Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

Протягом весни і літа 1978 р. кровопролитні антиурядові виступи і заворушення відбувалися у багатьох містах Ірану. Під їхнім тиском шах скасував закон про заборону діяльності усіх політичних партій, принятий у середині 70-х років. Вийшовши з підпілля, політики зажадали розпуску парламенту і призначення нових виборів. Водночас аятола Хомейні, який перебував в еміграції, висунув радикальніше гасло - «Смерть шахові!». Поряд з антишахськими висувалися й антиамериканські гасла, оскільки підтримка урядом США існуючого режиму обурювала учасників революції.

Восени 1978 р. демонстрації та страйки паралізували економічне життя країни. Шах втратив контроль над ситуацією і змушений був залишити країну. Натомість до Тегерана урочисто повернувся аятола Хомейні, що прискорило розвиток революційних подій. У ніч на 12 лютого 1979 р. прихильники Хомейні повністю оволоділи столицею. Революція перемогла.

Аятола Хомейні та інші релігійно-політичні діячі неодноразово заявляли, що не домагаються керівництва державою, проте, прибравши владу до своїх рук, більше її не випускали. Духівництво створило Ісламську революційну партію, міністерство релігійного нагляду, очолило у містах ісламські революційні комітети. Наприкінці березня 1979 р. Іран було проголошено Ісламською республікою. У грудні того ж року ухвалено конституцію країни. За нею верховну владу здійснює духовний та політичний керівник, що стоїть над системою державних органів. Ним став аятола Хомейні, а після його смерті (1989) - аятола Алі Хаменеї.

290

Духовні лідери Ірану намагались експортувати «ісламську революцію» по усьому світу, підтримали грошима та зброєю ісламістські формування в регіоні, що ускладнило відносини республіки з іншими країнами. Режим ісламських фундаменталістів не готовий був вирішувати складні економічні та соціальні проблеми і тому з полегшенням зустрів виклик войовничого сусіда - іракського диктатора Саддама Хусейна. У вересні 1980 р. Ірак напав на Іран і окупував частину його території на півдні країни. У липні 1982 р. Іран визволив свої землі і сам перейшов у контрнаступ. Усе життя Ісламської республіки було підпорядковано вимогам війни. Лише у 1988 р., коли Багдад домігся незначної переваги сил, розпочалися переговори. У серпні 1990 р. за ініціативи Іраку було досягнуто домовленості про укладення миру.

Війна вичерпала економічні ресурси Ірану. Пошуки виходу із зовнішньополітичної ізоляції привели до перемоги на президентських виборах у 1989 та 1993 роках - Алі Акбара Хашемі Рафсанджані, який представляв «помірковані» ісламістські політичні течії. У травні 1997 р. на президентських виборах переміг прихильник ліберальних реформ Мухаммад Хатамі. На парламентських виборах у лютому 2000 р. іранці проголосували за «реформаторів», які здобули 163 мандати з 290. Однак позиції клерикалів залишаються ще досить міцними. Будь-який законопроект, схвалений меджлісом, може заблокувати духовний лідер аятола Алі Хаменеї. Духівництво усвідомлює необхідність здійснення економічної модернізації й намагається віднайти власний «ісламський шлях» розвитку країни.

ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ

27 квітня 1978 р. військові, члени ліворадикальної Народ- но-демократичної партії Афганістану (НДПА), здійснили переворот. Цю акцію вони назвали «Квітневою революцією». Нова влада проголосила курс на соціалізм, видала декрети про наділення селян конфіскованою у поміщиків землею, про ліквідацію лихварських заборгованостей, скасування калиму при одруженні та ін. У мусульманській країні такі закони були приречені на провал, оскільки суперечили нормам ісламу. Відмовитися від сплати боргу, посилаючись на декрет, означало відступитися від клятви Аллахові, що вело до громадського осуду. Взяти землю, якою не володіли твої предки, означало порушити традицію. Нова влада розпочала репресії проти духовенства, мали місце закриття і руйнування мечетей.

Кабульський уряд не визнали племінні та етнічні вожді, яким в Афганістані належить реальна влада на місцях. Почали формуватися збройні загони «моджахедів» («борців за віру»). У країні спалахнула громадянська війна. Мільйони людей із 17-мільйонного населення втекли до сусідніх країн - Ірану та Пакистану.

У внутрішні справи Афганістану грубо втрутився СРСР. У грудні 1979 р. радянські війська вторглися в Афганістан для підтримки режиму. Спочатку вони розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом повели бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік війни припав на 1984-1985 рр.

