Філософія_1

Філософія Стародавнього Сходу

поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини – осягнути “дао” (своє і космічне) і йти за ним. Із вихідного розуміння “дао” випливає також даоський принцип недіяння як першої якості мудреця: “Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий (мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але усім відомий; не діє, але досягає успіху” (цитоване джерело, с.187).

У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства у культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями. Усі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відтворювали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.

Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; загалом вони давали змогу осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували її у сфері суспільно-політичного життя.

Висновки

Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурноісторичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При цьому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Переважно, це пов’язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності.

Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчовий, афористичний стиль самовиявлення. Потяг до синтетичного,

41

Тема 2

цілісного мислення створює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але неутилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів, гуманну для свого часу концепцію системи управління державою, що ґрунтується на моралі, а не лише на насильстві. Але конфуціанство, яке упродовж майже двох тисячоліть визначало норми життя Китаю, не було повністю ідентичне з ученням самого Конфуція.

До рангу державної ідеології конфуціанство було піднесено імператором У-Ді у 136 р. до н. е., тобто майже через 330 років, після смерті Конфуція. На той час конфуціанство зазнало значних змін під впливом філософських учень, зокрема буддизму, легізму тощо. Певні зміни та модифікації у вчення Конфуція стали вносити вже його учні та послідовники Мен-Цзи, який жив і творив у 327–289 pp. до н. е. Мен-Цзи категорично стверджував, що людина є добра від природи. Прагнення людини “до добра подібно до прагнення води стікати вниз”. В усіх людей є почуття жалю, є почуття сорому та обурення, є почуття поваги та шанування, є почуття правди і неправди. Людина може стати недоброю тільки під впливом зовнішніх, несприятливих обставин. Тому обов’язок правителя – забезпечити людей засобами до існування. Володар, казав Мен-Цзи, повинен не просто показувати народу приклад чеснот, але й служити його добробуту”. Народ є головним в державі, а володар посідає останнє місце. Тому тільки завоювавши прихильність народу, можна стати справжнім сином Неба. В такий спосіб Мен-Цзи розвинув учення Конфуція, звернувши увагу на вплив оточуючого середовища і умов життя на моральний стан людини.

Завдання для самостійного опрацювання лекцій

Тема 2. Філософія Стародавнього Сходу

Теоретичні питання:

1.Порівняйте основні характеристики цивілізацій східного та західного

типів.

2.Окресліть основні світоглядні ідеї “Вед” як духовного канону Стародавньої Індії.

3.Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.

42

Філософія Стародавнього Сходу

4.Окресліть світоглядні ідеї давньокитайського “П’ятикнижжя”.

5.Які принципові відмінності між найвпливовішими течіями давньокитайської філософії: конфуціанством і даосизмом?

Тестові завдання для самоперевірки:

1. Для культури Стародавньої Індії характерною є наявність духовного

4. Східна філософія на відміну від західної:

а) є афористичною та образною за типом мислення, тяжіє до морального повчання та настанов на духовне самовдосконалення людини;

б) культивує раціональний, логічно послідовний стиль мислення, тяжіє до абстрактних теоретичних конструювань.

5.“Пракріті” та “Пуруша” – це поняття, що позначали початки буття:

а) в даосизмі; б) в давньоіндійських філософських школах настика;

в) в давньоіндійській філософській школі санкх'я;; г) в філософії буддизму; д) в давньокитайському переліку світових стихій.

6.Давньоіндійські духовні течії та філософські школи:

а) одностайно приймали і схвалювали вчення про сансару; б) оцінювали перевтілення людських душ як благо та запоруку їх без-

смертя; в) шукали шляхів виходу за межі сансари та подолання закону карми;

г) поділились на протилежні напрями за ознакою прийняття або неприйняття сансари;

д) вважали вчення про сансару виключно релігійною доктриною.

7. “Нірвана” – це одне із основних понять:

а) буддизму; б) даосизму;

43

Тема 2

в) синтоїзму; г) джайнізму; д) йоги.

8.У філософії даосизму вихідне поняття “дао” означає:

а) найперший, невимовний початок буття; б) основу усього сущого; в) загальний універсальний закон світобудови; г) закон людської долі; д) усе вищеназване.

9.У якому із напрямів східної філософії стверджується, що буття – це страждання?

