Частина IІ. Національне відродження. Державність
ТЕМА 15
ЗАХІДНА УКРАЇНА В 20–30-Х РОКАХ
15.1. Польська політика щодо Західної України
Діставши підтримку країн Антанти і рішення Паризької мирної конференції про тимчасову окупацію Галичини, Польща проводила політику, спрямовану на остаточне і повне її приєднання. Був запроваджений жорстокий окупаційний режим, скасований Галицький районний сейм, ліквідовані органи самоврядування. Окупанти заборонили навіть назви «Західна Україна» і «Східна Галичина», ввівши замість них «Малопольську Всходню». Українці, німці, євреї були усунуті з адміністративних посад, а багато хто — із державних установ.
Намагаючись завершити анексію Галичини, польський уряд у 1921 р. провів перепис населення, включаючи і західноукраїнське, у 1922 — загальні парламентські вибори. Українці бойкотували ці акції, розгорнувши саботажницький рух та почали організовуючи партизанські загони. Створена у 1920 р. Українська військова організація здійснила ряд терористичних актів.
Знаходячись у Відні, еміграційний уряд ЗУНР під керівництвом Є. Петрушевича надсилав великим державам ноти протесту проти польської окупації та проекти відновлення незалежності Галичини. Однак у березні 1923 р. вони остаточно визнали Східну Галичину частиною Польської Республіки, яка обіцяла надати Західній Україні автономію та можливість вільного розвитку. Як показали наступні події, Польща вкотре здійснила обманний дипломатичний маневр. Цим рішенням Антанти українці були залишені на милість їхніх ворогів. Всі польські політичні партії, за винятком компартії Польщі, виступали за закріплення польського панування на анексованих землях, вдаючись то до примусової асиміляції і терору, то до гнучких та поміркованих методів.
З 1923 по 1926 рік уряд національних демократів (ендеків), зміцнюючи соціальну базу польського колоніалізму і здійснюючи політику асиміляції українців, переселив до Галичини і Волині більше 300 тис. військових і цивільних колоністів («осадників), яким, незважаючи на земельний «голод» в українському селі, виділив велику кількість кращих земель та щедрі субсидії. Ті, хто не мав хисту до сільського господарства, обіймали привілейовані посади поліцаїв, поштових, залізничників. Це викликало гостре невдоволення серед українців. Уряд Польщі брав курс на ко-
396
Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках
лонізацію. У 1923 р. забороняється вживання слова «українець», «український», а замість них вводилося — «русин», «руський». У 1924 р. уряд забороняє в державних установах та органах самоврядування українську мову, а українські школи перетворюються у двомовні («утраквістичні») з переважанням польської. У Львівському університеті ліквідуються українські кафедри, а на навчання майже не приймається галицька молодь. Все це свідчило про те, що до середини 20-х років уряд і переважна більшість польських партій проводили по відношенню до української меншості політику конфронтації та колоніального гніту.
У 1926 р. уряд Ю. Пілсудського зробив кілька спроб поліпшити стосунки з українцями. При цьому малося на увазі залучити галичан до здійснення ідеї так званого «прометеїзму». Суть його полягала в тому, що історичною місією Польщі є звільнення народів Радянського Союзу, насамперед українського та білоруського, від московського панування та об’єднання їх з Польщею на федеративних засадах. Однак відбулося лише деяке поліпшення становища волинських селян, серед яких розподілили певну частину урядових земель. Поряд з цим посилюється наступ польських націоналістів і фанатичних католиків на православну церкву на Волині. Православне волинське селянство цим обурилося, і всі акції по примиренню були зведені нанівець. Ідея «прометеїзму» зустріла впертий опір частини урядовців, а також польських націоналістів
ібула швидко забута, хоча за нею ховалася спроба підготовки нового походу на Київ.
Економічна криза 1929–1933 рр., яка боляче вдарила по українському селянству, ще більше загострила конфронтацію між українцями і польським колоніалізмом. Особливо погіршилися стосунки між галичанами і польськими колоністами. Влітку 1930 р. прокотилася хвиля селянських стихійних нападів на польські маєтки, їх підпалів та розгрому. Було зареєстровано близько 2200 актів «саботажу». У відповідь уряд здійснив жорстокі акти покарання: в села Галичини вводилися підрозділи польської поліції та кавалерії для «пацифікації» (заспокоєння). Вони руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко били селян, а то й убивали їх. Було розгромлено 500 сіл, заарештовано 2000 чоловік, переважно молодих, третину їх засудили до різних строків тюремного ув’язнення.
