Тема 6. Філософія нового часу

Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більше диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систематизованою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1. Основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді та особливості

розвитку філософії.

2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта.

3. Гносеологічні ідеї Дж.Локка, Дж.Берклі, Д.Юма.

4. Вчення про субстанцію Б.Спінози і Г.Лейбніца.

5. Антропологія та соціальна філософія. Особливості та основні ідеї Просвітництва

Питання 1. Основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді та особливості розвитку філософії.

Епоха Нового часу охоплює період з ХVІІ ст. до кінця ХІХ і пов'язана з утвердженням буржуазних суспільних відносин на основі застосування найманої праці і техніки, поглиблення розподілу праці і спеціалізації в процесі виробництва. Соціальними наслідками початкової індустріалізації були: 1) урбанізація (зростання міського населення); 2) посилення централізованої влади, що з одного боку сприяло становленню національних держав; 3) секуляризація суспільства, що вела до диференціації і автономізації його сфер, до індивідуалізації людей, розриву традиційних зв'язків: тепер вже не суспільство, а окремий індивід поставав вихідним пунктом життєдіяльності; 4) інституалізація культури і науки, що ускладнювало, урізноманітнювало суспільне життя, робило його більш динамічним. Це призвело до зміни світоглядних настанов того часу: проявилася тенденція до практичної раціоналізації життєвої поведінки. Така раціональна поведінка виходить з усвідомлення окремого індивіда суб'єктом життєдіяльності і базується на "здоровому глузді": опорі на факти і чітку, зрозумілу логіку. За таких умов знання природних властивостей і законів стає суспільною цінністю, а природознавство витісняє релігію. Внаслідок цього людина усвідомила себе активним володарем природи і власного життя.

Наукова революція ХVІІ ст. утвердила експериментальне знання, що виникає з досвіду і постійно контролюється за допомогою експерименту. На ґрунті такого розуміння знання і науки виникають перші добре побудовані, математизовані та експериментально підтверджені наукові теорії, серед яких певний час панувала класична механіка. Під її впливом у європейському світогляді запанувало механістичне світобачення: світ розглядався як об'єкт, цілком зумовлений дією механічних законів. Такими ж механічними законами намагались пояснювати все, аж до людини та людських взаємин. В цей час виникає термін "людина – машина", а людські симпатії часто називають "тяжінням" однієї людини до іншої.

Все це зумовило особливості розвитку філософії Нового часу. По-перше, новоєвропейська філософія почала розвиватися в діалозі з наукою, а провідного значення в ній набули методологічні розвідки, спрямовані на покращення науки. По-друге, фундаментом філософії постає гносеологія (теорія пізнання), яка, намагаючись осмислити можливості та умови пізнання. По-третє, філософія зазнає суттєвої диференціації: виникає ціле коло нових, відносно самостійних філософських дисциплін: онтологія, антропологія, філософія історії, історія філософії, соціальна філософія, аксіологія, естетика. По-четверте, новоєвропейська філософія тяжіє до створення завершених філософських систем.

Питання 2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта.

Френсіс Бекон (1561- 1626) - англійський філософ, родоначальник методології досвідної (емпіричної) науки, постав своєрідним піонером промислової ери. Розглядаючи історію культури, він дійшов думки про те, що люди ще не оволоділи істинним шляхом відкриття і розвитку знання. "Ті, хто займалися науками, були або догматиками або емпіриками. Емпірики, подібно до мурашок тільки збирають і задовольняються зібраним. Раціоналісти, подібно до павуків, тчуть тканину із самих себе. Бджола вибирає середній шлях: вона витягає матеріал з садових та польових квітів, але розташовує і змінює його на свій розсуд. Справжня справа філософії не відрізняється від цього... Таким чином слід покласти добру надію на більш тісний та непорушний союз цих здібностей - досвіду і розсудку". Але для того, щоб постала справжня наука, необхідно озброїти її експериментальним методом пізнання. Попередньо необхідно подолати ідолів розуму, які перешкоджають пошуку істини. Згідно Бекону, їх є чотири види: 1) "ідоли роду", які коріняться в нашій природі. 2) "Ідоли печери" походять від індивідуальних психофізіологічних властивостей людей, також від виховання, звичок і випадковостей. 3) "Ідоли ринку" проникають у свідомість через спілкування людей як стихійне нав'язування штампів вживання слів. 4) "Ідоли театру" зумовлені звичкою людей посилатись на авторитети без перевірки їхніх тверджень.