а) конфуціанство; б) чарвака-локаята; в) даосизм; г) буддизм; д) санкх’я.

10.Філософська концепція Конфуція пов’язана передусім з пробле-

матикою:

а) космологічною; б) соціальною; в) містичною;

г) гносеологічною; д) мистецькою.

44

Давньогрецька філософія

Тема 3

ДАВНЬОГРЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Давньогрецька філософія, висунувши та розробивши цілу низку ідей, являє собою колиску не лише європейської філософії, а й культури загалом. Вивчаючи вихідні ідеї давньогрецької філософії, можна простежити розвиток людського мислення від простої єдності до диференційованої багатоманітності та свідомої деталізації. Ідеї давньогрецької філософії донині пронизують науку, філософію, духовне життя суспільства.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.Феномен давньогрецької філософії, її особливості, причини виникнення та етапи розвитку.

2.Логіка розвитку давньогрецької філософії:

а) ідеї та представники давньогрецької натурфілософії; б) висока класика в розвитку давньогрецької філософії; в) пізня давньогрецька філософія.

3. Значення давньогрецької філософії.

Питання 1. Феномен давньогрецької філософії, її особливості, причини виникнення та етапи розвитку

За словами відомого німецького філософа Е. Гуссерля: “Духовна Європа як місце народження має Грецію”. Антична філософія виникла наприкінці VII – у першій половині VI ст. до н. е. в Іонії, у м. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) і проіснувала до VI ст. н. е., до часу, коли імператор Юстиніан у 529 р. закрив останню грецьку філософську школу – Платонівську Академію. Отже, антична філософія проіснувала більше ніж тисячоліття, але навіть і сьогодні вона залишається феноменальним явищем духовної культури людства, не-

45

Тема 3

вичерпним джерелом думки і продовжує бути складовою нашого життя. Це перша в історії людства велика спроба побудувати раціональну картину світу, виголосити гімн розуму і водночас це є інтуїтивно усвідомлена туга за красою, утвердження блага як мети людського життя: тобто це є очевидно людиноцентрична та етноспрямована філософія.

Слово “античний” в перекладі з давньогрецької мови означає “давній”. В усталеному вживанні воно означає початок європейської культури та цивілізації, тобто греко-римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” належать філософські здобутки цього світу. Поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, оскільки охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять можна побачити через окреслення етапів розвитку античної філософії:

1 етап – натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII–V ст. до н. е.)

2 етап – висока класика (V–ІV ст. до н. е.);

З етап – пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього належать періоди:

•елліністична філософія (IV–І ст. до н. е.);

•олександрійська філософія (І ст. до н. е. – V–VІ ст.);

•римська філософія (І–VI ст. н. е.).

На двох перших етапах поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому до історичного розвитку додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування. Внаслідок цього не можна вважати великою помилкою використання в деяких ситуаціях цих термінів як синонімів.

Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона (на відміну від давньосхідних культурних регіонів)

вперше відокремилась від інших сфер діяльності (таких, наприклад, як релігія,

родова міфологія, життєва мудрість) і постала як автономний напрям знання та пізнання (1). Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (за

46

Давньогрецька філософія

винятком атеїзму) (3), динамічною і пластичною (4). Останнє проявилось у її розмаїтості, а також у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії.

Найважливішими причинами народження античної філософії стали: перехід від бронзового віку до віку заліза; розвинуті технології діяльності (знаряддя праці, зброя із заліза); формування та утвердження нового суспільного ладу – рабовласницького; товарно-грошові відносини, що вперше у світовій історії посіли провідне місце у житті суспільства; встановлення демократичного ладу та зростання самосвідомості народу (демосу) і індивідуального (вільного) громадянина міста-держави (поліса); збагачення культури; плідні контакти греків із країнами Стародавнього Сходу; характер античного релігійно-міфологічного мислення з його меншою, ніж на Сході, залежністю від релігійного культу і більшою зорієнтованістю на раціональне осмислення дійсності, що сприяло розвитку абстрактного мислення тощо.