Вцей час Пілсудський розпустив парламент, посадив під арешт українських депутатів, а їх виборців, вдаючись до терору, примушували голосувати за польських кандидатів у депутати. Все це поглибило польсько-українське протистояння, призвело до зростання екстремізму з обох сторін. В цих умовах помірковані польські кола, уряд Польщі
іліберальне українське національно-демократичне об’єднання (УНДО),
397
Частина IІ. Національне відродження. Державність
деякі кооперативні лідери пішли на взаємні поступки і уклали обмежену угоду, відому під назвою «Нормалізація», яка зобов’язувала українців підтримувати інтереси польської держави, голосувати за бюджет, за що українці мали отримати невеликі поступки. Однак ненависть і недовіра в українському суспільстві були такими глибокими, що угода викликала лише роздратування та критику і була зірвана.
У другій половині 30-х років посилюється польський шовінізм та його агресивні акції проти українців. Натовпи поляків плюндрували українські установи, переслідували і цькували українців. Особливою жорстокістю відзначалися напіввоєнізовані загони польських «стрільців», що переслідували і громили українські організації, особливо культурні. Їх підтримували воєнні кола та релігійні католицькі діячі.
На Волині продовжувався наступ на православну церкву — основну опору української самобутності в краї. Велася пропаганда окатоличення православних українців. Грекочи римокатоликам власті передали 150 православних церков, а 190 по-варварському зруйнували. Із 389 православних церков, що діяли на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди тероризували місцевих жителів, змушували їх перейти в католицтво. Але переважна більшість віруючих зберігала вірність православній церкві.
15.2. Соціально-економічний розвиток
Українські землі, що увійшли до складу Польщі, становили третину її території. У 1931 р. на цих землях мешкало 8,9 млн чоловік, у тому числі українців 5,6 млн (63%), поляків — 2,2 млн (25%), євреїв — 0,9 млн (10%). Українці складали близько 16% населення всієї Польщі, територія — 25%. Західноукраїнські землі були аграрним придатком, або внутрішньою колонією, що постачала центральним реґіонам Польщі дешеву сировину та робочу силу. Близько 80% населення Західної України складали селяни і лише 8% — промислові робітники. Становище економіки ускладнювалося спустошеннями світової і громадянської війн, згубним впливом всесвітньо-економічної кризи 1929–1933 рр., дискримінаційною політикою уряду.
Найпекучішими проблемами селянства залишалися малоземелля і безземелля, перенаселеність сіл. У населених українцями польських воєводствах на 1,2 млн селянських господарств припадало 60% землі, а близько 2 тис. великих маєтків, які належали полякам, охоплювали 25% оброблюваних площ.
398
Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках
Дещо кращим було становище селян на Волині, де земля була більш високоурожайною і там мешкало менше польських великих землевласників. Щоб хоч частково розв’язати земельне питання, у 20-х роках уряд сприяв розділу великих маєтків. Однак більшість земель переходила до польських селян та переселенців з Польщі — осадників. Малоефективною виявилася і еміграція, оскільки в міжвоєнний період США і Канада скоротили квоту емігрантів, і туди виїхало лише 170 тис. західних українців. І все ж українське селянство зуміло зберегти свої позиції, а заможна його верства навіть розширила їх. Значного розвитку набула сільська кооперація.
Промисловість розвивалася мляво: уряд підтримував лише промисловий розвиток Центральної Польщі. Туди направлялися кошти від податків з українського селянства Галичини і Волині. Навіть традиційні нафтова і лісова промисловості розвивалися повільно. В них було зайнято лише 135 тис. робітників. Також повільно зростала харчова, переробна та інші галузі. Не з’явилося жодного нового промислового центру. Єдиним був Львів (300 тис. чол.), де переважали поляки і євреї. Тут уряд певною мірою підтримував польських капіталістів, і створювались підприємства з переробки сільгоспсировини. У Львові виникло і кілька нових підприємств українських бізнесменів, а також кооперативні господарські об’єкти, що належали українцям.
