Частина IІ. Національне відродження. Державність

ТЕМА 12

ЗАХІДНА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX —

НА ПОЧАТКУ XX СТ.

12.1. Соціально-економічний розвиток. Трудова еміграція

Економіка Західної України в другій половині XIX — на початку XX ст. характеризувалася повільними темпами розвитку. Основою економіки залишалося сільське господарство. Селяни перебували у напівфеодальній залежності від поміщиків, в руки яких фактично перейшли ліси, пасовища, води (сервітути) і значна частина селянських земель.

Селянські господарства залишались в основному натуральними, повільно втягувалися у товарні відносини. Це пов’язано із надзвичайною кволістю всього економічного життя Галичини, штучним гальмуванням австрійським урядом та польськими правлячими колами її промислового розвитку, значним приростом населення краю. Селянські наділи продовжували дробитися і зменшуватися: у 1859 р. в середньому на один селянський двір припадало 9,5 морга землі, в 1880 — 6,5, в 1900 — 4,5, тобто за півстоліття відбулося скорочення більш ніж у двічі. Зменшення селянської власності зайшло так далеко, що в кінці XIX ст. половина селян не могла вже вижити з свого наділу. Цей сільський пролетаріат змушений був йти на заробітки до панів, які давали їм мізерну плату. За право користуватися лісами і пасовищами селяни також мусили працювати на поміщицькому полі. Жорстока феодальна експлуатація, безземелля призвело до різкого зниження життєвого рівня селян, їх високої смертності. У зв’язку з цим селянство не могло виробляти велику кількість продукції на ринок, розвивати свої господарства на основі нової агротехніки. Але поряд з цим його середовищі з’явився і зростав, хоча й повільно, невеликий прошарок багатих селян, які виробляли певну частину товарної сільськогосподарської продукції.

Тікаючи від тяжкої долі, селянська біднота в кінці 80 — на початку 90-х років розпочинає масову еміграцію в США, Канаду, Аргентину та інші країни. Селяни за безцінь розпродували своє убоге майно, за дешеву ціну наймали старі, часто непристосовані, пароплави і в дуже важких умовах перепливали Атлантику. За океаном вони отримували великі земельні наділи і в надзвичайних тяжких умовах колонізували райони в різних країнах Америки. До Першої світової війни туди виїхало кілька мільйонів чоловік. На початку XX ст. емігрантський рух почав

306

Тема 12. Західна Україна в другій половині XIX — на початку XX ст.

спадати. Це було пов’язано з тим, що українська інтелігенція організувала в Галичині широкий кооперативний рух та вжила інших заходів для сприяння піднесенню життєвого рівня селянства.

Як оцінити цю драматичну сторінку в житті українського народу, коли значна його частина змушена була покидати Батьківщину, ослабляючи її економічний і людський потенціал, впадаючи у ностальгію, тужачи в чужих краях за рідним краєм? Оцінка має бути лише позитивною, бо це був порятунок від жахливого життя і постійної загрози голодної смерті, тобто це був єдино можливий вихід.

Поміщицьке фільваркове господарство розвивалося дещо швидше, але феодальні пережитки, дешева робоча сила не сприяли агротехнічному прогресу, і воно все більше програвало в конкурентній боротьбі із західноєвропейськими фірмами. У 90-х роках з ініціативи інтелігенції селянство Галичини все ширше охоплюється кооперативним рухом. Створюються такі економічні організації, як «Народна торгівля»(1893), Сільський господар (1898), Союз молочарських спілок (1904) та ін., що допомагали селянству в його економічній діяльності та підвищенні добробуту.

Промисловість Галичини розвивалася надзвичайно повільно. Це були нафтодобування, лісорозробки і сплав деревини по річках в Європу та невеликі підприємства з переробки сільськогосподарської сировини. В нафтову промисловість іноземні капіталісти вклали значні інвестиції, і видобуток нафти тут був найбільшим у Європі. Ця енергосировина йшла на експорт.

