4. Історіографія та історіософія української історії
В історії української історіографії й історіософії можна виділити кілька наступних періодів:
доба давньоруського літописання, коли в Україні-Русі існувала міцна князівська держава, а історичні твори в формі літописів створювалися при княжих резиденціях чи в монастирях; в історіописанні домінували релігійні концепції провіденціалізму (ХІ–XIV ст.);
доба литовсько-руського літописання й українсько-польської публіцистики, коли українські землі втратили свою суверенність, а старі традиції літописання при монастирях збагачувалися новими західноєвропейськими ідеями прагматизму та виникали нові – публіцистичні – різновиди історичних творів (XIV–XVII ст.);
доба козацького літописання, коли виникає держава Війська Запорозького, а її творці описують славні й ганебні діяння народу й вождів, легітимізуючи право нової «козацько-малоросійської нації» на волю і державу; історичні праці були чимось середнім між літописами, політичними памфлетами і барочними повістями (XVII-XVIII ст.);
доба наукової історіографії, коли на історіописання поширюються принципи науки – критицизм супроти історичних джерел, вимоги повторюваності досягнутого результату іншим дослідником, прагнення використання достовірних наукових результатів у практичній площині управління тощо (кінець XVIII–XX ст.).
Остання доба поділяється на кілька більш дрібних періодів:
а) історіографія «українського національного відродження» – антикварництво, критична історія й романтизм (кінець XVIII – половина XIX ст.), народницька історіографія (1860-ті рр. – початок ХХ ст.), державницька історіографія (з 1920-х рр.);
б) доба радянської історіографії – часи методологічного плюралізму (1920-ті рр.), часи безперечного диктату марксистсько-ленінсько-сталінської догматики (1930-ті – початок 1950-х рр.), часи розквіту й перші ознаки кризи радянської історіографії (1950-ті – кінець 1980-х рр.);
в) пострадянська, або українська національна історіографія (з 1990-х рр.). З другої половини 1990-х рр. стали справжнім одкровенням для України новітні зарубіжні течії – історіографічний постмодернізм і нова інтелектуальна історія, що здобули поширення на Заході у 1970-1980-х рр. Представники цих течій й їхні теперішні українські адепти акцентують увагу на історичному наративі – на мові, структурі тексту, що створюється дослідником у процесі прочитання історичних свідоцтв. Історична реальність виступає в новому тлумаченні не як щось зовнішнє суб’єкту пізнання, а як те, що конструюється мовною і дискурсивною практикою.
5. Періодизація історії України. Україна як зона контакту цивілізацій
Більшість авторів прагнуть поглянути на Україну як на оригінальну культурно-історичну одиницю – зону контакту (протистояння і асиміляції) кількох цивілізацій. Древні і середньовічні цивілізації, поширені на українських теренах, належали до двох типів культур – осілої і кочової, землеробської і скотарської, що формувалися з IV тис. до н.е. На початку н.е. співіснування цих культур набрало форму співжиття, а також і протистояння християнської і поганської, а згодом – мусульманської цивілізацій. З XVI-XVIII ст. на українських землях додатково розгортається ще взаємозбагачувальне суперництво західноєвропейської (католицько-протестантської), або атлантичної, та євразійської (російсько-православної) цивілізацій.
Становлення цивілізаційних систем планети проходило протягом століть, кожна з них на початкових етапах формування містила характерні риси багатьох інших. При цьому український культурно-національний тип, будучи розділеним між кількома названими утвореннями, виявився носієм певних ознак різнохарактерних цивілізацій. Історія України, таким чином, надає чудовий матеріал для порівняльного аналізу процесів взаємопроникнення ряду світових цивілізацій.
Головна мета навчального посібника полягає в збагаченні студентів певним комплексом знань з соціально-політичної, економічної й культурної історії нашої Вітчизни. Значна увага зосереджена на історіософському осмисленні історичного минулого України; на специфіці етнополітичного процесу та взаєминах чисельних етносів України; на особливостях розвитку політико-правової структури українського суспільства, державного та адміністративно-територіального устрою, політичних режимів, їх внутрішньої та зовнішньої політики; на політичних і культурних процесах, ролі в них політичних партій, громадських рухів, лідерів нації; на політичних ідеологіях та інших формах свідомості народу; на визначальних тенденціях розвитку релігії, освіти, мистецтва, науки і техніки. На підставі цих знань передбачається пізнання закономірностей розвитку України в конкретних історичних епохах.
Хронологічні межі посібника охоплюють часи від становлення первіснообщинного ладу до сьогодення. В цих межах виділяються наступні історичні періоди:
Первіснообщинний лад, або доцивілізаційний (доісторичний) період (
800
тис. рр. тому – початок І тис. до н.е.);Скіфо-сарматська й еллінська доба, або античний період (VII ст. до н.е. – VI ст. н.е.);
Германо-тюрко-слов’янська доба, або ранньосередньовічний період (VII – ІХ ст.);
Києво-руська доба, або зріле середньовіччя (Х – перша половина XIV ст.);
Польсько-литовська й татарська доба, або пізнє середньовіччя (середина XIV – середина XVII ст.);
Козацько-малоросійська доба, або ранній новий час (середина XVII – кінець XVIII ст.);
Російсько-австрійська (імперська) доба, або новий час (остання чверть XVIII – початок ХХ ст.);
Радянська доба, або новітній час (1920 – 1991 рр.);
Доба української державної незалежності, або пострадянський період (з 1991 р.).
У цих межах вивчаються: а) господарство, способи здійснення влади і регуляції поведінки в первісному суспільстві; б) економічні відносини та соціальні структури українського народу на всіх етапах його розвитку, права й обов’язки різних верств населення; в) системи забезпечення влади, принципи її побудови та функціонування з перших держав VIІ ст. до н.е. і до наших днів; г) формування і розвиток історично-етнографічних регіонів України; д) історія формування та діяльності громадських, культурних, освітніх і політичних організацій українського народу; е) історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України; є) історія українських міграційних й еміграційних процесів; ж) економічний, соціально-політичний і культурний розвиток різних народів на Україні; з) історіософські ідеї й історіографічні концепції історії України.