І все ж українська буржуазія була слабкою. Фінансовий капітал традиційно знаходився під контролем євреїв. У соціально-економічному, як і в політичному житті Західної України продовжувала зростати роль української інтелігенції. Але на відміну від XIX ст., коли велику частину цього стану складали священики, у 20–30-х роках переважна більшість інтелігенції стала світською. Кількість її наближалася до 15 тис. осіб. Головною причиною відносно невеликої чисельності освічених українців була політика уряду, спрямована на обмеження для представників непольської національності вступу до вузів. Так, у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10%. Отримуючи освіту, західноукраїнська молодь не мала роботи в містах. Вона працювала переважно в селах вчителями, службовцями в кооперативах, які швидко зростали. Поступово розширювалися групи, які опанували юриспруденцію, медицину, фармакологію, інженерну справу, де монополію довго утримували поляки та євреї. Закритою для українців залишалася служба в урядових установах: урядові посади призначалися лише для поляків.
Діяльність переважної більшості українських інтелігентів на селі сприяла деякому прискоренню його соціально-економічного та культурного розвитку. Частина інтелігенції прагнула розвивати кооперацію, культурно-освітні товариства, українську школу (це мало назву
399
Частина IІ. Національне відродження. Державність
«органічний сектор»). Кількість українських кооперативів зросла з 580 у 1921 р. до 4 тис. у 1939 р. Кооперативний рух сприяв економічному самозахисту українців і одночасно готував їх до самоврядування. Зрозуміло, польський уряд його не підтримував.
15.3.Національно-визвольна боротьба
Увідповідь на антиукраїнську колонізаторську спрямованість діяльності уряду і шовіністично налаштованих громадсько-політичних об’єднань Польщі українці вели активну національно-визвольну боротьбу.
Вперші роки після війни ЗУНР з Польщею сили, що творили національну революцію в Західній Україні, не змирилися з польською окупацією і продовжували боротьбу.
Радикальна молодь створила у 1920 р. в підпіллі Українську військову організацію (УВО), яка розгорнула терористичну діяльність. У ній певний час мали значний вплив ліві, і УВО довго не ставала на шлях антирадянської боротьби. З’являються прорадянськи налаштовані партизанські загони. Радянська Україна з її українізацією, як пріоритетною політикою, справляє враження, що вона — батьківщина всіх українців. Цьому сприяли і протести СРСР проти окупаційного режиму в Східній Галичині і на Волині, а також винахідлива діяльність українських дипломатів із радянських зовнішньополітичних представництв у містах найбільшого зосередження українських зарубіжних громад. Поміркована українська газета «Діло», орган УНДО, писала: «На берегах Дніпра кладуть підвалини того національно-державного будинку, який об’єднує в собі всі частини роз’єднаної і розшматованої тепер землі».
Подібні настрої в 20-х роках пояснюють зростаюче бажання різних прошарків західноукраїнського населення до переміщення в УСРР. Це було прагнення української інтелігенції, інших соціальних груп до об’єднання національних сил в ім’я державотворчої роботи. Певні деякі можливості для цього існували тільки в УСРР. Зростаючий потік переселенців, переважно з Галичини, прибував до Харкова, Києва, інших міст і активно включився у суспільно-економічне, громадське та військове життя УСРР. Справжній ренесанс української мови і культури, атмосфера загального піднесення справляли позитивний вплив на західноукраїнське населення.
У30-х роках контрукраїнізація, насильництво в часи форсованої індустріалізації та колективізації, голодомор, масові репресії загальмували і надали зворотного напряму прорадянським симпатіям значної частини західноукраїнського населення. Зближенню і єднанню націо-
400
Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках
нальних сил українців було завдано величезної шкоди. Галичани, котрі переїхали до УРСР, загинули підчас репресій. В західноукраїнському таборі загострюються розбіжності і суперечності, хоча в боротьбі проти окупантів сили національного визволення часто прагнули однієї мети — об’єднати українців у незалежній державі.