Соціальна ситуація в Галичині відзначалася тяжким становищем селянства, його боротьбою. У кінці XIX ст. проводилися хліборобські страйки, спочатку стихійні, пізніше — організовані, масові. Політичні партії підтримували і організовували цей рух. Найбільші страйки відбувалися в 1902 р., коли ними була охоплена вся східна територія, і в русі взяло участь до 200 тис. сільських трудівників. Страйк за політичної організаторської підтримки українських політичних партій проходив дисципліновано, солідарно, що змусило поміщиків (переважно польських) піти на значні поступки. Невдовзі при підтримці політичних партій вдалося налагодити виїзд галицьких сільських робітників на сезонні сільськогосподарські роботи до Німеччини, де оплата праці була вищою. Щорічно виїздило до 100 тис. чоловік, і це також значно підвищувало рівень життя селянства та його господарську діяльність. Страйки, сезонні виїзди серйозно ослабляли шляхетське землеволодіння. Частина панів почала ділити землю на ділянки (парцели) і виділяти селянам в користування. Протягом першого десятиріччя XX ст., таким чином, до рук селян перейшло 140 тис. гектарів землі. Однак польська

307

Частина IІ. Національне відродження. Державність

шляхта передавала цю землю не українцям, а польським колоністам, зміцнюючи своє становище в краї.

Якщо селянство було соціальною силою, що підносила свою організованість, політичну солідарність і зрілість, все вагоміше втручалося в політичну боротьбу, то робітники Галичини були нечисленною, слабо організованою групою і в соціальних відносинах великої ролі не відігравали. Зростаючою соціальною групою, що керувала боротьбою українців Галичини проти її колоніального становища, розгортала рух національно-культурного відродження, була інтелігенція. Але якщо в першій половині XIX ст. в її середовищі переважало духовенство, то в другій половині XIX — на початку XX ст. вирішальне значення мала світська інтелігенція, хоча й духовна продовжувала відігравати певну роль, особливо з обранням на посаду митрополита греко-католицької церкви Андрія Шептицького. Поряд з українським селянством, інтелігенцією, робітництвом значну частину населення Східної Галичини складали поляки: магнати, шляхта, інтелігенція та чиновництво і невеликі вкраплення селян та робітників. Найвпливовішою була польська шляхта, яка все ще бачила себе керівною силою відродженої Великої Польщі («від моря до моря» — тобто від Балтики до Чорного моря). До неї, як до метрополії, мала входити вся Україна, принаймні Правобережжя і Галичина. Ще недавно польські поміщики, в основному шляхтичі, були кріпосниками, та й після реформи 1848 р. вони зберегли владу над селянством Галичини. Знаходячись в колоніальному рабстві, вони постійно намагалися ополячити, окатоличити селян і все українське населення, колонізувати Східну Галичину, перетворити її на звичайну східну провінцію Польщі, тобто в свою чергу здійснювали колоніальну політику.

В середині 60-х років в Австрійській імперії вводиться Конституція. Виборче право було обмеженим і надавалося переважно маєтним соціальним групам та великим землевласникам. Українці, основною соціальною групою яких було селянство, мали право провести в Галицький сейм лише 33% депутатів, а пізніше, у зв’язку з подальшим обмеженням виборчих прав, лише 10%. В імперському парламенті їх представництво було ще меншим. У 1867 р. польська аристократія зуміла порозумітися з династією Габсбургів, зобов’язалася підтримувати їх державну політику, боротися проти Росії і завдяки цьому здобула право управляти всією Галичиною. Поляки намагалися створити в Галичині опору своєї майбутньої держави і дістали там великі привілеї та можливості звести нанівець національний поступ українців. Тепер адміністрація, суд, органи самоврядування були укомплектовані поляками, переважно шляхтою. Відбулася полонізація Львівського університету, середніх і спеціальних навчальних закладів, посилюється вплив поляків у народній освіті, зростає роль польської культури та науки.

308

Тема 12. Західна Україна в другій половині XIX — на початку XX ст.

12.2. Суспільно-політичне життя. Москвофіли і народовці

Проти цього економічного, політичного і духовного наступу поляків українцям доводилося вести оборонну війну, відстоювати свої позиції і здобувати нові.

Поразка революції 1848 р. призвела до упадку політичної активності всіх соціальних і національних груп в Австрійській імперії. Українці були розчаровані невдячністю австрійського уряду і його небажанням виконати їхні скромні вимоги щодо розділу Галичини на Східну і Західну у відповідь на свою лояльність. Після того як у 1851 р. розпалася Головна Руська Рада, політичне життя в Галичині завмерло майже на десятиріччя.

