Філософія_1

Філософія Стародавнього Сходу

Віра у вічну і моральну світобудову панує в індійській філософії протягом усієї її історії; винятком із цього є тільки матеріалісти чарваки. Це – загальна атмосфера віри, якою жили усі філософські системи ведичні і неведичні. Це віра в якийсь порядок, тобто закон, який виливається в загальну концепцію карми. Закон карми є як раз той моральний закон, який керує не тільки життям і долею усіх окремих істот, але навіть порядком і влаштуванням фізичного світу.

Наступний загальнопоширений погляд, якого притримуються усі індійські філософи, полягає в тому, що незнання реальності є причина нашої залежності і наших страждань і що звільнення від цього стану не може бути досягнуте без знання реальної природи світу і самого себе, щоб зробити це розуміння стійким, потрібно концентрувати свою увагу на вивченні істин і контролювати себе в практичному житті. Необхідність зосередженості і роздумів привела до розвитку ретельно розробленої техніки, яка повністю пояснюється системою йога. Але використання йоги у смислі зосередженості властиве й іншим філософським школам.

І на кінець, усі індійські системи, окрім чарваки, вважають ідею звільнення найвищою метою життя. Усі згідні з тим, що стан звільнення є повне заперечення страждань у цьому світі. Деякі філософські системи (веданта, джайністи і навіть деякі буддисти і пізніше ньяя) йдуть далі, заперечуючи страждання і утверджуючи стан позитивного блаженства.

Зупинимось на короткій характеристиці основних філософських систем. Система чарвака. В індійській філософії слово “чарвака” означає

матеріаліст. Як тотожний (або доповнення) до терміна чарвака використовують локаята (“місце, край, країна”). Чарваки піддали критиці увесь світогляд Вед, саму ведичну релігію. Вони вважають, “…що не існує ні бога, ні звільнення, ні дхарми, ні не-дхарми, а також немає відплати ні за доброчесну поведінку, ні за щось інше”. Достовірним джерелом пізнання послідовники системи чарвака вважають тільки сприйняття. Сприйняття розкриває нам тільки матеріальний світ, який складається із чотирьох елементів матерії: повітря, вогню, води і землі. Людина також цілком складається із матерії. Ми кажемо: “Я товстий”, “Я худий”. Ці судження показують, що індивід і тіло – це одне і те саме. Зрозуміло, що людина має свідомість, але свідомість живого тіла, яке, своєю чергою, є продуктом матерії. Очевидно, що свідомість не може існувати поза

31

Тема 2

тілом. Коли людина помирає, то від неї не залишається нічого, що могло б страждати або насолоджуватись.

Чарваки – гедоністи. Вони вбачають сенс життя у щасті, а щастя розуміють як насолоду в цьому житті, в існуванні якого ми тільки і впевнені.

Система джайнізму. Слово “джина” етимологічно означає “переможець”. Джайністи йдуть далі, ніж чарваки, окрім сприйняття, допускають як достовірне пізнання логічні висновки. Сприйняття розкриває нам реальність чотирьох різних елементів (як у чарваків). Шляхом висновків джайністи приходять до впевненості про наявність простору, оскільки матеріальні субстанції десь повинні існувати, і про наявність часу, оскільки зміни, тобто послідовний ряд станів субстанцій, не може бути зрозумілий без нього. Вони впевнені також, що існують причини руху і спокою, бо без них неможливо пояснити рух і припинення руху в речах.

Сприйняття, а також умовивід говорять про існування душ в усіх живих тілах. Існування душі виводиться на тій основі, що матеріальні субстанції не могли б самі по собі сформуватися в живе тіло. Значить душ стільки ж, скільки і живих тіл. Кожна душа прагне досягти безмежну свідомість, силу і щастя, але цьому перешкоджає карма, яка закріпачує душі матерією.

Філософія джайнізму – це реалізм, бо вона стверджує реальність зовнішнього світу. Це є релігія без бога. “У них божество – повелитель джайнів, вільний від прив’язаності (до предметів) і огиди (до них), переможець заблудження, великий подвижник, (володар) досконалого знання і бачення, достойний шанування богів і демонів, учитель істинної природи речей, який досяг найвищої мети руйнування усіх карм.

