Філософія_1

Давньогрецька філософія

г) Арістотель був послідовником Піфагора, а Платон – Демокріта.

8.Новаторство Арістотеля полягало у тому, що він розробив:

а) ідею гілеморфізму в питанні про будову усіх речей; б) науку про закони та форми правильного мислення – логіку; в) вчення про чотири причини усього сущого; г) учення про душу;

д) ідею катарсису – очищення шляхом естетичного переживання.

9.Філософські школи пізньої античності:

а) опікувались докладним вдосконаленням античної натурфілософії; б) розробляли учення про найкращу державу;

в) намагались надати кожному окремому індивіду засоби життєвого самоутвердження;

г) прагнули створювати принципово нові філософські теорії; д) прагнули підпорядкувати філософію теології.

10. Антична філософія у своїй основі була:

а) космоцентрична; б) антропоцентрична; в) теоцентрична.

61

Тема 4

Тема 4

СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

Філософія середньовіччя, утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти із суцільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов’я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутностей, сприяла нагромадженню нових знань. Тому вона є особливо плідною для вивчення внутрішньої людини та духовних процесів суспільного життя.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.Особливості світоглядних орієнтацій доби середньовіччя.

2.Патристика – рання форма середньовічної філософії.

3.Схоластика та містика – золота доба середньовічної філософії.

4.Основні проблеми середньовічної філософії.

Питання 1. Особливості світоглядних орієнтацій доби середньовіччя

Середньовічна філософія – це якісно відмінний порівняно з античністю етап в історії філософії. Хронологічні межі середньовічної філософії звично визначаються часовими рамками самої епохи середньовіччя. З цього питання в медієвістиці (вивчення епохи середньовіччя) до цього часу висловлюються різні точки зору. Початок середньовіччя належить або до ІІ–IV ст., або до VII– VIII ст., а то і до Х ст.; відповідно завершення середньовіччя припадає то на рубіж XIV–XV ст., то навіть на XVIII–XIX ст. (концепція “великого часу середньовіччя”). Формальними датами початку середніх віків звично визнають перенесення столиці Римської імперії до Константинополя у 330 р., розділення імперії на Західну і Східну у 395 р., пограбування Риму Аларіхом у 410 р.,

62

Середньовічна філософія

остаточне падіння Риму і загибель останнього римського імператора, малолітнього Ромула Августула у 476 р. Стандартна періодизація – це V–XV ст., тисяча років існування середньовічної культури. Питання коли та з чого починається середньовіччя значуще і для істориків філософії. Наприклад, вважають, що ця епоха починається тоді, коли корпус текстів Старого і Нового Завіту набуває статусу одностайно безумовного тексту. У цьому разі логічно відносити завершення середніх віків на той час, коли цей корпус перестає бути єдино безумовним і авторитетним. Саме тому біблійний корпус і корпус асимільованих християнством текстів Плотіна можна розглядати, як два наріжні камені середньовічної раціональності.

Найпершою та виразною ознакою духовної атмосфери середньовіччя поставало повне панування релігії в усіх сферах та проявах життя. Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського середньовіччя, було руйнування античного поліса (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту усієї античної цивілізації, а разом із ним – руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись в усьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору для протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно доволі швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який

63

Тема 4

саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. Унаслідок цього уся епоха середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.

Поява та утвердження християнства в Європі привели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити доволі виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їхніми основними характеристиками.

Античний світогляд

1.Політеїзм (багатобожжя).

2.Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.

3.Вихідні якості богів: сила, могутність.

4.Боги впорядковують та оздоблюють світ.

5.Космос, природа – загальні умови існування богів і людей.

6.Людина спирається у своїх вчинках на знання.

7.Головне життєве завдання людини – здійснення подвигу.

8.У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.

9.Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками.

10.Панування натуралістичного світосприйняття.

Середньовічний світогляд

1.Монотеїзм (єдинобожжя).

2.Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).

3.Вихідна якість Бога – любов до людини.

4.Бог творить світ із нічого.

5.Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.

6.Людина в усьому покладається на віру в Бога.

7.Головне життєве завдання людини – спасіння душі.

8.У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє.

9.Усі люди є рівними перед Богом.

10.Панування символічного світосприйняття.

64

Середньовічна філософія

Як бачимо, основні світоглядні орієнтири під час переходу від Античності до середньовіччя змінюються на протилежні. Людина середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія – часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй “десниці”. Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог – це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина – Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі “іскру Божу”, тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно розуміння природи, моралі, людських життєвих обов’язків визначали винятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).

