Філософія_1

Німецька класична філософія

Разом з Шеллінгом вивчав Платона і Канта. Пізніше видавав з ним “Критичний філософський журнал”. Працював домашнім учителем та займався критичним осмисленням причин виникнення та соціальної ролі християнства. З 1801 р. після захисту дисертації розпочинає в Йєнському університеті викладацьку діяльність. Перша з фундаментальних праць “Відмінність між системами Фіхте і Шеллінга” (1801) зробила його відомим. Філософська позиція Геґеля склалася на підставі критичного ставлення до своїх попередників, передусім Фіхте і Шеллінга. Але певна залежність від них, зокрема Шеллінга, не перешкодила Геґелю в створенні оригінальної філософської системи, яка за своєю фундаментальністю не поступалася кантівській, та мала істотну змістовну новизну, обумовлену діалектичними ідеями.

З моменту видання “Науки логіки” Геґель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 р. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, ректором до своєї смерті. За його життя було видано “Феноменологію духу” (1807), “Науку логіки” (1812–1816), “Філософію права” (1821), “Енциклопедію філософських наук” (1817, 1827, 1830). Після смерті Гегеля зусиллями його учнів і послідовників видаються інші його роботи: “Лекції з історії філософії”, “Філософія історії”, “Лекції з естетики”, “Лекції з філософії релігії”, що увійшли до 18-титомного зібрання його творів.

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Геґеля було створення “системи філософії”, яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього, як для теоретика, дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. Оскільки розробку філософської системи Геґель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Геґель відходить від шеллінгової “філософії тотожності”. Геґель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб’єкта і об’єкта первинною формою їх буття є фундаментальною помилкою. Поняття “тотожність” порожнє без протиставлення йому поняття “відмінність”: розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Геґеля “істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух,

121

Тема 7

зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама з собою”. В “Енциклопедії філософських наук” Геґель називає свою філософську систему “абсолютним ідеалізмомо”, а вихідним поняттям своєї системи подає “абсолютну ідею” – перший початок або субстанція усього існуючого. Саме на основі цього поняття Геґель спробував охопити весь універсум, природний та духовний світ. Абсолютна ідея Геґеля розглядається як всезагальне родове начало усього існуючого.

До Геґеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб’єктивні форми мислення. Геґель, не заперечуючи існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її формальною логікою – “наукою про елементарні форми і закони правильного мислення”. Він намагається надати логічним формам об’єктивного тлумачення, розглядаючи їх як форми розгортання живого, реального змісту дійсності, форми розвитку змісту світу і пізнання. Тому й ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого.

Геґель поділяє свою логіку на об’єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб’єктивну – вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Уся логіка, на його думку, має об’єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою. Наука про буття, за Геґелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Наука про сутність доводить, що кожний предмет має дві властивості: бути внутрішньо диференційованим, складатися з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим – єдині, дає змогу розуміти предмет як ціле. Але таке ціле скоріше постає не у вигляді чуттєво фіксованих властивостей речей, а у формі зв’язків, що поєднують усі їхні властивості та елементи. Сутність, за Геґелем, і є таким зв’язком, який, сягаючи граничних проявів предмета, ніби стягує його в ціле, постаючи єдністю протилежностей (границь предмета), тобто – суперечністю. Саме такий внутрішньо суперечливий, проте цілісний за змістом зв’язок і покладений, за Геґелем, в основу будь-якого поняття. Поняття в такий спосіб, постає найбагатшою формою фіксації змісту дійсності. Логіка Геґеля є системою, логічна конструкція і зміст

122

Німецька класична філософія

її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Геґелем рухом самої об’єктивності.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається в розвитку пізнання від чуттєвих форм до розумових, тобто шляхом переходу від однобічних абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом. При цьому ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза – антитеза – синтез. Тріадичність – це принцип геґелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Геґель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Він зміг довести, що усі загальні поняття взаємопов’язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

У логічному русі понять, що збігаються із розвитком самої дійсності, Геґель відрізняв два рівні: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємні переходи, та розумову діалектику, яка уміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Геґеля. Узагальненим виразом розумової діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Учення Геґеля про дух, який він характеризує як завершальний щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в його антропо-соціальній філософії, ідеї якої розвинені у “Філософії духа” та викладені в лекціях: “Філософія історії”, “Філософія релігії”, “Історія філософії”, “Естетика”, “Філософія права”. За традицією тріадичності розвиток “духу” розглядається Геґелем у трьох формах: суб’єктивний дух, об’єктивний дух та абсолютний дух. Вчення про суб’єктивний дух Геґель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є “душа”, або “дух в собі”. Розвиток душі представлений у вигляді тріади: “природна”, “чуттєва” та дійсна душа. Висвітлення “природного розвитку” душі ведеться в плані вікової

123

Тема 7

психології з елементами педагогіки; 2) феноменологію духу, предметом якої є “свідомість”, або “дух для себе” в його відокремленні і відношенні. Це найзначущіший розділ учення про суб’єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв’язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби; 3) психологію, предметом якої є “дух як такий”, або “дух як суб’єкт для себе”. Істотна новизна цієї частини учення пов’язана з тлумаченням “єдності теоретичного і практичного духу” як “дійсно вільної волі”, в якій втілений “вільний дух”.

