Тема 2. Київська Русь

на базі південнослов’янських мов (в основному болгарської), яка вживалася у спілкуванні церковної і світської еліти та в літературі. Народну мову вчені виявили лише у фрагментах творів усної народної творчості, що дійшли до наших часів, та своєрідні вкраплення у літописах і художніх творах. Вони вважають, що українська мова формувалася в середині І тис. н.е. А. Кримський підкреслює, що в XI ст. українська мова виділилася в окрему, відмінну від інших східнослов’янських мов. Таким чином, є підстави стверджувати, що українська народність формується вже у першій половині І тис. н.е. на основі південно-західної групи східнослов’янських племен, які були етнічним коренем українського народу. Її консолідація відбувалася за часів існування централізованої держави Київської Русі та її роздробленості. Значною мірою була сформована українська народність у XII ст., хоча завершення цього процесу — справа наступних віків. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва «Україна» для визначення Переяславщини та інших південних земель. Найвірогідніше це пов’язано зі словами «країна», «край».

2.9.Економіка

УX–XII ст. в економіці Київської Русі провідною галуззю залишалося сільське господарство. У різних регіонах країни діяли відповідно до їх умов традиційні системи землеробства: у лісових районах — підсічна, вирубна, у малонаселених степових — перелогова, в густонаселених, таких як Середнє Подніпров’я, між Бугом і Дніпром — парова система з двопільною і трипільною сівозміною. Основними знаряддями обробітку землі були рало, соха та плуг. Сіяли руками, жали залізними косами і серпами, молотили ціпами. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, льон, коноплю та інші культури. Вирощувалися городні культури — боби, горох, часник, цибуля, ріпа, капуста. Досить розповсюдженими були садові культури — яблука, груші, вишні, черешні, виноград та ін.

Розвинутим, як і в попередні віки, було скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок.

Значне місце в економіці всіх племен Русі належало мисливству, рибальству та бортництву. Мисливство давало цінні види хутра, що було одним із найважливіших товарів експорту. Ліси були багаті на різних звірів, диких птахів. Найбільше добувалося хутра бобрів, куниць, лисиць, білок яке високо цінувалося на ринках країн Сходу і Заходу. Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» серед багатьох державних справ описує і полювання, бо і в ті часи воно було важливим напрямом господарювання.

47

Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба

Велике значення мало і бджільництво, переважно бортне (бортництво). На деревах — бортнях — ставили спеціальні знаки, і «Руська правда» передбачала суворе покарання тим, хто їх нищив. Мед і віск завжди користувалися попитом на Русі та в Західній Європі і приносило значні прибутки. З меду вироблялися міцні напої, його вживали замість цукру, з воску робили свічки.

Археологічні дослідження та письмові свідчення іноземців говорять про значний розвиток ремісництва на Русі. Воно зосереджувалося переважно в містах і прикнязівських дворах. У X–XII ст. відбувається поглиблена спеціалізація ремесел, яких на кінець цього періоду нараховувалося близько 60.

Високого рівня досягла металургія. Із болотної руди сиродутним способом виплавлялося залізо, з якого вироблялася велика кількість сільськогосподарських знарядь, предметів побуту — плуги, лемеші, коси, серпи, сокири, замки та ін. Славилася Русь зброярами, які виготовляли мечі, щити, списи. Ювелірне виробництво характеризувалося дорогими виробами із золота, покритими різними видами емалі, черні, коштовним камінням та ін. Дорогоцінні ювелірні вироби здебільшого вироблялися у Києві — найбільшому центрі ремісництва. Поряд з цим для широких мас призначалися предмети, у яких золото замінялося сріблом, міддю й іншими дорогоцінними металами. Такі виробництва зосереджувалися у Києві (на Подолі), в Турові та інших містах.

Ювеліри володіли технікою фігурного лиття, виробництва різних, навіть дуже складних, видів емалі, і виробляли велику кількість високохудожніх виробів не лише на внутрішній, а й на зовнішній ринок.