Звільнивши розум від "ідолів", людина, на думку Бекона, може звернутися до вивчення природи. Процедура дослідження складається з двох частин: перша полягає в отриманні аксіом з досвіду, друга - у виведенні нових експериментів з аксіом. Бекон вказує на єдиний вірний шлях здобуття аксіом з досвіду - індукцію через елімінацію, тобто виключення. Наприклад, коли ми вивчаємо будь-яке природне явище, припустимо, тепло, ми враховуємо всі відомі випадки і складаємо "табличку присутності", тобто проявів тепла. Потім фіксуємо випадки, де ця властивість відсутня - "табличка відсутності". Порівняння всіх цих множин дає можливість скласти "таблицю ступенів", де відмічаються всі випадки, в яких дане явище проявлене більш чи менш інтенсивно. Потім на основі індуктивного узагальнення, яке відбувається за рахунок відбору, відбувається вибракування ряду обставин із множини початкових можливостей. Цей процес йде поступово, поки не тримаємо певну гіпотезу. З гіпотези виводяться факти, потім проводяться експерименти, щоб перевірити чи підтвердяться ці факти. Створюється пошукова сітка, серія розслідувань, яка повинна примусити природу відповідати. Таким чином, Бекон розглядав індукцію не як засіб емпіричного дослідження, а як метод здобуття фундаментальних теоретичних понять і аксіом природознавства, тобто, природничої філософії.

Рене Декарт (1596-1650) започаткував методологію філософії, яка здобула назву раціоналістичної. Він стверджував, що людське пізнання залежить виключно від діяльності розуму. На зміну традиційної логіки висувається математика, в правилах і теоремах якої ця діяльність знаходить чітке застосування. Свій концентрований вираз вона знайшла в математичному природознавстві, де дослідно-експериментальні і математичні складові виступають в єдності.

Декарт не відокремлює філософію від науки. Декарт пише: "Всю філософію можна порівняти з деревом, корені якого - метафізика, стовбур - фізика, а гілки, що ростуть з цього стовбура, - всі інші науки, які можна звести до трьох основних: медицини, механіки і естетики. Як плоди не збирають з коренів чи стовбура, а лише з гілок, так і головна користь від філософії залежить від тих її частин, осягнення яких можливе лише в останню чергу". Замість незліченої кількості правил традиційної логіки, Декарт сформулював чотири узагальнені правила пошуку істини (які водночас є вимогами до методу істинного пізнання).

1. Правило очевидності: ніколи не приймати у пізнання нічого, у чому з очевидністю не впевнений; саме очевидність, за Декартом, є ознака істини.

2. Розділяти кожну складну проблему на необхідну кількість частин для того, щоби виконати першу вимогу.

3. Від предметів простіших і легких для пізнання підніматися, як по сходинках, до пізнання найскладніших. На перший погляд здається, що в кінці ми отримуємо той самий предмет, з якого починали. Але в дійсності це вже предмет, що пройшов через конструктивну думку і набув ясності.

4. Якщо у ході пізнання пропущена хоча б одна ланка, увесь ланцюжок розривається і висновок стає сумнівним. Щоб цього не сталося, на допомогу пам'яті повинна прийти нумерація – послідовне перерахування всіх сторін та властивостей предмету пізнання. Лише так можна уникнути помилок.

Зазначені вимоги до наукового пізнання можна з успіхом використовувати і сьогодні, хоча тепер ними не можна обмежитись.

Отже, очевидність Декарт вважав ознакою і умовою істини. Проте, як вона може бути досягнута? Більша частина традиційного знання може бути взята під сумнів. Але той, хто сумнівається, завжди мислить, навіть, коли це відбувається уві сні, а якщо мислить, то існує. Звідси, на думку Декарта, виникає перше незаперечне твердження: "Мислю, отже, існую". Його слід розглядати як вихідну для всіх наших подальших пізнавальних дій, в яких ми прагнемо отримати незаперечної очевидності. Прозорість "я" для самого себе, думка в дії, яка втікає від будь-якого сумніву постає засадою і началом пізнання. Декарт поділяє усі властивості речей на "первинні" та "вторинні" якості: первинні, що пізнаються з очевидністю, є їх математичними характеристиками, а "вторинні" – чуттєві, що не можуть бути з очевидністю приписані самим речам. За Декартом, "кількісні" властивості є для розуму такими ж зрозумілими та чіткими, як і те, що я - мисляча істота. "Якісні" властивості - колір, запах, смак - пов'язані з нашим апаратом відчуттів і не описують зовнішньої реальності.

