Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами
ли нові галузі промисловості, в тому числі кольорова, авіаційна, хімічна та військова.
Індустріалізація України викликала зміни в соціальній структурі та розселенні українців. Сформувалися національний український робітничий клас і технічна інтелігенція. Розгорталась урбанізація. У міста переселилися мільйони українців, що було викликано потребою грандіозного будівництва і експлуатації нових підприємств. Новозбудовані заводи України спиралися на місцеву робочу силу. Чисельність міських мешканців лише за 1926–1930 рр. подвоїлася. У 1939 р. в містах проживала третина жителів УРСР (у 1926 р. — п’ята частина). У 1920 р. українці складали 32 % міського населення, а в 1939 р. — 58%. Зріс прошарок українців в середовищі робітничого класу: у 1920 р. — 6%, у 1939 — 30%. Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови для існування, різко загострив дефіцит житла. Молодь розміщувалася в переповнених гуртожитках, а сімейні — в убогих халупах, часто землянках в передмісті. І все ж їхнє становище було кращим, ніж на селі.
14.5. Колективізація. Голодомор 1932–1933 рр.
Ще радикальнішими були перетворення на селі. У 1929 р. тут почала розгортатися масова колективізація, що стала трагічною сторінкою в історії українського селянства і всієї України. Селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного керівництва СРСР. Прискорені темпи індустріалізації держава не могла забезпечити, коли вела справи з мільйонами дрібних власників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних органів, а вони від нього в основному були залежними, потребуючи продуктів для міст, промисловості та армії. І тому партійний і державний апарат взяв курс на створення великих виробництв у вигляді колективних господарств (колгоспів). Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва, не цікавило Сталіна, хоча ідея реформування сільського господарства відстоювалася Леніним у його останніх працях (так званому «Заповіті Леніна до партії»). Ленінському кооперативному плану партійна і радянська преса співала дифірамби, а сталінське керівництво, ліквідувавши неп, стиха, замасковано відкинуло цю ідею. І це незважаючи на те, що селяни продемонстрували своє ставлення до колгоспів у 20-х роках: за десятиліття перебування у складі СРСР в колгоспи вступило всього 3% від загальної кількості сільгоспробітників.
383
Частина IІ. Національне відродження. Державність
Вжовтні 1927 р., вони об’єднували трохи більше 1% селянських господарств. В той же час бурхливо розвивалися різні форми кооперації, яка зберігала власність селян.
Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Уряд СРСР розраховував, що буде безперешкодно купувати у селян достатню кількість хліба за низькими цінами, забезпечуючи країну і експортуючи його для закупівлі машин на потреби індустріалізації. Однак засуха зменшила урожай, ціни на зерно піднялися, і селяни відмовлялись продавати державі хліб за цінами, які вона їм диктувала. У відповідь до селян було вжито репресивних заходів: конфіскація зерна, великі штрафи, розкуркулювання, депортації, як і в часи воєнного комунізму. «Надзвичайні заходи» дали можливість «видавити» із неврожайної України на 33% більше зерна, ніж у попередньому році. Але у багатьох районах почався голод.
Однак постійно застосовувати «надзвичайні заходи» до великої маси селян-одноосібників було небезпечно, і Сталін вирішив приборкати непокірне селянство, яке в очах догматиків-марксистів було антисоціалістичною дрібнобуржуазною стихією. Розгорнулася масштабна пропагандистська кампанія. Органи преси, радіо, партійні керівники цитували Леніна часів воєнного комунізму, ігноруючи його останні роботи, і переконували селян в перевагах великого колективного господарства. Гасло «суцільної колективізації» (найбільш поширений в ті роки вираз) стало в центрі діяльності партійних і державних органів. Рішення про його здійснення приймає листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б).
Вйого постанові від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931-го або навесні 1932 р.