Буддійська система. Буддійська філософія виросла із вчення Гаутами Будди (560–480 роки до н. е.) Відчуття скорботи при спогляданні – хвороб, старіння, смерті та інших нещасть, які переслідують людину, пробудили свідомість Будди (“пробудженість”). На нього нисходить просвітлення, просвітління, результат якого нам відомий під назвою “чотирьох благородних істин”: є страждання, є причина страждання, є усунення страждання, є шлях, який веде до припинення страждань.

Система ньяя. (букв.: правило, метод, умовивід) виникає приблизно в кінці І ст. н. е. Це є вчення про форми мислення, яке розробило п’ятичленний силогізм. Є чотири самостійні джерела істинного пізнання: сприйняття, умовивід, або висновок, порівняння і свідоцтво, або доказ.

32

Філософія Стародавнього Сходу

Філософи школи ньяя разом з представниками інших систем індійської філософії прагнуть позбавити особу від прив’язаності до тіла, почуттів та об’єктів. “На їхню думку, наше я відрізняється від тіла і розуму. Тіло – лише складна субстанція, яка складається із матерії. Розум – тонка, неподільна, вічна субстанція. Він слугує душі інструментом для сприйняття психічних явищ, таких як задоволення біль тощо. Л (атман) – це самостійна субстанція, абсолютно відмінна від розуму і тіла. Свідомість не є невід’ємна властивість я. Свідомість – випадкова властивість, яка перестає обмежувати я в стані звільнення. Звільнення означає абсолютне припинення усіх страждань, яке стає можливим завдяки правильному пізнанню дійсності. Але індивіди мають свободу волі, а тому діють відповідно до своїх добрих або злих намірів і тим самим приносять собі щастя або нещастя. Під мудрим керівництвом божественної істоти усі люди рано чи пізно можуть досягти істинного пізнання самих себе і світу і тим самим звільнитися від усіх страждань.

Система вайшешика (букв.: характерна, типова) споріднена із системою ньяя, яка прагнула встановити відмінність між усім, що протистоїть нам у внутрішньому і зовнішньому світі. Вайшешика розвинула вчення про категорії та атомістику; будучи теїстичною, вона прагнула звільнити людину посередництвом відокремлення душі від усього матеріального і перетворення її в орган мислення.

Система санкх’я (букв.: та, що перераховує істинні принципи) найдавніша система індуїзму, яка виникла у ІV–ІІІ ст. до н. е. Це є вчення про те, що “основа світу є дещо, що позбавлене свідомості”. Таким “дещо” називається пракриті – першопричина світу. Цей вічний несвідомий початок, який завжди змінюючись, слугує виключно задоволенню я. Інша незалежна від пракриті реальність є пуруша. Це деякий розумний початок, у якого свідомість є не атрибутом, а самою його сутністю. Пуруша – це я, абсолютно відмінне від тіла, почуттів і розуму, являє собою недіючу і незмінну свідомість, яка є свідком мінливого світу. Фізичні речі – стільці, столи тощо – існують скоріше для інших, ніж для самих себе. Тому повинна бути пуруша, або я, яка відрізняється від пракриті, або первинної матерії. Існує багато різник я, які пов’язані з різними тілами, внаслідок чого одні люди щасливі, інші нещасні, одні помирають, інші живуть.

Само по собі я вільне і безсмертне, але під впливом незнання змішує себе з тілом, почуттями і розумом. Із-за невміння розібратися в тому, що є я і що –

33

Тема 2

не-я, виникають усі наші страждання. В подібний же спосіб задоволення і страждання, які ми відчуваємо, діють на я тільки тому, що ми не усвідомлюємо відмінності між розумом і я. Як тільки ми повністю усвідомимо різницю між я і не-я, включаючи тіло, почуття, розум, інтелект, особу, наше я вийде з-під впливу радощів і печалей, воно знайде тоді спокій в самому собі, стане без пристрасті споглядати події зовнішнього світу. Це і є стан звільнення від страждань, який ми можемо досягти або при житті, в цьому світі, або після смерті, в іншому світі. Я – це не народжений і не помираючий дух, сутність якого становить свобода, безсмертя і вічне життя. Характер і методи такого духовного виховання, необхідного для самопізнання, скрупульозно розроблені філософією йога.

