Тема7. Німецька класична філософія.

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.

План (логіка) викладуі засвоєння матеріалу:

1. Німецька класична філософія як етап розвитку Новоєвропейської філософії.

2. Філософія І.Канта.

3. Філософія Й.Г.Фіхте.

4. Філософія Ф.В.Шеллінга.

5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Гегеля.

6. Філософія Л.Фейєрбаха.

Питання 1. Німецька класична філософія як етап розвитку Новоєвропейської філософії.

Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:

• німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;

• мало того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;

• вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, дала їм нове трактування).

Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її усезагальний зміст. Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи:

• принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності.

• принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань.

• принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом – розвитком.

• принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково – до усвідомленого повніше та ін.

Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.

Питання 2. Філософія І.Канта.

Іммануїл Кант народився в 1724 р. у сім'ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804 р.

Філософію Канта поділяють на три періоди - докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.), критичний, коли Кант розпочав досліджувати можливості розуму, та антропологічний. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження" і багатьох інших.

Визначальним для "докритичного" періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система. Надалі ця гіпотеза отримала назву "небулярна теорія Канта-Лапласа", яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина пасивно сприймає дію світу на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Звідси випливав висновок про важливе значення людської активності для пізнання.

У питаннях пізнання І.Кант перш за все намагається розв'язати питання про те, якою мірою можуть бути виправдані філософські судження і висновки, адже філософія веде мову про речі, які не можна спостерігати в досвіді. Такі судження Кант назвав апріорними "синтетичними" судженнями тому, що їх зміст поставав незалежним від досвіду, передуючим досвідові (такі судження називаються "апріорними"). Саме щодо них Кант ставить питання: як вони можливі в "метафізиці"? Вирішення цього питання Кант пов'язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних здібностей людини: 1) відчуття; 2) розсудок; 3) розум. Відчуття здатні постачати матеріал знання, розсудок здатний мислити і утворювати судження, розум здатний утворювати ідеї. Проведені дослідження дозволили зробити Канту висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час) та апріорні форми розсудку (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму.

Категорії не становлять собою відображення змісту, наданого відчуттями, вони є лише формами, під які розсудок, утворюючи та фіксуючи схеми своїх дій, підводить чуттєві дані. Тому синтез чуттєвих даних виникає на підставі їх введення у схему, яка відповідає певній категорії, та створення на цій основі певних понять. Таким чином, ні поняття, а ні відчуття самі по собі не дають знання. Відчуття без понять - несвідомі, поняття без відчуттів - порожні. Знання завжди є результатом синтезу відчуттів і понять.

Умовою створення синтетичних суджень, за Кантом, є 12 категорій, які поділяються на чотири види - кількість, якість, відношення, модальність. Як чисті поняття, категорії є апріорними. Кант розробив складну за своєю структурою концепцію зв'язку категорій з формами чуттєвого споглядання. Дана концепція спирається на вчення про "схематизм" категорій, або "фігурний синтез". Людська свідомість, за І.Кантом, завжди має справу із предметом, який постає результатом проведеного синтезу. Якими є речі, що діють на наши чуття, ми не знаємо, оскільки сприймаємо їх вже оформленими у синтезі. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей у собі", що стає основою кантівського агностицизму. Кант розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що призводить до виникнення ідей. Розум створює три різновиди ідей: 1) ідею про душу як цілісність всіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причинно зумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причинно зумовлених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, чим є світ як ціле, призводить до суперечності, оскільки тут нам не може прийти на допомогу досвід (в досвіді ми ніколи не стикаємось із світом як таким), тому ми змушені тут покладатись на доведення. Проте можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі, а можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі, відокремлений від досвіду, має суперечливий характер.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідності та свободи в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність - уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно – в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона зі своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина - вільна. Моральний закон, який дається лише розуму, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

Питання 3. Філософія Й.Г.Фіхте.