Широкого розвитку набула деревообробна справа. Це пов’язано з тим, що переважаючим типом будівель у містах і селах були дерев’яні. Теслярі будували мости, церкви, житлові будинки, укріплення. Поряд з цим майстри виробляли меблі, дерев’яний посуд, човни та ін.

Високого рівня досягло гончарство. З глини виготовляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом, декоративні полив’яні плити для підлоги та оздоблення стін, цеглу.

Значну роль у задоволенні потреб населення відігравали також такі ремесла, як обробка шкіри, льону, вовни, каменю, виробництво скла, виготовлення тканин, кравецтво, ткацтво та ін.

Ремісники виконували замовлення на виробництво предметів, знарядь, будівництво, а також працювали на ринок, що свідчило про поглиблення суспільного поділу праці, сприяло розширенню торгівлі та обміну.

Внутрішня торгівля зосереджувалася в основному в містах, де були «торги», «торговища». У 1017 р. лише у Києві діяло вісім торгових май-

48

Тема 2. Київська Русь

данів. Там продавалися головним чином продукти, сіль, окремі ремісничі вироби, що мали місцевий характер, а також виготовлялися у віддалених регіонах країни та за кордоном.

Зовнішня торгівля відігравала в житті Київської Русі особливо велику роль. Окремі історики (В.Ключевський, О.Єфіменко) навіть вважали її за головний фактор утворення держави. У X ст. значно піднесли організацію зовнішньої торгівлі східного слов’янства варяги, які її організували й охороняли. Нею займалися не лише купці, а й бояри і навіть князі. Недарма перші відомі нам угоди з Візантією (договори 907, 911 рр. та ін.) стосувалися саме торгівлі. Торгівля велася з Візантією, країнами Близького і Далекого Сходу, Скандинавією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною та ін. Торговельними шляхами були насамперед річки, які впадали у Чорне, Азовське та Каспійське моря. Використовувалися і сухопутні шляхи: Грецький, який прямував із Києва на південь до Криму і Константинополя; Залозний вів на Дон, Азовське море і далі на Близький Схід, Солоний — в Галичину. На перехресті цих шляхів знаходився Київ. Найважливішим торговим партнером Русі була Візантія. Русь вивозила туди віск, мед, невільників, шкіри, хутра, хліб, а завозила вироби з металу, скла, дорогі тканини, золоті вироби, вика та ін. Із Заходу завозилися парфумерні вироби, перець та інші приправи, дорогі прикраси.

До європейських країн вивозилися хутро, посуд, овочі, хліб, худоба, а завозилися зброя, металеві предмети, тканини, мистецькі вироби та ін. У Києві знаходилися колонії, де мешкали німці, поляки, греки, євреї, вірмени.

Розвинута внутрішня і зовнішня торгівля потребувала створення власної монетної системи. У VII–IX ст. ходили арабська, візантійська та норманська монети. Згодом була введена власна грошова одиниця «куна» — шкура куниці. Пізніше вводиться срібна — гривня, а за часів князя Володимира з’явилися штамповані золоті й срібні монети.

XI–XII ст. — період найбільшого розвитку всебічних торгових зв’язків Київської Русі, її економічного розквіту.

2.10.Духовне життя. Культура

УКиївській Русі розвинулася багата матеріальна і духовна культура, потужним центром якої був Київ. Вона формувалась на місцевій східнослов’янській основі, творчості широких народних мас, а також в результаті засвоєння досягнень інших народів. Високого рівня розвитку набули освіта, мистецтво, письменство. З прийняттям християнства православна

49

Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба

релігія піднесла рівень духовного життя, стала його ідеологічним фундаментом, охопивши всю повсякденну діяльність особи і суспільства.