Щоб залякати і зламати селянство, починається масове розкуркулення (за виразом Сталіна, «ліквідація куркульства як класу»). Куркулями називали заможних селян, які мали великі господарства і використовували найману робочу силу. Однак це були ті люди, які за радянської влади стали заможними завдяки своїй завзятій праці. «Глитаї», або ж багаті селяни, які жорстоко визискували своїх односельчан, були розгромлені ще в часи «воєнного комунізму». Більшість заможних селян не мали антирадянських настроїв, але в колгоспи не вступали.
Та не бажали вступати в колгоспи і середняки та бідняки. Тому куркулями оголошували і багатьох середняків. Для бідняків винайшли термін — підкуркульник. Всі вони також були репресовані. Тих, хто чинив впертий опір колективізації, розстрілювали або масово вивозили в табори. У решти конфісковувалася власність, а господарів із сім’ями
384
Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами
викидали з будинків. Але найчастіше їх теж вивозили на північ, де скидали серед арктичної пустелі без їжі та притулку. З-понад мільйона українських селян, експропрійованих радянською владою на початку 1930 р., близько 850 тис. депортовано на північ та до Сибіру, де багато з них, особливо діти, загинуло. Немало селян самі розпродавали майно, кидали землі й виїздили на новобудови.
Особливо жорстоко проводилася колективізація взимку 1930 р. Людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнюючи всю худобу і птицю. Оскільки винищувати односельчан відмовлялася навіть сільська біднота, об’єднана в комітети незаможників (комнезами), в села України відряджалися віддані компартії безпартійні робітники, комуністи та комсомольці: восени — 15 тис., в січні — 47 тис. Одночасно в села прибула велика група 25-тисячників (переважно робітники). З підприємств безперервно виїздили також групи і бригади виробничників, які проводили монтаж, ремонт та експлуатацію сільськогосподарської техніки та агітаційну діяльність серед селян.
До березня 1930 р. близько 3,2 млн селянських господарств України було колективізовано. Однак це спричинило наростання протесту серед селян. Одним з його проявів було масове вирізання худоби. Між 1928 і 1932 роками її поголів’я скоротилося вдвічі. Напруження на селі все більше посилювалося і загрожувало перерости в нову селянську війну. Селяни били, а часто і вбивали чиновників. Поширювалися й інші форми протесту, в тому числі так звані «бабські бунти»: виступи жінок проти усуспільнення їхньої власності, особливо там, де забирали в колгоспи корів і домашню птицю. Озброєні виступи селян придушувалися частинами регулярних військ. У всіх заходах колективізації обов’язково брала участь міліція.
Сталін робить хитрий маневр: на початку березня 1930 р. друкує статтю «Запаморочення від успіхів», у якій наголошує на добровільності колективізації, визнає «перегини» і перекладає відповідальність за них на місцеву владу. В постановах уряду і партійного керівництва в цей час багато говориться про добровільність вступу в колгоспи і про право селян виходити з них. І масштаби колективізації різко зменшилися. За три місяці після цього з колгоспів вийшла половина селянських дворів, у тому числі всі середняцькі. Але сталінська верхівка вимагала від місцевих організацій нового наступу, і восени починається друга хвиля колективізації. Тепер селян примушували вступати в колгоспи шляхом накладання колосальних податків на одноосібників і надання значних податкових пільг членам колгоспів. Поряд з цим була зроблена значна поступка колгоспникам: їм дозволялося мати присадибну ділянку і підсобне господарство. Податковий прес погнав селян у колгоспи, і
385
Частина IІ. Національне відродження. Державність
на початок наступного року було колективізовано 67% селянських господарств, а до кінця 1932 — 70% господарств і понад 80% посівних площ. У липні 1935 р. вже 93 % селянських господарств України входили до колгоспів, яким належало 98 % посівних площ.
