Тема 2. Київська Русь
ТЕМА 2
КИЇВСЬКА РУСЬ
2.1. Східні слов’яни
На початку І тис. н.е. на історичну арену впевнено виходять слов’я- ни, які мали автохтонний характер і були однією із найчисельніших груп індоєвропейської спільності. Їхнього прабатьківщиною була територія між Дністром і Дніпром та Карпатами і Верхньою Віслою. На початку нашої ери слов’яни сформувалися як самостійна етнічна спільність, яка співіснувала з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. На «варварські» слов’янські племена поширювався вплив Римської імперії. В середині І тис. н.е. слов’яни розділилися на східних, західних і південних. В цей же час імовірно починається формування праукраїнських слов’янських племен з територією на лівому і правому середньому Подніпров’ї, Наддністрянщині та правобережжі Вісли.
Згадки про слов’ян зустрічаються у письмових джерелах лише з початку І тис. н.е., коли вони виступали на історичній арені Європи як уже сформована політична сила. Їх характеризують візантійські автори Йордан, Маврикій, Стратег та багато інших під назвою венедів, антів та склавінів, як численний народ. Про венедів згадували уже в І ст. н.е. Пліній Старший (23–79 рр.), Тацит (55–120 рр.), Птолемей (100–176 рр.) та ін. Вони відзначали, що слов’яни — венеди жили на схід від Вісли.
Найдавнішою археологічною культурою, яка пов’язується зі східнослов’янськими племенами, є зарубинецька, що належить до І ст. до н.е. У формуванні слов’янських племен брало також участь населення черняхівської культури — III–V ст. н.е. Вона сформувалася на основі місцевих культур: ранньослов’янської, гето-дакійської, скіфо-сарматської культури готів. Тут мав місце і великий вплив провінційно-римської культури. В етногенетичних процесах частково брали участь носії східних груп пшеворської культури.
Слід зазначити, що в кінці І тис. до н.е. — на початку І тис. н.е. продовжуються міграційні процеси у Подніпров’ї і далі до Вісли та Карпат. Однак змішування племен, асиміляційні явища ведуть переважно до подальшого зміцнення східнослов’янського елементу, розширення його земель.
У III ст. н.е. слов’яни беруть участь у готських війнах проти Римської імперії. Готи, слов’яни та інші племена воювали проти Риму разом,
21
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
єдиною коаліцією (238–269 рр. н.е.). Тимчасове воєнно-політичне об’єднання під керівництвом готів у візантійських авторів дістало назву держави Германаріха. Але чітких відомостей про державний, соціальнополітичний лад цієї держави немає.
У 373–375 рр. орди гунів пройшли жорстоким смерчем степами Східної Європи, ослабивши і відкинувши на південь готів. Однак навала проминула лісостепові райони, де продовжували розвиватися і зміцнюватися слов’янські племена. Тепер слов’яни починають війни проти готів, щоб здобути незалежність, і створюють своє військовополітичне об’єднання.
2.2. Антський військово-політичний союз. Зародження українства
Візантійський історик Йордан виділяє в середині І тис. н.е. племена антів та склавінів. Він підкреслює, що наймогутнішим союзом племен були анти, які мешкали на північ від Чорного моря між Дністром і Дніпром. Прокопій Кесарійський згадує про незліченні племена антів і відзначає, що анти та склавіни говорили однією мовою.
Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військовополітичний союз, який мав характер державного об’єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно. Однак у разі небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав весь народ. Одним із них був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але цей виступ виявився нещасливим для антів і Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь — Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е.
Антська держава занепала під ударами аварської орди у VI ст. н.е. Назва «анти» проіснувала недовго, близько трьох століть, і на початку VII ст. зникла з історичних хронік, розчинившись у загальному терміні «слов’яни».