Нове радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 р. пішло на поетапне виведення військ. 15 лютого 1989 р. останній радянський вояк залишив афганську землю. Однак війна тривала, моджахеди намагалися здобути Кабул. 27 квітня 1992 р., у річницю перевороту, вони увійшли до столиці. Режим НДПА було скинуто. Серед переможців виникли гострі політичні, національні, етнічні суперечності, які вони намагалися вирішити силою.

У вересні 1996 р. загони ісламських фундаменталістів «Талібан» (кістяк складали таліби - учні релігійних шкіл - медресе) захопили Кабул, а згодом переважну більшість території Афганістану, крім півночі. Режим талібів спирався на військову та фінансову допомогу Пакистану та Саудівської Аравії й не визнавався світовим співтовариством через

Вогняні дороги Афганістану

292

відсутність інститутів демократи та підтримку міжнародного тероризму. Саме там розташовувався штаб та проходили виучку терористи організації «Аль-Каїда», які здійснили напад на Нью-Йорк 11 вересня 2001 р.

У листопаді 2001 р. США провели широку антитерористичну операцію із застосуванням найновішої військової техніки й розгромили військові угруповання талібів. Утворилася тимчасова адміністрація, яка об'єднала противників талібів. Стабілізуючим чинником є військовий контингент країн НАТО, який займається розшуками бойовиків та лідерів «Аль-Каїди». У жовтні 2004 р. під міжнародним наглядом пройшли перші демократичні вибори президента країни. Ним став політик прозахідної орієнтації Хамід Карзай.

Українська дипломатія не представлена в Афганістані у зв'язку із тривалими воєнними конфліктами в цій країні. Водночас з Іраном і Пакистаном Україна встановила тісні контакти, насамперед економічні. Іран викликає інтерес як один з найбільших у світі постачальників нафти та газу. У свою чергу, країни регіону готові купувати в Україні металопрокат, верстати, машини, інші промислові вироби. Наприкінці 90-х років Пакистан закупив в Україні велику партію танків. Наша держава бере участь у будівництві транзитних залізниць та нафтопроводів, які прокладаються через країни Середньої Азії.

ЗАГОСТРЕННЯ БЛИЗЬКОСХІДНОЇ ПРОБЛЕМИ

Голокост - знищення нацистами європейського єврейства під час Другої світової війни - мав жахливі наслідки: 6 млн євреїв із загальної кількості 14 млн загинуло у нацистських концтаборах, гето, було розстріляно. Частина громадськості світу схилялася до підтримки плану відновлення держави євреїв, яка існувала в давнину на території Палестини. Мандат на управління цією територією ще у 1922 р. отримала Велика Британія, яка погодилася передати питання щодо майбутнього Палестини на вирішення ООН.

Кульмінаційним моментом стало голосування 29 листопада 1947 р. на сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюції, що передбачала утворення у Палестині двох держав - єврейської та арабської. «За» проголосували більшість представників країн - членів ООН. Рішення ООН не визнали арабські держави. Це викликало напруженість у регіоні, єврейські квартали у Єрусалимі були взяті в облогу арабами.

14 травня 1948 р., як тільки останній англійський вояк залишив Палестину, лідер єврейського національного (сіоністського) руху Давид Бен Гуріон проголосив Декларацію

293

незалежності і підняв над Тель-Авівом прапор держави Ізраїль. Держава палестинських арабів не була створена. Міжетнічні збройні сутички призвели до масової втечі арабів із Палестини. Виникли так звані «близькосхідна проблема» й пов'язана з нею «проблема палестинських біженців». Сусідні країни, об'єднані у Лігу арабських держав (ЛАД), розпочали проти Ізраїлю війну. На першому етапі успіху досягли араби, які зайняли значну частину Палестини.

У жовтні 1948 р. ініціатива перейшла до ізраїльтян. Вони розбили арабські війська у пустелі Негев і вступили на єгипетську територію. Втручання Ради Безпеки ООН змусило ізраїльтян відвести свої війська з Сінаю. Протягом лютогочервня 1949 р. сторони підписали тимчасові угоди про перемир'я у першій арабо-ізраїльській війні.

Поразка у війні спричинила зростання опозиційних настроїв у єгипетському суспільстві. В липні 1952 р. військові, вчинивши державний переворот, ліквідували монархію і проголосили республіку. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер виступав з ідеєю згуртування всіх арабів у боротьбі проти сіонізму і колоніалізму. І хоча Насер був антикомуністом, пошуки партнерів привели його до табору комуністичних держав. Зближення з арабами відповідало і політичним цілям СРСР, який прагнув втрутитися у справи багатого нафтою та іншою стратегічною сировиною регіону.

