Тема 4. Литовська доба (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.). Виникнення козацтва
кримський полон. Але цей погром був лише початком майже щорічних нападів, які спустошували Україну аж до Поліських боліт і Десни. Вся Україна до лінії річок Росі і Десни перетворилася на пустелю. Здобутки цивілізації протягом останніх двох століть були знищені.
Основними принципами зовнішньої політики турецьких і кримських феодалів були загарбання і пограбування чужих територій, некероване збирання данини, знищення та захоплення великої кількості людей у полон і продаж їх у рабство. За підрахунками істориків, у XVI ст. убито і захоплено у полон 2–2,5 млн чоловік. Це, по суті, продовження попередніх кочових нападів з Азії. У XV–XVI ст., як і під час монгольської навали, небезпека знову загрожувала цивілізації Європи. І знову удар приймає на себе Україна.
Литовський і польський уряд не дбали про Україну і переклали весь тягар її оборони від татар на населення. Вперше розбив їх у 1497 р. князь Костянтин Острозький. Досить успішно організував розгром татарських загарбників Михайло Глинський, знищивши їхнє військо у 1505 р. в битві під Клецьком. Однак спустошена Україна не мала достатньо сил для розгрому татар, а Литовський уряд шукав опору в боротьбі з татарською загрозою у зміцненні унії з Польщею.
4.4. Люблінська унія. Перехід України під владу Польщі
Серед панівних верств Литви прагнення реставрації і посилення унії з Польщею зросло також у зв’язку з війною за Лівонію з Москвою. Знесилена литовська шляхта почала наполягати на унії з Польщею, маючи надію на її допомогу. Вона також вимагала для себе тих привілеїв, які мала польська шляхта: зменшення податків і повинностей, розширення своїх політичних прав та ін. Її підтримувала з тих же причин і частина української шляхти. Король Польщі рішуче стояв за унію. Він мав повну підтримку з боку польських магнатів та шляхти, які мріяли захопити багаті українські землі. Обороняла незалежність Литви лише невелика частина литовської та української знаті, яка не хотіла втрачати свої права та привілеї. Українські вельможі, деякі з яких ще зберігали патріотичні настрої, виступали проти унії з релігійних причин, передбачаючи поширення впливу католицької церкви та пригнічення православної.
Король Сигізмунд Август скликав у 1569 р. у Любліні спільне засідання сеймів Польщі та Литви. Польські представники у сеймі запропонували проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Це змусило литовських магнатів категорично виступити проти унії і таємно покинути засідання сейму, щоб зірвати його.
85
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
Щоб мати підтримку литовської шляхти, король видав ряд привілеїв для неї, Тому вона поставилася до унії прихильно. І хоча магнати незабаром повернулися, справа фактично була вже зроблена і трактат про унію затверджений. Польська і Литовська держави об’єднувалися в одну — Річ Посполиту. Короля, який одночасно був і великим князем Литви, обирав спільний сейм і сенат. Здійснювалася спільна зовнішня політика, вводилася єдина монета. Польська шляхта і магнатство мали право набувати землі у Литовській державі, литовські верхи — у Польщі. До Польщі приєднувалися українські землі — Волинь, Київщина, Поділля та ін. Тепер Литовська держава вже не відігравала якоїсь ролі в суспільному житті України. Таким чином, литовська шляхта внаслідок своєї егоїстичної політики втратила значну частину державності, зрадила інтереси своєї Батьківщини і одночасно — українського народу. У кінцевому результаті від унії виграло польське магнатство та шляхетство. Найгірша доля дісталась народу України. Для нього наступив час масових насильств, переслідувань за політичні і релігійні переконання. Щоправда, вперше за чотири останніх століття українські землі об’єдналися в одній, хоча й ворожій українцям державі. Між ними посилювалися зв’язки, прискорювалася консолідація. Поряд з цим розширювалось «вікно в Європу» та її цивілізаційні впливи.
4.5. Виникнення козацтва
Загроза для українського народу з боку Османської імперії та її васала — Криму швидко наростала. Для Кримського ханства напади і грабежі України, торгівля українськими бранцями були вигідним промислом, що пояснювалося низьким рівнем продуктивності їх кочового господарства. Орда мала великі військові сили, направляла в Україну десятки тисяч військ. Вони були примітивно озброєні (лише луками й шаблями), проте дисципліновані і надзвичайно рухливі. Численні досвідчені кінні загони раптовими швидкими нападами часто перемагали своїх противників.
Глинський зі своїми військами та Костянтин Острозький з литовськими дружинами наносили поразки татарам. На боротьбу з кримчаками не раз виступали також магнати з Волині, Київщини, Поділля. Однак ці епізодичні виступи і перемоги не могли змінити ситуацію, бо через рік-два знову з’являлися розбійницькі татарські зграї. Це вимагало нових підходів. На кордонах з Кримським ханством потрібна була постійна присутність досвідчених, великих військових сил, які так само швидко могли б реагувати на появу ворогів (у фольклорних творах татар часто називали «людоловами»).
