах самовизначення Алжиру шляхом референдуму. Під час референдуму, який відбувся того ж року, 99 % алжирців проголосували за незалежність. У вересні 1962 р. було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку (АНДР). Уряд очолив Ахмед Бен Белла (з 1963 р. - перший президент АНДР).

Процес деколонізації відбувався і в країнах Тропічної Африки. У 1956 р. визволився Судан, у 1957 р. Золотий Берег став незалежною Ганою, у 1958 р. здобула незалежність Гвінея. Національно-визвольні рухи використовували переважно мирні засоби боротьби (страйки, мітинги, демонстрації, петиції та ін.). Однак там, де колонізатори застосовували силу, їм відповідали збройним опором. Так було в Уганді, Кенії, Камеруні.

У 1960 р. на політичній карті Африки виникло 17 нових незалежних держав - Камерун, Того, Малі, Сенегал, Мадагаскар, Сомалі, Конго зі столицею Кіншаса (пізніша назва - Заїр, а нині - Демократична Республіка Конго), Дагомея (сучасна назва - Бенін), Нігер, Верхня Вольта (Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот д'Івуар), Чад, Габон, Нігерія, ЦентральноАфриканська Республіка, Народна Республіка Конго зі столицею Браззавіль, Мавританія.

До кінця 60-х років розпалися британська, французька, бельгійська колоніальні імперії. Залишалась португальська. Революція в квітні 1974 р. у метрополії і падіння там авторитарного режиму відкрили шлях незалежності народам колоній на Півдні Африки. У 1975 р. суверенними державами стали Ангола, Мозамбік, Острови Зеленого Мису (нині Кабо-Верде), Сан-Томе і Прінсіпі. За два роки до того виборола незалежність інша португальська колонія - Гвінея-Бісау.

Важливою подією, яка вплинула на розвиток ситуації у Південній Африці, стала деколонізація Південної Родезії (нині Зімбабве). Під час надання незалежності британським володінням у Центральній Африці нащадки європейських колоністів, білі за расовою ознакою (приблизно 250 тис. осіб), захопили владу у 10-мільйонній «чорній країні» і сформували уряд, який не визнала жодна країна світу. ООН оголосила його незаконним. У лютому 1980 р. під тиском світової громадськості в умовах економічної та політичної ізоляції білий уряд погодився провести вибори до парламенту під міжнародним наглядом. Переконливу перемогу здобули патріотичні сили. В квітні 1980 р. проголошено незалежність Республіки Зімбабве.

303

КРАХ РЕЖИМУ АПАРТЕЇДУ НА ПІВДНІ АФРИКИ

Протести всієї світової громадськості викликав режим Південно-Африканської Республіки (ПАР), який офіційно з 1948 р. проводив політику расової сегрегації, або апартеїду (відокремлення). Основне положення апартеїду - не допустити расової інтеграції, контактів між расовими групами. Власті ПАР твердили, що, розселяючи расові групи окремо, можна уникнути ворожнечі між ними. У 70-х роках виникли окремі поселення етнічних груп - бантустани, території яких були оголошені «незалежними державами», хоча такого їх статусу жодна країна не визнала.

Проти расистських законів активно виступила «чорна» більшість 40~мільйонного населення країни. Популярною формою боротьби були кампанії громадянської непокори, під час проведення яких добровольці свідомо порушували заборону входити у приміщення, транспорт, місця відпочинку, призначені тільки для білих.

У 1961 р. організація Африканський національний конгрес (АНК) та Компартія, яка діяла у підпіллі (з 1950 р. у країні було введено закон «Про придушення комунізму»), утворили збройне формування «Імконто ве сізве» («Спис нації»). Однак після масових арештів і засудження керівника Нельсона Мандели на довічне ув'язнення її діяльність припинилася.

Національні організації ПАР будувалися головним чином за етнічною ознакою. АНК об'єднувала народ коса (близько 6 млн чол.), Рух культурного визволення нації (ІНКАТА) об'єднувала народ зулу (приблизно 8 млн чол.).