У липні 1956 р. Насер оголосив про націоналізацію Суецького каналу. Англо-французька компанія, яка володіла каналом, одержувала щорічно 100 млн доларів прибутків. У відповідь Англія і Франція взялись за зброю. До них приєднався Ізраїль, оскільки саме того року арабо-ізраїльська конфронтація досягла піка напруженості. Єгиптяни блокували Акабську затоку і позбавили ізраїльські кораблі виходу у Червоне море.

29 жовтня 1956 р. Велика Британія, Франція та Ізраїль розпочали війну проти Єгипту. Ізраїльські війська наступали на Сінаї, британські і французькі літаки бомбардували єгипетські міста. ООН рішуче вимагала припинити війну. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї сторони змушені були припинити воєнні дії й відвести війська; вояки ООН зайняли буферну зону вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону. В березні 1957 р. виведенням із території Єгипту військ агресорів завершилась друга війна в регіоні.

Єгипет за часів президентства Насера досяг значних успіхів в економіці. Особливо велике значення мало спорудження з допомогою СРСР висотної Асуанської греблі. Були побудовані металургійні комбінати, корабельня в Александрії. Зміцнілий Єгипет на початку 1967 р. рвався до бою з Ізраїлем. За наполя-

294

ганням Насера війська ООН змушені залишити прикордонну зону. Єгипет знову блокував Акабську затоку. До ізраїльських кордонів було стягнуто основні військові сили арабських країн.

У цей напружений момент ізраїльтяни першими нанесли удар по арабах і розпочали нову війну в регіоні. 5 червня 1967 р. вони атакували армії Єгипту, Сирії та Йорданії поблизу своїх кордонів. Скориставшись раптовістю, наступаючі зуміли захопити територію, утричі більшу за ту, що займав Ізраїль. Після шести днів активних воєнних дій війна надалі велася на виснаження у формі бомбардувань, артилерійських і ракетних обстрілів. Вона тривала до серпня 1970 р., коли було підписано угоду про припинення вогню між воюючими сторонами, хоча в історію ця війна ввійшла під назвою «шестиденна»: саме за цей термін ізраїльтяни окупували Сінайський півострів, арабську частину Єрусалима, західний берег ріки Йордан, сирійські Голанські висоти.

6 жовтня 1973 р. президент Єгипту Анвар Садат (став президентом після смерті Насера у вересні 1970 р.) віддав наказ розпочати штурм оборонних споруд Ізраїлю. Успішним був наступ сирійської армії з півночі . Ізраїльтянам вдалося зупинити наступ, а згодом і контратакувати. На кам'янистому плато між містами Ель-Кунейтра і Дамаском розгорнулася запекла танкова битва. На боці сирійців бились іракські, йорданські, марокканські, Саудівські військові частини. Іракські танкісти спинили наступ ізраїльтян на столицю Сирії. Бойові дії на південному фронті призвели до поразки єгипетської армії, яка опинилася в оточенні. Передові загони ізраїльтян прорвалися на західний берег Суецького каналу, проте невдовзі, побоюючись оточення, відступили.

Поразка арабів у війні спонукала президента Садата шукати мирних шляхів урегулювання близькосхідної проблеми. Це призвело до зміни єгипетських орієнтирів у зовнішній політиці: від конфронтації зі США до співробітництва з ними, від дружби з СРСР до ворожнечі. Воєнне протистояння виснажувало як арабські країни, так і Ізраїль. Усі держави Близького Сходу нарощували озброєння, витрачали величезні кошти на закупівлю найсучаснішої зброї. Лідери Єгипту та Ізраїлю зрозуміли безвихідь такого становища і восени 1978 р. за посередництвом США вперше сіли за стіл переговорів. У березні 1979 р. у Кемп-Девіді (поблизу Вашингтона) президент Єгипту Анвар Садат та прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін підписали договір про мир.

Продовження Кемп-Девідського процесу, укладення Ізраїлем двосторонніх угод з арабськими державами виявилися ефективним засобом поетапного врегулювання близь-

295

Підписання угоди в Кемп-Девіді

косхідної кризи. У вересні 1993 р. прем'єр-міністр Ізраїлю та лідер Організації визволення Палестини (ОВГІ) домовилися про утворення палестинської автономії у межах Ізраїлю. У 1994 р. поклали край війні Ізраїль та Йорданія. Вони заявили про відкриття кордонів, про спільне будівництво і експлуатацію шосейних доріг, про розвиток туризму та інше.