Протягом століть вона проникала у найвіддаленіші куточки країни. Із введенням християнства була створена Київська митрополія, до якої належало 16 єпархій. У 1303 р. організовується, хоч і ненадовго, Галицька митрополія, що сприяло посиленню місцевого впливу на церкву, охопленню нею всіх населених пунктів країни. Віруючими були фактично всі члени суспільства, всі соціальні групи і класи.

Релігійність проявлялася в різних формах: щоденному відвідуванні церкви, співставленні своєї поведінки і вимог релігійних заповідей, читанні і засвоєнні молитов, релігійної християнської літератури, що надходила в основному із Візантії і переписувалася в Київській державі, розповсюдженні ікон, хрестів та ін.

Будувалася велика кількість церков, щоб ними було охоплено все населення. Князі мали свої двірцеві церкви і тримали при собі окремих «духовних отців». Обов’язком князя було відвідувати церкви, монастирі, дарувати їм землі, гроші, запрошувати до себе в гості ченців та ігуменів.

Церква здійснювала життєво необхідну, прогресивну справу, пропагуючи високі моральні загальнолюдські цінності та ведучи боротьбу

заморальними явищами, так званими «поганськими» пережитками — злочинністю, розпустою, незаконними шлюбами, жорстокістю, заздрістю. Існував церковний суд, де розглядали аморальні вчинки, порушення заповідей церкви.

Безперервно зростала кількість монастирів. Їх створювали як глибоко віруючі представники князівсько-боярських груп, так і ченці. Зокрема, серед засновників Печерського монастиря був син заможного курського чиновника Теодосій. У кінці XII ст. в Києві діяли 17 монастирів, в Галичі — 5, у Чернігові — 3, Переяславі — 2. Всього на Русі в кінці XII ст. їх налічувалося 70. Монастирі і церкви були важливими осередками освіти, науки, літератури та мистецтва. Однак під впливом візантійської ієрархії вони вели пропаганду аскетизму, глибокого і догматичного сприймання православної віри, запроваджували нетерпимість до інших конфесій. Зокрема, духівництво у другій половині XI–XII ст. вело запеклу теоретично-богословську боротьбу проти католицтва.

Світські керівні кола ставилися до католиків та представників інших церков толерантно. Цьому сприяли, зокрема, одруження руської молоді

зкатоликами і католичками, торгові та інші контакти з ними. Повагу до римської релігії проявляли західні князівства, особливо в Галичині.

Народні маси пов’язували своє духовне життя як з православ’ям, так і з своїми язичницькими уявленнями. Населення далеких сіл і місте-

50

Тема 2. Київська Русь

чок більше дотримувалося старих поглядів, обрядів, пам’ятало Перуна та інших слов’янських богів. Поволі старі, язичницькі вірування зливалися з християнськими, утворюючи двоєвір’я: кутя — свята вечеря, «Маслениця» — зустріч бога-сонця, Івана Купала — свято весни та ін. Перун злився з пророком Іллею, Даждьбог — зі святим Юрієм. Християнська релігія на Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов’янства. Стара язичницька віра внесла радість життя в гармонії з природою в аскетизм християнства, і це відбилося на всіх сферах культурного життя.

На духовне життя впливали й іноземні цивілізації. У дохристиянські часи слов’яни мали досить значні запозичення від Хазарської держави, арабських країн, Персії та інших країн. Від часу прийняття християнства панували переважно візантійські впливи, що виявилося у ремісництві, праві, науці, мистецтві та літературі. У західних землях позитивно сприймалися досягнення Угорщини, Німеччини, Австрії в архітектурі, культурі побуту та торгівлі. Все це переосмислювалося, пристосовувалося до місцевих умов, зливалося із слов’янськими досягненнями. Таким чином, формувалася цілісна культура високого рівня.

Важливою складовою культури Русі була усна народна творчість, яка своїм корінням сягала у сиву давнину. Це одна із форм суспільної свідомості, вираження колективного світогляду і естетичного ставлення до дійсності.