На основі очевидності тези "Я мислю" розум оперує іншими ідеями, а такими є: вроджені ідеї, притаманні розуму початково (1), набуті з досвіду (2) і сконструйовані самою людиною (3). Розум починає свою діяльність із вроджених ідей, найпершою з яких є ідея Бога як безкінечної і вічної субстанції, що породила мене і все суще. Лише Бог гарантує досконалість всіх істин, які людина в змозі осягнути. Ці вічні істини, які складають кістяк нового знання, дають відчуття завершеності думки і одночасно її об'єктивності. В судженнях приймають участь інтелект і воля. Інтелект, який виробляє ясні і виразні ідеї, ніколи не помиляється. Помилка відбувається внаслідок тиску волі на розум.

Таким чином, і раціоналісти, і емпірики, визнають те, що наукове знання складається з двох складових - досвідного і раціонального. Відмінність між ними полягає в наступному. По-перше, ясність як показник істинності знання раціоналісти бачили в очевидності істин розуму. Для емпіриків очевидність притаманна лише тому, що доступне спостереженню і може бути перевіреним у досвіді. По-друге, раціоналісти були переконані в тому, що лише розум дає нам нормативне знання, емпірики ж вважали, що певні норми знання приймає і вважає правильними більшість людей.

Методологічні ідеї Нового часу добре досліджені, тому докладніше їх можна вивчити як за джерелами, так і за допомогою коментуючої літератури.

Питання 3. Гносеологічні ідеї Дж.Локка, Дж.Берклі, Д.Юма.

Джон Локк (1632-1704) у своїй найважливішій праці "Дослід про людський розум" намагається знайти відповіді на два запитання: 1) звідки беруться у людей думки та уявлення; 2) чи можна покладатися на наші відчуття? Відкинувши вроджені ідеї, він намагався прослідкувати послідовно весь процес утворення знань: "Припустимо, душа... чистий папір, позбавлений будь-яких рис, будь-яких ідей, - як же вона заповнюється? Звідки набирається вона матеріалу розуму і знань? На це я відповім одним словом: з досвіду. Все наше знання спирається на досвід, досвід постав його джерелом". На думку Дж.Локка в досвідіприсутні: а) відчуття, б) сприймання дій власної душі, які можна назвати "внутрішнім чуттям". Поза відчуттям в наш внутрішній досвід не може потрапити ніякий зміст, а тому "немає нічого в інтелекті, чого би не було у відчуттях"; саме так окреслюється позиція сенсуалізму. Локк підкреслює, що завдяки відчуттям ми можемо отримати тільки прості враження, наприклад: зелене, овальне, соковите і кислувате на смак. В численних досвідах у нас врешті сформується складне уявлення про "яблуко". За допомогою аналізу ми встановлюємо, що це складна ідея, зібрана з властивостей, що постійно з'являються разом. Такими ж складними ідеями, що потребують аналізу, є поняття доброчесності, обов'язку, сили, субстанції тощо. В утворенні абстрактних понять Локк допускає активну творчу діяльність розсудку (рефлексії). Що ж стосується загального значення ідей, то перевірка полягає у зведенні їх елементів до простих ідей сприйняття. Але окремі прості дані відчуттів є необхідною, але не достатньою умовою пізнання. Тому Локк не є радикальним сенсуалістом, крім того він не відкидає повністю існування інтуїтивного знання. Він, наприклад, вважав, що існування Бога закладене у людському розумі, що певні етичні правила важливі для всіх і тим приймав ідею природного права.

Локк також розрізняв "первинні" і "вторинні" якості речей. Під первинними якостями розуміються просторові властивості речей. Властивості, пов'язані із особливостями відчуттів, Локк називав вторинними чуттєвими якостями (тепле, холодне, зелене та ін.). Вони відображають не ознаки самих речей, а тільки їх зовнішній вплив на наші відчуття. Відповідно, надійне пізнання спирається на первинні якості.