Держава посилює свій вплив на колгоспи. Для цього створювалися державні машинно-тракторні станції (МТС), у яких зосереджувалася основна частина сільськогосподарської техніки для обробітку колгоспних полів. Це було засобом економічного контролю над колгоспами, подібно до того, як мережа партійно-комсомольських організацій, Рад усіх рівнів, міліція здійснювали політичний контроль. Користуючись цим, керівництво країни оголосило поставки колгоспної продукції державі «першою заповіддю». Продукція поставлялася, а не продавалася, і держава сплачувала за неї лише символічні гроші. Розміри державних поставок охоплювали майже весь урожай. Це було фактично відновленням продрозкладки. До того ж у 1930 р. заборонили приватну торгівлю. Колгоспники отримували копійки і мізерну кількість хліба за свою працю, а тому втрачали заінтересованість у розвитку виробництва і ставилися до колгоспного майна байдуже, іноді навіть вороже. Так, у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; а площа посівів з 1929 по 1932 рік зменшилася на одну п’яту. Посилюється дезорганізація колгоспного виробництва. Було очевидно, що ліквідація економічної самостійності селян підриває сільськогосподарське виробництво.
Особливо фатальну роль у погіршенні становища в сільському господарстві відіграла жорстока сталінська хлібозаготівельна політика. Вже у 1931 р. з республіки вивезли близько 400 млн пудів зерна, хоча керівники УРСР благали Сталіна зменшити хлібозаготівлі, на що той відреагував мізерним зниженням. В результаті в ряді районів України весною 1932 р. почався голод, що припинився лише влітку, з новим врожаєм. У відповідь селяни приховували зерно, розтягували при нагоді те, що було ще не оприбутковане, недообмолочували солому, а пізніше обмолочували її вдруге — для себе. Замість відмови від податків, які змушували колгоспників ставати на цей шлях, сталінська верхівка посилювала репресії. Так, 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР затвердили власноручно написану «вождем народів» постанову, відповідно до якої розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк до десяти років. За кишеню зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник отримував строк у концтаборах. Купити в містах продовольство селяни не могли, бо з 1929 р. воно розподілялося за картками. Жителі сіл опинилися в безвихідному становищі.
386
Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами
На 1932 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили хлібопоставки в розмірі 356 млн пудів. Урожай 1932 р. був трохи менший порівняно з 1931 р. Але у зв’язку з деградацією сільськогосподарського виробництва, дезорганізацією господарств хлібозаготівля у1932 р. проходила важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень з колгоспів та господарств одноосібників вдалося вивезти лише 136 млн пудів зерна, з радгоспів — 20. Тоді Сталін направив в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим і Кагановичем, яка мала надзвичайні повноваження. План хлібозаготівель був зменшений до 282 млн пудів, і його колгоспи мали виконати негайно. Зрив заготівель комісія пояснювала не відсутністю хліба, а відсутністю боротьби за нього. Це було різке звинувачення на адресу республіканської парторганізації.
Узв’язку з цим були мобілізовані партактивісти, війська, органи міліції,
ав селах — сільські активісти, так звані «ударні бригади». Спеціальні комісії обшукували кожне селянське господарство, забирали не лише зерно, але й незернові їстівні припаси. В поїздах, на вокзалах працівники міліції конфісковували харчі, придбані колгоспниками або обміняні за коштовні речі в містах. Сільські трударі були приречені на голодну смерть. Та й комісія Молотова зуміла «вичавити» з України лише 105 млн пудів, тобто усього держава одержала з УРСР 261 млн пудів. План не був виконаний, хоча з республіки було вивезено майже все зерно.
Голод охопив лише сільськогосподарські райони України і був спрямований проти селянства. Це було продовженням процесу розкуркулювання. Найважче він проходив весною і влітку 1933 р. Люди їли трупи тварин, траву, кору дерев, траплялися випадки канібалізму. Дітей вивозили в міста і кидали там в установах та лікарнях, які відправляли їх у дитбудинки. Кількість голодуючих зростала з місяця в місяць. Втекти з України було важко: кордон з Росією і Білорусією перекрили війська і міліція.