Йоганн Готліб Фіхте народився 1762 р. З 1794р. працював професором Йєнського університету. В 1799 р. був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні, а в 1814 р. помер від хвороби у військовому госпіталі. Основний твір Фіхте - "Науковчення" (1794) - є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування в якості "Я". "Я" охоплює собою все, що може бути мислимим, оскільки відсутність "Я" означає відсутність мислення. Оскільки "Я" себе усвідомлює, то це значить, що воно водночас є тим "Я", що усвідомлює, і тим "Я", яке усвідомлюється. Отже, крім тези про існування "Я", ми можемо виділити протилежну тезу - "не-Я". Діяльність суб'єкта, який визнає своє існування, розглядається як діяльність "Я", що відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої - до третьої, яка має бути синтезом першої і другої.

Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування - єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, "Я" не є індивідуальним, а постає основою морального мислення, що діє як абсолютна надсвідомість. Індивідуальне "Я" є відображенням абсолютного "Я", абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному "Я" протистоїть емпірична природа "не-Я".

Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають "антитетичним". При цьому Фіхте пояснює, що його "не-Я" не можна розуміти як кантівську "річ у собі", тобто як щось таке, що ззовні протистоїть свідомості. "Річ у собі" лежить за межами свідомості, а у Фіхте "не-Я" не здатне існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Коли така діяльність відбувається, ми її не усвідомлюємо, тобто не помічаємо самих дій розуму. Тому ми сприймаємо її продукти, як такі що нібито існують самі собою, незалежно від свідомості та діють на свідомість. Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі собою основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Щоб дійти усвідомлення діяльності "Я", слід розвинути здатність розуму до такого сприйняття. Таким чином, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Звідси випливає, що мета людини полягає у виконанні закону моралі, обов'язку, якому протистоять природні властивості людини. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями.

Отже, Й.Г.Фіхте, розвиваючи далі тези І.Канта про активний характер пізнання, зосереджує увагу на внутрішніх можливостях та результатах активності людського "Я"; при тому він відкриває категоріальну структуру діяльності "Я", що із необхідністю реалізується у вибудовуванні змісту знань.

Питання 4. Філософія Ф.В.Шеллінга.

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) отримав у м.Тюбінгені вищу духовну освіту, в м.Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Йєнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як "філософія природи" (натурфілософія - 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800), "філософія тотожності" (перше десятиліття XIX ст.) та "філософія одкровення". Свої вихідні філософські ідеї Ф.Шеллінг виклав у "Системі трансцендентального ідеалізму" (1800).

Центральною ідеєю Шеллінга, яка дозволила йому побудувати систему "філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне - неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності". Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я "Буття". Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати між собою нічого спільного, що свідчить - вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише тому, що між ними покладено межу, яка є не чим іншим, як чимось спільним для обох протилежностей. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою - люди. Там, де ми протиставляємо: більше - менше, близько - далеко, пусте – повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям "простір". Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати щось спільне, бути у чомусь тотожним, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб'єктивного "Я" стосовно об'єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб'єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду - "інтелектуальна інтуїція". На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсудку, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсудок, логічне мислення стоять під владою закону суперечностей. Розум же не підкоряється формальному закону суперечностей (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечувальні судження). Розум не підвладний забороні суперечностей, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей. Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб'єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсудок висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.

У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до "науковчення" Фіхте: свідомість починає з відчуттів, потім підіймається до рівня інтуїції, досягає межі рефлексії, остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне "Я". На першій стадії "Я" споглядає себе як обмежене з боку "не-Я". На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши розуміння власної спонтанності, самовизначеності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні. Весь цей розвиток людської самосвідомості є лише проявом дії світового розуму як Абсолюту. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, крайніми ступенями своїх проявів має на одному полюсі матерію, а на протилежному - ідею, пізнання. Такий поділ Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має метою самопізнання єдиного, тобто власне самоусвідомлення Абсолюту, що є неможливим без людини, наділеної здатністю до саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості. Саме так, за Шеллінгом, замикається коло космічного процесу: тотожний собі абсолют в свої діях роздвоюється і проходячи різні стадії своїх виявлень, що водночас постають ступенями його самоусвідомлення, переходить в процеси людського пізнання та творчості.

Питання 5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) пройшов складний шлях свого становлення: магістр філософії, кандидат теології, викладач в Йєнському університеті. З моменту видання "Науки логіки" Гегель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 р. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, а потім ректором до своєї смерті.