Фольклорна творчість тих часів складається з двох підрозділів: по- етично-віршового та прозового — казки, легенди і т.ін. Народні пісні, обрядові, необрядові, ліричні, історичні відображали життя народу, його мрії, оспівували працю, боротьбу проти зовнішніх ворогів за кращу долю, висловлювали тугу і радість людей. Прозові твори були засобом пізнання та інформації і мали значний виховний вплив, утверджуючи гуманістичні принципи життя та людських взаємин.

Значного поширення в Київській Русі набули билини-поеми, присвячені важливим подіям, особливо боротьбі із зовнішніми ворогами та з соціальною несправедливістю. Їх героями були воїни-богатирі — Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Фольклорні твори були виразом творчої сили народу, його уяви, фантазії. В них збереглися скарби народної мови, надії й мрії людей.

Писемність у східних слов’ян виникає тоді, коли з’являється необхідність передавати мову на великі відстані і фіксувати її в часі. Археологічні джерела дозволяють віднести час опанування неупорядкованим письмом до IX ст. Про це свідчить виявлена С.Висоцьким на стіні Софійського собору в Києві «Софійська азбука», яка складалася з 27 літер:

51

Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба

23 грецьких і 4 слов’янських. Свідченням існування писемності уже на початку X ст. є договори руських князів Олега та Ігоря з Візантією у 911 та 944 роках. Написи на стінах Софійських соборів у Києві й Новгороді, на будівельних плитах, плінфі, зброї та інших предметах XI ст., новгородські берестяні грамоти переконують у тому, що писемність того часу набула значного поширення серед різних верств населення, навіть серед простого люду.

Поступово, з утвердженням християнства, недосконала система письма витіснялася кирилицею. Східні слов’яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув. На основі кириличної азбуки відбувався подальший розвиток писемності, формувалася церковнослов’янська писемно-літературна мова.

З часів князя Володимира Святославовича у Києві, Новгороді та інших великих містах відкривалися школи, в яких училися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, дружинників, духовенства. Крім державних шкіл, існували й приватні. Відкриття першої школи на Русі князем Володимиром «Повість временних літ» зафіксувала у 988 р. Значного розвитку школа досягла, коли її було переведено з князівського палацу у приміщення новозбудованої Десятинної церкви. У ній вивчалися богосло- в’я, історія, співи, математика, церковнослов’янська та грецька мови. Її освічені вихованці були тією силою, спираючись на яку Ярослав Мудрий зробив новий крок на шляху розвитку освіти. За його князювання у Софійському соборі була відкрита нова школа, яка продовжувала традиції Володимирової.

У 1086 р. у Києві створюється одна з перших у Європі школа для дівчат, яку заснувала Янка Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого. Окрім грамоти, співів та шляхетної поведінки, тут навчали гаптувати.

Значну роль у розвитку освіти на Русі відіграв Києво-Печерський монастир. У XI ст. в ньому діє центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, перекладачів. Лише до монголо-татарської навали тут було підготовлено більше 80 єпископів. У монастирі з’явилося і набуло розвитку літописання, яке було основою історичної науки не лише для свого часу, а й значно пізніше.

Великою шаною користувалася на Русі книга, «книжна мудрість». Створювалися бібліотеки. Перша з них була організована при Софійському соборі у 1037 р. Ярославом Мудрим. Крім того, у Києві існувала низка монастирських і церковних бібліотек: печерська, іринінська, георгіївська та ін. (за назвою церков і монастирів). Частина книжного фонду цих бібліотек загинула у наступні століття під час ворожих нападів та пожеж. Так, пожежа 1718 р. повністю знищила бібліотеку Киє- во-Печерського монастиря, в якій зберігалися книги з XII ст. Багато книг

52

Тема 2. Київська Русь

та рукописів знаходиться нині в бібліотеках колишнього СРСР та поза його межами. До цього часу також невідома доля бібліотеки Софійського собору.