Врятувати населення України від голоду була можливість. Для цього мали використати воєнні резерви та звернутися по допомогу до міжнародної громадськості. Однак Сталін відкидав будь-які розмови про голод. Слово «голод» не зустрічається в документах, навіть у стенограмах пленумів ЦК ВКП(б) та ЦК компартії республік. Українські партійні і радянські лідери мовчки погоджувалися з цим жахливим злодійством «вождя», залякані і зломлені ним. Їм показали, що на них чекає, коли була репресована велика група місцевих партійних і радянських керівників, голів колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству і якось врятувати населення своїх районів від голоду.
Усічні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П. Постишева, який став секретарем ЦК КП(б)У, а фактично — єдиновладним
387
Частина IІ. Національне відродження. Державність
керівником КП(б)У і УРСР. Він лише дещо змінив політичну лінію, організувавши весною і влітку харчування тих колгоспників, які працювали на посіві і збиранні врожаю. За його вказівкою в селах продовжувалися обшуки — тепер зерно конфісковувалось для посівної кампанії. За оцінкою сучасних істориків (С. Кульчицького та ін.), прямі втрати від голоду складають приблизно 5–5,5 млн осіб, повні, з урахуванням зниження народжуваності, — 6–7 млн. Терор голодом 1933 р., спрямований проти українського народу, передовсім селянства України, був найстрахітливішим серед численних злочинів сталінщини.
У1932–1933 рр. голод охопив не лише Україну, а й Крим, Курщину, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан. Найжахливішим він був на Україні і Кубані. Більшість істориків пов’язує це з тим, що там жили українці. В радянській історичній науці на цю тему було накладено «табу», і до 1987 р. про неї науковці не згадували. Частина істориків української діаспори і сучасні науковці вважають, що голод був спрямований саме проти українців і мав чітко виражений характер геноциду. Деякі дослідники вважають голод формою боротьби Сталіна проти селянства, яке не сприймало цієї моделі соціалізму, не погоджувалося
зколективізацією. Окремі історики пов’язують голод з ідеєю форсованої індустріалізації, яку Сталін здійснював в ці роки за підтримки робітничого класу. Однак Сталін брав до уваги особливості сільського населення України: його схильність до приватної власності, природну любов до своєї Батьківщини, його опір заходам по здійсненню прискореної індустріалізації та колективізації. Поряд з цим незаперечним є те, що найжорстокіша форма голоду розповсюджувалася переважно на райони, де в роки громадянської війни існувала опозиція радянській владі, політиці воєнного комунізму, і її основною силою, «головним опонентом» було селянство України, як і Дону, Кубані та інших регіонів. Відомо, що «батько народів» не вмів прощати своїх противників, як і йти на компроміси.
У1933 р. відбувся поворот у розвитку колгоспного виробництва: замість безрозмірної хлібозаготовки, згідно з Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р., у колгоспів вилучалася твердо фіксована частина продукції, а решту вони могли ділити між собою чи продавати. Це пробуджувало у колгоспників зацікавленість у розширенні посівних площ і сприяло поступовому подоланню безгосподарності. Однак між державою та одержавленими колгоспами ринкових відносин не виникало. Історики саркастично відзначають, що праця селян з рабської перетворилася в кріпацьку. Та все ж це давало певні можливості працювати на себе. Науковці справедливо вважають, що в 1933 р. обидві сторони — держава і селянство відступили від своїх первіс-
388
Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами
них позицій. Сталінський режим відмовився від буквального втілення в життя комуністичної доктрини про примусове об’єднання селян у комунах, а селяни під тиском розкуркулювання і терору голодом — від власної землі і економічної незалежності і йшли в колгоспи, отримавши можливість розпоряджатися частиною виробленої в них продукції. Сталінська верхівка була задоволена, вмонтувавши в тоталітарний державний механізм мільйони селян, в минулому одноосібників та дрібну буржуазію. В лютому 1933 р. Сталін навіть висунув гасло — «Зробити усіх колгоспників заможними». І в цьому напрямку здійснювалися в майбутньому певні заходи.