У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців, «порогом українства». Поряд із цим
22
Тема 2. Київська Русь
слід також відзначити, що ця найбільша для свого часу група слов’янських племен на території України була основною складовою формування етнічних спільнот, які з часом переросли в українську народність. Однак до завершення цього процесу пройде ще багато віків, перш ніж в результаті міграцій та асиміляцій в український етнос буде внесено нові риси. Тобто про антів можна говорити як про один з найглибших коренів формування українського народу, чи не найважливішого учасника і фундатора процесу його формування.
2.3.Розселення східнослов’янських племен
Усередині І тис. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов’ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав’я та інші регіони. Слов’яни Лівобережжя поступово освоюють нові землі на північному та південному сході, що були заселені до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII–X ст. завершується формування нових племінних об’єднань. Тепер уже літописці нараховують велику кількість різних племінних груп. Загальний термін «слов’яни», типовий для VII–IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів. Літопис «Повість временних літ» дає таку картину розселення слов’янських племен у ІХ ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів’ях Волги і Дніпра — кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в’ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа, — радимичі, на північ від річки Прип’ять, в Поліссі, — дреговичі. Між Прип’яттю, Дніпром і Горинню — древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, — поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, — сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом — уличі, Дністром та Прутом — тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті — хорвати, у верхів’ях Західного Бугу (VI–VII ст.) мешкали дуліби, пізніше — волиняни.
Східним сусідом східнослов’янського комплексу племен, у басейні нижньої Волги й Дону, була Хазарська держава. У VIII–IX ст. вона досягла значної політичної могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни, сіверяни та інші племена.
З півночі й північного сходу східнослов’янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов’янами і змішалася з ними.
На північному заході східне слов’янство сусідило з литовськими племенами. Частину з них, зокрема ятв’ягів, з часом вони завоювали і асимілювали. На заході мешкали західнослов’янські польські племена, які в кінці
23
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
І тис. н.е. розгорнули експансивні дії і значно потіснили східних слов’ян. Так само мадяри, які прийшли у Закарпаття в IX ст. і знайшли там уже давно засновані слов’янські поселення, проти яких пізніше розгорнули агресію.
Археологічні матеріали, письмові та інші джерела свідчать, що всі південно-західні племінні об’єднання — полян, древлян, волинян та ін. характеризуються приблизно однаковим рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, багатьма спільними рисами у виробництві, житлобудуванні, поховальних обрядах; вони мали лише незначні етнографічні та деякі інші відмінності.
Удругій половині І тис. н.е. економіка східних слов’ян досягла значного розвитку. Основними галузями господарства були землеробство
іскотарство. Поряд із цим певну роль відігравали мисливство, рибальство, бортництво. Зростає технічний рівень знарядь праці. Уже в першій половині І тис. н.е. східні слов’яни користуються залізними наральниками, а в другій — все ширше розповсюджують залізні плуги та інші сільськогосподарські знаряддя, що значно підвищувало продуктивність праці. Урожай збирали серпами, косами, зерно мололи на жорнах. Вирощувалися пшениця, жито, просо та інші зернові. Розвивалися різні види ремесел: ливарне, залізообробне, гончарне. Удосконалювалися житла, поселення, які мали укріплення-городища (гради) з високими земляними валами та глибокими ровами. Серед значної кількості городищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-еко- номічних, духовних центрів: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У VII–VIII ст. з Волзького торгового шляху «з варяг у араби» по притоках Дніпра та Дону до східних слов’ян приїздили арабські купці. Свідченням широкої торгівлі з ними були скарби арабських диргем, які знаходять час від часу на території слов’янських поселень. У IX ст. основним стає дніпровський шлях — «з варяг у греки», по якому йшла жвава торгівля з Візантією.
Розвиток продуктивних сил викликав зміну і в суспільному ладі східних слов’ян. Звужується сфера спільної власності на землю. Орна земля значною мірою переходить у приватну власність окремих сімей, що ставали тепер певною мірою господарськими одиницями суспільства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Посилюється майнове розшарування, значно збагачується і зміцнюється родоплемінна знать («нарочиті люди»), які засновували свої великі господарства-дво- ри, де використовувалася праця рабів, бідних общинників.
УVIII–IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об’єднання — князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.
24