Арабо-ізраїльське порозуміння викликало спротив як серед радикалів з арабського світу, так і з боку ізраїльських екстремістів. У листопаді 1995 р. на багатотисячному мітингу ізраїльський молодик із екстремістського угруповання вбив прем'єр-міністра Іцхака Раббіна. Низку кривавих злочинів проти мирних жителів Ізраїлю вчинили палестинські терористи. Мирний процес на Близькому Сході був зірваний. Восени 2000 р. уряд Ізраїлю очолив Аріель Шарон, який проводить жорстку позицію по викорененню тероризму.

ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ ТУРЕЧЧИНИ

Після Другої світової війни Туреччина перебувала у складному економічному становищі. Хоч вона й не брала участі у воєнних діях, однак утримання мільйонної армії, інші воєнні видатки лягли важким тягарем на населення. Повоєнні намагання СРСР створити «спільну оборону» чорноморських проток підштовхнули Туреччину до тісного союзу зі США. У 1947 р. турецький уряд отримав від США військову допомогу за «доктриною Трумена», а наступного року підписав угоду про надання країні економічної допомоги у рамках «плану

296

Маршалла». Це сприяло будівництву заводів, фабрик, шосейних доріг, портів та аеродромів. Як і в передвоєнні роки, головним чином фінансувався державний сектор економіки.

Після війни стався розкол у правлячій Народнореспубліканській партії (НРП). Впливова опозиційна група домоглася відмови уряду від однопартійної системи і у 1946 р. заснувала Демократичну партію (ДП). З переходом до багатопартійної системи виникли й інші, хоч і менш впливові, партії. На виборах 1950 р. ДП домоглася перемоги. Уряд Аднана Мендереса взяв курс на оздоровлення економіки шляхом підтримки приватної ініціативи. Така політика дала позитивні результати. Зросли виробництво електроенергії, бавовняних тканин, видобуток вугілля. Водночас збільшувалися й військові видатки, країна ставала передовим плацдармом «холодної війни».

У галузі зовнішньої політики Туреччина приєдналася до НАТО (1952) і взяла активну участь у створенні Багдадського пакту. Уряд Мендереса виступив з антиарабських позицій під час троїстої агресії проти Єгипту 1956 р., а також із войовничими планами щодо Сирії у 1957 р.

За умов критики опозицією ізоляціоністського, по суті, курсу на Близькому Сході та невдоволення народу низьким рівнем життя, уряд ДП вдався до репресій. Наприкінці квітня 1960 р. поліція застосувала зброю під час розгону мирної демонстрації студентів, а невдовзі було запроваджено надзвичайний стан.

У травні 1960 р. у перебіг подій втрутилась армія. Військові заарештували уряд Мендереса, розпустили меджліс. Країну очолив Комітет національної єдності. У 1961 р. референдум затвердив нову конституцію, яка проголошувала Туреччину правовою, національною, демократичною, світською державою. Того ж року відбулися вибори до парламенту, було сформовано коаліційний уряд на чолі з лідером НРП, соратником Ататюрка - їсметом Іненю. З жовтня 1965 р. до березня 1971 р. при владі перебував однопартійний уряд Партії справедливості - спадкоємниці ДП - на чолі з Сулейманом Демірелем.

Уряд заохочував надходження іноземного капіталу до економіки країни, широко розгорнулася діяльність спільних фірм з участю іноземного капіталу. Відбувалися глибокі перетворення у сільському господарстві. Створювалися рентабельні капіталістичні ферми на базі поміщицьких та заможних селянських господарств. Водночас занепадали середні та дрібні селянські господарства. В країні зростало безробіття; десятки тисяч турків у пошуках роботи виїхали у Західну Європу.

У березні 1971 р. командування армії вчинило черговий переворот і у своєму меморандумі зажадало «створення нового сильного уряду», здатного вивести Туреччину до числа передових

297

країн світу. Наступні уряди змушені були діяти, оглядаючись на армію, яка стала реальною політичною силою в країні. У 70-х роках Туреччина залишалася однією з відсталих країн Близького Сходу. Населенню не вистачало продуктів харчування, процвітала спекуляція і контрабандна торгівля західними товарами.

