3.1. Фізико-географічне районування
Рельєф, геологічна будова, клімат, води, грунти, рослинність і тваринний світ території країни перебувають у складному взаємозв’язку, утворюють різноманітні природні комплекси, в розташуванні яких існують чіткі закономірності. Розуміння взаємодії між складовими природи і закономірностей формування природних комплексів, якісна і кількісна їх характеристика дають можливість оптимально використовувати природні ресурси в урбаністичному освоєнні території, запо-бігаючи їх руйнуванню.
На території України виділяють три фізико-географічні зони (мішаних лісів, лісостепову, степову) і дві області (Кримські гори і Українські Карпати).
3.1.1. Зона мішаних лісів
Зона мішаних лісів займає північну частину України і збігається з пів-денною межею Поліської низовини, тому її також називають Поліссям. Пів-
денна межа зони проходить приблизно на лінії Володимир-Волинський – Луцьк – Рівне – Ковель – Славута – Берестечко – Червоноград – Рава-Руська – Олесько – Кременець – Шепетівка – Житомир – Корнин – Київ – Ніжин – Батурин – Кролевець – Глухів. Полісся займає 19 % території України.
За рельєфом Полісся – рівнина, основну частину зони займає Поліська ни-зовина. На великих площах залягають піски, відкладені водами давнього льодовика, між підвищеннями є чимало невеликих заболочених низин. Заболоченість – харак-терна риса території зони. Клімат зони помірно континентальний. Переважають західні і північно-західні вологі вітри. Влітку вони зменшують спеку, а взимку – холод. Середня температура січня від -4° на заході до –8° на сході, а липня відповідно – від 17° до 19°. Середньорічна температура +6°..+7°. Кількість опадів становить 550...700 мм. На Поліссі багато річок. Усі вони повноводні, з повільною
56
течією, низькими, часто заболоченими берегами. Майже всі річки є притоками Прип’яті і Дніпра: Стир, Горинь, Уборть, Уж, Снов, Десна. Грунти переважно дерново-підзолисті, болотяні, торфові та супіщані. Великі площі вкриті мішаними і хвойними лісами, а в місцях, де немає лісів, розвивається трав’яна рослинність боліт і лук. Природні ліси вкривають близько 25 % території зони. Загальний ландшафт зони мальовничий: ліси змінюються луками, піщані вали і горби з сосновим лісом – широкими річковими долинами.
зоні мішаних лісів у 1968 р. утворено Поліський заповідник (Житомирська область) загальною площею 20097 га, з них 17087 га вкрито лісами, переважно сосновими і березовими. На території заповідника зберігаються в комплексі природні ліси, болота, річки, поліська флора і фауна.
Шацький природний національний парк розташований у північно-західній частині Волинської області і займає площу 32500 га. Основна мета утворення у 1983 р. національного парку – збереження унікальних природних комплексів Шацьких озер, проведення наукових досліджень, раціональне використання багатих рекреаційних ресурсів, підтримання екологічного балансу в регіоні, пропаганда природоохоронних знань.
зоні Полісся обробляється близько 35 % земельних угідь.
3.1.2. Лісостепова зона
Лісостепова зона займає близько 34 % території України і простягається від Передкарпаття до Середньоросійської височини. Північна межа лісостепу збігається з південним краєм зони мішаних лісів, а південна – в місцях зміни глибоких чорноземів звичайними. Вона проходить в районі Красних Окнів, Кривого Озера, Піщаного броду, Кіровограда, Кременчука, Краснограда, Тореза, Вовчанська. Поверхня зони, особливо у Придніпров’ї і східній частині Придніпровської височини, розчленована глибокими долинами річок, ярами і балками, по берегах яких на поверхню часто виходять граніти, іноді – вапняки й пісковики, утворюючи скелі.
Клімат зони помірно континентальний. Середня температура січня на заході –5°, на сході –8°, липня – відповідно від 20° до 21°. Середньорічна температура становить +7°...8°.
Опадів буває від 600 мм на заході і півночі зони до 450...500 мм на півдні і сході. Це майже стільки, як на Поліссі, але випаровування тут більше, тому й надмірного зволоження немає. Важливою особливістю клімату лісостепової зони є період бездощів’я, що може тривати в західній її частині 20...30, а на сході – 50...60 днів.
