Філософія_1

Філософія нового часу

філософія включила в себе основну форму дійсності – форму будь-якого буття, як природного, так і духовного. І тому філософію не можна відокремити від природознавства, історії, права, від політики. Оригінальним є не зміст філософії Просвітництва, а її функції. Просвітництво підносить “волю й обов’язок формувати життя”.

Завдання для самостійного опрацювання лекцій

Тема 6. Філософія Нового часу

Теоретичні питання:

1.Окресліть основні особливості розвитку філософії в епоху Нового часу.

2.Порівняйте основні методологічні ідеї Ф. Бекона та Р. Декарта.

3.Охарактеризуйте пізнавальні ідеї Дж. Локка, Т. Гоббса, Д. Юма.

4.Порівняйте учення Б. Спінози і Г. Лейбніца про субстанцію.

5.Охарактеризуйте провідні ідеї європейських просвітників.

6.У чому полягають переваги і недоліки дедуктивного та індуктивного методів пізнання?

Тестові завдання для самоперевірки:

1. Питання про метод істинного пізнання вийшло на чільне місцеу

3. Більшість просвітників вважали, що найпершою умовою людського буття постає розповсюдження знань, а серед усіх знань найпершу значущість мають знання моральних норм і принципів:

Так. Ні.

4. Оберіть варіанти правильної відповіді на питання: До загальних особливостей розвитку філософії в епоху Нового часу належить:

а) її підпорядкування теології як її прислужниці; б) виникнення національних та регіональних філософій; в) розвиток філософії в діалозі з іншими науками;

111

Тема 6

г) вихід філософського знання на новий рівень диференціації та систематизації;

д) її спрямованість у бік гуманітарних студій.

5. Мислення “здорового глузду” передбачає:

а) цінування розуму як найвищої частини людського інтелекту; б) мислення з позиції користі, прибутку; в) опору на факти та ясну і чітку логіку.

6.Засновником філософії Нового часу вважається:

а) Ніколо Макіавеллі; б) Мішель Монтень; в) Жан-Поль Сартр; г) Леонардо да Вінчі; д) Френсис Бекон.

7.Емпіризм – це позиція у методології, що характеризується:

а) найпершим цінуванням розумових дедуктивних виведень; б) наголошуванням найпершої та вирішальної ролі відчуттів у пізнанні; в) рухом пізнавальної думки від фактів до ідей; г) визнанням існування в людському розумі вроджених ідей;

д) прагненням виводити наукові теорії із загальних філософських

принципів.

8.Теза “Я мислю, отже, я існую” є важливою вихідною тезою для:

а) філософського монізму; б) раціоналізму; в) емпіризму;

г) для позиції визнання розуму “чистою дошкою”; д) для скептицизму.

9.Сенсуалізм в теорії пізнання виходить з принципу:

а) сенс є лише в тому, що є корисним; б) питання про сенс життя є найпершим для людини;

в) немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях.

10. Однією з головних проблем європейського Просвітництва було:

а) пошуки засад світобудови; б) дослідження глибинних, найперших зв’язків людини і суспільства;

в) побудова цілісних систем філософського знання.

112

Німецька класична філософія

Тема 7

КЛАСИЧНА НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку усієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.Німецька класична філософія як етап розвитку новоєвропейської філософії.

2.Філософія І. Канта.

3.Філософія Й.Г. Фіхте.

4.Філософія Ф.В. Шеллінга.

5.Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Геґеля.

6.Філософія Л. Фейєрбаха.

Питання 1. Німецька класична філософія як етап розвитку новоєвропейської філософії

Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення необхідно долучити ще й такі:

113

Тема 7

∙німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;

∙вона увібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;

∙вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, дала їм нове трактування).

Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її всезагальний зміст. Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких належать чотири провідні принципи:

– принцип активності, або діяльності: В основі усіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності;

– принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань;

– принцип розвитку: у світі все пов’язане з усім; цей всезагальний зв’язок резюмується єдиним результатом – розвитком;

– принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково – до усвідомленого повніше тощо.

Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; увійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різного плану.

Питання 2. Філософія І. Канта

Іммануїл Кант народився у 1724 р. у сім’ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804 р.

Філософію Канта поділяють на три періоди – докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.), критичний, коли Кант розпочав досліджувати можливості розуму, та антропологічний. Результати своїх досліджень він виклав у своїх

114

Німецька класична філософія

відомих працях: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження” і багатьох інших.