У другій п’ятирічці партійно-державне керівництво СРСР здійснило низку заходів для зміцнення колгоспів, а також для деякого поліпшення життя колгоспників. Вводилися методи індивідуальної і дрібногрупової оплати праці залежно від кількості і якості виробленої продукції. Все ширше використання принципів матеріальної зацікавленості сприяло зростанню продуктивності праці. З’явилися і герої: бригадир Старобешівської МТС на Донеччині Паша Ангеліна, ланкова колгоспу імені Комінтерну в селі Старосілля на Черкащині Демченко та багато інших. Зростала машинно-технічна база колективізованого села, все ширше запроваджувалися наукові досягнення. У роки другої п’ятирічки в середньому за рік в УРСР ставало до ладу 73 МТС. Практично вони обслуговували технікою переважну більшість колгоспів республіки, виконували майже всі роботи в рільництві і деякі в колгоспному тваринництві. В колгоспах на кінець другої п’ятирічки зникли ручна праця на посіві та збиранні зернових. Застосування машин не тільки полегшувало працю в полі, а й створювало можливості для впровадження агротехніки. Так у 1932 р. зернові не прополювалися зовсім. В 1933 р. вони оброблялися на площі 5,8 млн га, а в 1934 — вже на 11,4 млн га. Посіви озимих на парах у 1932 практично не проводилися, а в 1936-му вони становили 33,6% озимого клину. Більшість колгоспів стали розвивати, крім основних виробництв, додаткові — птахівництво, садівництво та ін.
До кінця 1934 р. криза в сільськогосподарському виробництві була подолана і в усьому СРСР відбулося скасування карткової системи розподілу продовольчих товарів. Поліпшення матеріального становища селян, матеріальна їх заінтересованість виявилися більш вигідними державі, ніж вилучення врожаю насильницькими методами. У 1933 р. українські селяни дали державі 317 млн пудів хліба, в 1935 — 462, а в 1936 — 545 млн. При цьому відбувалося і певне зростання життєвого рівня колгоспників та культури села.
389
Частина IІ. Національне відродження. Державність
14.6.Культурне будівництво в 20–30-х роках
Вкультурному будівництві 1920-х і 1930-х років існують істотні відмінності. Цей процес в Україні був таким потужним, що його справедливо називали культурною революцією або цілим етапом національного відродження. І це тісно пов’язано з політичним курсом комуністичної партії і уряду на здійснення українізації, а також з діяльністю комуністів-патріотів Ф. Гринька, О. Шумського, М. Скрипника. Розвиток української культури в 20-х роках був продовженням національного відродження, могутній поштовх якому дала українська революція 1917– 1920 рр. Це головний фактор небаченого розвитку української культури в третьому десятилітті XX ст.
Поряд з цим не слід ігнорувати і програмову мету більшовицької партії щодо надання трудящим масам можливості освоювати духовні цінності, створені людством, учитися в усіх типах навчальних закладів. Ставилося завдання створити умови для всебічного розвитку особи. На здійснення цієї мети були спрямовані заходи організації широкої мережі освітніх, культосвітніх, мистецьких, наукових та інших закладів, забезпечення можливості кожному громадянинові безкоштовно навчатися і користуватися бібліотеками. До того ж і народні маси, розбуджені революційними подіями, ліквідацією царизму, прагнули освіти та культури.
У 1930 р. сталінське керівництво позбавило українців можливості розвивати національну культуру, заформалізувало освіту завданнями підготовки людини до соціалістичного будівництва, а фактично — виховання особисто відданих Сталіну громадян. Розгром інтелігенції, наукових та культурних закладів, що спрямовували свою діяльність на творення національно-культурних цінностей, призвів до зниження рівня української культури, фактичного до її придушення і обмеження. Це була своєрідна реакція в духовному житті українського народу.