Ліси лісостепової зони листяні, і на Правобережжі в них переважають дуб і граб, на Лівобережжі – дуб і липа. На Поділлі ліси займають височини, в інших місцях – схили балок і долини річок. Незаймана лісова рослинність збереглася лише
57
у Канівському державному заповіднику (Черкаська область) і Михайлівській цілині (Сумська область).
Канівський заповідник утворений у 1968 р. і займає площу 2000 га переважно на правому березі Дніпра. Рельєф території заповідника характерний підви-щеннями (гори Княжа, Мар’їна, Чернеча), розчленованими ярами завглибшки 30–40 м і завдовжки 2–3 км.
Михайлівська цілина площею 202 га набула заповідного статусу у 1928 р. Тут охороняється єдина в Україні цілинна ділянка лучного степу у лісостеповій зоні.
У Яворівському районі Львівської області у долині річки Верещиці на берегах Янівського ставу у 1984 р. утворено заповідник “Розточчя” площею 2080 га. Більша частина території заповідника вкрита широколистими, хвойними і мішаними лісами, серед яких є деревостани віком 100–200 років.
На території лісостепу 67 % земель займають сільськогосподарські угіддя: тут зосереджено понад 37 % орних земель України. В лісостепу зосереджено близько 70 % посівів цукрових буряків і майже половина площі садів країни.
3.1.3. Степова зона
На південь від лісостепу до Кримських гір і берегів Чорного та Азовського морів широкою смугою простяглася степова зона. Вона займає близько 40 %
території України. В основному рівнинна поверхня території зони має загальне зниження до морів. Південна частина території рівнини розчленована мало, пів-нічна має хвилястий рельєф.
Клімат степової зони – найбільш континентальний на території України. Середня температура січня від 0...–10 (у Криму) до –7° (на північному сході), липня відповідно +7,5° (Старобільщина) до +11° (Ізмаїл). Опадів (переважно у вигляді злив) за рік буває від 300 мм у Причорномор’ї до 450 мм на півночі.
Ландшафт зони формується в умовах недостатньої кількості вологи, іноді суховії знижують вологість повітря на 30 % і дмуть без перерви 15 днів, швидкість вітру досягає 15 м/с, а під час пилових бур – 30 м/с.
Ґрунти у північній частині степу – звичайні чорноземи, глибина гумусового шару в цих грунтах досягає 1 м. На півдні зони чорноземи переходять у солон-цюваті грунти.
Степ поряд з лісостепом найбільш освоєний в господарському відношенні і під ріллею зайнято близько 75 % земель, що становить майже 48 % орних земель України. Під зерновими культурами зайнято близько 50 % оброблюваних земель.
У степовій зоні зосереджені основні масиви зрошуваних і обводнюваних зе-мель, лісових полезахисних смуг. Наприклад, у Херсонській і Запорізькій областях Каховською зрошувальною системою охоплено 750000 га земель. Ведуться роботи з боротьби з ерозією ґрунтів.
58
Для збереження у природному стані степових ділянок, їхньої рослинності і тваринного світу організовано заповідники: Асканія-Нова, Український степовий (Хомутівський степ, Кам’яні могили).
Степовий біосферний заповідник Асканія-Нова утворено у 1898 р., статусу заповідника набув у 1921 р., займає площу 33307 га. Природне ядро заповідника становить 11054 га, охоронна зона – 4800 га, зона регульованої господарської діяльності – 17453 га. Охоронна та господарська зони призначені для досліджень природних та господарських процесів в умовах заповідного режиму та їх змін під впливом господарської діяльності.
3.1.4. Українські Карпати
Фізико-географічна область Українські Карпати розташована на Південному Заході України. Територіально вона займає Карпатські гори, Перед-карпаття і Закарпатську низовину. Найбільшу площу становлять Карпатські гори. Вони складені пісковиками, сланцями, вапняками, мергелями, які порівняно легко вивітрюються, тому вершини гір (за винятком Горган) округлі. Вершини Горган круті, гостроверхі, підносяться зубчастими піками.
Клімат Карпат дуже вологий, з порівняно низькими річними температурами повітря. Середньорічна температура +6°. Карпати – область з найбільшою в Україні щільністю опадів: 800...900 мм у передгір’ях і 1000...1200 мм у верхній частині гір. Перший сніг випадає у жовтні–листопаді.