ООН активно виступала проти расистського режиму. День 21 березня 1960 р., коли влада ПАР розстріляла мирну демонстрацію у Шапервілі, передмісті Йоганнесбурга, ООН оголосила Міжнародним днем боротьби проти расизму. Міжнародне співтовариство запровадило проти ПАР економічні санкції. Режим перебував у повній дипломатичній ізоляції. З 1973 р. сесії Генеральної Асамблеї ООН оголошували кожні 10 років десятиліттями дій проти расизму та расової дискримінації.

Наприкінці 80-х років загострилася внутрішньополітична боротьба у ПАР. Зокрема, криза у правлячій з 1948 р. Націоналістичній партії призвела до зміни лідера . Її очолив Фредерік де Клерк, з вересня 1989 р. - президент ПАР. Новий президент вирішив покінчити з ізоляцією ПАР у світі й приступив до реформ. Було скасовано найбільш ненависні расистські закони: про розселення мешканців за расовою ознакою та про расову сегрегацію. Із в'язниці випустили Нельсона Манделу та його соратників. З послабленням расистського режиму загострилася боротьба за лідерство між АНК та ІНКАТА. Суперництво вили-

304

лось у криваві сутички з тисячними жертвами.

27 квітня 1994 р. у ПАР вперше відбулися вибори до парламенту, в яких мали право брати участь усі громадяни, незалежно від кольору шкіри. На виборах переміг АНК, котрий сформував уряд національної злагоди. Новим президентом став Нельсон Мандела. Відбулась одна із знаменних подій другої по-

ловини XX ст. - у минуле відійшла

образлива для людської гідності Нельсон Мандела (у центрі) система апартеїду. За цивілізоване вирішення політичної кризи в ПАР у 1993 р. Ф. ле Клерк та Н. Мандела були нагороджені Нобелівською премією миру.

У лютому 1997 р. вступила в дію нова конституція країни, за якою усім громадянам країни гарантуються рівні права перед законом незалежно від їхньої расової приналежності, статі, релігійних переконань. У 1998 р. президент Нельсон Мандела оголосив про свою добровільну відставку. На президентських виборах у червні 1999 р. обрано Табо Мбекі (до того займав посаду віце-президента).

Демократичні зміни, які відбувались у ПАР, сприяли самовизначенню її фактичної колонії - Намібії. 21 березня 1990 р. Намібія, остання колоніальна країна Африки, була проголошена незалежною державою. Президентом країни став визнаний лідер національно-визвольної боротьби Сем Нуйома.

ПРОБЛЕМИ «ЧОРНОГО КОНТИНЕНТУ»

Після деколонізації виявилося, що, за незначним винятком, справжня демократія в африканських країнах не прижилася. Авторитарні режими встановились у більшості країн. Підсумки виборів на багатопартійній основі здебільшого фальсифікуються. Майже щороку в Африці відбуваються військові перевороти, які супроводжуються політичним безладдям, кривавими міжетнічними сутичками.

Навесні 1994 р. жорстока різанина виникла між народами тутсі та хуту, які населяють Руанду. З 1991 р. не вщухає війна

уСомалі, з грудня 1989 р. точиться міжетнічна ворожнеча та боротьба кримінальних угруповань у Ліберії. Черговий спалах насильства там у квітні-травні 1996 р. призвів до появи сотень тисяч біженців з цієї країни. Громадянські війни відбувались

уЗаїрі, Уганді та інших державах Африки.

305

У багатьох країнах континенту ще не сформовані нації. Захоплення влади певною етнічною групою або кланом призводить до розгортання репресій проти інших племен. Не вистачає адміністраторів, ділове життя в основному проходить у столицях, а окраїни залишаються занедбаними.

В економічному житті на початку 70-х років країни Африки не витримали конкуренції з Азією та Південною Америкою у виробництві навіть традиційно прибуткових сільськогосподарських куль-

тур, таких як какао, кава, арахіс, Голод в Африці пальмова олія. Доходи від експорту

зменшилися, а частка континенту в обсязі світової торгівлі скоротилась у 90-х роках до 3 % .