Першопочатки науки у Київській Русі перебували під значним впливом античної спадщини. З перекладів черпалися відомості про природу, географічна інформація. Зокрема, «Шестиднев» Василія Великого — ціла енциклопедія географічних та природних відомостей. У «Топографії» Козьми Індикоплова, мандрівника, александрійського купця VI ст., містилися відомості з астрономії і географії; «Ходіння» ігумена Данила — опис його подорожей до Палестини, здійсненої у 1106–1108 рр., у якій детально описується природа Палестини.

Медична допомога в основному надавалася знахарями та ворожбитами. З часом у Київській державі з’являються лечці, тобто лікаріфахівці, які, згідно з «Руською Правдою», мали право лікувати хворих за гроші. У князівських дворах практикували й лікарі-іноземці. Розповсюджувалася медична література, переважно іноземна.

Серед знахарів та лікарів були й жінки. Зокрема, лікуванням займалася Євпраксія, онука Володимира Мономаха. Вона ж авторка трактату «Мазі» — єдиної вітчизняної наукової праці того часу, яка дійшла до нас.

Значний вклад у розвиток вітчизняної медичної науки внесли монахи Києво-Печерського монастиря. Відомо, що ігумен Антоній сам доглядав хворих, виготовляв мікстури, відвари. Один із визначних ченців Агапіт створив на території монастиря лікарню, де вилікував князя Володимира Мономаха. Лікарі-ченці були глибокими професіоналами, читали в оригіналах праці Гіппократа, Гелена, широко використовували і вдосконалювали досягнення багатовікової народної медицини.

Література та літописи творилися переважно на базі монастирів та бібліотек. Літописання виникло у X ст., хоча частина вчених дотримується думки, що це сталося на століття раніше.

Упершій половині XI ст. літопис ймовірно набирає форми щорічного викладу подій. Вважається, що першою датою було повідомлення про перемогу Святослава над печенігами у 968 р. У Софії Київській був укладений перший літописний звід 1037–1039 рр.

У1113–1118 рр. написаний найвидатніший і найбільш відомий літопис «Повість временних літ», автором якого був талановитий літописець, монах Києво-Печерського монастиря Нестор. У цьому історичному творі, крім опису подій рік за роком, також подавався широкий історико-географічний вступ про слов’янські племена, виникнення Руської держави, про перших князів. Справжній текст «Повісті временних літ» дійшов до нас лише в уривках, він був значно змінений пізнішими переробками, вставками та доповненнями.

53

Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба

Давньоруські літописи, які писалися в умовах феодального суспільства, відбивали ідеологію панівних верств населення. Ідея єдності руських земель, турбота про спільну боротьбу з ворогами, особливо кочівниками, проходить червоною ниткою через усі літописи.

У Київській Русі розвивалася оригінальна художня література. Одним із найвизначніших письменників був митрополит Іларіон, твір якого «Слово про закон і благодать» став своєрідним гімном християнства на Русі. Опоетизовує він і образ того, хто хрестив Русь, — князя Володимира. Цей твір також спрямовувався проти спроб Візантії нав’язати Русі свою волю у церковних і політичних справах, відкидає її спроби відігравати роль вселенської імперії.

Талантом, політичною зрілістю, життєвою мудрістю характеризується твір Володимира Мономаха «Повчання дітям», ідейною основою якого є турбота про єдність Русі. Князь навчає дітей правилам моралі, виступає проти міжусобних війн, змальовує образ ідеального князя, захисника землі Руської.

Вершиною давньоруської літератури, одним із найталановитіших її поетичних творів було «Слово о полку Ігоревім». Написане у надзвичайно важкий для Русі час, коли відбувалися безперервні напади кочівників, «Слово» з особливою силою відстоює ідею єдності всіх земель Руської держави. Воно характеризується високими поетичними рисами і свідчить про широкий розвиток дружинної поезії.