У Карпатах виділяється 6 вертикальних кліматичних поясів:
– передгір’я (до 600 м над рівнем моря), низькогір’я (600...1200 м);
– середній гірський (1200...1400 м); підверховинний (1400...1500 м);
– верховина (1500...800 м); альпійський (1800 м і вище).
Карпатах бере початок багато річок, серед них: Стрий, Дністер, Тиса, Прут, Черемош, Надвірнянська і Солотвинська Бистриці. Течія їх стрімка, вони несуть велику кількість уламкового кам’яного матеріалу, який відкладають у своїй нижній течії. Особливо небезпечні гірські річки під час повені, що підтвердилося під час катастрофічної повені 1997 р. у долині Тиси на Закарпатті.
Рослинність змінюється з висотою. У передгір’ях – мішані ліси, діброви з домішкою бука, граба і ялини, вище від 600 м – букові, ще вище – буково-ялинові ліси. В середньому гірському поясі (1200...1400 м) вони змінюються смереково-ялиновими, а у підверховинному – чистими смерековими. У верхньому поясі гір (1400...1500 м) росте криволісся з карликової смереки і гірської сосни. На вершинах гір розташовані альпійські луки (полонини) з низькорослою травою. Грунти Карпат різноманітні і відповідно до кліматичних умов розташовуються вертикальними поясами.
Івано-Франківській області у 1980 р. утворено Карпатський природний національний парк площею 50300 га. Основна мета його утворення – збереження
59
унікальних для Центральної Європи природних ландшафтів, що відзначаються багатим генофондом, наявністю рідкісних пралісових екосистем і значним рекреаційним потенціалом.
3.1.5. Кримські гори
Кримська гірська фізико-географічна область простяглася вздовж пів-
денного узбережжя півострова. На півночі вона межує зі степовою зоною. Кримські гори складені переважно вапняками, глинистими сланцями, гіп-
совиками. Внаслідок вимивання вапняків – основної породи гір – тут дуже по-ширені карстові форми рельєфу: лійки, западини, печери, іноді з підземними річками й озерами.
Клімат на Південному березі Криму субтропічний з середніми температурами січня 2°...4°. Річна кількість опадів становить тут 350...550 мм (максимум припадає на зимову пору). Літо спекотне й посушливе. Клімат головного пасма гір і перед-гір’я – помірний. Середня січнева температура –8°...–9°, липнева – до +15°...+16°. Кількість опадів у передгір’ях становить 400...500 мм, на головному пасмі
900...1200 мм.
Рослинність південного берега Криму багата й різноманітна. Поблизу Ялти розташований Нікітський ботанічний сад, де у відкритому ґрунті ростуть дерева, кущі, трави, квіти з усіх частин світу. Цьому сприяє мікроклімат. Число днів з температурою понад +15° досягає тут 140–150 на рік.
Багата природа, теплий клімат, морське узбережжя сприяли перетворенню Південного берега Криму на один з відомих курортних районів.
3.2. Етнографічні територіальні відмінності
У процесі історичного формування етнічної території народу, залежно від умов навколишнього середовища, видів господарської діяльності населення у
різних регіонах складаються особливості традиційної культури і побуту населення.
Внутрішнє етнографічне районування властиве кожному народові. На-приклад, у німців розрізняють нижньосаксонців, швабів, баварців, у французів – бретонців, нормандців, провансальців, у італійців – флорентійців, генуезців, сицілійців, у поляків – мазурів, гуралів, краков’яків.
Походження кожної етнографічної групи має свої особливості. У процесі розвитку народу традиційні локальні риси набувають меншого значення, тому етнографічні райони з часом змінюють свої границі. Межі етнографічних районів визначаються шляхом етнографічних досліджень на підставі регіональних особливостей традиційно-побутової культури.
60
Відповідно до цього “етнографічну групу” як складову частину народу не слід змішувати з “етнічною групою”, яка є частиною іншого народу. В Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін., а етнографічними – гуцули, бойки, лемки, поліщуки та ін.