Йога (букв.: зв’язувати, поєднувати, концентрувати увагу) як філософська система має спільну концепцію із санкх’я. Значення йоги як важливого методу осягнення спіритуалістичних істин індійської філософії визнається фактично усіма індійськими системами. До того часу, доки розум, або інтелект людини не очищений, вона не може в належний спосіб розуміти що-небудь у філософії або релігії. У нас повинно бути чисте серце і світлий розум, якщо ми прагнемо пізнати і практично застосувати філософські або релігійні істини. Для очищення розуму від усіх домішок йога дає нам вісім засобів: яма – утримання, ніяма – культура, асана – положення, пранаяма – контроль за диханням, прат’яхара – вилучення почуттів, дхарана – увага, дх’яна – споглядання, самадхі – зосередження.

Стверджують, що завдяки практичному використанню йоги на її різних стадіях, йогини можуть приручати звірів; діставати будь-яку річ за допомогою простого бажання; знати безпосередньо минуле і майбутнє тощо.

Система міманса (букв.: глибокий роздум, дослідження) виникла приблизно у ІV–V ст. до н. е. Це – система певних правил-рекомендацій, що розвивалися як коментар до розуміння Вед. Згідно з основними поглядами міманси, позбавлення від карми* можливе тільки на основі використання принципів, рекомендованих Ведами. Веди оголошуються самою в собі духовною субстанцією, яка відкрилась людям як суть Брахми.

Система веданта (букв.: кінець, закінчення вед) виникає на початку нашої ери на противагу матеріалістичним та атеїстични вченням як теоретичне виправдання брахманізму. Як система виникає із Упанішад, а тому називається

34

Філософія Стародавнього Сходу

ведантою, або закінченням вед. Із усіх індійських систем веданта – особливо у викладенні Шанкари – найбільше вплинула на індійське життя і все ще продовжує існувати.

Шанкара (788–820) – найяскравіший персонаж в історії індійської думки нашого тисячоліття. Видатний релігійний філософ і поет-містик, засновник монастирів, мандруючий проповідник і блискучий полеміст, – написав більше як 400 праць. Як раз із проповідницькою діяльністю і філософською творчістю Шанкари традиція пов’язує витіснення буддизму з Індії і відродження там оновленого брахманізму.

Єдиною, абсолютною, несотворимою, незмінною, реальністю визнається Брахман – духовна сутність світу, з якої постають усі сутності і усі речі істинного значення. Явища, які сприймаються чуттєво, не є за суттю виявом Брахми, вони покликані дією майї і є оманливі, несправжні. Причина оманливості світу для людини знаходиться в його духовній пасивності. Там, де панує духовна пасивність, там панує також незнання і заблудження і людина нездатна проникнути за пелену простору і часу, у формі яких їй уявляється реальність. Для осягнення істини, що рівнозначно досягненню звільнення від карми, потребується злиття атмана (індивідуальної душі) з Брахманом. Це досягається шляхом суворого дотримання моральних приписів і зусиль медитації. Медитація – це сконцентровані в Ліані роздуми про природу Брахмана.

В XI ст. починається третій – індуїстський – період в розвитку індійської філософії. Буддизм згасає, джайнізм також втрачає своє значення. Продовжують існувати веданта і ньяя-вайшешика.

Для цього етапу є характерним виникнення реалістичних систем вішнуїзму і шиваїзму, які у теїстичній формі прагнуть довести, що Брахман і є Бог Вішну, або Шива. Бог Вішну з’являється в образі Рами і Крішни. Самобутність індійської філософії є водночас виявом національної самобутності індійського світогляду і традицій, пов’язаних з релігійною переконаністю народу в практичній цінності основних філософських ідей. Це відігравало охоронну роль для індійської культури і навіть виступило чинником досягнення національної незалежності. Так, світоглядний принцип ахімси – терпимість, ненасильство – у політичному застосуванні приніс Індії незалежність від англійського колоніалізму.