Визначальним в історії Туреччини став курс нової стратегії розвитку, вперше сформульований у 1980 р. економістом Тургутом Озалом. У вересні того ж року відбувся черговий військовий переворот. Стратегія розвитку почала активно втілюватися в життя після повернення армії у казарми. У 1983 р. відбулися вибори до меджлісу (парламенту), на яких Партія вітчизни, створена Озалом після скасування військовими заборони на політичну діяльність, здобула перемогу. Т. Озал, ставши прем'єр-міністром (з 1989 р. - президент), приступив до реорганізації та модернізації виробничої бази, переходу до відкритої (ринкової) економіки, підвищення конкурентоспроможності національних товарів. Держава стала підтримувати лише ті підприємства, які у зростаючому обсязі виробляли товари для експорту, при цьому перевага надавалася приватному секторові. Одночасно уряд заохочував іноземний капітал, знявши обмеження на переведення прибутків за кордон. Значні пільги надавалися спільним підприємствам, де застосовувалася сучасна техніка та передова технологія.

Туреччина за короткий час здійснила технологічну («зелену») революцію у сільському господарстві. За 80-ті роки кількість тракторів та іншої техніки на селі зросла вдвічі. Удвічі збільшилися площі зрошуваних земель. Ефективність праці турецького селянина зросла завдяки використанню передової технології, повній електрифікації села. Урожайність сільськогосподарських культур зросла на 30-50 % . Туреччина наприкінці 80-х років повністю задовольнила попит свого 60-мільйонного населення на продовольчі товари, а частину їх почала експортувати.

Значних успіхів було досягнуто у промисловості. Поряд з розвитком традиційних галузей - текстильної, харчової, шкіряної - збільшилося виробництво нових видів продукції - електротоварів, засобів транспорту, електроніки. Країна стала експортером військової техніки (літаки, ракети, танки).

Якщо наприкінці 70-х років валовий внутрішній продукт (ВВП) знижувався, то згодом почалося його зростання: у 80-х роках на 3 - 4 %, а у 90-х - на 8 % щорічно. Серед головних торговельних партнерів Туреччини були країни Європейського економічного співтовариства. У 1987 р. Анкара подала прохання про вступ до цієї організації, однак воно було відхилене, оскільки

298

рівень демократизації та соціального розвитку у країні не відповідав західноєвропейським стандартам і вимогам.

У 80-ті роки розгорнувся національно-визвольний рух курдського народу. Прагнення одного з давніх народів регіону до національного самовизначення не знаходило підтримки у керівників держав, на території яких проживають курди. У Туреччині (Східна Анатолія), на півночі Іраку, в Іранському Курдистані відбувалися збройні сутички курдських загонів із урядовими силами. Курдська проблема найгостріше виявилась у Туреччині. За домовленостями з урядами Ірану, Сирії та Іраку турецькі збройні сили здійснювали каральні операції проти повстанців, заглиблюючись на чужу територію. Турецька армія, застосовуючи тактику «випаленої землі», проводила жорстокі каральні акції проти курдів, піддаючи репресіям мирних мешканців сіл, яких підозрювали у симпатіях до повстанців. Бойові дії курдів припинилися після арешту й засудження до смертної кари в 2000 р. лідера повстанців Абдулли Оджалана (виконання вироку відкладене на невизначений термін).

У середині 90-х років в Туреччині уповільнилися темпи економічного зростання. Економічні негаразди загострили внутрішньополітичну боротьбу. Після смерті Т. Озала в 1993 р. президентом країни обрано С. Деміреля. Прем'єр-міністром уперше в історії країни стала жінка - глава ліберальної Партії вірного шляху Тансу Чіллер. Вона не змогла подолати інфляцію та екомічний спад.

Процеси поглиблення економічних контактів із Заходом, вплив західної культури викликали ремствування духовенства. Все більшої політичної ваги набирала ісламістська Партія благоденства (ПБ) на чолі з Неджметтіном Ербаканом. На парламентських виборах наприкінці 1995 р. ПБ отримала незначну перевагу. Не бажаючи допустити до керма влади ісламістів, проти них об'дналися кілька світських партій, однак їхні коаліції виявилися нестійкими. У липні наступного року лідер ПБ все ж очолив уряд.

За короткий термін свого правління Ербакан зміцнив відносини з Іраном та Іраком, почав утворювати ісламську «Велику вісімку» (на противагу світової «Великої сімки»). Установча конференція на рівні міністрів закордонних справ Туреччини, Ірану, Пакистану, Єгипту, Малайзії, Індонезії та Нігерії пройшла у Стамбулі в січні 1997 р. Побоюючись ісламізації суспільного життя й зміни зовнішньополітичного курсу, на політичну арену країни знову вийшла армія. У березні 1997 р. генерали в ультимативній формі зажадали від Ербакана взяти на себе зобов'язання не змінювати ліберального та прозахідного курсу. Після тривалих переговорів уряду Ербакану все ж прийшлося піти у відставку* Більш того, військові ініціювали

299