Визначальним для “докритичного” періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. У роботах цього періоду було поставлено питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі “Всезагальна природна історія та теорія неба” (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, як виникла сонячна система. Надалі ця гіпотеза отримала назву “небулярна теорія Канта-Лапласа”, яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На перший план в цей період висувається ідея так званого “коперніканського перевороту” у філософії. До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина пасивно сприймає дію світу на неї. Кант “перевернув” це співвідношення: він проголосив, що знання постають результатом людської (насамперед розумової) активності. Звідси випливав висновок про важливе значення людської активності для пізнання.

У питаннях пізнання І. Кант насамперед намагається вирішити питання про те, якою мірою можуть бути виправдані філософські судження і висновки, адже у філософії йдеться про речі, які не можна спостерігати в досвіді. Такі судження Кант назвав апріорними “синтетичними” судженнями, тому що їх зміст поставав незалежним від досвіду, таким, що передує досвіду (такі судження називаються “апріорними”). Саме щодо них Кант ставить запитання: як вони можливі в “метафізиці”? Вирішення цього питання Кант пов’язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних здібностей людини: 1) відчуття; 2) розсудок; 3) розум. Відчуття здатні постачати матеріал знанню, розсудок здатний мислити і утворювати судження, розум здатний утворювати ідеї. Проведені дослідження дали змогу Канту зробити висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час) та апріорні форми розсудку (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму.

Категорії не становлять відображення змісту, наданого відчуттями, вони є лише формами, під які розсудок, утворюючи та фіксуючи схеми своїх дій, підводить чуттєві дані. Тому синтез чуттєвих даних виникає на підставі їх

115

Тема 7

введення у схему, яка відповідає певній категорії, та створення на цій основі певних понять. Отже, ні поняття, ані відчуття самі по собі не дають знання. Відчуття без понять – несвідомі, поняття без відчуттів – порожні. Знання завжди є результатом синтезу відчуттів і понять.

Умовою створення синтетичних суджень, за Кантом, є 12 категорій, які поділяються на чотири види: кількість, якість, відношення, модальність. Як чисті поняття категорії є апріорними. Кант розробив складну за своєю структурою концепцію зв’язку категорій з формами чуттєвого споглядання. Ця концепція спирається на вчення про “схематизм” категорій, або “фігурний синтез”. Людська свідомість, за І. Кантом, завжди має справу із предметом, який постає результатом проведеного синтезу. Якими є речі, що діють на наші чуття, ми не знаємо, оскільки сприймаємо їх вже оформленими у синтезі. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей у собі”, що стає основою кантівського агностицизму. Кант розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що призводить до виникнення ідей. Розум створює три різновиди ідей: 1) ідею про душу як цілісність усіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причинозумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причинозумовлених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, чим є світ як ціле, призводить до суперечності, оскільки тут нам не може прийти на допомогу досвід (в досвіді ми ніколи не стикаємось із світом як таким), тому ми змушені тут покладатись на доведення. Проте можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі, а можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі, відокремлений від досвіду, має суперечливий характер.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідності та свободи в діяльності людей, то він вважав, що ця суперечність – уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно – в іншому. Людина діє з необхідністю,

116

Німецька класична філософія

оскільки вона зі своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота вона належить до світу духовного. І в цій якості людина – вільна. Моральний закон, який дається лише розуму, це “категоричний імператив”, закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому разі, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як “свобода”, “безсмертя”, “Бог”, пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу існуватиме завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

Питання 3. Філософія Й.Г. Фіхте

Йоганн Готліб Фіхте народився 1762 р. З 1794 р. працював професором Йєнського університету. У 1799 р. був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні, а в 1814 р. помер від хвороби у військовому госпіталі. Основний твір Фіхте – “Науковчення” (1794) – трактат про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі по собі. Таким достовірним фактом є визнання суб’єктом свого існування в якості “Я”. “Я” охоплює собою все, що може бути мислимим, оскільки відсутність “Я” означає відсутність мислення. Оскільки “Я” себе усвідомлює, то це означає, що воно водночас є тим “Я”, що усвідомлює, і тим “Я”, яке усвідомлюється. Отже, крім тези про існування “Я”, ми можемо виділити протилежну тезу – “не-Я”. Діяльність суб’єкта, який визнає своє існування, розглядається як

117

Тема 7

діяльність “Я”, що відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої – до третьої, яка має бути синтезом першої і другої.