Джордж Берклі (1658-1753) був одним з найпослідовніших сенсуалістів. На його думку, існує тільки те, що ми відчуваємо; його вихідна теза: "Бути – це значить бути сприйнятим". Він вважав, що усі наші ідеї мають причину поза нашою власною свідомістю, і ця причина за своєю природою нематеріальна. Вона - дух. Усе, що ми відчуваємо і бачимо, є "наслідком дії Божої сили". Бог присутній у нашій свідомості і викликає у ній ціле розмаїття ідей і відчуттів, яким ми постійно піддаємося. Об'єктами нашого пізнання є ідеї, вони зводяться до сприйнять, постійні комбінації ідей утворюють речі, але уявлення та їх комбінації знаходяться тільки в розумі; сприйняття завжди конкретні і індивідуальні, тому абстрактні ідеї є лише ілюзіями, відмінність між первинними та вторинними якостями обманлива.

Девід Юм (1711-1776) твердив, що людина має два різних типи уявлень: враження (безпосереднє сприйняття зовнішньої реальності через відчуття) та ідеї (уявлення уявлень; спогади про враження). Як і у Локка, вони є простими та складними. Юм стверджує, що часто ми складаємо фальшиві ідеї та уявлення того, чого не існує у природі. Прикладом може бути крилатий кінь. Свідомість з одного враження взяла крила, а з іншого - коней, склеїла до купи і так сконструювала фальшиву "ідею". Юм запитував: від якого враження походить те чи інше уявлення, з яких простих ідей складається складне поняття? Так Юм одержав критичний метод для аналізу людських уявлень. Згідно з цим методом можна знайти зв'язки між науковими природничими ідеями і враженнями, тому вони щось сповіщають про реальність. Але цього не можна сказати про метафізичні ідеї. Юм спростовує наявність духовної субстанції, "я", чи ядра особистості. Уявлення "я", на його думку, є довгим ланцюгом простих вражень, які ніколи не сприймаються водночас, це лише в'язка розмаїтих вражень, котрі набігають одне за одним з незбагненною швидкістю і перебувають у стані постійної зміни та руху.

На цій підставі Юм відхиляв будь-яку спробу довести існування безсмертної душі або Бога. Він не був віруючим, але й не був переконаним атеїстом. Юм – агностик. Агностицизм - це вчення, згідно з яким не може бути остаточно вирішеним питання про істинність або хибність людського пізнання та про існування Бога. За істину Юм приймав тільки те, у чому можна переконатися на власному чуттєвому досвіді. Досліджуючи зміст загальних понять, Юм сконцентровує свою увагу на законі причинності. За цим законом, усе, що відбувається, повинно мати свою причину. Юм підкреслює, що очікування того, що одне явище спричиняє друге, закладене не в речах, а у нашій свідомості. Ця природна переконаність людини, що лежить в основі здорового глузду, настільки добре упорядковує світ і події навколо, що ми можемо успішно влаштовуватись у житті. Проте наші очікування спокушають нас робити поспішні висновки. Послідовність певних подій у часі ще не означає існування причинного взаємозв'язку між цими діями. Навчити людей не робити поспішні висновки і є найпершим завданням філософії.

Отже, Д.Юм виступає проти ідеї емпіризму, яка полягає в тому, що досвідні науки дають нам надійне знання. Але й розум у будь-якому разі не забезпечує доступу до необхідних і незмінних принципів природи. Ми повинні покладатись на практичні знання і здоровий глузд. І хоч ця основа не є непогрішною, але достатньою. В етиці і політиці він віддає почуттям і звичкам те місце, яке відібрав у розуму.

Питання 4. Вчення про субстанцію Б.Спінози і Г.Лейбніца.

Бенедикт Спіноза (1632-1677) вбачав завдання філософії у тому, щоб допомогти людям побачити життя з позиції вічності. Якщо намагатися охопити єдиним поглядом не лише безмежний простір, але й безмежний час, то людина стає непомітною частинкою природи, маленькою хвилькою на поверхні безмежного моря. Спіноза твердив, що все існуюче є природою, а оскільки він наділяв природу характеристиками всеосяжної сутності, то вважав, що вона і є Богом. Бога є в усьому існуючому, і все існуюче має існування у Богові. Отже, Бог - це і є сам світ (ця позиція має назву пантеїзму).