Особливо загострилися протиріччя в кінці 20-х років, після того як загарбання Східної Галичини остаточно санкціонувалося країнами Заходу. Виявилося кілька груп суперечностей: між комуністами та їх опонентами, між радикальними націоналістами і центристськими партіями, католиками і греко-католиками, з одного боку, та православними — з другого, між політиками, традиційно схильними до співробітництва з колонізаторами, раніше австрійцями, тепер — поляками, і непримиримими до колоніального гніту діячами. Змінювався склад антиколонізаторських сил та їх структура.
Учасники національно-визвольної західноукраїнської революції, накопичивши досвід і революційне загартування, тепер були основною силою в галицькому суспільстві. Серед них була група борців, яка виховувала нові покоління, що, вступаючи в життя, займали своє місце в антиколоніальному русі. Старші і молодші покоління втягувалися в різні струмені боротьби: центристський, поміркований, де застосовувалися легальні форми діяльності; комуністичний, схильний до підготовки і проведення різних революційних дій; крайній радикальний націоналістичний, який вдавався як до масових революційних акцій, так і до індивідуального терору.
Лівий, центристський та правий напрями політичної діяльності українців охоплювали 12 партій. Серед них найчисельнішим і найвпливовішим було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), прямий спадкоємець довоєнної Національно-демократичної партії — провідної до і в часи польсько-української війни 1918–1920 рр. Ця ліберальна партія української інтелігенції, духовенства і частково селянства виступала за конституційну демократію та незалежність України, але вважала за необхідне досягти цього шляхом реформ. Ця партія мала гнучку тактику, йшла на компроміси, намагаючись нормалізувати польсько-українські відносини. Але репресії і традиційно непримирима шовіністична політика польського уряду та екстремізм українських націоналістів ускладнювали і зривали ці намагання. Об’єднання контролювало багато українських фінансових, кооперативних, культурних закладів та організацій (Ревізійний союз українських кооперативів — 450 тис. чоловік, «Просвіта» — 400 тис., «Сокіл» — 2 тис.). На виборах до польського сейму УНДО збирало до 600 тис. голосів, завойовуючи величезну більшість українських мандатів.
401
Частина IІ. Національне відродження. Державність
До лівого центризму слід віднести Радикальну партію, яка існувала з кінця XIX ст. Вона схилялася до європейського соціал-демократизму, а її програма закликала до справедливого поділу землі серед селян, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави та створення українцями незалежної держави. У 1926 р. вона об’єдналася з партією соціалістів-революціонерів, яка діяла на Волині, Поліссі й Холмщині, і разом вони утворили Українську соціалістичну радикальну партію. У 30-х роках партія радикалів налічувала близько 20 тис. членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників та групу інтелігенції. У кінці 20-х років на виборах до сейму вона здобула підтримку 300 тис. виборців, а з 1930 р. стала членом II Інтернаціоналу. Вона мала свою молодіжну спілку «Каменярі», яка налічувала до 7 тис. членів. На початку 20-х років орієнтувалася на зближення з комуністами, за що була заборонена. У 1929 р. УСДП відновила свою діяльність, але вже незалежно від комуністів, дотримувалася поглядів європейської соціалдемократії та засуджувала сталінські методи будівництва соціалізму. Під її керівництвом працювало культурне товариство «Робітнича громада» та профспілкові організації. Партія видавала часописи «Вперед» і «Професійний вісник». У Західній Україні діяли і деякі угодовські організації, зокрема Українська католицька народна партія, яка з 1931 р. стала називатися «Українська народна обнова» (УНО). Вона спиралась на греко-католицьке духовенство, була лояльною щодо Польщі і проповідувала польсько-українське зближення та співжиття в Галичині. Використовуючи деякі можливості опозиційної колонізаторському режиму діяльності, українські громадські та політичні центристські організації намагалися хоча б трохи поліпшити становище українців. Однак безуспішно. Це вело до посилення радикальних форм боротьби.