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань в систематизованому вигляді. Для нього, як для теоретика, дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Вихідним принципом його філософії є єдність протилежностей, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама з собою. Гегель називає свою філософську систему "абсолютним ідеалізмомо", а вихідним поняттям своєї системи подає "абсолютну ідею" – перший початок або субстанція всього існуючого. Саме на основі цього поняття Гегель спробував охопити весь універсум, природний та духовний світ. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало всього існуючого.

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель, не заперечуючи існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її формальною логікою – "наукою про елементарні форми і закони правильного мислення". Свою логіку Гегель поділяє на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну - вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, на його думку, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою. Наука про буття, за Гегелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Наука про сутність доводить, що кожний предмет має дві властивості: бути внутрішньо диференційованим, складатися з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим - єдині, дає змогу розуміти предмет як ціле. Але таке ціле скоріше постає не у вигляді чуттєво фіксованих властивостей речей, а у формі зв'язків, що поєднують всі їх властивості та елементи. Сутність, за Гегелем, і є таким зв'язком, який, сягаючи граничних проявів предмету, ніби стягує його в ціле, постаючи єдністю протилежностей (границь предмету), тобто – суперечністю. Саме такий внутрішньо суперечливий, проте цілісний за змістом зв'язок і лежить, за Гегелем, в основі будь-якого поняття. Поняття, таким чином, постає найбільш багатою формою фіксації змісту дійсності.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається в розвитку пізнання від чуттєвих форм до розумових, тобто шляхом переходу від однобічних абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом. При тому ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза - антитеза - синтез. Тріадичність - це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Він зміг довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Вчення Гегеля про дух, який він характеризує як завершальний щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в його антропологічно-соціальній філософії. За традицією тріадичності розвиток "духу" розглядається Гегелем у трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух. Вчення про суб'єктивний дух Гегель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розвиток душі представлений у вигляді тріади: "природна", "чуттєва" та дійсна душа. Висвітлення "природного розвитку" душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки; 2) феноменологію духу, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні. Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв'язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби; 3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "дух як суб'єкт для себе". Суттєва новизна цієї частини вчення пов'язана з тлумаченням "єдності теоретичного і практичного духу" як "дійсно вільної волі", в якій втілений "вільний дух".

У вченні про "об'єктивний дух" (філософія права) Гегель дає своє розуміння всесвітньої історії. Він вважав за необхідне розглядати моральні визначення в контексті соціально визначеного буття людей, які вже розглядалися не як абстракції, а як члени різних соціальних утворень. Формами розвитку морального Духа Гегель вважає родину, громадське суспільство та державу.

Важливу роль в своїй системі філософського знання Гегель відводив історії філософії, оскільки вважав, що саме філософія постає концентрованим виразом духу історичної епохи. На відміну від своїх численних попередників, він наполягав на тому, що не можна відкидати попередні філософські вчення, а слід розглядати їх як поступове історичне накопичення людським пізнанням елементів абсолютних, тобто неспростовних знань. Кожне окреме вчення він розглядав як щабель такого сходження, а тому розглядав його як ретельне розроблення якоїсь окремої філософської категорії. В цілому ж утворювалась та система категорій, яка потім у логіці набувала характеру виразу глибинної необхідності розвитку світу і мислення. В таких міркуваннях проявився грандіозний задум звести все історично накопичене знання до єдиної системи знань, і як самий задум, так і його реалізація не можуть не викликати захоплення. Проте, зводячи історичний рух філософії і пізнання лише до опрацювання окремих елементів майбутньої системи, Гегель суттєво спростив як реальну історію пізнання, так і історію філософії.

В цілому у філософії Гегеля проявились водночас як позитивні здобутки філософської думки, так і її серйозні прорахунки. Захоплення логікою перетворило його філософію на цілу низку невиправданих тверджень, в створенні яких потреба провести логічні зв'язки відігравала вирішальну роль, а реальний зміст при тому інколи приносився в жертву. Проте бажання представити дійсність єдиною, пов'язаною динамічним рухом і розвитком, в яких людське мислення постає проявом цих останніх і до певної міри їх переднім фронтом, складає незаперечну заслугу філософа. А результат такого представлення й досі залишається неперевершеним взірцем, що демонструє можливості людської думки.