Найважливіша його праця Спінози "Етика" викладена методом геометричного доведення. "Етика" у Спінози означає "мистецтво життя" і "мораль". За Спінозою, нам відомі дві властивості або ж форми вияву Бога, які він називає атрибутами Бога, і цими двома атрибутами є декартові мислення і протяжність. Найпростіші явища у нашому повсякденному житті є різними модусами атрибуту мислення або протяжності. Модус - це певний конкретний спосіб вияву субстанції. Небо, дерева, земля, трава - це модуси атрибуту протяжності, думка про них, наші уявлення про них - модуси атрибуту мислення. Ми думаємо, що рухаємося, але можна сказати, що це природа снує наші думки і природа рухається в нас. Бог визначає все, що б ми не робили. Бог або природа є внутрішньою причиною того, що відбувається. У цілісності все має своє місце і діє згідно зі своєю природою; виходить, що субстанція тотожна законам природи. Спіноза, як і Декарт, дотримується механістичного розуміння протяжності. З його вчення про субстанцію випливає, що людина є модусом двох атрибутів – протяжності і мислення. Узгодженість між душею і тілом досягається не в результаті впливу одного на друге, а тому, що одне і друге є вираженням єдиної події в субстанції. Така позиція називається психофізичним паралелізмом. Вона охоплює і політичну сферу, оскільки у відношеннях людини з субстанцією втрачають сенс і примус, і свобода.

Про індивіда та його свободу можна вести мову лише в тій мірі, в якій він діє на основі власної природи. Тому для людини визначена мета - охопити все єдиним поглядом та позбутись дії афектів (пристрастей). Лише тоді здобудемо свободу, найвище щастя і душевний спокій. Душевні негаразди, вважав він, породженні любов'ю до речей, які піддаються численним змінам. Але ясне і виразне розуміння породжує любов до предмету незмінного і вічного. Особисте безсмертя - ілюзія, але в нашій душі є й вічне. Душа може пам'ятати або уявляти, поки існує тіло, але в Богові є ідея, що виражає сутність нашого тіла у вічній формі, і ця ідея є вічною частиною душі. Інтелектуальна любов до Бога, яку ми відчуваємо, міститься у тій вічній частині душі.

Отже, згідно зі вченням Декарта та Спінози, лише під вантажем істини людина відчуває себе вільною, підкоряється тільки самій собі, а не зовнішнім силам.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) був великим вченим, логіком і філософом. Намагаючись підірвати підвалини механіцизму, він проводить розмежування між сферами філософії та науки. Протяжність, на його думку, не може бути сутністю тіл, тому що її недостатньо, щоб пояснити всі властивості тіл, інерцію та силу, що спричиняє рух. Це означає, що по той бік протяжності і руху існує ще щось, що має не механіко-геометричну природу, а метафізичну, власне воно і є "силою". Від такої сили походять і рух, і протяжність. Лейбніц вірив у безмежну кількість субстанцій, яких він називав "монадами", щоб підкреслити їх простоту і неподільність. Все, що існує, є або одною простою монадою, або сукупністю монад, тому якщо ми зможемо пізнати природу монади, то таким чином пізнаємо природу всього сущого на світі. Основними видами діяльності монад є: а) діяльність сприйняття і уявлення; б) тенденція до послідовних сприйнять. Кожна субстанція з точністю відображає сутність усіх інших через існуючі між ними зв'язки, тобто кожна монада є мікрокосмосом, "живе дзеркало всесвіту", і якщо мати проникливий розум, то можна пізнати в найдрібнішій монаді все, що відбулось, відбувається й відбудеться в майбутньому. Лейбніц вважав, що кожна монада відображає всесвіт, але не тому, що всесвіт діє на неї, а тому, що Бог наділив її природою, яка спонтанно відтворює такий результат. Існує наперед установлена гармонія між змінами в одній монаді і змінами в іншій, що створює враження взаємодії.