Тропічна Африка залишається найвідсталішим регіоном світу. Намагання лідерів країн зруйнувати традиційні уклади, позбавитися ролі сировинних придатків метрополій призвело до зменшення експорту - єдиного стабільного джерела доходів. Лише ті держави, які зберегли експортний потенціал, залишаються відносно економічно стабільними, зокрема експортери нафти - Нігерія та Габон, міді - Замбія і Демократична Республіка Конго, какао - Кот д'Івуар та Гана, чаю та кави - Кенія.

Новою реальністю постколоніальної Африки став голод. Якщо у 1960 р., до широкої деколонізації, континент сам забезпечував себе продуктами харчування, то в середині 90-х років більше 150 млн африканців вижили лише завдяки гуманітарній допомозі ООН. Свого часу Африка одержала значну фінансову підтримку, але ефективно не використала її через корумпованість існуючих режимів. Нині допомоги не вистачає. Найбагатша країна світу - СІЛА виділяє Чорній Африці допомогу в розмірі 600 млн доларів щорічно (для порівняння: Єгиптові та Ізраїлю після укладення Кемп-Девідської угоди американці щорічно надають понад 6 млрд доларів кожному).

Після проголошення незалежності перед країнами Африки постали й складні міжнародні проблеми, зокрема визначення кордонів. За колоніалізму більшість кордонів установлювалася без урахування історичних, економічних або етнічних особливостей. Так, 44 % кордонів більш ніж 40 африканських держав колонізатори провели по меридіанах та паралелях, ЗО % - по геометрично прямих лініях і лише 26 % - за рубежами, які

306

склалися. Тому етнічні кордони в Африці, як правило, не збігаються із політико-адміністративним поділом: одна й та сама багатомільйонна народність або етнічна група поділена між двома, а то й більше країнами. Наприклад, через райони компактного проживання народності йоруба проходить кордон між Нігерією та Беніном, масаї поділені між Кенією і Танзанією, малінке проживають у семи державах, фульбе (чисельність яких більше 20 млн чол.) - у шести.

Організація африканської єдності (ОАЄ), яка утворилась у 1961 р., прийняла важливе рішення щодо непорушності кордонів в Африці і цим зняла багато суперечливих проблем. Проти порушників цього рішення ОАЄ застосовує економічні та політичні санкції. Організація пропагує у зовнішній політиці принцип «африканського неприєднання». Основний смисл цього поняття розкритий у спеціальній резолюції Асамблеї ОАЄ, в якій усім членам організації рекомендується узгоджувати зовнішню політику з урахуванням того, що неприєднання є єдиним засобом забезпечити свободу, стабільність і розквіт Африки. ОАЄ засудила кубинсько-радянське втручання у внутрішні справи Анголи і Мозамбіку. У 1967 р. ОАЄ нейтрально поставилася до арабо-ізраїльської війни, і це спричинило перший розкол у цій організації. Північноафриканські арабські країни вимагали осуду Ізраїлю. Специфічною рисою африканського неприєднання є вирішення континентальних проблем. ОАЄ виступає за те, щоб навіть ООН не втручалася до африканських конфліктів.

Завершення «холодної війни» мало несподівані наслідки для Африки: колишні два супротивних блоки, очолювані Москвою та Вашингтоном, втратили інтерес до африканських країн. Народи залишилися без підтримки. До цього, крім боротьби за військову присутність, є ще одна причина. Нові технології, які є визначальними для сучасного світу, неможливо використати там, де більшість населення становлять неписьменні, а мільйони людей перебувають на первісній стадії розвитку. Як результат - посилення хаосу на континенті. Втручання військових контингентів ООН в конфлікти, як правило, неефективні: вояки ООН несуть втрати, а замирити ворогуючі сторони не вдається. Серед миротворчих контингентів під прапором ООН у Сьєрра-Леоне несуть службу солдати та офіцери України.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

_

1.Як розгортався національно-визвольний рух народів Північної Африки?

2.Як проходив процес деколонізації Тропічної Африки?