У вченні про “об’єктивний дух” (філософія права) Геґель дає своє розуміння всесвітньої історії. Першим щаблем розвитку волі Геґель вважає одиничну волю, завдяки якій деякий суб’єкт стає правоздатною особою. Другий та третій щаблі Геґель розкриває в моралі та моральності як праві суб’єктивної волі. При цьому свої погляди він зіставляє з тлумаченням моралі Кантом і Фіхте. Він вважав за необхідне розглядати моральні визначення у контексті соціально визначеного буття людей, які вже розглядалися не як абстракції, а як члени різних соціальних утворень. Формами розвитку морального духу Геґель вважає родину, громадянське суспільство та державу.

Важливу роль в своїй системі філософського знання Геґель відводив історії філософії, оскільки вважав, що саме філософія постає концентрованим виразом духу історичної епохи. Геґель вперше вніс в історію філософії ідею поступового розвитку. На відміну від своїх численних попередників, він наполягав на тому, що не можна відкидати попередні філософські учення, а потрібно розглядати їх як поступове історичне накопичення людським пізнанням елементів абсолютних, тобто неспростовних знань. Кожне окреме учення він розглядав як щабель такого сходження, а тому розглядав його як ретельне розроблення якоїсь окремої філософської категорії. Загалом же утворювалась та система категорій, яка потім у логіці набувала характеру виразу глибинної необхідності розвитку світу і мислення. У таких міркуваннях проявився грандіозний задум звести усе історично накопичене знання до єдиної системи знань, і як самий задум, так і його реалізація не можуть не викликати захоплення. Проте, зводячи історичний рух філософії і пізнання лише до опрацювання окремих елементів майбутньої системи, Геґель істотно спростив як реальну історію пізнання, так і історію філософії.

Загалом у філософії Геґеля проявились водночас як позитивні здобутки філософської думки, так і її серйозні прорахунки. Захоплення логікою пере-

124

Німецька класична філософія

творило його філософію на цілу низку невиправданих тверджень, в створенні яких потреба провести логічні зв’язки відігравала вирішальну роль, а реальний зміст при цьому інколи приносився в жертву. Проте бажання подати дійсність єдиною, пов’язаною динамічним рухом і розвитком, в яких людське мислення постає проявом цих останніх і до певної міри їх переднім фронтом, становить незаперечну заслугу філософа. А результат такого подання й досі залишається неперевершеним взірцем, що демонструє можливості людської думки.

Питання 6. Філософія Л. Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872) – видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Геґеля, пізніше – творець самобутньої філософської концепції природно-матеріалістичного спрямування, яка отримала назву “антропологічний матеріалізм”. Упродовж деякого часу – професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці “Думки про смерть та безсмертя” (1830). Основні праці: “До критики філософії Геґеля” (1839), “Сутність християнства” (1841), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Сутність релігії” (1845), “Історія філософії Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози” (1833) та ін.

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її ролі в суспільстві, й її минулого та сучасного стану, виробив особливе ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова пост-християнська епоха. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не може стати простим запереченням релігії. “Якщо філософія повинна замінити релігію, – стверджує Фейєрбах, – то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе – у відповідній формі – те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії”. Інакше кажучи, повинна утворитись якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати не схожою і на стару християнську релігію, і на стару “шкільну” філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію антропологією, яка має стати “філософією майбутнього”. Водночас Фейєрбах бачив істотні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. Переваги релігії – її

125

Тема 7

світоглядна ефективність, її близькість до “серця” людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини: адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення постає, за Фейєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія – це “сенс”, смислове ядро релігії. Вона також виростає з сутнісних характеристик людської свідомості. І те, й інше повинна об’єднати у собі “філософія майбутнього”, але у цьому об’єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, зовнішньою та внутрішньою природою. Ця єдність передбачає поєднання в людині її найперших сутнісних сил: чуттєвості, розуміння та воління. Вища ж єдність полягає у моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується в імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності – як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне в іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом: це любов статева, родоутворювальна, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в “серце” людей, змінюючи вплив релігії.

Отже, радикально змінюючи хід думок в німецькій класичній філософії, Фейєрбах ставить людину з її реальними проявами в центр філософського універсуму, проте найвище підносить її духовні запити. Це дає змогу стверджувати, що багатства дійсності, виявлені його попередниками, Фейєрбах повертає людині. Тому він і постає перехідною ланкою між класичною та некласичною філософією.

Висновки

Німецька класична філософія постала як особливий феномен філософії Нового Часу. Вона надала європейській філософії поштовху до створення всеохопних філософських систем, збагатила її системністю і показала хибність вибору на користь чи то раціоналізму, чи то емпіризму. Важливим був внесок

126

Німецька класична філософія

німецької класичної філософії в аналіз діяльності людського розуму та розсудку (Кант). Крім того, на завершальному етапі свого розвитку виявила народження нової філософії – некласичної (Л. Фейєрбах).

