Частина IІ. Національне відродження. Державність

нападів на банки, поштові відділення з метою експропріації коштів для боротьби, було здійснено 60 замахів та вбивств. Найбільший резонанс мали вбивства працівника радянського консульства у Львові (1933 р.), а також міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького (1934 р.). Наслідком убивства Б. Перацького був арешт великої групи діячів ОУН і серед них Степана Бандери. Заарештовані трималися мужньо, захищали і пропагували свою боротьбу і отримали широку громадську підтримку в Галичині та популярність у всій Західній Україні. Тому смертну кару, присуд якої вони зустріли з гідністю, їм замінили довічним ув’язненням. Разом із членами проводу великі строки тюремного ув’язнення отримали десятки рядових оунівців. Всі українські партії, керівник греко-католицької церкви А. Шептицький засудили терор ОУН. Вона ж продовжувала свою боротьбу. У 1938 р. Є. Коновалець був убитий у Роттердамі (Голландія) радянським розвідником. Наступником стає його перший заступник А. Мельник, який корегує тактику ОУН, орієнтуючись на фашистську Німеччину як головний чинник розв’язання проблеми незалежності України. Німеччина — ворог Польщі і СРСР — здавалася йому природним союзником ОУН. Тому майбутню діяльність закордонної частини ОУН він тісно пов’язує з політикою Гітлера, сподіваючись, що фюрер фашистської Німеччини допоможе здобути самостійність України. Перебування нового лідера ОУН за кордоном викликало невдоволення. Назрівали внутрішні суперечності, розколи, але організація продовжувала працювати, що мало дуже важливе значення в умовах насування Другої світової війни.

15.4. Культурне життя. Церква

Культурне життя Західної України проходило під впливом національ- но-визвольної боротьби українців і часто було її складовою. Польські урядовці ставили за мету колонізувати українців, використовуючи передусім заклади освіти. Українські організації відстоювали свою систему освіти. Щоб стати сучасною нацією, мати в її структурі все зростаючу частку освічених людей та інтелігенції, українці намагалися зберегти і розширити народну та вищу освіту.

Поляки обрали тактику деякого розширення народної освіти, особливо початкової, але перетворення шкіл на двомовні з переважно польською мовою викладання («утраквістичні»), а також зменшення українських шкіл. Як наслідок, у Галичині їх чисельність скоротилася з 2426 у 1921–1922 навчальному році до 352 — у 1937– 1938, а на Волині відповідно з 443 до 8. Були прийняті закони, які серйозно усклад-

406

Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках

нювали доступ дітям селян до середніх та вищих шкіл. Відразу після окупації Галичини поляки ліквідували українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду Польщі створити український університет так і не виконувалася. Були полонізовані вищі навчальні заклади Львова: Політехніка, Академія ветеринарної медицини, Академія зовнішньої торгівлі. Польське керівництво докладало великих зусиль, щоб не допустити зростання української інтелігенції: вона мала формуватися з тієї молоді, яка пройшла національно-визвольну революцію та війну з Польщею і могла мати лише антипольські настрої.

Тому боротьба за відкриття у Львові українського університету набрала запеклого характеру і стала справою більшості західноукраїнського населення. Здійснення цього задуму було забезпечено патріотичною позицією багатьох українських професорів та вчених, об’єднаних у науковому товаристві імені Т. Шевченка (НТШ). Відкрився університет 7 березня 1920 р. в приміщенні Ставропігійського братства і зразу ж був закритий польською владою. У відповідь українці проводили навчання підпільно. В наступному навчальному році таємно працювали три факультети — філософський, правничий та медичний з 54-ма кафедрами, на яких навчалися 1258 студентів. На університет сипалися репресії. Було заарештовано 100 студентів, більшість із них відсиділи у в’язниці понад рік. Ректора університету В. Щурата протримали під арештом три місяці. Але університет продовжував працювати. Сучасники дали йому назву «катакомбного». Стійкість цього навчального закладу пояснюється тим, що він народився на гребені загального опору окупації як закономірне продовження революції 1918–1919 рр.