Поряд з цим розчарування в здобутках національного руху 1848– 1849 рр., необхідність боротьби з польськими колоніальними намірами і намаганнями зміцнило москвофільський рух. Москвофіли з’явилися на початку 40-х років. Їх керівництво перебувало у складі церковної верхівки, частина якої стала орієнтуватися на могутню Росію, пропагувати необхідність приєднання до неї української частини Галичини. Замість творення власного письменства і культури на основі народної мови вони вимагали прийняти готову розвинену російську мову з її художньою літературою. У цьому їх підтримували слов’янофільські кола Росії. Вони надсилали москвофілам літературу, запевняли в необхідності об’єднання усіх руських племен. Ці українські консервативні кола, які отримали назву «твердих русинів», або москвофілів, в дійсності не вірили у власні сили, можливості свого народу, від якого були далекі. Вони не надавали селянам ніякої допомоги у важкій соціальній боротьбі із залишками кріпосництва, не використовували можливостей для подальшого розвитку і розповсюдження української культури. Москвофіли не зуміли створити чіткої програми політичної діяльності, не використали парламентську трибуну для захисту інтересів українців.

У кінці 60-х років, після угоди Польщі з Австрією, коли стало остаточно зрозуміло, що уряд нічого не зробить для задоволення прохань українців, москвофіли виявилися у стані відчаю, їх рух розколовся на кілька частин. Одна проголосила себе повністю росіянами, а їхня газета «Слово» заговорила про національну єдність з російським народом. Цей розвал москвофільського руху привів до створення нової течії в українському громадському житті, що отримала назву народовської. До нового руху входили молоді учителі, юристи, письменники, студенти. На перших етапах своєї діяльності вони ставили за мету розвивати в дусі національного відродження культурницьку роботу, продовжуючи напрям Маркіяна Шашкевнча. Організаційним центром руху були журнали «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», які через брак коштів не

309

Частина IІ. Національне відродження. Державність

були довгожителями, але актуально, життєво ставлячи проблеми культурного розвитку народу, знаходили широкий відгук у громадськості, особливо серед молоді. Їх підтримували студентські і учнівські організації, які звалися Громадами. Громади мали характер освітніх організацій: збирали бібліотеки, передплачували газети, проводили лекції та дискусії з літератури та історії, вечори, концерти, створювали хори. Члени Громад носили козацький одяг та високі смушеві шапки. В 60-х роках в літературному органі народовців «Правді», створеному за значної фінансової підтримки українців з Наддніпрянщини, письменники І. Нечуй-Левицький, П. Куліш та інші, як і західноукраїнські літератори, друкували свої літературні твори, і «Правда» стала органом всеукраїнського єднання. Створювалися культурницькі товариства: «Руська бесіда», що займалася справами театру, «Просвіта», яка видавала популярну літературу, організовувала читальні, охопивши широкі кола селянства. У 1873 р. за допомоги меценатів з Наддніпрянщини організовується товариство імені Т. Г. Шевченка, яке мало своєю метою підтримувати розвиток української художньої літератури.

Народовці вели дискусії з москвофілами з питань мови, правопису, але не ставили завдань піднесення політичного, економічного життя народу, не вчили українців користуватися конституційними свободами і правами у боротьбі з польськими і австрійськими органами влади, чиновниками та поміщиками. Серед українського селянства розповсюдженими були монархічні настрої, надії на те, що імператор Франц-Йо- сиф багато зробить для покращення їхньої долі, не знаючи, що «цісар» якраз і не був їх прибічником. І ці погляди не розвінчувалися, не критикувалися. Рух народовців у 60–70-х роках характеризувався обмеженістю, консервативністю в політичних питаннях, звужувався лише до окремих проблем Галичини (так зване рутенство). Тому і політична активність мас була надзвичайно низькою, проявом чого була поразка українців на виборах до галицького сейму, коли вони провели всього двох своїх депутатів. Решта депутатських місць була захоплена поляками, які твердили, що лише вони представляють всю Галичину.

Щоб не допустити подальшого і зміцнення становища поляків, народовці повертаються обличчям до політичного життя. Новий напрям діяльності вони починають, користуючись конституційними правами, із створення політичних газет «Батьківщина» та «Діло». Перша вважалася органом селян, друга — інтелігенції. «Діло» — найкрупніша, найстаріша і найавторитетніша щоденна газета в історії Галичини. Першим її редактором був один із авторитетних публіцистів і політиків, організатор культурного процесу в Галичині В.Барвінський, який підтримував постійні контакти з Костомаровим та Драгомановим. Він започаткував виваже-

310

Тема 12. Західна Україна в другій половині XIX — на початку XX ст.