35

Тема 2

Питання 2. Китайська філософія.

Філософська думка в Стародавньому Китаї бере свій початок з середини І тис. до н. е., що збігається з переходам від епохи бронзи до епохи заліза. У цей час відбувається розпад родоплемінного суспільства, виникнення перших держав, розвиток торгівлі, накопичення наукових знань. У суспільній свідомості виразно прослідковується критичне ставлення до попередніх норм, уявлень про світ, суспільство. Складається духовна атмосфера, яка сприяє зародженню філософської думки. У той самий час китайська культура характеризується стійким консерватизмом, традиціоналізмом. Складний ритуал охоплював усе життя китайців від народження до смерті. Визначена ритуалом складна система взаємовідносин між світом духів і світом людей у світі людей закріплювала уявлення про тісний взаємозв’язок усього в світі, і про взаємозалежність Космосу і людини – життя людини залежить від належного ставлення до світу, виконання певних ритуалів, але й світ залежить від правильної поведінки людини – порушення норм може викликати природні катаклізми – землетруси, повені тощо. Традиціоналізм і консерватизм китайської культури сприяв тісному зв’язку філософських учень у Стародавньому Китаї з міфологією, пошані до старовини, що особливо яскраво проявилось у вченні Конфуція (європейська форма імені китайського мудреця Кун Фуцзи). В основі космогонічних міфів лежить міф про хаос, з якого виникли Інь і Ян, космічні сили, божества, які уособлюють: Інь – жіночий початок, темряву, холод, Місяць; Ян – чоловічий початок, світло, Сонце. Із взаємодії цих двох сил і виникає усе в світі. В іншому варіанті світ виник з тіла першолюдини – велетня Пань-гу. Удавньокитайській міфології простежується потужний шар протофілософії, перехідної від міфологічного до філософського світогляду. Результати первісного осмислення китайцями проблем буття в його суперечливості взаємозв’язків, що існують між явищами, знайшло своє відображення в стародавніх книгах, що традиційно утворюють канон “П’ятикнижжя”. Ці книги були написані на початку І тисячоліття до н. е. і залишались основою освіти Китаю до початку XX ст. Канон “П’ятикнижжя” складається, зокрема, з “Книги пісень” (“Ші-цзін”) “Книги історії” (“Міу-цзін”), “Книги перемін” (“І-цзін”), “Книги обрядів” (“Ді-цзін”), “Літопису “Чунь-цю”. Особливо велику роль в історії китайської культури та філософії зіграла “І-цзін”, або “Книга перемін”. Всі ці книги заклали засади світогляду, здійс-

36

Філософія Стародавнього Сходу

нили великий вплив на розвиток філософії, релігії, природничих наук, літератури і мистецтва у Стародавньому Китаї, внаслідок чого китайська культура стала цілком унікальною в історії світової культури і зробила свій внесок в людську цивілізацію. Символи і принципи “Книги перемін” пронизували усі сфери життя традиційного Китаю. І до нашого часу ця “окультна за формою і філософська за змістом” книга, як пише акад. В.М. Алексєєв, приваблює до себе найтверезіші розуми своєю нерозгаданою таємницею. “Книга перемін” складається із двох частин: власне “І-цзін” і книги коментарів “І-чжуань”. Основу “І-цзіна” становлять 64 гексаграми – особливі графічні символи, що складаються з 6 розташованих одна над одною рисок двох видів – цілої і переривчастої в усіх комбінаторно можливих поєднаннях. Риси тлумачаться як знаки універсальних світоутворювальних сил жіночої, темної, пасивної – “інь”, чоловічої світлої, активної – “ян”. Фактично це є спроба запису у двійковій системі основних закономірностей і складових світобудови. “Ця система трактується як вчення про замкнуту систему, що складається з 64 основних ситуацій, структури постійно і циклічно змінного світу”.