Незважаючи на різні політичні уподобання, студенти спільно відстоювали свій університет, перебуваючи в єдиних антипольських рядах. Проіснувавши майже чотири роки, він продемонстрував волю українців до знань, їхню стійкість, можливість об’єднаної спільної боротьби проти польського колоніалізму незалежно від політичних поглядів. Міжнародна громадськість підтримувала університет. Вищі навчальні заклади центральноєвропейських держав — Чехословаччини, Австрії та Німеччини, приймаючи українських студентів на навчання, зараховувала їм курси «катакомбного» вузу. Майже такий же шлях пройшла у Львові і Українська політехніка. Потребу українців в середніх освітніх закладах намагалося задовольнити товариство «Рідна школа», яке до 1938 р. заснувало 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Значну частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, кількість яких зросло від 5 тис. у 1914 р. до 100 тис. у 1938 р. Задоволення загальнокультурних потреб залишалося у сфері діяльності товариства «Просвіта», яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. осіб. Воно утримувало

407

Частина IІ. Національне відродження. Державність

широку мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки та ін. Продовжували діяти довоєнні організації сільської молоді «Сокіл», «Луг» (раніше «Січ») і міської — «Пласт», яку польський уряд у 1930 р. заборонив, вважаючи її розсадником українського націоналізму.

Головним осередком української науки було НТШ, яке нараховувало в 30-х роках, понад 200 науковців. Це літературознавці М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат, історики І. Кріп’якевич, С. Томашівський, філолог і мистецтвознавець І.Свєнціцький, математик В. Левицький та ін. НТШ відігравало важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології та літературознавства. Воно підтримувало тісні зв’язки з ВУАН. Членами товариства стали такі вчені, як А. Кримський, Д. Яворницький та ін. У свою чергу, академіками ВУАН були обрані М. Возняк, В. Гнатюк, К. Студинський, В.Щурат. Однак після трагічних подій в СРСР у 1933 р. ці зв’язки перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти терору і голодомору в Україні відмовилися від своїх академічних зарплат. Президія ВУАН виключила їх з Академії.

Західноукраїнська художня література збагатилася за цей період багатьма новими іменами талановитих поетів — Р. Купчинського, О. Бабія, Б. Кравціва, Б. Антонича, визначних прозаїків — Б. Лепкого, У. Самчука, І. Вільде, Н. Королеви та багатьох інших. Видавалися літературні журнали, збірники, твори. Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори — І. Труш, А. Монастирський, О. Кульчицька. У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередки. Центром польської науки був Львівський університет, однак між польськими і українськими вченими, панувало відчуження.

Церква Західної України мала кілька конфесій. Найбагатшою і найвпливовішою була греко-католицька, яка нараховувала 4 млн віруючих. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств, навіть свою політичну партію. У 1928 р. заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі — Теологічну академію у Львові, ректором якої був Й. Сліпий. Було засновано також три нові семінарії.

Своїми досягненнями у міжвоєнний період греко-католицька церква значною мірою завдячує митрополиту Андрію Шептицькому, найвпливовішому діячеві західноукраїнського суспільства, який твердо спрямовував діяльність церкви на збереження нею українського характеру, східних обрядів, на підтримку національних прагнень українців. Це сприяло зростанню його популярності. Митрополит Андрій Шептицький мав значний вплив на політичне життя. На початку 30-х років він енергійно протестував проти «пацифікації», засуджував націоналістичний екстремізм, терористичні акти ОУН, а також гостро критикував комуністів.