Сьогодні етнографічне районування України переважно ґрунтується на її історично-географічному поділі. Виділяють три регіони (Північний, Центрально-Східний, Південно-Західний), які складаються з районів і підрайонів (за О. Шаблієм, Р. Кирчівим).
І. Північний регіон (Українське Полісся) простягається зі Сходу на Захід північною частиною України і межує з Білоруським Поліссям і Поліссям Польщі і Росії. Українське Полісся охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей. У західній частині до нього історично і етнографічно належить південна смуга Брестської області Білорусії і східна частина Підляшшя Польщі.
Характерною етнографічною ознакою регіону є збереження в побуті і культурі населення архаїчних рис. Освоєння ділянок землі між болотами, у долинах рік, на лісових вирубках визначило особливості поліського землеробства, поши-реними заняттями були мисливство і рибальство. Багато елементів слов’янcької давнини зберегли поліські народні звичаї, обряди, вірування.
ІІ. Центрально-Східний регіон охоплює велику територію центральної і південно-східної України. До його складу входять три райони: Середнє По-дніпров’я, Слобожанщина, Степовий Південь.
Середнє Подніпров’я охоплює Черкаську і більшу частину Полтавської, південну частину Київської і Чернігівської, південно-cхідну Житомирської, пів-денно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської і Дніпро-петровської областей. Це давній і густонаселений регіон України, територія фор-мування українського народу та його культури. Традиційна культура цього району зберегла риси, що беруть початок у східноcлов’янських племен. Основною галуззю здавна було землеробство з розвинутою агрокультурою. Для житла характерний тип обмазаної і побіленої хати, критої соломою. У складі району виділяють два підрайони: Правобережжя і Лівобережжя.
Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України: Хар-ківську, південно-східну Сумської, східну Полтавської, південно-східну Дніпро-петровської, південну Донецької і Луганської областей. Етнографічне їй близькі суміжні південні райони Білгородської і Воронезької областей Росії, населені українцями. З часів монгольської навали у ХІІІ ст. ця територія постійно потерпала від нападів кримських і ногайських татар. З другої половини ХVІ ст. її заселяли козаки і селяни з інших районів України.
Південь України – це степова частина нашої країни, яка з середніх віків була відома під назвою “Дике поле”, оскільки тут проживали переважно кочівники.
Район займав територію Запорізької, Херсонської, Одеської, Миколаївської, більшу частину Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, південь Луганської
61
областей і північний схід Криму. Головною силою українського освоєння "Дикого поля" було козацтво. В господарській діяльності регіону переважали степове землеробство і скотарство. Свої особливості мало народне будівництво, основними матеріалами були очерет, солома, глина і камінь.
ІІІ. Південно-Західний регіон охоплює декілька природно-географічних зон: волинську, подільську, прикарпатську, карпатську-гірську і закарпатську. Історична доля регіону була складною, з ХІІ–ХІV ст. його територію захоплювали і ділили різні держави. За етнографічними ознаками регіон складається з декількох районів і підрайонів.
Волинь займає південну частину Волинської і Рівненської, південно-західну Житомирської, північно-східну Львівської, Північну Тернопільської і Хмельницької областей. На Заході до Волині прилягає лівобережне Побужжя – Східна Холмщина (тепер у Польщі).
Етнографічна Волинь територіально збігається з давньоруською історичною областю “Волинська земля” без її північної зони – Західного Полісся. У давнину цей край заселяли праукраїнські племена (дуліби, бужани, волиняни), основним заняттям яких здавна було землеробство. Протягом Х–ХІ ст. тут виникло багато міст, що стимулювало розвиток ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка дерева і заліза). Характерними були дерев’яні зрубні хати під солом’яними покрівлями.
Поділля – район, який займає територію між південним Бугом і Дністром
його середній течії. Це більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і суміжна частина Чернівецької областей.
“Краса України – Поділля”, – писала Леся Українка, маючи на увазі чарівну природу краю, багатство народної культури і мальовничі села з білими хатами на тлі різноманітних форм ландшафту, самобутнє народне мистецтво.
Покуття – район, який охоплює південно-східну частину сучасної Івано-Франківської області, обмеженої з півночі Дністром, а з заходу – його правими притоками Бистрицею і Бистрицею Солотвинською.