ний, об’єктивний курс газети, її тісний зв’язок з конкретними економічними справами народу. Поряд з цим народовці запроваджують ефективний метод зміцнення зв’язків з масами — селянські віча (величезні мітинги), на яких обговорювалися проблеми суспільно-політичного і соці- ально-економічного розвитку Галичини та приймалися важливі рішення.

12.3. Посилення руху національного відродження. Політичні партії

З кінця 70-х років, коли активізується політична діяльність народовців, зростає ідейний вплив М. Драгоманова на молодь Галичини. Він намагався підштовхнути її до практичної діяльності в народних масах, до усвідомлення необхідності освоєння європейських радикальних і соціалістичних ідей. В результаті утворилося широке коло молоді, на чолі з І. Франком та М. Павликом, які розгорнули широку літературну і політичну діяльність в дусі ідей Драгоманова. Він став духовним вождем цілого покоління галичан. Однак слід звернути увагу і на суперечливість його поглядів, які пропагувалися в Галичині: категоричні виступи проти церкви і духовенства які мали великі заслуги перед народом Галичини, були разом з ним у боротьбі проти польського духовного наступу. М. Драгоманов також пропагував надто абстрактні ідеї прудонівського соціалізму, далекі від життя галицького селянства та національних проблем в Галичині. Та попри все надзвичайну цінність мали його заклики до енергійної праці для добра народу, пройняті щирою до нього любов’ю. Він також вимагав в дусі традицій українського соціалізму суворої етичності в громадсько-політичній діяльності, навіть у методах боротьби з противниками. Його теоретична, політична пропаганда мала велике виховне значення для галицького суспільства, що не раз підкреслював І. Франко та інші українські інтелектуали.

Наприкінці 80-х років під ідейним впливом М. Драгоманова у Галичині формується перша політична партія — Радикальна, яка поставила за мету захищати інтереси селян. На кошти, які здобували прихильники Драгоманова в Східній Україні, були засновані дві партійні газети — «Народ» і «Хлібороб» та видавництво. Молода партія вміло провела виборчу агітацію і незабаром мала власних депутатів у галицькому сеймі та імперському парламенті. Під впливом практичної діяльності радикалів активізували свою діяльність і москвофіли та народовці. Велася гостра боротьба з поляками, що забирала багато сил українських політиків.

За цих умов народовці при підтримці українських діячів Сходу В. Антоновича, О. Кониського у 1890 р. пішли на компромісну угоду з урядом

311

Частина IІ. Національне відродження. Державність

та польськими політичними колами і підписали з намісником імператора в Галичині графом Бадені, який відображав інтереси польських магнатів, угоду. Згідно з її умовами українські депутати відмежовувалися від москвофілів, що були зв’язані з Росією, переходили до підтримки австрійського уряду, не йшли на зв’язки з польськими революціонерами. За це австрійський уряд дав згоду на фінансово-матеріальну підтримку українських культурно-національних установ, відкриття ще однієї (третьої) державної гімназії для українців, кафедри української історії у Львівському університеті. Народовці назвали цю угоду «новою ерою» у взаємовідносинах з урядом. Однак угода була незначною поступкою і викликала гостру критику з боку радикалів та москвофілів і була підтримана в суспільстві. І все ж її результати дещо зміцнили український національно-культурний процес. Через деякий час (у 1894 р.) народовці, не задовольняючись угодою, перейшли до опозиції уряду.

Зрив «нової ери» польський табір сприйняв як заклик до боротьби. Бадені заявив, що проводитиме свою політику без українських парламентаріїв і організував вибори у 1895 та у 1897 роках, коли уже став прем’єром Австро-Угорщини, в умовах політичного терору та жорстокої боротьби з українцями. Однак драконівські методи не зламали українського руху, який все більше набирав всенародного характеру. Друга половина 90-х років характеризувалася зростанням активності як культурного, так і політичного життя українців Галичини. У 1899 р. помірковане крило радикалів і народовці об’єдналися, створивши На- ціонально-демократичну партію, що посідала провідне місце в гро- мадсько-політичному житті краю. Вона заявила, що її кінцевою метою є об’єднання всього українського народу в «одноцільний національний організм». В керівну групу партії входили Михайло Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Юліан Романчук, Іван Франко та інші. Ця когорта відзначалася широкою політичною освітою, фаховими знаннями в різних сферах життя, практичним досвідом, відвагою і рішучістю.