У Західній Україні досить активно розповсюджувалися ідеї марксизму, і в 1919 р. виникає комуністична партія Східної Галичини, у 1923 р. перейменована на комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою частиною комуністичної партії Польщі (КПП), де мала автономні права. КПЗУ ставила завдання шляхом соціалістичної революції українських і польських трудящих здійснити їх соціальне та національне визволення. Висувалося гасло приєднання Західної України до УСРР. «Демократичні уряди» Польщі переслідували комуністів і загнали КПЗУ в підпілля. У зв’язку з цим вона створює формально непартійні легальні організації, зокрема, у 1926 р. організовує Українське селянсь- ко-робітниче соціалістичне об’єднання «Сельроб», яке охопило своїм впливом досить широкі маси, особливо на Волині. У 1928 р. на виборах до сейму «Сельроб» набрав 240 тис. голосів і в кінці 20-х років в його рядах налічувалося близько 10 тис. членів. Це об’єднання органі-
402
Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках
зувало кілька масових страйків та селянських виступів. Але всередині партії відбувалися безперервні конфлікти, загострювалися фракційні суперечності.
Однак найбільшим недоліком КПЗУ було сектантство: всі некомуністичні партії, навіть соціалістичні, вона зараховувала до фашистських. Ці негативні явища в діяльності партії значною мірою визначалися тиском з боку вищих партійних інстанцій. До них належали компартія Польщі, до складу якої входила КПЗУ та КП(б)У, яка забезпечувала її зв’язки з ВКП(б) і очолюваним нею Комінтерном. Та попри все КПЗУ прагнула діяти з урахуванням ситуації в Західній Україні та інтересів всієї України. У березні — квітні 1927 р., коли в УСРР з’явилися перші ознаки контрукраїнізації, яку замасковано розгортав Каганович, КПЗУ відкрито і послідовно підтримує Шумського та інших комуністів-патрі- отів. До її патріотичної «незалежної» діяльності з усе більшою підозрою приглядаються в Харкові і Москві. Це також викликало занепокоєння в польській комуністичній партії.
За цих умов більшість лідерів КПЗУ все більше схиляються до роз- в’язання як соціальної, так і національної проблем, намагаються досягти єдності дій антиколонізаторських сил. Залишаючись противниками лідерів Організації українських націоналістів, вони з повагою і розумінням ставилися до її рядових членів, шукаючи контактів з ними.
У Москві це викликало роздратування і недовіру. Проти західноукраїнських комуністів розгортається наклепницька кампанія. Існування КПЗУ ставало за цих умов проблематичним. Її керівники невдовзі були репресовані сталінською групою, а партія розпущена. Тим самим сталінська кліка своїми волюнтаристськими хижацькими діями розвалила вже майже готову і таку необхідну єдність національно-визволь- них сил, що могла принести національному визволенню Західної України неоціниму користь. До того ж, на довгі роки ліві патріотичні сили були викреслені з її суспільно-політичного життя, а монопольне становище в ньому перейшло до «інтегрального» націоналізму.
Наступ польської реакції («пацифікація») в кінці 20-х років та розгром українського національного відродження в кінці в УСРР, світова економічна криза створили сприятливі умови для розвитку праворадикального націоналізму в Західній Україні. Широкі маси українського населення надзвичайно гостро відчували необхідність своєї державності. Однак, голосуючи за центристські партії з їх парламентаризмом і компромісами, вони не бачили практичних результатів в зміні свого колоніального становища. Радикальний націоналізм зі своєю стратегією національної революції і тактикою терору сприймався частиною населення, особливо молоддю, як необхідний. Революційна націоналістична
403
Частина IІ. Національне відродження. Державність
молодь, демонструючи свою готовність до самопожертви в боротьбі за державність України, викликала все більшу симпатію.