Оскільки визнання суб’єктом факту свого існування – єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, “Я” не є індивідуальним, а постає основою морального мислення, що діє як абсолютна надсвідомість. Індивідуальне “Я” є відображенням абсолютного “Я”, абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному “Я” протистоїть емпірична природа “не-Я”.

Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають “антитетичним”. При цьому Фіхте пояснює, що його “не-Я” не можна розуміти як кантівську “річ у собі”, тобто як щось таке, що ззовні протистоїть свідомості. “Річ у собі” лежить за межами свідомості, а у Фіхте “не-Я” не здатне існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Коли така діяльність відбувається, ми її не усвідомлюємо, тобто не помічаємо самих дій розуму. Тому ми сприймаємо її продукти, як такі, що нібито існують самі по собі, незалежно від свідомості, та діють на свідомість. Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі по собі основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Щоб дійти усвідомлення діяльності “Я”, потрібно розвинути здатність розуму до такого сприйняття. Отже, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Звідси випливає, що мета людини полягає у виконанні закону моралі, обов’язку, якому протистоять природні властивості людини. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями.

Отже, Й.Г. Фіхте, розвиваючи далі тези І. Канта про активний характер пізнання, зосереджує увагу на внутрішніх можливостях та результатах активності людського “Я”; при цьому він відкриває категоріальну структуру діяльності “Я”, що із необхідністю реалізується у вибудовуванні змісту знань.

Питання 4. Філософія Ф.В. Шеллінга

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775–1854) отримав у м. Тюбінгені вищу духовну освіту, в м. Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Йєнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах.

118

Німецька класична філософія

У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як “філософія природи” (натурфілософія – 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800), “філософія тотожності” (перше десятиліття XIX ст.) та “філософія одкровення”. Свої вихідні філософські ідеї Ф. Шеллінг виклав у “Системі трансцендентального ідеалізму” (1800).

Центральною ідеєю Шеллінга, яка дала йому змогу побудувати систему “філософії природи” і систему “трансцендентального ідеалізму”, є ідея “абсолютного розуму, в якому суб’єктивне і об’єктивне – неподільні”. З погляду Шеллінга, “абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності”. Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має назву “Буття”. Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не матимуть між собою нічого спільного, що свідчить – про те, що вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише тому, що між ними прокладено межу, яка є не чим іншим, як чимось спільним для обох протилежностей. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об’єднали за ознакою – люди. Там, де ми протиставляємо: більше – менше, близько – далеко, порожнє – повне тощо, ми їх попередньо об’єднали поняттям “простір”. Отже, усе, що виявляє себе як протилежності, обов’язково повинно мати щось спільне, бути у чомусь тотожним, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак, якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб’єктивного “Я” стосовно об’єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб’єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду – “інтелектуальна інтуїція”. На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсудку, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсудок, логічне

119

Тема 7

мислення стоять під владою закону суперечностей. Розум же не підпорядковується формальному закону суперечностей (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечувальні судження). Розум не підвладний забороні суперечностей, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей. Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб’єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсудок висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.

У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до “науковчення” Фіхте: свідомість починає з відчуттів, потім підіймається до рівня інтуїції, досягає межі рефлексії, остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне “Я”. На першій стадії “Я” споглядає себе як обмежене з боку “не-Я”. На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши розуміння власної спонтанності, самовизначеності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні. Увесь цей розвиток людської самосвідомості є лише проявом дії світового розуму як Абсолюту. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, крайніми ступенями своїх проявів має на одному полюсі матерію, а на протилежному – ідею, пізнання. Такий поділ Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має метою самопізнання єдиного, тобто власне самоусвідомлення Абсолюту, що є неможливим без людини, наділеної здатністю до саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості. Саме так, за Шеллінгом, замикається коло космічного процесу: тотожний собі Абсолют в своїх діях роздвоюється і, проходячи різні стадії своїх виявлень, що водночас постають ступенями його самоусвідомлення, переходить в процеси людського пізнання та творчості.

Питання 5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Геґеля

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770–1831) готувався до кар’єри пастора в Тюбінгенському теологічному інституті. Магістр філософії, кандидат теології під впливом французької революції приділяв велику увагу соціальній філософії.

120