86
Тема 4. Литовська доба (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.). Виникнення козацтва
Південна Україна тих часів, розташована на кордоні з Кримським ханством, адміністративно була поділена на чотири повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський. Тут, а також у Київському і Житомирському повітах у середині XVI ст. за підрахунками професора І. Рибалки (Рибалко І. К. Історія України. — Харків, 1995. — С. 122), нараховувалося близько 17 тис. жителів. Це нечисленне населення в основному зосереджувалося навколо замків, які побудував литовський уряд у Києві, Черкасах, Вінниці, Брацлаві, Барі та Хмільнику. У містах жили урядовці, служилі люди — старости й підстарости, а також ті, хто відбував військову службу. Великі землевласники — князі, шляхтичі отримували тут землі від уряду та місцевих властей або захоплювали пустища шляхом займанщини. А поряд залишалися ніким не зайняті степи з чудовими землями, які чекали на свого господаря.
Місцеві селяни, які займалися хліборобством, до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності на користь Великого князя або власника землі були порівняно легкі, і кріпосна неволя їм не загрожувала.
Природа Придніпров’я, Брацлавщини та Дніпровського Низу (тоді мали назву Дикий степ, Дике поле) відзначалася надзвичайним багатством. Понад річками були великі ліси і гаї, за якими починалися незаселені степи, повні різної звірини — турів, диких кіз, ведмедів, бобрів, лисиць, куниць. Дніпро, його притоки та інші річки, які тоді були ще повноводними, кишіли білугою, севрюгою, осетром, сазаном, судаком, щукою, сомом, лящем. Тут же селилась величезна кількість водоплавних птахів. Ці багатства приваблювали енергійних і підприємливих людей, і вони далеко в степах, повних небезпеки, починають розвивати господарську діяльність — полювати, рибалити, займатися землеробством та скотарством. Із прикордонних північних та західних районів України сюди мандрували так звані уходники. Вони осідали в гирлах річок, у балках і там промишляли, освоювалися, вивчали місцевість.
На зиму більша частина уходників верталася до своїх осель, продавала у містах набуте добро, готувалась до промислів наступного року. Але деякі залишалися в степу, будуючи собі на островах, у балках і ярах зимовища, хутори, пасіки тощо.
Ця колонізаційна діяльність супроводжувалася сутичками з татарами, які нападали, намагаючись пограбувати їх майно, а самих захопити і продати в неволю. Тому групи уходників виступали в степи озброєними, готовими до зустрічі з ворогом. На відкритих полях стояли землянки з отворами для стрільби: тут ховалися селяни під час несподіваних нападів татар. Будувалися й інші укріплення, обгороджені засіченими зверху колодами, — січі. Степові промисли давали великі прибутки, але вимагали витривалості, відваги і завзяття. Уходники мусили бути одночасно
87
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
воїнами, що не боялися небезпеки і навіть смерті. Вони засвоїли методи степової партизанської війни, часто від оборони переходили в наступ і все частіше самі нападали на татарських чабанів та купців. Життя під загрозою зустрічі з ворогом гартувало вдачу, формувало відважні, витривалі характери. Вони завжди несли з собою дух свободи і протесту проти соціального і національного гноблення.
Уже в кінці XV ст. їх було так багато, що вони складали окрему соціальну групу, під назвою — козаки. Це слово тюркського походження означає вільну, незалежну, озброєну людину. Перша звістка про українських козаків належить до 1489 р. У дипломатичному листуванні між московським і литовським князями йдеться про появу у цьому році загонів козаків у низов’ях Дніпра і розгром ними охорони групи татарських купців та захоплення товарів. У 1492 р. кримський хан скаржився князю литовському про напад його підлеглих на турецький корабель у гирлі Дніпра, а князь у відповідь обіцяє знайти винних серед козаків. З кожним роком авторитет і популярність козацтва зростають, а тому кількість свідчень про них збільшується. Все це говорить про те, що козацтво вже у кінці XV ст. набуло великої сили, для досягнення якої потрібен був значний час. Тобто виникло воно принаймні у середині XV ст., а може й раніше.
Джерелами, з яких формувалося козацтво, були місцеве населення півдня України і Подніпров’я, селяни і міщани, що втікали із Західної та Північної України від покріпачення та національно-релігійних утисків. Поряд з цим серед козацтва зустрічаються невеликі групи шляхти і навіть магнатів. Були сини князів Заславських, Корецьких, Ружинських та ін., а також старости окраїнних повітів Остап Дашкевич (черкаський староста 1514–1535 рр.), Предслав Лянцкоронський (староста Хмельницький) та ін. Прихильно ставилися до козаків київські воєводи Юрій Пац, Дмитро Путятич, черкаський намісник Богдан Глинський, про яких схвально свідчать козацькі літописи, називаючи їх «козацькими гетьманами». Слава про них і про козацтво, їхні подвиги і успіхи в боротьбі з татарами розходилася по Україні, Литві, Польщі і викликала у багатьох сміливих шляхтичів бажання взяти участь у козацьких походах і спробувати рицарського щастя. Все це свідчило, як зросла роль козацтва в обороні України від татарської загрози і як високо цінували їхню боротьбу вищі представники адміністрації земель, які литовський, а пізніше й польський уряди не здатні були обороняти.
Козакували групами — «ватагами» на чолі з отаманами, яких обирали на загальних зібраннях. Поряд із уходництвом все більше займалися «добичництвом», нападаючи на татар та захоплюючи їхні багатства. Кількість козаків швидко зростає, особливо з середини XVI ст., коли почалося, по суті, масове переселення селянства з Галичини,
88