В середині 20-х років все більше привертає до себе симпатії молоді Українська військова організація (УВО), яка вела боротьбу з окупантами, здійснювала терористичні акції та саботаж проти особливо ненависних польських колонізаторів. Її керівник Є. Коновалець, готуючись до створення нової організації на більш широкій основі, надавав важливого значення розробці ідеології всього націоналістичного руху. Її розробляв в основному Д. Донцов. У 1926 р. у Львові вийшла його книга «Націоналізм». Головний постулат: нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Викладена в цій книзі і в низці статей концепція була правонаціоналістична, досить поширена в Європі (Угорщина, Румунія, Югославія). Вона отримала назву «інтегральний націоналізм». Автор відкидав всі загальновизнані закономірності історичного розвитку. Для нього мав сенс «лише один закон» — «закон боротьби... закон вічного суперництва націй». В такий спосіб здійснювалося нав’язування «єдиної норми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації з єдиним вождем». А це означало нетерпимість до плюралізму думок, організацій, заперечення вироблених передовими країнами норм демократії, багатопартійності та компромісності. Донцов розумів історичний розвиток як «вічний гін народів до експансії і підбою», ділив їх на тих, хто підкоряє, і тих, хто підкоряється. Оскільки українському народові були нанесені тяжкі історичні кривди, але він вижив і розвивається, то це свідчить про його «виключність», яка протиставлялася іншим. Він закликав своїх прибічників бути сильними особистостями, які мають ні перед чим не зупинятися для досягнення своїх цілей. Народ треба змусити діяти як єдине ціле, яким керують лише інтегральні націоналісти. Він вважав необхідним розрив української нації зі своїми традиціями, з досягненнями політичної думки таких національних мислителів, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін. Замість їх вдумливих теоретичних пошуків пропонувалася агресивність до всіх, хто не погоджувався з його ідеями, з позицією інтегральних націоналістів. Донцов закликав молодь до славних справ, до «героїчного гину», і в той же час ставав на невиправданий шлях невіри в свій народ та пошуки зовнішніх факторів. І це поєднувалося з проповіддю необхідності українському народові, як представникові сильної раси, намагатись стати пануючим народом. Щоправда, конкретно не вказувалося, над якими народами панувати: «Живуть і панують лише раси, які не знають сумнівів, які не задумуються над правом на існування коштом слабких і нездар, які покладаються не на обставини, але на негнуту силу
404
Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках
раси, для яких і розріс і їх ідея є догмою абсолютною...» Це вже була підміна загальнолюдських духовних цінностей і моралі правом і культом сили та насильства, від яких так багато страждав український народ.
Ця теоретична платформа могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху європейські та американські ліберальні демократії. Натомість вона привертала все пильнішу увагу фашистських режимів Німеччини та Італії і найголовніше — вона перекривала шлях до єдності всіх українських політичних сил, що виступали за національну свободу України та її державність. А без такого об’єднання, як свідчить історичний досвід, про незалежну Україну не могло бути й мови. Отже, ідеологія інтегрального націоналізму була тоталітарною, в ній відчувався вплив фашизму. Та його не можна відірвати від ідей свого часу: тоталітарні режими існували в кінці 20-х років в Італії, СРСР, Угорщині, демократія переростала в тоталітаризм у Німеччині й Польщі. В той же час історики недостатньо підкреслюють те, що ці погляди породжені пригнобленою нацією, яка вичерпала всі можливості демократичних форм боротьби за свою незалежність. Залишалося одне: боротьба глибоко законспірованих, суворо централізованих організацій
звикористанням жорстоких методів. Це породження відчаю нації, що терпіла поразки в боротьбі з сильними сусідами, яких не подолати у відкритій війні. Не можна відкидати і того, яка на тлі поразок попередніх методів боротьби нова ідеологія, стратегія й тактика інтегрального націоналізму багатьом, особливо молодим, здавалась ефективним досягненням, давала надію і натхнення. І хоча не можна виправдати терор і тоталітаризм інтегрального націоналізму, та можна його зрозуміти, враховуючи стан України в кінці 20-х — на початку 30-х років.
Усічні — лютому 1929 р. була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), яку очолив Є. Коновалець. Під його керівництвом вона зміцнювалася і розвивалася. Завдяки героїзму багатьох оунівців зростав її авторитет серед молоді. Однак головним методом їхньої боротьби був терор, жорстокий і кривавий. На жаль, окремі українські партії, хоча й різко критикували ОУН за жорстокість, водночас контактів
знею не цуралися. Для розширення свого впливу вона проникала в різні господарські, політичні структури та молодіжні організації і зуміла залучити на свій бік велику частину молоді, особливо студентства.
Практична діяльність ОУН зводилася до постійних збройних акцій проти окупантів, аж поки революційне кипіння мас не досягло такого напруження, яке мало вибухнути всенародним повстанням. З цією метою організовувалися численні терористичні акти, які особливо посилилися, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера (1933). На початку 30-х років, крім актів саботажу,
405