Незважаючи на кількість шкіл, союзів, напрямків, які вели постійну полеміку між собою, антична філософія залишається цілісною системою розвитку філософського мислення. Термін “філософія” (грец. рhilio – “любов”, sophiа – “мудрість”) уперше зустрічається у Піфагора, а філософами називали людей, які прагнули до мудрості і правильного способу життя. Грецькі мислителі зуміли визначити коло найперших філософських проблем, накреслити шляхи їх вирішення. Для них життя – це філософія, а філософія – це життя.

Питання 2. Логіка розвитку давньогрецької філософії

А. Ідеї та представники давньогрецької натурфілософії.

Антична філософія бере свій початок з іонійської (мілетської) філософії (узбережжя Малої Азії), яка за своєю суттю є першою історичною формою теоретичного знання і раціонального світосприйняття. Цей ранній період розвитку філософської думки називають натурфілософським, оскільки головним об’єктом філософської рефлексії стає природа (від лат. “фісіс” – природа). Центральною проблемою, яку підняла і поставила іонійська філософія, була проблема першопричини чи початку (архе) усього існуючого. Фалес Мілетський (приблизно 625–545 рр. до н. е.) – засновник мілетської (іонійської школи) вважав таким початком воду. Міркування мислителя

47

Тема 3

опиралися на доволі прості докази: тварини живляться рослинами, рослини – вологою землею; їжа усіх істот завжди волога, вологим є і їх сім’я. Волога, на його думку, є головним чинником, який підтримує життя. Крім того, вона має здатність перетворюватися на лід, пару. На думку Анаксимандра (610–547 рр. до н. е.) – учня Фалеса, таким початком є “апейрон”, щось невизначене та безмежне, оскільки лише безмежне здатне породжувати усе, що лише може існувати. Анаксімандрове суще є чимось єдиним і найголовніше – охоплює усю незчисленну кількість елементів, з яких складаються речі, предмети. Твердження Анаксимена (585 – приб. 525 рр. до н. е.), розвиваються в рамках попередньої філософської традиції: початком повинно бути щось невизначене, нескінченне (як в Анаксимандра), і в той самий час доступним для сприйняття (як у Фалеса). Це є повітря, стихія, яка перебуває у вічному русі, є активним, живим, творчим першопочатком.

Отже, визначальною тенденцією цієї школи було намагання знайти єдність у багатоманітності речей, яку можна опанувати тільки розумом. Перший початок породжує усю багатоманітність речей, обіймає усе існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує його рухом та розвитком. Важливо й те, що перші філософи доводили, обґрунтовували свої твердження, що відкривало перспективу їхніх змін та нарощувань.

Поряд із виділенням матеріальної основи усякого буття інший мислитель цього періоду Геракліт Ефеський (приб. 544–483 рр. до н. е.) у своїх міркуваннях випереджає попередніх мислителів. Він визначає буття як щось змінне, суперечливе і таке, що перебуває у вічному русі, постійній боротьбі. Образом вічної зміни і руху у Геракліта стала ріка, звідси й принцип “все тече”. Та й сама першопричина буття також, на його думку, має бути рухомою та динамічною як вогонь. Він трактує космос, космічне життя у формі єдиного світового процесу ритмічного спалахування і згасання вічно живого вогню, в якому ніщо не повторюється, не залишається незмінним, а постійно виникає і зникає, переходить з одного стану в інший. Цей космічний процес визначає Логос – єдиний світовий закон, особлива мудрість, порядок. Геракліта вважають батьком діалектики, адже саме він сприйняв світ як зміну, динаміку, боротьбу та поєднання протилежностей.

Іншим центром розвитку грецької натурфілософії стає протилежна, західна частина так званої Великої Греції – Південна Італія. На цій території розвиваються дві філософські школи – піфагорійська і елейська.

48

Давньогрецька філософія

Піфагорійська школа була утворена у 533 році і її засновником вважається Піфагор (570 – приб. 500 рр. до н. е.). Захоплення математикою, яке вимагало розвинутого рівня абстрактного мислення, відбилося і на філософських поглядах Піфагора. На питання: “Що є початком всього?”, Піфагор відповідає: все є число. Число Піфагором мислиться у формі геометричних образів, тому не є чимось абстрактно-поняттєвим, а конкретним (лінія, трикутник, квадрат чи інші фігури). Прийнявши принцип “все є число”, піфагорійці вперше в античній філософії заговорили про структуру світобудови, що проявляється у кількісній визначеності кожної речі, предмета і усього космосу як таких, що мають міру, є гармонійними, впорядкованими в певний спосіб.