В “І-цзіні” виразно простежуються діалектичні ідеї. Діалектика “І-цзіну” виражається, передусім, в трьох напрямках:

1.Суперечності в природі та суспільстві розглядаються як результат дії двох протилежних сил – Ян і Інь.

2.Причиною руху є взаємний потяг і взаємне відштовхування протилежних сил.

3.Розвиток і зміни проходять шлях від непомітного до домінуючого. Виділена здатність непомітних змін приводити до різких, кардинальних переворотів.

Але розвиток в “І-цзіні” вважався як циклічний. Уже в китайській міфології, протофілософії виразно простежуються діалектичні ідеї; світ сприймається як змінний, плинний. Причина змін – боротьба протилежних сил, які становлять єдність. У той самий час розуміння цих змін як циклічних сприяла орієнтованості мислення китайців на збереження того, що є запереченням поступального розвитку. Для “І-цзіна” характерним є високий рівень абстрактності, узагальненості понять, антропоморфізації світу, постійна аналогія між взаємозв’язками елементів світобудови і нормативними взаєминами між людьми, процесами, що відбуваються в самій людині. “І-цзін” дає закон плинності і боротьби на рівні космічному, суспільно-побутовому і

37

Тема 2

антропологічному в їх єдності. Ці особливості стали визначальними і в подальшому розвитку філософської думки Китаю.

В VІ ст. до н. е. китайське суспільство увійшло в період активних духовних пошуків. Головна увага мислителів зосереджується на етико-політичній проблематиці. Виникають різноманітні школи і напрямки, з яких можна виділити етико-політичні (конфуціанство, моїзм, легізм) та натурфілософські (даосизм). У Китаї переважала практична філософія проблеми управління людьми, народом, країною. Інтерес до онтологічних проблем доволі слабкий. Переважає образно-афористичний спосіб викладу філософських концепцій і положень, інтуїтивне сприйняття помітно переважає раціональне. Китайські філософи прагнули вивести на рівень точної науки не знання про світ та його закономірності, а знання про суспільство, церкву, знайти шлях оптимально ефективного керівництва ними, фактично вони прагнули перетворити політику у точну науку. Китайські філософи усвідомлюють досконалість природи і недосконалість людського суспільства. Тому природа вивчається як зразок вищої досконалості і мета цього пізнання – досягнення досконалості в суспільстві і всередині людини, в її тілі та душі. Зупинимось на характеристиці основних філософських шкіл Стародавнього Китаю.

К о н ф у ц і а н с т в о. Найцікавіша філософська система і етикорелігійне учення. Засновник – Кун-Фуцзи (651–479 рр до н. е.). Він висунув ідеал державного устрою, в якому за наявності “божественного” правителя реальна влада належить “благородним” (“Джу”), які поєднують у собі якості філософів, літераторів, учених і чиновників. Державу Конфуцій ототожнював з суспільством, соціальні зв’язки – з міжособовими, внутріродинними. Поведінку людини як члена родини і суспільства повинна визначати “золота середина”. “Спрямуй свою волю на досягнення правильного шляху, дотримуйся принципів моралі, чини відповідно до людинолюбства і вправляйся у мистецтвах”. Джерелом знань про конфуціанство є “Чотирикнижжя”, яке складається з записаних учнями думок та висловлювань вчителя, а також трактатів учнів та наступників Конфуція.

Цю школу у філософії можна віднести до етико-політичної. Головну увагу Конфуцій та його послідовники звертали на практичний бік філософії, на проблеми належного, найефективнішого керівництва країною, суспільством, на встановлення найоптимальніших норм відносин між людьми Конфуцій вважав,