Питання 2. Патристика – рання форма середньовічної філософії

Перший етап середньовічної християнської філософії (разом з християнською, існувала арабська, тобто мусульманська, і єврейська середньовічна філософія) – це патристика (від лат.: “патер” – Батько, що закріпилася за Отцями християнської Церкви; ІІ–VIII ст.). Розрізняють також апологетичну і систематичну патристику. Період апологетики, що настає після апостольського, отримав таку назву через те, що його представники писали так звані апології (д.-грецьк. – захист), в яких намагались захистити християнство в очах правителів та громадськості того часу. При цьому вони ставили та вирішували цілу низку питань світоглядного характеру. Цей період рясніє низкою відомих християнських письменників і мислителів (Юстин Філософ, Татіан, Тертулліан, Арнобій, Афінагор та ін.). Апологети вели боротьбу з гностицизмом (Василід, Валентин, Маркіон), що процвітав у середині ІІ ст., і характеризувався Р. Гарнаком (німецьким дослідником раннього християнства) як “гостра еллінізація

65

Тема 4

християнства”. Мається на увазі той факт, що християнські мислителі активно використовували здобутки античної філософії у розгортанні та доведенні своїх міркувань.

Для патристики був характерним поділ на східну (грецькомовну) та західну (латиномовну). Рубіж ІІ–ІІІ ст. – це момент зародження систематичної патристики, в становленні якої відчувались впливи східної патристики. На початку цього періоду стояла відома Олександрійська катехічна школа (Климент Олександрійській, Ориген), яка поєднувала Біблію та еллінізм. З діяльністю цієї школи пов’язаний перехід до поглиблених філософсько-теоло- гічних побудов. Розробляється концепція Христа-Логосу, котрий опосередковує зв’язок між Богом і світом; розширяються і поглиблюються екзегетичні (тлумачні) дослідження Священного Писання. Вперше відбувається чітке визначення місця філософії у новому християнському світобаченні: Климент Олександрійський вводить формулу “Філософія є прислужницею теології”, тобто філософія розглядається як підготовче навчання, що “прокладає і вирівнює шлях по Христу”. Отже, вимальовується таке співвідношення найперших світоглядних цінностей епохи: релігія – теологія (як ідейна складова релігії) – філософія – інші знання та науки. Звісно, філософія тепер є виключно релігійною, а її предмет окреслюється так: філософія є любов до мудрості, оскільки ж істинною мудрістю є Бог, то філософія є любов до Бога.

ІІІ–ІV ст. – епоха жорстоких тринітарних (про співвідношення осіб – іпостасей Святої Трійці) і христологічних (про поєднання в Христі божественного та людського начал) сперечань, боротьби з аріанством (яке визнавало Христа не Богом, а лише надзвичайно праведною людиною). Цей період знаменується виступами Афанасія Великого та діяльністю “Великих каппадокійців”: Василія Великого, Григорія Назіанзіна (Богослова) і Григорія Ніського. Вони зробили істотний внесок в обґрунтування догмату Святої Трійці, зміст якого можна передати формулою: “спільна сутність (усія), природа і воля, але три різні божественні постаті (іпостасі)”. Їхню позицію називали “гомоусією” – “єдиносутністю”, оскільки за їхнім переконанням Христос мав ту саму сутність, що й інші іпостасі Трійці. Велика заслуга належить їм у виробленні “халкідонської формули”, смисл якої можна передати словами: “Христос, єдинородний Син Божий, який має дві природи –

66

Середньовічна філософія

людську і божественну, незлиті і нероздільні, так що жодна не порушується і не перешкоджає їх абсолютній єдності”. Загалом каппадокійці схилялися до визнання згоди між одкровенням і філософією.

Одним із представників східної патристики, котрий надзвичайно сильно вплинув на західну думку, був Псевдо-Діонісій Ареопагіт (до цього часу тривають суперечки щодо того, хто насправді є автором впливових творів, тому перед його іменем ставлять префікс “Псевдо” – “ніби”). Здійснюючи глибинний синтез християнства і неоплатонізму, він в своїх працях (“Про Божественні імена”, “Про містичну теологію”, “Про небесну ієрархію”) подав два способи пізнання Абсолюту – катафатичний (позитивний) та апофатичний (негативний): спочатку ми повинні приписати Божеству усі гідності існуючого, а потім піддати їх усі запереченню, оскільки усі вони і весь світ загалом є ніщо порівняно з Абсолютом. Багато уваги в його творах приділяється розробленню вчення про небесну ієрархію та її земне відображення, яким насамперед поставала Церква.