Завдання для самостійного опрацювання лекцій

Тема 7. Німецька класична філософія

Завдання для самостійного засвоєння матеріалу теми:

1. Поясніть сутність “коперніканського перевороту” у філософії І. Канта. 2. У якому напрямку розвивали свої філософські ідеї І.Г. Фіхте та

Ф. Шеллінг?

3.Окресліть основні складові філософської системи Г. Геґеля.

4.Наскільки реально постає ідея Л. Фейєрбаха замінити релігію одкровення (любові до Бога) релігією всезагальної людської любові?

5.Поясніть, чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії.

Тестові завдання для самоперевірки:

1. Німецька класична філософія була першою історичною формою класичної європейської філософії:

Так. Ні.

2.В діяльності І. Канта виділяють такі періоди:

а) доантропологічний та антропологічний; б) демократичний та післядемократичний; в) етичний та післяетичний; г) докритичний та критичний;

д) природничий та антропологічний.

3.Виберіть правильні варіанти відповіді на питання. Принцип активності, розроблений німецькою класичною філософією, за своїм змістом передбачав:

а) доведення того, що людина знає лише те та тією мірою, якою мірою вона діє активно;

б) доведення залежності предмета пізнання від діяльності суб’єкта пізнання;

в) те саме, що й “коперніканський переворот” І. Канта у філософії;

127

Тема 7

г) виховання у людини активної соціальної позиції; д) побудову теорії, згідно з якою субстанція водночас постає й суб’єк-

том світового процесу.

4. “Категоричний імператив” І. Канта – це є:

а) виведений на основі вимог розуму всезагальний закон людської моральної поведінки;

б) закон застосування категорій розсудку до даних чуттєвого досвіду.

5.Назвіть ім’я представника німецької класичної філософії, який виводив усі окреслення світобудови з діяльності “Я”:

а) Г. Геґель; б) Ф. Ніцше; в) К. Маркс;

г) А. Шопенгауер; д) І.Г. Фіхте.

6.Принцип розвитку (як і теорія розвитку) був найпродуктивніше розроблений:

а) І. Кантом; б) І.Г. Фіхте;

в) Ф. Шеллінгом; г) Г. Геґелем; д) Л. Фейєрбахом.

7.У своїй філософській концепції Г. Геґель намагався довести, що причинами руху та розвитку постають:

а) божественні енергії, що пронизують створений світ; б) зовнішні взаємодії речей; в) внутрішні суперечності абсолютної ідеї;

г) світові інформаційні процеси; д) взаємодія мікро-, макрота мегапроцесів.

8.Виберіть правильні варіанти відповіді на питання. Філософію Г. Геґеля можна характеризувати насамперед такими ознаками:

а) системність; б) панування логіки;

в) динамізм, панування ідеї розвитку; г) всеохопність;

128

Німецька класична філософія

д) матеріалістична позиція.

9.За Л. Фейербахом до сутнісних сил людини yfkt;bnm:

а) сила почуття, сила розуміння та сила бажання; б) сила науки, техніки та фантазія; в) любов, спілкування та єдність з природою.

10.Який принцип постає вихідним для філософії Л. Фейєрбаха?

а) принцип монізму; б) принцип гуманізму;

в) принцип активності; г) принцип тотожності протилежностей;

д) антропологічний принцип.

129

Тема 8

Тема 8

ПЕРЕХІД ВІД КЛАСИЧНОЇ ДО НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Логіка (план) викладу матеріалу:

8.1.Класична і некласична філософія. Порівняльний аналіз основних ідей.

8.2.Філософія А. Шопенгауера.

8.3.Основні ідеї філософії С. Кіркегора.

8.4.Ф. Ніцше і його вплив на подальший розвиток філософії.

8.5.Позитивізм у некласичній філософії.

8.6.Основні ідеї марксистської філософії і їх роль у соціальних процесах

ХХст.

8.1.Класична і некласична філософія.

Порівняльний аналіз основних ідей

Для класичної філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття. Ще з часів Арістотеля це розуміли як єдність у множинності, з одного боку, і таке загальне, яке само по собі виступає як множинність, і отже, як тотожність собі, – з іншого. Ця філософія уявляла світ як цілісність. Єдність світу – необхідна умова раціонального пізнання. Результатом такого пізнання є об’єктивно істинне знання. З цих позицій уявлялося, що на основі загальних принципів, універсальних методів можна пізнавати речі і явища такими, якими вони є, або принаймні виробити раціональні моделі світу і відповідно до них орієнтуватися у ньому. Типовим зразком моделювання світу є натурфілософія. Дедукція уможливлювала одиничні особливості зіставляти із загальними поняттями і нехтувала тим, що не вкладалося в раціональні схеми. У некласичній філософії буття постає як внутрішньо релятивне. Його не можна відобразити універсальними дедуктивними засобами пізнання. Адекватні

130