У тому ж році від Радикальної партії відмежувалася група прихильників марксизму — М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський та інші, заснувавши Українську соціал-демократичну партію, яка мала діяти в дусі європейського соціалізму. Вона увійшла до австрійської соціал-демок- ратичної партії як автономна одиниця. Представник УСДП заявив на з’їзді в Брно у 1899 р., що метою його партії є «вільна держава українського люду, українська республіка».

Ще в 1895 р. Радикальна партія проголосила, що її ідеалом є політична самостійність українського народу, тобто його державність. Таким чином, основні українські політичні партії стали настільки зрілими, що вже в кінці XIX ст. поставили своїм завданням об’єднати всіх українців

312

Тема 12. Західна Україна в другій половині XIX — на початку XX ст.

в єдиній соборній державі, хоча соціально-економічні і суспільно-полі- тичні умови боротьби за цей ідеал в Галичині були дуже складними. В той же час сприятливим її чинником була одностайність і політична зрілість галицького суспільства.

На початку XX ст. політична боротьба в Галичині наростає, українські політичні партії вимагають поділу Галичини та її національної автономії. У 1907 р. під тиском демократичних рухів і партій австрійський уряд ввів загальне і рівне виборче право. Таким чином, в імперський парламент українські партії провели 30 депутатів. Це була фракція, з якою треба було рахуватися. Однак у галицькому сеймі продовжувалась боротьба між українцями і поляками. Австрійський намісник, представник польського шляхетства А.Потоцький намагався внести розкол в ряди українців, протиставляючи у сеймі депутатів-москвофілів представникам інших політичних сил. У відповідь на його терор студент М. Січинський здійснив у 1908 р. терористичний акт, внаслідок якого намісник поплатився життям. У 1910 р. польський шовініст убив лідера українського студентства А.Коцка, який боровся за створення українського університету у Львові. Між українськими і польськими студентами часто прямо в аудиторіях справа доходила до гострих сутичок та бійок.

У 1914 р. було нарешті досягнуто порозуміння з поляками. Українці значно збільшили своє представництво в сеймі (до третини). Поляки обіцяли фінансову підтримку в культурній сфері. На цей час політичні партії, активна українська інтелігенція, створюючи умови для поглиблення національного виховання молоді, організували мережу спортивних і воєнізованих організацій — «Січ», «Сокіл», «Пласт», члени яких мали проходити військову та протипожежну підготовку. Тим самим створювалася основа українського війська, розширювалася мережа освітніх закладів, народних шкіл та налагоджувалася видавнича діяльність.

Таким чином, за рівнем політичного, національно-культурного розвитку, організованості народу, зрілості політичного керівництва Галичина випередила інші райони України, хоча мала значно гірші соціальноекономічні умови.

12.4. Буковина. Закарпаття в другій половині XIX —

на початку XX ст.

У 1774 р. Буковина, що входила до складу Молдавського князівства, була окупована Австрією. Це мотивувалося тим, що ця територія до XIV ст. належала до Галицького князівства. У 1786 р. вона була приєднана до Галичини і в такому стані перебувала до 1849 р., коли виділилася в окрему провінцію.

313

Частина IІ. Національне відродження. Державність

Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни. Елітну національну і соціальну групу складали румуни в Буковині, мадяри — в Закарпатті. В економічному житті обидві провінції відзначалися повільним розвитком, хоча австрійський уряд в часи правління «освічених» монархів, особливо Йосифа II, сприяв певному прогресу в цих провінціях. Особиста залежність селян від поміщиків була майже повністю скасована, але вони продовжували відробляти панщину за землі та пасовищах. Становище їх на Буковині було дуже тяжким через те, що економічне гноблення доповнювалося національним, бо селяни були українцями, а поміщики — румунами. В буковинських містах переважали румуни, австрійці, в закарпатських — мадяри та австрійці. Промисловість розвивалася надзвичайно повільно.