307

3. Складіть таблицю «Утворення незалежних держав в Африці» за такою схемою:

Назва країни

Рік проголошення

Нова назва держави

незалежності

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Розкрийте хід і результати боротьби з апартеїдом на півдні Африки.

5.Які проблеми існують у соціально-економічному розвитку країн Африки наприкінці XX ст.?

§37. КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Які країни Латинської Америки були найбільш економічно розвинуті напередодні Другої світової війни? Які фактори сприяли встановленню диктаторських режимів у країнах Латинської Америки?

СТАНОВИЩЕ ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИХ КРАЇН У 40-50-х РОКАХ

Під час Другої світової війни і в перші повоєнні роки значно зріс попит на сільськогосподарську продукцію латиноамериканських республік. Прибутки, які вони одержували від зовнішньої торгівлі, йшли на прискорення економічного розвитку цих країн. Характерною особливістю господарського піднесення в латиноамериканських країнах була наявність значного державного сектору в економіці. Державі належали не тільки залізниці, комунальне господарство, а й чимраз більшою мірою - підприємства нафтодобувної та гірничорудної промисловості. За активної участі держави в регулюванні економіки, протекціоністських заходів зростав і зміцнювався місцевий приватний капітал. «Скотарські» й «бананові» в минулому республіки перетворювалися в аграрно-промислові країни. Обсяг промислового виробництва держав Латинської Америки до кінця 50-х років у порівнянні з довоєнним рівнем збільшився в 2,5 раза. Однак економічний прогрес країн регіону був нерівномірним. Найвищі темпи зростання спостерігалися в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі, Венесуелі, Колумбії. Інші держави розвивалися значно повільніше, зокрема найвідсталішими були країни Центральної Америки.

Відсталим було сільське господарство латиноамериканських республік. Тут зберігалися поміщицькі латифундії. Господарство в них вели екстенсивними методами, врожайність та продуктивність тваринництва були нижчими, ніж в індустріально розвинутих країнах.

308

Політичне життя республік Латинської Америки характеризувалося нестабільністю. За винятком Мексики, не було жодної держави, в якій конституційний розвиток не переривався б військовими переворотами. За 25 повоєнних років у країнах регіону їх відбулося понад 70.

У середині 50-х років у переважній більшості держав регіону панували військово-диктаторські режими. Щоправда, у другій половині 50-х і на початку 60-х років подекуди такі режими було повалено й відновлено конституційний лад, зокрема у Перу (1956), Колумбії (1957) та Венесуелі (1958), проте ця тенденція тоді ще не набрала необоротного характеру.

Переважна більшість військових переворотів і встановлених у результаті їх диктаторських режимів мали яскраво виражений правий, ультраконсервативний характер і ставили за мету недопущення назрілих демократичних реформ. Разом з тим, наявні в цих країнах кричущі соціальні суперечності становили підґрунтя для масових рухів, повстань і переворотів лівого спрямування, ініціатори і керівники яких прагнули докорінних соціально-економічних перетворень. При цьому сподівання знедолених мас нерідко намагалися використати з метою захоплення влади комуністичні елементи. Такі спроби, зокрема, мали місце наприкінці 40-х років у Колумбії та Кос- та-Ріці, а на початку 50-х років - у Гватемалі. Але найбільш яскравим прикладом можуть служити події на Кубі. Після встановлення у 1952 р. правої диктатури тут розпочався повстанський рух, очолюваний радикально настроєним діячем Фіделем Кастро. Опозиція боролася за повалення правлячої військової хунти, за перехід до демократичного ладу, проведення докорінних перетворень, зокрема земельної реформи.

У 1959 р. повстанська армія повалила диктаторський режим і взяла владу в свої руки. Провідники революції - Ф. Кастро та його однодумці, бачачи хиткість свого становища і прагнучи підтримки ззовні, оголосили себе послідовниками марксистсько-ленінської ідеології і встановили на Кубі нову, цим разом комуністичну диктатуру. Куба стала союзником СРСР у Латинській Америці.

У багатьох країнах регіону соціальні суперечності, зокрема

низький рівень життя робітників і Фідель Кастро

309

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]