Опілля – це територія північно-західної частини Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і західної частини Тернопільської областей, тобто Перемишлянський, Рогатинський і Бережанський райони. В районі збереглися архаїчні риси традиційної культури, наприклад, виготовлення чорної кераміки у селі Гавареччина, колядування на стерні та ін.
Гуцульщина належить до широковідомих етнографічних районів і займає східну частину Українських Карпат, тобто Верховинський і Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського і Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і Сторожинецький та південну частину Вижницького району Чернівецької та Рахівський район Закарпатської області.
У господарстві гуцулів переважало скотарство з випасом овець. На цій основі розвинулася культура полонинного господарства зі своїми типами забудови, особливий характер поселень з дисперсним розташуванням замкнутих житлово-господарських комплексів – гражд.
62
Широко відомі твори гуцульських народних умільців: ткацтво, кераміка, різьба на дереві, вишивка, писанки. Оригінальні твори монументальної дерев’яної архітектури – гуцульські церкви.
Бойківщина – суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат і південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської, Сколівський, Турківсь-кий, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської, Міжгірського, Воловецького і північну частину Велико-Березнянського районів Закарпатської областей. Бойківські села розташовані у долинах рік і мають здебільшого компактну забудову. Традиційним видом господарства було і є землеробство на схилах гір. До шедеврів народної української архітектури належать дерев’яні бойківські церкви, а до шедеврів народного мистецтва – ікони ХV–ХVІІІ ст.
Лемківщина – це південно-західний край української етнічної території, до якого на території України належать західні частини Велико-Березнянського і Перечинського районів Закарпатської області. Решта етнографічної території сьогодні знаходиться у Польщі і Словаччині (між ріками Сян, Солінка, Попрад, Дунаєць). Головним видом господарства було землеробство на схилах гір. Характерним типом будівлі є лемківська т. зв. “Довга хата”, що об’єднує під одним дахом всі житлові і господарські приміщення.
Закарпаття. Значна частина Закарпаття, особливо гірська, є продов-женням території трьох етнографічних груп: гуцулів, бойків, лемків. Разом з тим у рівнинній частині Закарпаття концентрованими етнічними групами проживають угорці, румуни, словаки, німці, молдавани, цигани. У народній культурі про-стежуються нашарування традицій різних регіонів. Це стосується і народної де-рев’яної архітектури, особливо церков, у формах яких простежуються впливи готичної архітектури.
Буковина як етнографічний район охоплює більшу частину Чернівецької області, крім північної смуги. Південна частина Буковини тепер належить до Румунії. Головним заняттям населення було землеробство. Народна культура буко-винців характерна поєднанням корінних українських елементів з нашаруваннями, запозиченим у сусідніх народів (румунів, молдаван).
3.3. Соціально-економічне районування
Залежно від характеру природних умов, особливостей історичного розвитку, засобів і ресурсів, демографічного потенціалу, рівня розвитку і структури господарства на території України виділяються соціально-економіко-геогра-
фічні регіони. Як було сказано вище, кожний з регіонів має характерні природні умови, історію заселення розвитку, специфіку господарювання. Кожному регіону характерна певна взаємодія природних та антропогенних чинників, що і визначає
63
традиційні напрями господарювання, особливо сільськогосподарського вироб-ництва. Це обумовлює загальну структуру економіки та спосіб життя населення.
Отже, можна говорити про соціально-економічну регіоналізацію території України. Існували різні схеми регіоналізації. У XIX ст. Україну поділяли на Правобережну, Лівобережну і Південну (М. Драгоманов, С. Рудницький) У часи СРСР територія України (тоді УРСР) поділялася на основі економічного принципу на три великі райони: Донецько-Придніпровський (південний захід і центр – від Луганщини до Кіровоградщини), Південно-Західний (тринадцять областей від Закарпатської на заході до Чернігівської на сході) і Південний (чотири причор-номорські області з тодішньою Кримською). Сьогодні, коли економіка стає засобом здійснення потреб і запитів конкретної людини, необхідно перейти від історико-географічного чи суто економічного районування до районування соціально-еко-номічного, тобто до виділення cоціально-економічних районів як територіальних одиниць (за О. Шаблієм).
Соціально-економічний район – це великий регіон України, територія якого взаємодіє з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом (міс-
том). Таке місто є демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром району, визначає його головні зовнішні функції.