У кожній миті присутня сукупність часів і подій у часі. Монади утворюють ієрархію, в якій вищі відрізняються від нижчих більшою ясністю і виразністю, з якою вони відображають всесвіт. За словами Лейбніца, нижчі монади "сплять без сновидінь", тільки на самому високому рівні відображення досягає свідомості. Кожна монада бачить світ у певній, властивій тільки їй перспективі; кожна можлива позиція зайнята тільки однією реальною монадою. Немає двох абсолютно схожих монад. Як простір бере початок у взаємовідношеннях речей, так час є феноменальним результатом, що випливає із послідовності речей. Згідно Лейбніцю, усяка тілесна субстанція є агрегатом, уніфікованим однією вищою монадою. У тварин панівною монадою є душа в класичному розумінні, як життєве начало, у людини - духовне начало. Оскільки кожна монада є живою, то увесь світ - живий. Усяке тіло має панівну монаду (душу), проте члени цього тіла сповненні іншими живими істотами, рослинами, тваринами, які в свою чергу мають життєве начало.

Ця концепція веде до двох важливих висновків: 1) не можна говорити про народження і смерть. Те що ми називаємо "народженням", "розмноженням" є приріст і розвиток, а смерть є регресом; 2) слід говорити не про епігенез, тобто розмноження тварин, а про преформацію. В статевих клітинках закладені всі органи майбутнього організму, розвиток полягає лише у розгортанні вже існуючих зародків.

Лейбніц висуває "принцип достатньої підстави", згідно з яким усе, що трапляється, має свою підставу; та коли йдеться про непов'язані чинники, то підставою їхніх дій є "схильність без необхідності". Бог не може діяти всупереч законам логіки, проте може узаконити все, що є логічно можливим, і це дає йому велике поле вибору. Умовою його вибору є відсутність тотожних індивідів (інакше як можна вибрати між однаковими?). Тут ми бачимо філософське обґрунтування індивідуалізму. Взаємини між людьми виникають спонтанно. Це відповідає поведінці учасників ринкової економіки, зумовленої не видимим примусом, а вимогами ринку.

Як бачимо, видатні філософи Нового часу намагаються створити всеохоплюючі метафізичні системи, обґрунтувати фундаментальні метафізичні і релігійні питання. Вони відіграли велику роль у створенні механістичної картини світу, яка вплинула на розвиток природознавства і обґрунтування вихідних засад гуманізму.

Питання 5. Антропологія та соціальна філософія. Особливості та основні ідеї Просвітництва.

Особливе місце серед філософів ХVІІ ст. посідає французький філософ і вчений Блез Паскаль (1623-1662). Його вважають попередником екзистенціальної філософії, оскільки він зображує людину парадоксальною істотою. Це зумовлене самим становищем людини в світі – перебуванням поміж двох безодень: безодні в ракурсі збільшення космічних масштабів та безодні подрібнення речовини. Досить яскраво Паскаль описує явище людської неузасадненості – відсутності заздалегідь наданого людині призначення та життєвої настанови. Людина у різні способи стикається із тим фактом, що під її ногами розверзнута безодня, і намагається різними способами її затулити, чимось компенсувати. На думку Паскаля, такими способами є розваги, кар'єра, безглузді заняття, покликані згаяти час, та ін. Людина - слабке творіння, "мисляча тростина", але мисляча, тому її велич полягає здатності усвідомити свою ницість. Гідність людського мислення вимагає зосередитись на собі і на Богові, мислити перед обличчям смерті та із останнім ступенем щирості, - в тому, на думку Паска ля полягає основа нашої моральності. Людина, яка усвідомила трагізм свого положення, може знайти вихід лише в християнській вірі.

Ідеї антропології та соціальної філософії розвивали і просвітники. Просвітництво зароджується на початку ХVІІІ ст. в умовах абсолютизму. Вирізняльною особливістю Просвітництва було наполягання на тому, що все в людському житті повинно бути піддане суду розуму, а основним засобом культивування розуму є освіта і поширення знань. Гаслом Просвітництва було: "Май мужність скористатися власним розумом!" Ф.Вольтер (1694-1778), пройшовши через ланцюжок міркувань (для активності потрібна свобода волі, а для забезпечення останньої потрібний Бог як вищий принцип), зробив висновок: "якщо би Бога не було, його треба було б вигадати!" Він бореться як проти релігійного фанатизму, так і проти атеїзму, ототожнюючи його з аморалізмом. Він не раз заявляв, що практична діяльність людей важливіше, ніж всі метафізичні мудрування. "Будемо обробляти свій сад!" - вигукує він у "Кандиді", маючи на увазі, що варто трудитися і боротися. Пропонує філософський підхід до історії замість теологічного (йому належить термін "філософія історії"). Оскільки дії людей випливають з їх переконань, то боротьба думок є рушійною силою історичного процесу.