Кінець громадянської війни поставив низку питань в галузі духовного життя українського народу: в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці слід орієнтуватися, як використовувати свої і чужі традиції та досягнення. З цих питань точилися гострі дискусії. В Україні з початку 20-х років розгортається велика робота по ліквідації неписьменності. Це було пов’язано з тим, що єдиний перепис населення у 1897 р. показав, що в українських губерніях налічувалося лише 27,9% письменних. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність», яке очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. Застосовувалися різноманітні форми організації навчання дорослих — від збирання добровільних внесків до мобілізації всіх письменних під гаслом «Кожний письменний має навчити грамоті одного неписьменного». Але
390
Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами
найбільша частка цієї діяльності лягла на плечі українського вчителя, який після робочого дня в школі вів по кілька годин групи неписьменних. У 20-х роках кількість неписьменних зменшилася з 76 до 43% дорослого населення. Навчання велося їх рідною мовою. І хоча досягти грамотності всього населення у 20–30-х роках не вдалося, все ж результати були вагомими: перепис 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.
Важливе значення в духовному розвитку мас та ліквідації неписьменності мало охоплення школою всіх дітей шкільного віку. Для цього багато було зроблено вже в 20-х роках. Доводилося долати надзвичайні труднощі матеріального забезпечення навчального процесу, браку кваліфікованих учителів та ін. Громадськість проводила суботники, тижні, місячники допомоги школі, завдяки чому вона була врятована від повного занепаду. Як у ліквідації неписьменності, так і в організації навчання дітей багато робила молодь України. Комсомольські мобілізації молоді, здатної працювати в школах, короткокурсова підготовка вчителів сприяли подоланню кадрової кризи в системі народної освіти. Вже у 1925 р. діяло 18 тис. шкіл. У 1931–1932 навчальному році майже повністю виконувався всеобуч. Переважна більшість випускників початкової школи (95%) продовжували навчатися в школах-семирічках.
ВУкраїні з 1932 р. діяла єдина структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І–IV класи), неповна середня (І–VII) і середня (І–Х класи). Кількість середніх шкіл безперервно зростала. За роки другої п’ятирічки їх кількість збільшилася із 261 до 2531. Відбувався перехід до обов’язкової середньої освіти. Понад 80% дітей навчалися в українських школах.
Одним із важливих завдань культурного життя України була підготовка достатньої кількості фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою. Швидко зростала мережа вищих навчальних закладів. Широко були відкриті двері у вузи для молоді з трудових прошарків. Дітям робітників і селян видавалися стипендії, для них створювалися робітничі факультети, які готували молодь до навчання у вищих навчальних закладах. Особливо енергійно розвивалася мережа вузів у 30-х роках.
Вцілому кількість їх зросла з 19 у 1914–1915 навчальному році до 129 у 1938–1939-му, а чисельність студентів, відповідно, з 27 до 124 тис. Радянська Україна випередила за кількістю студентів найбільш розвинуті країни Європи — Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.). Багато міст України стали вузівськими центрами. Було відкрито по чотири навчальні заклади у Вінниці, Полтаві, Сталіно (тепер Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганськ), Запоріжжі, Житомирі, Миколаєві та інших містах. Найбільшим вузівським центром
391
Частина IІ. Національне відродження. Державність
України був Харків — столиця УСРР до 1934 р. Поступово підвищувалася якість підготовки спеціалістів, зростали науково-педагогічні кадри вузів. У 1934 р. були встановлені наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів, розширювалася аспірантура. На кінець 30-х років в Україні, незважаючи на сталінські репресії, в основному вирішувалася проблема забезпечення народного господарства і культури фахівцями всіх рівнів освіти. Їх чисельність перевищила 500 тис. чоловік.