На Русі також розповсюджувалася перекладна, в основному релігійна, література. Це богослужебні книги («Євангеліє», «Псалтир»), «Житія святих», проповіді, повчання, хроніки, романи («Александрія» — роман про діяльність Олександра Македонського) та ін. Переклади здійснювалися в основному з грецької та болгарської мов. Широко були розповсюджені «Бджоли» — збірники поговірок, коротеньких оповідань з моральними висновками і рекомендаціями. Ця перекладна література розповсюджувалася тому, що на Русі було багато людей, які знали іноземні мови. Перше місце посідало вивчення і знання грецької мови, яка була необхідна для перекладання книг, спілкування з митрополитами, єпископами, що прибували з Візантії, дипломатичних відносин з нею. Поряд з цим було поширене знання латинської мови. Вже у XII ст. в Києві та інших містах існували групи людей (духовна еліта), які володіли кількома мовами, знали античну літературу та філософію. Це митрополити Іларіон та Клим Смолятичі і багато інших.

Архітектурні пам’ятники можна поділити на три групи: військові укріплення, цивільні будови, церкви. Укріплення-городища обносилися великими земляними валами, основа яких складалася із клітей розміром по 3–5 м у ширину і довжину, заповнених камінням та глиною.

54

Тема 2. Київська Русь

Висота валу — від 12 до 25 м. На валу ставили остріг або частокіл, у валах — брами з проїздами. Це були загальноприйняті типи укріплень.

Цивільна архітектура — це поєднання дерев’яних і кам’яних споруд, в основному будинків князів, бояр та купців. За князювання Ярослава Мудрого кількість мурованих будинків швидко збільшується. Був зведений новий княжий палац, який дістав назву «великий», будинок і двір митрополита та ін. За часів Володимира і Ярослава найбільше розбудувався Київ. В невеликій кількості будувалися кам’яні споруди у Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. Житло простих людей також зазнавало деяких змін: розширювалося будівництво дерев’яних будинків замість напівземлянок і землянок тощо, а в помешканні з’явилися християнські ікони, лампади, хрести та інші релігійні атрибути.

Церковна архітектура характеризувалася пишністю кам’яних будівель, їх великими розмірами та величністю. Першою кам’яною спорудою була Десятинна церква, побудована у Києві за вказівкою князя Володимира у 989–996 рр. Під час штурму Києва у 1240 р. татаромонголами церква була зруйнована, зберігся лише її фундамент. Археологічними дослідженнями встановлено, що храм прикрашався мозаїкою, фресками та мармуровими колонами.

Кам’яне будівництво виникло під впливом Візантії, яка у X–XI ст. мала визначні досягнення в будівництві культових споруд. На зразок Константинопольської Софії у Києві збудовано Софійський собор, який зберігся до наших днів (у XVIII ст. частково перебудований).

Будівництво великих архітектурних споруд супроводжувалося прискореним розвитком монументального живопису. Одним із шедеврів Київської Софії є фігура Божої Матері — Марії Оранти, виконана в мозаїці. Таким же чином зображені Христос, дванадцять апостолів та інші сюжети.

Значного поширення на Русі набув станковий живопис — ікони; їх виробляли у великій кількості, задовольняючи потреби віруючих. У цей час широко використовувалися також книжкові мініатюри-вставки з рослинним або геометричним орнаментом, розмальованими заголовними буквами та ін.

Крім того, стародавні слов’яни часто прикрашали житла, посуд, тканини малюнками і символами, які мали обереговий характер. Наприклад, на багатьох предметах зображувалися коні, які вважалися символами добробуту і щастя, або візерунок з чотирьох ліній у формі квадрата, що мали оберігати дім та господарів від лиха з усіх чотирьох сторін світу.

Музика і спів — характерні ознаки побуту; вони супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. З нагоди свят проводилися ігри

55