Найвидатнішим представником західної патристики варто визнати Аврелія Августина (або Августина Блаженного, єпископа Гіппонійського). У своїх численних творах, що загалом окреслили систему філософсько-бого- словського вчення, він висуває багато ідей, що надовго визначили шляхи розвитку західного богослов’я і філософії. “Бог і моя власна душа” – ось дві теми, які беззаперечно його цікавили. Людина, за Августином, являє собою душу, що розпоряджається тілом, тому в людині потрібно відрізняти “зовнішню” та “внутрішню” людину. Душа складається із єдності пам’яті, волі та розуму. Основою духовного життя він вважає радше волю, ніж розум, оскільки без внутрішнього зосередження не може відбутись жодний духовний акт. Вважається, що цими ідеями Августин започаткував психологію людської суб’єктивності.

Злободенне звучання надає він і темі теодицеї – темі виправдання Бога за існуюче в світі зло, вважаючи, однак, що зло – це є не сутність, а недолік добра; зрештою зло просто необхідне для гармонії у світі. Дуже гостро Августин виступав проти єретичних учень. Його суперечка з Пелагієм про співвідношення Божественної Благодаті і свободи волі людини схилила його до вчення про предистинацію (напередвизначеність), згідно з яким кожна людина

67

Тема 4

від самого початку визначена Богом бути гріховною або праведною, хоча початкове входження гріха у світ зумовлене людською волею. Людина сама вже не здатна врятуватись від гріха, а її рятує божественна благодать. Однак його теза про те, що спасає божественна Благодать (оскільки первородний гріх затягує людську волю в рабство) піднімає, як не дивно, проблему релігійної цінності гріха і філософську проблему співвідношення свободи і зла. З теологічної точки зору важливо те, що гріх не може бути переборений суто моральним шляхом.

Величезного впливу на подальшу думку мало і його вчення про два Гради: небесний і земний. По суті це була перша розвинута християнська історіософія. Поступове посилення Града Божого (а на землі його репрезентує Церква) і послаблення града земного (Держави) вибудовувалось як внутрішнє спрямування історичного процесу до свого завершення (християнська есхатологія). До надбань видатного патристика належать і підходи до історії філософії, оскільки він першим почав доводити, що філософія рухалася шляхом не простого накопичення думок, а сходження від фізичних концепцій до духовних, тобто до християнської мудрості.

Іншим видатним представником західної патристики був С. Боецій, який добре знаючи грецьку мову, переклав на латину твори Платона і Арістотеля, а також почав майстерно використовувати логіку для вирішення теологічних проблем. Тому С. Боецій належить до “зачинателів” схоластики.

Подальші століття патристики (V–VIII ст.) вже не дали таких значних і оригінальних умів, але породили багату коментаторську і компіляторську літературу (Кассіодор, Ісидор Севільський, Беда Досточтимий та ін., аж до Алкуїна). Загалом заслуга патристики, яка синтезувала неоплатонізм з християнством, полягає не тільки в створенні самої моделі теологічного знання, але й пізніше в культивуванні коментаторсько-енциклопедичної традиції.

Загалом патристика розробила ідейні засади християнського світобачення.

Патристика брала також участь в закладанні самих основ символічного менталітету середньовіччя. Ймовірно, дух цієї епохи можна виразити і так: здивуйся усьому і відчуй страх і благоговіння. Здивуйся кожному окремо, але насамперед тому, що є над усім взагалі. Унікальне є разом з тим і загально значуще, але лише в повноті божественного творіння з нічого.