Великі успіхи в галузі освіти та зростання економіки сприяли швидкому розвитку науки. Головним осередком наукової діяльності була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936 р. перейменована в Українську академію наук (УАН). Першим президентом ВУАН був обраний видатний вчений В. Вернадський. Першими дійсними її членами стали відомі науковці: історик Д. Багалій, археолог і етнограф М. Біляшівський, економісти К. Воблий, М. Птуха, ботаніки В. Липський та О. Фомін, математики Д. Граве, М. Кравчук, М. Крилов, філологи А. Кримський, М. Сумцов та ін. Секретарем багато років був А. Кримський. ВУАН об’єднувала і координувала діяльність наукових установ та окремих дослідників, спрямовувала розвиток науки відповідно до потреб народного господарства.
Основними науковими осередками ВУАН спочатку були науководослідні кафедри, а з 1930 р. — інститути. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН були досягнуті вагомі результати в математиці, фізиці, хімії, історії, економічних науках. В Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) в Харкові був введений в дію прискорювач елементарних часток, на якому проведено ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. З середини 30-х років розширюються дослідження в галузі техніки. Є. Патоном та його учнями була розроблена теорія зварювання. В 1934 р. організовано інститут електрозварювання та гірничої механіки.
Академічні кафедри та комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, розробляли проблеми історії України. В галузі лінгвістики і літературознавства вагомі здобутки одержали М. Возняк, С. Єфремов, М. Зеров, А. Кримський. Вчені, які стояли на ґрунті марксистсько-ленінського вчення, створювали свої заклади і організації. У 1931 р. була створена Всеукраїнська асоціація марксис- тсько-ленінських інститутів, президентом якої став О. Шліхтер. Науковцімарксисти розробляли окремі теми історії України та філософії. Однак після 1933 р., коли посилилися репресії проти науковців, вони постраждали найбільше. Пізніше обезлюднені установи ВУАМЛІНу були злиті з інститутами АН УРСР. Працювало багато інших наукових закладів галузевого характеру, в яких велися дослідження в галузі металургії, рос-
392
Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами
линництва, тваринництва, медицини та ветеринарії. Роль науки у всіх сферах суспільного та господарського життя неухильно зростала.
Розвиток художньої літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін. Поряд з групою старшого покоління українських літераторів швидко зростали ряди молодих, переважно учасників революційних подій, виходців із селян та робітників. Помітним явищем в літературному житті республіки були поеми М. Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели і оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, І. Сенченка, поеми П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана та А. Малишка, прозові твори П. Панча,
О.Копиленка, А. Головка, К. Гордієнка, Ю. Смолича і Ю. Яновського. Значних успіхів досягла українська драматургія. Найпопулярнішими
були п’єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», І. Микитенка «Диктатура», «Дівчата нашої країни», І. Кочерги «Марко в пеклі», Я. Мамонтова «До третіх півнів», О. Корнійчука «Загибель ескадри», «Платон Кречет» та ін.
Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри, створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров, пізніше став працювати в Дніпропетровському), імені І. Я. Франка (керівник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. — у Києві, «Березіль» (керівник Лесь Курбас) з 1926 р. — в Харкові. У 1920 р. в республіці нараховувалося 45 театрів, у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (ро- бітничо-селянських). Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. У 1925– 1926 рр. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети.
В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру. Велику роль у його становленні і розвитку відіграв Олександр Довженко, який з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Вагомий внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.
393
Частина IІ. Національне відродження. Державність
Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, І. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.
Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. Були відкриті пам’ятники Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе), Тарасу Шевченку в Харкові, Києві і Каневі (автор М. Манізер).
В духовному житті українського народу значну роль відігравала православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити релігійні установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від держави, відібрали у неї землі та майно і, скориставшись голодом 1921 р., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.