Основою територіальної соціально-економічної системи є терито-
ріально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК являє собою раціональне поєднання галузей і видів діяльності виробничої сфери, яке дає додатковий економічний ефект завдяки зменшенню транспортних затрат, повнішого використання сировинних і енергетичних ресурсів, кооперування виробництва тощо.
В Україні сформувалися такі райони: Центральний (ядро – Київ), Західний (Львів), Північно-Східний (Харків), Східний (Донецьк), Центрально-Східний (Дніпропетровськ – Запоріжжя), Південний (Одеса – Сімферополь). Першою ознакою соціально-економічного району є взаємодія його території з головним ядром – найбільшим за кількістю населення містом. Отже, просторові границі ра-йону залежать від розташування на території України головних центрів суспільно-економічного життя – міст-мільйонерів. Таких міст п’ять: Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, до них близькі Львів і Запоріжжя. Вказані міста є соціально-економічними, культурними, адміністративними центрами України, які організовують навколишні поселення (зокрема й інші обласні центри) у специфічні територіальні утворення – соціально-економічні райони.
Другою ознакою cоціально-економічного району є формування терито-
ріальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, у якому завдяки взаємній збаланcованості створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.
Третьою ознакою соціально-економічного району є його спеціалізація в загальнодержавному розподілі та інтеграції праці. З цього виникає, що кожний район є ланкою загальноукраїнського комплексу, а не “окремою” частиною. Район бере участь у територіальному розподілі праці внаслідок участі його населення у
64
виробництві товарів і наданні послуг іншим районам чи країнам. У цьому проявляється його зовнішня функція.
Четвертою ознакою соціально-економічного району є можливість здійснювати в його межах територіальне регулювання і координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському, тобто регіональному рівні. Кожний з шести районів України займає велику територію, в них проживає багатомільйонне населення. Наприклад, Східний район (Донецька і Луганська області) має близько 8 млн. населення, тобто майже стільки, скільки налічує Австрія (8,06 млн.) і Болгарія (7,9 млн.), Швеція (8,9 млн.). Західний район (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Волинська, Рівненська, Терно-пільська, Чернівецька, Хмельницька області) налічує понад 10 млн. населення, що дорівнює кількості населення в Угорщині (10,2 млн.), Греції (10,9 млн.), Чехії
(10336 тис.), Бельгії (10,2 млн.).
Східний і Західний соціально-економічні райони – це два своєрідні територіальні утворення, що мають свою специфіку. Східний район належить до наймолодших, – він сформувався у другій половині XIX ст. і сьогодні є найбільш урбанізованим та індустріальним. Тут найменше українського населення і багато обрусілих українців та російськомовних мешканців.
Для Західного району характерна порівняно слабка урбанізованість, густа мережа сільського розселення, етнічна однорідність. Разом з тим тут спосте-рігається значна етнографічна, культурна і релігійна диференціація. У району давні культурні та цивілізаційні традиції, адже перший університет в Україні відкрито у 1661 р. у Львові, першу залізницю Перемишль – Львів введено в дію у 1861 р.
Серед областей, які складають соціально-економічні райони, виділяють одну центральну і одну або декілька периферійних. Центральною називається область, у якій знаходиться ядро району, його основний соціально-економічний центр. До центральних належать Київська, Львівська, Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська області. Ці області (окрім Дніпропетровської) прилягають до державного кордону, що визначає специфіку районів, тобто зміщення головного ядра відносно геометричного центру території району.
65
Рис. 3.1. Україна. Фізико-географічне районування території (за ДБН 360-92)
Рис. 3.2. Україна. Агрокліматичне районування території (за В. Поповим)
66
Рис. 3.3. Україна. Архітектурно-етнографічне районування території ХІХ – поч. ХХ ст. (за Я. Тарасом)
Рис. 3.4. Україна. Містобудівне районування території (за ДБН 360-92): 1 – карстонебезпечні території; 2 – селенебезпечні території; 3 – зсувонебезпечні території; 4 – агроногеннопорушені території; 5 – межа лесових грунтів; 6 – території ерозії; 7 – зона Чорнобильської катастрофи
67
Розділ 4
РОЗПЛАНУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