Ш.Л.Монтеск'є (1689-1755) розробив принцип розподілу влади як умови свободи і розкрив вплив географічного середовища на політику. К.Гельвецій (1715-1771) намагався пояснити людину з наукових позицій. Рушійною силою історичного процесу він вважав приватний інтерес. Людина шукає задоволення й уникає страждань. Такий спосіб дії є добрим. Якщо людей просвітити відносно того, що веде до задоволення і що веде до болі, то тоді кожна людина буде шукати доброго і результат буде добрим для кожного. Ж.-Ж.Руссо (1712-1778) вважав, що природні почуття (солідарність) ведуть нас до того, щоб служити загальному інтересу, тоді як наш розум спонукає до егоїзму. Тому, ми повинні виходити не з розуму, а з почуттів, щоб бути доброчесними. У поясненні суспільної історії він дотримується ідеї "суспільної угоди": кожна людина віддає частку своїх прав громаді, верховну владу над якою здійснює загальна воля, і як член громади кожна людина стає невід'ємною часткою цілого. І в цій загальній волі рівність (політична і економічна) має пріоритет над свободою. На тлі загального захоплення науковим прогресом Руссо стверджував, що такий прогрес віддаляє людину від її природного, тобто доброго, відкритого, наївного життя із іншими людьми. Прогрес суспільства – це розрив із природним началом людини; він є удаваним, а тому не робить людину щасливішою.

Механістичний світогляд матеріалізму виразив П.Гольбах (1723-1789): у творі "Система природи" він заявляє, що загальний рух у природі породжує рух окремих тіл і частин тіл, а останній, у свою чергу, підтримує рух цілого; отже, природа є ланцюгом причин і наслідків, що безперервно виникають одне із одного, тому ми можемо пояснити фізичні і духовні явища за допомогою чистого механіцизму. Д.Дідро (1713-1784) обґрунтовує органічну концепцію матеріалізму: природа різнорідна, складається з нескінченної кількості елементів (молекул), яким притаманна своя специфічна внутрішня сила, наслідком чого стає як виникнення Всесвіту, так і еволюція життєздатних форм. Таке бачення еволюції отримало назву трансформізму. Трансформізм Дідро, разом з еволюційною гіпотезою Х.Вольфа (1678-1754), стали важливими віхами в становленні еволюційних поглядів на природу.

Німецьким просвітникам Г.Е.Лессінгу (1729-1781) і Й.Гердеру (1744-1803) вдалося уникнути спрощеного погляду на релігію як оману з боку церковників, властивого французьким Просвітникам. Лессінг відзначає, що спочатку одкровення вело за собою розум і несло в собі глибокий морально-виховний зміст для людства, але по мірі морального дозрівання людини вже розум веде її по шляху добра до свободи. Гердер як ніхто чітко сформував ідею поступального розвитку суспільства, висунувши в ролі рушійних сил сукупність природних чинників. Велику роль у вихованні гуманності надав релігії.

Просвітництво формується не стільки як теоретична система, скільки як ідейний рух, що має специфічні риси в різних культурних регіонах Європи, але єдину основу; це є:

- Віра у необмежені можливості людського розуму, історичний оптимізм, віра в поступ науки і суспільства (за рідкими виключеннями). Культ розуму припускає захист наукового і технічного пізнання, ствердження вільнодумства і антиклерикалізму, намагання очистити людський розум від забобонів і тим самим зробити його вільним у всіх своїх проявах.

- У центрі уваги просвітників - "природна" людина, яка керується у своїй поведінці не тільки розумом, але й почуттями. Людина від природи є доброю, але суспільство зле, воно штовхає її на злочини, робить нещасною. З цього логічно випливала необхідність приведення суспільства у відповідність до універсальних "природних законів".

- У соціальній сфері "природні закони" проявляли себе як закони моралі, які є основою суспільного життя. Людина - істота політична і тому здатна до створення правил, норм, законів, інститутів і установ, які регулюють відносини між людьми.