Під час революції 1848 р. разом з галицькими депутатами до імперського парламенту були обрані і буковинські, серед яких радикалізмом, енергією, непримиренністю до поміщиків виділявся Лук’ян Кобилиця. У своїх революційних промовах він виступав за автономію Буковини і передачу землі селянам. А згодом очолив всенародне повстання, яке було жорстоко придушене урядовими військами.

У1861 р. Буковина була визнана «коронним краєм» Австрії (воєводством) з подвійними адміністративними органами: перший — центральний уряд імперії Габсбургів, від імені якої управляв крайовий президент (у його віданні були старости та начальники повітів), другий орган — автономна управа, що складалася з крайового сейму-парламенту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та крайового відділу — виконавчого органу. Фактично автономні органи влади знаходилися в руках румунів та австрійців, а українці, для яких начебто вводилася автономія, довгий час не могли домогтися навіть визнання української мови урядовою.

І все ж автономія сприяла пожвавленню економічного, суспільнополітичного та культурного розвитку. Від 70-х років посилюється боротьба українців проти румунізації та германізації, створюються українські культурно-національні організації. Так, у 1869 р. було засноване товариство «Руська бесіда», яке згодом стало літературним. Воно проіснувало до 1940 р. і відіграло значну роль в національному відродженні краю. Однак певний час в ньому переважали москвофіли, що відстоювали «єдину загальноруську мову». У 1870 р. в Чернівцях було створене політичне товариство «Руська рада», яке сприяло активізації українського національного руху, а в 1875 р. — німецький (австрійський) університет з кафедрою української мови.

У80-х роках керівництво всіма справами поступово переходить до рук народовців, бо Москвофільський рух лякав і відштовхував австрій-

314

Тема 12. Західна Україна в другій половині XIX — на початку XX ст.

ський уряд. Румуни в Буковині прагнули приєднання її до Румунії. В цих умовах австрійський уряд використовував українців, особливо народовців, як противагу румунам, підтримував їх, надаючи певні права, в тому числі на університетську освіту. Популярні лідери галичанин С. Смаль-Стоцький, професор Чернівецького університету, політичний діяч М. Василько та інші уміло використовували ці обставини в інтересах розвитку українського національного руху, для заснування товариств і кооперативів, кількість яких у 1914 р. досягає 590. Незабаром у краї з’явилися відділення галицьких партій-радикалів та соціал-демократів. Буковина підтримувала постійні контакти з Галичиною, Наддніпрянщиною, її часто відвідували авторитетні галицькі політики Я. Головацький, О. Барвінський та ін. Таким чином, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині була значно зменшена національна напруженість і став відчутним політичний та економічний поступ.

Ще в XVI ст. Закарпатська Русь була поділена між Австрією, Туреччиною та Угорщиною. Ужгородщина, Пряшівщина належали Австрії, східне Закарпаття — Угорщині (Семигороду).

Революція 1848 р. охопила і Закарпаття. Угорські повстанці агітували за вступ закарпатської молоді до їхніх загонів, а коли ті відмовлялися, силою забирали їх. Відбувалися акції насильства угорців над закарпатськими українцями. Загострення революційних процесів привело до посилення вимог угорців підтримувати їхню боротьбу. Водночас Головна Руська Рада вимагала зберігати лояльність до Австрії. Багато українців, боячись терору, втікали до Галичини. А закарпатські селяни у відповідь на терор почали створювати партизанські загони і боротися проти угорців. У відповідь на бажання закарпатців уряд Австрії зразу після революції виділив зі складу Угорщини «Руський дистрикт» (Закарпатську провінцію) з центром в Ужгороді, а один із визначних політичних діячів Закарпаття А.Добрянський був призначений його намісником.

А. Добрянський поставив на всі адміністративно-державні посади українців, сприяв розвитку української культури, освіти, засновуючи літературні товариства: «Пряшевське літературне товариство» і в Ужгороді — «Товариство Василя Великого», в яких брали участь письменни- ки-патріоти О. Духнович, Е. Фенцик, Д. Балудянський та ін. Видається багато книг українською мовою. Однак в 50-х роках стало розповсюджуватися москвофільство, яке підтримувалося російськими добродійними товариствами. Воно, як і в Галичині, насаджувало своє «язичіє» — штучну книжну мову, яка безсистемно поєднувала елементи розмовної російської та української.

У 1867 р. Австрія зазнала тяжкої поразки у війні з Пруссією. Скориставшись цим, угорці відвоювали право на самоврядування: створювалася

315