68

Середньовічна філософія

Питання 3. Схоластика та містика – золота доба середньовічної філософії

На основі патристики в ІХ ст. починає складатися схоластика (від д.-грецьк.: школа, дозвілля), яка звертається до раціональних методів (до логічного інструментарію) пізнання надраціональних (божественних) “предметів”. В особі своїх найвідоміших представників вона проявляє дивну волю до всеузагальнюючої систематизації, в межах якої була розвинута культура витончених дистинкцій (розрізнень). Але цей середньовічний раціоналізм межує з містикою і завершується своєрідним емпіризмом, що висував ідею досвідного (хоча і неодмінно узгодженого з теологією) пізнання. Висловлюються ідеї імпетуса (наданого Богом внутрішнього джерела руху), відносності руху, множинності світів, реконструюється навіть атомістична онтологія. У певному значенні засада “нічого зайвого” (“бритва Оккама”) безпосередньо протиставляється духу нескінченних і витончених схоластичних логічних визначень. Отже, врешті схоластика доходить до самозаперечення. Одночасно посилюється критика інституційних форм християнства, а персона Джона Уїкліфа (XIV ст.) вже просто може розглядатися як провісник Реформації.

Схоластику відрізняє насамперед її метод. Засвоєння арістотелівської логіки уніфікувало метод, а його структура набула такого вигляду: постановка питання; пошук підстав як “за”, так і “проти”; рішення, запропоноване і пояснене категорично; його обґрунтовування за допомогою силогізмів; висновок, здатний слугувати спростуванням усіх заперечень проти цього рішення. Головне спрямування схоластики, принаймні її домінуючих течій, полягало у тому, щоб довести: між розумом і одкровенням насправді немає суперечностей. З цим контрастувала позиція арабських арістотеліків, котрі вважали, що правильне з огляду філософії може виявитися помилковим з огляду релігії, і навпаки.

Найбільшим схоластом епохи формування самої схоластики можна вважати Іоанна Скотта Ериугену (ІХ ст.). Але цей схоласт був єретиком, бо його праці (“Про розподіл природи”, “Про Божественнее напередвизначення” та ін.) були засуджені Церквою. Тривалий час вважалось, що у цього схоласта ірландського походження дуже сильна тенденція до пантеїзму. У ретельних розрізняннях різних природ, що покривали усе існуюче, вбачали ототожнення із Богом. Усе поставало у нього природою: тією, що творить і не створена; тією,

69

Тема 4

що творить і створена, яка опосередковує процес сходження і піднесення; створена і така, що не творить, найнижча з природ; така, що не творить і не створена, до якої усе підноситься. Проте такі звинувачення не зовсім відповідають думкам самого схоласта, оскільки ці природи він називав “теофаніями” – богоявленнями, а не самим Богом. За його переконанням, у відношенні до усього існуючого у вигляді природи Бог постає абсолютно невизначеним, оскільки принципово не може бути схожим ні на що доступне людині. Стосовно напередвизначення Еріугена міркував так: Бог є первинне буття, зло ж – це небуття. Отже, Бог не знає зла і не може призначати його людям: все, що творить Бог, є позитивним, благим. Він визначив людині бути вільною, а людина вже сама вибирає між добром і злом.

Найбільшим схоластом ХІ ст. був Ансельм Кентерберійський, котрий отримав прізвисько: “Другий Августин”. Діяльність Ансельма припадає на той час, коли в європейській філософсько-релігійній думці розгорнулись суперечки між діалектиками (Росцелін, який доводи розуму цінував вище за церковні догми) та містиками (Петро Даміані, який всемогутність Бога виводив за межі можливостей людського розуму), реалістами (що вважали справжнім буттям лише загальні ідеї-універсалії, що закладені в світ Богом) та номіналістами (реальність – це окремі речі, а загальні ідеї утворюються людським розумом і існують лише у вигляді знаків або слів). Ансельм займав позицію поміркованого реалізму, хоча в деяких міркуваннях (наприклад, спробі суто логічно довести необхідність Боговтілення) доходив до крайнього теологічного раціоналізму. Ансельм обґрунтував онтологічне доведення буття Бога. Саме його можна розглядати як одного із засновників схоластичної теології та методу схоластики. У своєму творі “Прослогіон” він ставив завдання, спираючись на один лише розум та логічні доведення, вивести усі основні догмати Святого Письма, оскільки був переконаний у тому, що розум і Святе Письмо не можуть не бути у згоді. Своєрідне місце в історії схоластики посідає Петро Абеляр. Розробляючи діалектику як мистецтво розрізнення істини від брехні, Абеляр намагався обійти крайності як реалізму, так і номіналізму. Його власна позиція з цього питання отримала назву концептуалізму (при сприйнятті речей людський розум вбачає в них те, що навіює йому Бог). Діалектика Абеляра також сприяла розробленню діалектичного методу. Значне місце відводить він і проблемам етики, акцентуючи увагу на сутності гріха. Абеляр розрізняв

70