Питання 6. Філософія Л.Фейєрбаха.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) - видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Гегеля, пізніше - творець самобутньої філософської концепції природно-матеріалістичного спрямування, яка отримала назву "антропологічний матеріалізм". Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її ролі в суспільстві, її минулого та сучасного стану, виробив особливе ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова пост-християнська епоха. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не може стати простим запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна утворитись якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати не схожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію антропологією, яка має стати "філософією майбутнього". Водночас Фейєрбах бачив суттєві відмінності між філософією та релігією і вказував на них. Переваги релігії - її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини: адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення постає, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія - це "сенс", смислове ядро релігії. Вона також виростає з сутнісних характеристик людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, зовнішньою та внутрішньою природою. Ця єдність передбачає поєднання в людині її найперших сутнісних сил: чуттєвості, розуміння та воління. Вища ж єдність полягає в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності - як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом: це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "серце" людей, змінюючи вплив релігії.

Отже, радикально змінюючи хід думок в німецькій класичній філософії, Фейєрбах ставить людину з її реальними проявами в центр філософського універсуму, проте найвище підносить її духовні запити. Це дозволяє стверджувати, що багатства дійсності, виявлені його попередниками, Фейєрбах повертає людині. Тому він і постає перехідною ланкою між класичною та некласичною філософіїю.

Висновки.

Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософування.

Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю.

Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого—як переддень появи принципово нової філософії.

Контрольні питання і завдання:

1. Поясніть, чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії.

2. Розкрийте зміст і значення “коперніканського перевороту” І.Канта у філософії.

3. Поясніть, у чому полягає відмінність між розсудком та розумом у філософії І.Канта.

4. Що таке предмет, явище і “річ-в-собі” у філософії І.Канта? Як вони співвідносяться?

5. Окресліть, в якому напрямі (на відміну від І.Канта) розвивали свої філософські ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінг.

6. Окресліть основні аспекти розуміння субстанції Г.Гегелем.

7. Поясніть розуміння Г.Гегелем життєвого циклу абсолютної ідеї, джерел її руху та розвитку.

8. Окресліть основні складові філософської системи Г.Гегеля.

9. Окресліть основні особливості філософської позиції Л.Фейєрбаха. Спробуйте пояснити, за якими ознаками Л.Фейєрбаха відносять до представників німецької класичної філософії.

Тестові завдання.

1. Німецька класична філософія постала завершенням та найвищим етапом розвитку попередньої німецької філософії (Так / Ні).

2. І.Кант постав засновником німецької класичної філософії тому, що він ввів у філософію та обґрунтував її вихідний принцип – принцип активності суб'єкта пізнання (Так / Ні).

3. Вершиною німецької класичної філософії вважають Л.Фейєрбаха, оскільки він завершив її історичний розвиток (Так / Ні).

4. "Категоричний імператив" І.Канта – це:

А) вимога до науки підпорядковувати свої висновки теології;

Б) перелік основних категорій розсудку, табличку яких саме І.Кант вперше розробив;

В) обґрунтований І.Кантом всезагальний закон людської моральної поведінки.

5. За переконанням Л.Фейєрбаха найпершим орієнтиром для філософії, як і найпершою цінністю повинно бути:

А) християнська релігія одкровення як така, що найповніше виражає заповітні мрії людини;

Б) подолання релігії в ім'я прогресивного розвитку науки;

В) людина із притаманними їй сутнісними силами та природними прагненнями.

Додаткова література до теми:

1. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. - М.: Мысль, 1986;

2. Гусев В.І. Історія західноєвропейської філософії ХVІ-XVІІ ст.: Курс

лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1994. - С. 84-246;

3. Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия вт. пол. XІX - н.

XX вв. - М., 1989.

4. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей: Ист.-

филос. очерки и портреты. - М., 1991.

5. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.

5. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.

6. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.