- Просвітництво - це декларація і послідовне приведення в життя таких принципів, як релігійна й етична терпимість, захист невід'ємних природних прав людини і громадянина, відмова від догматичних метафізичних систем, що не піддаються фактичній перевірці, критика марновірств, втілених у позитивних релігіях, боротьба проти станових привілеїв і політичної тиранії.

Філософія Просвітництва істотно відрізнялася від філософії попереднього століття в розумінні природи самого розуму. Згідно просвітникам, розум не базується на вроджених істинах, він не залежить від релігійного одкровення, тобто не містить позадосвідних даних. Людину не можна звести тільки до розуму, не можна й світ без залишку ввести у розум, але усе, що має відношення до людини і природи, можна досліджувати за допомогою розуму. Таким чином, критичний розум просвітників спрямований проти філософського "духу систем" з метою, щоб філософія звернулась до дійсності як природного, так і духовного порядку. І тому філософію не можна відокремити від природознавства, історії, права, від політики. Філософський розум покликаний мати "волю й обов'язок формувати життя".

Висновки.

В епоху Нового часу філософія набула разючих змін: вона постала як сукупність різних напрямів пошуку, як, в той же час, всебічна та систематична, як така, що вступила в активну взаємодію з наукою та іншими сферами суспільного життя. Ця філософія і по-сьогодні лишається базовою основою європейської духовної культури.

Контрольні питання та завдання:

1. Виділіть та поясніть основні особливості розвитку філософії в епоху Нового часу.

2. Порівняйте основні методологічні ідеї Ф.Бекона та Р.Декарта. Чому їх вихідні ідеї характеризуються як саме методологічні?

3. Охарактеризуйте пізнавальні ідеї Дж. Локка, Т.Гоббса, Д.Юма. Якою мірою ми можемо поділяти їхні думки в наш час? Які саме ідеї цих філософів мають сучасне значення? Чому? – Поясніть свою думку.

4. Порівняйте вчення Б.Спінози і Г.Лейбніца про субстанцію. В чому ви вбачаєте переваги кожного із даних вчень?

5. Охарактеризуйте провідні ідеї європейських просвітників. Які із їхніх ідей продовжують мати прихильників і в наш час?

6. У чому полягають переваги і недоліки дедуктивного та індуктивного методів пізнання? Який із цих методів більше відповідає сутності та завданням науки?

Тестові завдання.

1. Питання про метод істинного пізнання вийшло на провідне місце у філософії Нового часу (Так / Ні).

2. Р.Декарт розвинув вчення про існування двох самостійних субстанцій - протяжної (матеріальної) та мислячої (духовної) (Так / Ні).

3. Більшість просвітників вважали, що найпершою умовою людського буття постає поширення знань, а серед усіх знань найпершу значущість мають знання моральних норм і принципів (Так / Ні).

4. Теза "Я мислю, отже я існую" є важливою вихідною тезою для:

А) філософського монізму;

Б) раціоналізму;

В) емпіризму;

Г) для позиції визнання розуму "чистою дошкою";

5. Емпіризм - це позиція у методології Нового часу, що характеризується:

А) цінуванням розумових дедуктивних виведень;

Б) наголошуванням найпершої та вирішальної ролі відчуттів у пізнанні;

В) рухом пізнавальної думки від фактів до ідей;

Г) визнанням існування в людському розумі вроджених ідей;

Д) прагненням виводити наукові теорії із загальних філософських принципів.

Додаткова література до теми:

1. Беркли Дж. Трактат о принципах человеческого знания // Беркли Дж. Соч. -

2. Бэкон Ф. Новый Органон // Бэкон Ф. Соч. в 2-х т. Т. 2. М., 1972.

3. Гусев В.І. Історія західноєвропейської філософії ХVІ-XVІІ ст.: Курс

4. Декарт Р. Соч. в 2-х томах. Т. 1. М., 1989.

5. лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1994. - С. 84-246;

6. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении //Локк Дж. Соч. в 3-х т. Т.1. М., 1985.

7. М., 1978.

8. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.

9. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.

10. Спиноза. Этика // Спиноза. Соч. в 2-х томах. Т.1. М., 1957.

11. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.

12. Юм Д. Трактат о человеческой природе. // Юм Д. Соч. в 2-х томах. Т.1. М., 1966.