У кінці VI – на початку V ст. до н. е. в італійському місті Елея формується новий напрямок давньогрецької філософії – елейська школа.

Найвідомішим представником цієї школи був Парменід (540–470 рр. до н. е.). Головна засада філософської доктрини мислителя сформульована у відомому принципі: “буття існує, а небуття не існує”. Він цей принцип аргументує тим, що буття, як щось реальне, можна помислити, сприймати, а небуття, як ніщо, не можна ні мислити, ні в будь-який способіб сприймати. У міркуваннях Парменіда ми зустрічаємо ототожнення мислення і буття: “одне й те ж думка і те, про що думка існує”. Мислитель вважає, що існує два шляхи пізнання світу – шлях істини і шлях гадки. Тільки завдяки раціональному пізнанню ми можемо осягнути істинну сутність буття, а не за допомогою гадки, яка побудована на чуттєвому сприйнятті і має справу лише з мінливістю. Отже, тут ми стикаємось із усвідомленням умов пізнання та визнання якості знань.

Учення Парменіда продовжив його учень Зенон (приб. 490–430 рр. до н. е.), який створив цілу низку апорій (логічних головоломок) з метою захисту учення Парменіда про єдність та неподільність буття, а також заперечення у цьому зв’язку можливості існування руху, зміни, багатоманітності видимого світу.

Продовжувачем попередньої філософської традиції елеатів був Емпедокл (приб. 490–430 рр. до н. е.), який вважав буття вічним, незнищуваним, непорушним. Однак він більше схиляється і до іонійської філософії, намагаючись пояснити процеси, що відбуваються в світі, через взаємодію чотирьох елементів (початків): вогню, повітря, води й землі. Як джерела руху,

49

Тема 3

зміни філософ впроваджує дві протилежні космічні сили – Любов і Ворожнечу: Любов забезпечує з’єднання усього, Ворожнеча, навпаки, спричиняє до возз’єднання, але взаємна дія цих двох сил є причиною виникнення усієї багатоманітності речей та предметів світу, вона є вічним процесом, що визначає весь космічний ритм буття.

Продовжуючи тезу про множинність “фундаменту” світу, Анаксагор (500–428 рр. до н. е.) вважав, що ця множинність складається не з чотирьох елементів, а з нескінченного ромаїття частинок (гомеомерій), кожна з яких містить у собі усі якості та властивості світу. Конкретне поєднання цих частинок зумовлене дією світового Розуму (Нус), який поширює свою владу на усі речі і увесь космос.

Одним із найплідніших учень раннього періоду античної філософії був атомізм, основними представниками якого були Левкіпп (приб. 500–440 рр. до н. е.) та Демокріт (460–370 рр. до н. е.). Левкіпп, за міркуваннями істориків філософії, вводить у філософію поняття неподільної частки – атома (грец. “томос” – ділиме, “а” – заперечна частка), проте це поняття стане центральним у вченні його учня Демокріта, на думку якого, єдине, що існує – це нескінченна множина атомів та порожнеча, яка є умовою руху, переміщення атомів. Атоми, на думку мислителя, позбавлені таких властивостей, як колір, смак, запах тощо; натомість вони наділені зовнішніми властивостями і відрізняються між собою формою, порядком розташування і положенням. Виникнення світу Демокріт розглядає як процес безперервного з’єднання, змішування і роз’єднання атомів. Щодо пізнання, то філософ вважає істинним лише раціональне пізнання, яке має ширші пізнавальні можливості, на відміну від чуттєвого сприйняття, і вищу досконалість.

Б. Висока класика в розвитку античної філософії.

Приблизно із середини V ст. до н. е. істотно змінюється усе суспільнополітичне та культурне життя Греції. Центр його переміщається із території Малої Азії та острів Егейського моря до Афін, де вперше в історії Греції інтереси грецьких полісів (міст-держав) починають збігатись. Це є час розквіту давньогрецької демократії і домінуючою у житті греків стає політика, що пізніше дало змогу Арістотелю висловити своє знамените: “Людина є тварина політична”. Набувають значення знання, красномовство (риторика), уміння

50