38

Філософія Стародавнього Сходу

що їх потрібно шукати у стародавніх книгах, які становлять “П’ятикнижжя”. Про “Шi-нзін” він казав, що з цієї книги можна довідатись, “як потрібно вдома служити батькові, а поза домом – державі”. “Конфуцій бачить в “Книзі пісень” не стільки поетичний твір, скільки втілення істинного учення про моральну поведінку і найкраще керівництво державою, а політику Конфуцій ототожнював з етикою, постійно звертаючись до старовини, висуваючи стародавніх, міфічних правителів Китаю як ідеал для наступних поколінь, філософ створив власну, оригінальну етико-політичну концепцію. Яка найвища заповідь цього вчення? “Не роби іншому того, чого не бажаєш собі”, і тоді в державі та родині до тебе не будуть відчувати неприязні. Для досягнення такого ідеалу суспільна організація повинна будуватись на “лі”, що означає норму, правило, церемоніал. Лі – це встановлений порядок речей, без якого світ не може існувати. Суспільство, вважав Конфуцій, знаходиться в незадовільному стані, тому що люди забули давній ритуал. Вони повинні повернутись до належних відносин між старшими і молодшими, між правителями і підданими, які можна виразити в категорії “Пень” – шанобливість до батьків, до старших братів – це “основа людинолюбства”. А такі люди не будуть виступати проти вищестоящих. Норми та ритуали, що визначають відносини між старшими імолодшими, батьками і дітьми, повинні пронизувати усі відносини в державі знизу догори, і навпаки. Піддані повинні ставитись до государя з такою шанобливістю і повагою, як до батька, але й володар повинен опікуватись своїми підданими, не забувати про їх потреби. Правителі повинні бути зразком для народу; дотримуватись ритуалу, проявляти почуття обов’язку, мужність, бути правдивими. Дo правлячої еліти повинні входити “благородні мужі”. З погляду Конфуція, до благородних людина належать не стільки за народженням, скільки за вихованням та освітою. Це насамперед людина освічена, ознайомлена з стародавніми канонами, яка уміє розмірковувати, вибирати найкращий, належний, згідний з давніми традиціями шлях вирішення проблем свого часу? Благородний муж завжди чинить так, як наказує обов’язок, думає про мораль. “Коли висувати справедливих людей і усувати несправедливих, народ буде підкорюватись”, “Коли будете прагнути до добра, то і народ буде добрим”. Конфуцій робив наголос на тому, що люди насамперед повинні визнавати владу авторитету, а не авторитет влади. Добрим є той володар, якому підкоряються, бо він є найвищий зразок чеснот, а не той, кого визнають за

39

Тема 2

зразок, тому, що він володар. Тому свою реформу керівництва державою Конфуцій пропонував почати з того, що називав “виправленням імен”. Стан речей потрібно повернути у відповідність з їх іменами, тобто соціальна функція членів суспільства повинна стати не номінальною, а реальною. Кожен повинен добросовісно і старанно виконувати свої обов’язки. У керівництві народом конфуціанство віддавало перевагу моралі перед правом, переконанню та вихованню перед насильством.

Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI–V ст. до н. е.), майже легендарна особа, оскільки про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані є ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи “дао” (звідси – і назва школи) немає однозначного визначення. У трактаті “Дао-де-дзин” його пояснено так: “Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. Ім’я, яке можна назвати, не є стале ім’я. Лише те, що не має імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує...” (цитоване джерело, с.183– 184). Переважно, ці рядки коментують так: під “дао” розуміють єдиний і універсальний початок буття. Якщо це так, то саме “дао” не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де є межа і відмінність. Якщо є межа, то “дао” буде обмеженим і не зможе породжувати усе без винятку; якщо є відмінність, то “дао” буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому “перше дао” є єдність інь та ян. Інь та ян – два протилежні початки усього, що існує. Інь уособлює страждальне, пасивне, вологе, темне – загалом жіноче начало, Ян відповідно – активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче начало. Їх об’єднання дає частину “ці” – щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян – ян-ці. Взаємодія інь-ці та ян-ці утворють уже згадані п’ять стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче. Але на цьому визначення “дао” не закінчується. Його тлумачать також як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто “дао” пронизує усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово “дао” передається ієрогліфом, який поєднує шлях та голову людини. Конкретні виявлення “дао” в речах та процесах позначають, як “де”, яке, як уже згадувалось, у людській

40