3. Проблеми етнополітики. Українська діаспора

Утворення незалежної України сприяло загостренню низки питань, пов’язаних не тільки з релігійно-церковною, а і з національно-культурною, мовною орієнтацією та ідентичністю. Це потребувало формування державної етнополітики. Етнополітика – це сфера суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації з етнічними групами всередині держави, а також етнічних груп між собою. Це складний і об’єктивний процес, пов’язаний з консолідацією всіх етнічних компонентів українського суспільства у державотворчому процесі, підвищенням ролі держави у регулюванні міжнаціональних відносин, посиленням взаємовпливу рівнів політичної та міжетнічної стабільності.

Головна мета нової етнічної політики в Україні – відродження і збереження духовної і культурної спадщини кожного з етносів, що населяє Україну. Етнополітика України, як і будь-якої іншої цивілізованої країни, має охоплювати заходи держави, спрямовані на регулювання міжетнічних структур, забезпечення їх функціонування, а також сприяти формуванню міжетнічної злагоди й партнерства. Потрібно враховувати, що в Україні, як і завжди після розпаду імперій, у різних її частинах відбувається етнічний ренесанс. Він властивий не лише українству, а й представникам інших етносів. Демократичні перетворення сприяли зростанню етнічної самосвідомості, зумовили рух національних меншин до самоорганізації та етнічної самоідентифікації, визначення свого місця в суспільстві, культурного відродження, вивчення рідної мови, створення національно-культурних товариств та об’єднань.

Слід зазначити, що Україна повинна вирішувати цілу низку проблем в області етнополітики. Так, певні політичні сили намагаються використати національний чинник для перегляду існуючих кордонів. Насамперед – це російські націоналісти, частина яких виступає за відновлення державної єдності Росії і України, інші, прикриваючись ідеєю утворення «районів компактного проживання росіян в Україні», сприяють регіональному сепаратизму в країні. Особливо складною і небезпечною стала штучно створена російськими проімперськими силами проблема Криму.

Однією з найбільш пекучих проблем України є повернення на батьківщину та улаштування осіб, депортованих у роки тоталітарного режиму за національною ознакою. Україні доводиться практично самостійно вирішувати проблеми депортованих осіб, які повертаються на історичну батьківщину. Відчутну допомогу кримським татарам здійснює Туреччина, майбутній вплив якої в Криму, між іншим, у багатьох викликає занепокоєння.

Важливе місце в етнонаціональній політиці України відведено українській діаспорі. Діаспора (грец. diaspora розсіяння) – перебування значної частини народу (етнічної спільності) поза межами країни його походження. Чисельність і поширеність української діаспори зумовлені певними обставинами. Так, кордони республіки практично скрізь не збігаються з територіями компактного проживання українського етносу. Тому значна кількість українців, які одвічно проживали на рідних землях, опинилися за межами батьківщини – в Росії, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Також великі групи українського населення проживають в РФ у столиці, а також широкою смугою («зелений» і «малиновий клин») від Кубані до Далекого Сходу. Там вони опинилися внаслідок імперської, потім і радянської міграційної політики: переселення нащадків запорожців на Тамань 1792 р., сприяння міграції українців на схід протягом Столипінської аграрної реформи, засвоєння цілинних і залежних земель при Хрущові і Брежнєві, комсомольські будівництва (БАМ), засвоєння газових і нафтових родовищ у Сибірі тощо.

Іншим напрямом формування української діаспори була еміграція – масове переселення українців з батьківщини в інші країни. Еміграція українського населення пройшла чотири етапи. Перший охоплював період від 70-х рр. ХІХ ст. до І світової війни. Еміграційний рух із західноукраїнських земель був спрямований до країн Європи, США, потім до Бразилії і Аргентини. Після закінчення І світової війни розпочинається другий етап української еміграції. Значну частину серед емігрантів становили ті, хто боровся проти встановлення радянської влади в Україні, а також великі та середні землевласники, промисловці, торговці, священики, представники інтелігенції, які рятувалися від репресій більшовиків. Після закінчення ІІ світової війни розпочинається третій етап української еміграції. Її основу становили ті особи, які з різних причин опинилися за межами СРСР і зі страху перед можливими репресіями не хотіли повертатися на батьківщину. Деякі з них наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. перемістилися до США, Канади, Австралії, Бразилії, Аргентини, Великобританії, Франції. Нині найбільші українські громади знаходяться у США (близько 2 млн. осіб), Канаді (близько 1 млн.), Бразилії (300 тис.), Аргентині (250 тис.), Франції (40 тис.), Великобританії (30 тис.), Німеччині (25 тис.), Австралії (35-40 тис.). Четвертий етап розпочався після розпаду СРСР, коли процеси демократизації спростили від’їзд за кордон, та триває до сих пір. За цей час Україну залишило приблизно 7 млн. осіб. Істотно розширилась географія розселення української діаспори. Переселившись на нові землі, емігранти з України свято шанували традиції духовної культури свого народу. Велику роль у цій справі відігравали церковні громади, сім’ї, громадські організації. Любов до самобутньої культурної спадщини народу українські переселенці та їх нащадки зберегли донині. Останній етап західної еміграції відрізняється від попередніх несхильністю більшості мігрантів дотримуватися своїх етнічних традицій.

Отже, особливості окремих частин українського етносу складалися залежно від географічного положення, інтенсивності культурно-побутових зв’язків з іншими етносами, переселень, змішування населення внаслідок міграційних процесів. Етнополітичні та релігійно-конфесійні проблеми, що склалися в сучасній Україні, можуть бути вирішені лише за умов збалансованої політики держави у цих напрямках.