У1917–1918 рр. в Україні поширюються настрої щодо розриву зв’язків з Московським патріархатом, утвердження незалежної (автокефальної) української церкви. Виникає Всеукраїнська церковна рада, яка підготувала і скликала 11 жовтня 1921 р. в Києві церковний православний собор. Він проголосив за створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і обрав В.Липківського митрополитом. УАПЦ швидко зростала і поширювала свій вплив. У кінці 20-х років вона мала 34 єпископа, 11 тис. священиків та майже 7 млн парафіян. До неї приєдналося багато парафій США, Канади, країн Європи. Українська церква запровадила численні нововведення: використання української мови, осучаснення зовнішнього вигляду священиків (заборона традиційних риз, бороди, довгого волосся), демократизація управління — надання найвищої влади в церкві виборній раді єпископів, священиків та мирян. Однак вона не мала економічної бази і не зуміла згуртувати свої ряди.
Занепокоєні успіхами духовенства, радянські власті розгорнули проти них боротьбу, підтримуючи розкольницькі групи і вводячи важкі податки. Одночасно посилювалася антирелігійна пропаганда та переслідування церковників. У 1927 р. був репресований В. Липківський, а
у1930 р. церква фактично опинилася поза законом. Більшість єпископів та священиків були репресовані, УАПЦ остаточно розгромлена. Втрачала свій вплив і російська православна церква.
У20–30-х роках в духовному житті УРСР відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Спочатку культурне будівництво здійснювалося з
394
Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами
розмахом і проходило під знаком відродження національної самобутності, а в 30-х роках культурні надбання безжально винищувалися. Проте і в умовах тоталітаризму українська культура зробила значний крок вперед, збагативши світове духовне життя високохудожніми творами літератури і мистецтва, визначними науковими відкриттями. Поряд з цим процес культурного будівництва і розвитку української культури поєднувався з розповсюдженням ідей марксизму-ленінізму та побудови соціалізму.
Підсумовуючи викладений матеріал, слід відзначити, що індустріалізація вивела республіку на якісно новий, високий рівень промислового розпитку. Однак заміна ринку бюрократичними, директивними відносинами у господарстві, відчуження виробничників від власності на засоби виробництва визначили його економічну неефективність. Індустріалізація призвела до падіння життєвого рівня населення протягом тривалого часу.
Джерелом засобів індустріалізації була передовсім неоплачена праця робітників і селян. Щоб забезпечити регулярні переливання ресурсів із сільського господарства в промисловість, було форсовано примусове відчуження селян від засобів виробництва — колективізація цих засобів.
У 1929 р. Й. Сталін відновив воєнно-комуністичну політику і почав здійснювати її найважливіший компонент — суцільну колективізацію. З цією метою найбідніші верстви села були протипоставлені заможним, а останні експропрійовані. Наслідки колективізації були жахливими: дезорганізація і деградація виробництва, голодомор 1932–1933 рр. Навіть вийшовши з кризи після скасування продрозкладки, колгоспи залишалися «вмонтованими» в командну економіку, котра поєднувала в собі деякі елементи ринкового господарства з централізованим плануванням.
Суспільно-політичне і духовне життя 20–30-х років — це особлива сторінка в історії України. В 20-х роках комуністи-патріоти, які очолювали Наркомат освіти, здійснили українізацію і дали поштовх до розвитку української культури, якого не знав навіть український ренесанс. Цей духовний розквіт був пов’язаний з непом, деякими елементами автономності УСРР, активністю старших поколінь патріотичної української інтелігенції, традиціями української революції 1917–1920 рр. та національного відродження попередніх років,
Однак сталінська тоталітарна система не змирилася з таким напрямом духовного і суспільно-політичного розвитку. Були розгромлені та знищені кадри української інтелігенції та комуністів-патріотів, припинена українізація. Та навіть в умовах тоталітаризму і репресій українська культура зробила певний крок вперед. Була удосконалена народна освіта, і всі діти отримали можливість вчитися. Діяла розвинута мережа вузів, технікумів, наукових закладів та медицини.
395