408

Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках

Православна церква, яка нараховувала близько 2 млн парафіян, не мала протекції Риму, як уніати, і польські урядові кола здійснювали по відношенню до неї репресивну політику. У 1924 р. вона під тиском уряду розірвала зв’язки з московським патріархатом і проголосила автокефалію. Поширювалося використання української мови в церковних обрядах, релігійних публікаціях, семінаріях. Занепокоєний уряд почав насаджувати польську мову в церковній службі, а потім перейшов до насильницького навернення православних в католицьку віру, що супроводжувалося масовим знищенням православних церков. Українці рідко зрікалися своєї віри, і здобутки поляків були мізерними.

15.5. Північна Буковина в 1920–1930 рр.

Більшість українських земель і населення захопила в 1918–1919 рр. Румунія: Північну Буковину, Аккерманський, Ізмаїльський і Хотинський повіти Бессарабії, частину Мармарощини в Закарпатті. Вона встановила в цих районах ще більш жорстокий режим, ніж Польща в Західній Україні.

Українці в Румунії поділялися на три групи. Перша з них мешкала на придунайських землях Бессарабії. Незабаром тут спалахнуло антирумунське Татарбунарське повстання, кероване більшовиками. Румунський уряд кинув на його придушення регулярну армію, підсилену артилерією та Дунайську флотилію. Загинуло 3 тис. повстанців і багато заарештовано. Над ними був організований «процес 500». На захист виступила група всесвітньо відомих діячів науки та культури — А. Барбюс, Р. Роллан, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, Б. Шоу та ін. Під тиском світової громадської думки суд виправдав більшість заарештованих, а 85 чоловік все-таки було засуджено до різних строків ув’язнення.

Друга невелика група українців мешкало в повіті Мармарош, колишній угорській території, яка не виявляла політичної активності.

Третю і найбільш діяльну українську громаду складали близько 310 тис. українців Буковини. Під владою Австрії українці цього регіону мали досить значне політичне представництво у Відні, широке місцеве самоуправління, україномовну шкільну освіту. Але румунська влада все це скасувала, і буковинці стали найбільш гнобленою частиною населення. Своєю нетерпимістю до національних меншин Румунія перевершила навіть Польщу. Тут відверто і брутально здійснювалася румунізація українців. Були закриті всі українські школи, українців не визнавали навіть нацією і називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». У Чернівецькому університеті були закриті українські кафедри.

409

Частина IІ. Національне відродження. Державність

Понад 20 років, проведених українцями під владою Румунії, можна поділити на три періоди. В перший, що тривав з 1918 по 1928 рік, румунський уряд запровадив на Буковині воєнний стан, і все громадське і культурне життя придушувалося. Другий період — з 1928 по 1938 рік — період лібералізації окупаційного режиму. В ці роки відроджувалося громадське життя, культура. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи та хори. Запрацювали студентські товариства «Чорномор’є», «Запорожжя», спортивні об’єднання «Довбуш». З’явилася українська преса: тижневик «Рідний край» та щоденна газета «Час». Активізується політичне життя, з’являються політичні партії. Частина громадських діячів Буковини шукала компромісу з окупантами для «органічної роботи». У 1927 р. виникає Українська національна партія» (УНП), яка у 1930 р. вона уклала виборчу угоду з правлячою Націонал-цараністською партією Румунії, внаслідок якої українцям було виділено кілька місць у парламенті. Однак це не змінило колоніального становища українців.

Поряд з УНП діяли й інші партії. Комуністи Буковини в 1926 р. приєдналися до компартії Румунії і діяли в підпіллі. У 1929 р. створюється легальна партія «Визволення», яка закликає до боротьби за «Радянську Червону Буковину» та її приєднання до Радянської України. Комуністи використовували її для легального прикриття своєї діяльності. У 1934 р. вона була заборонена. В 30-х роках набирає силу націоналістичний рух, який спирається на молодь, передусім студентську, а також на частину селянства. Під його впливом перебували спортивне і студентське товариства. Націоналісти видавали журнал і щотижневу газету. Румунський уряд їх жорстоко переслідував. Однак, добре законспірувавшись, організація буковинських націоналістів вижила і навіть поступово зростала.

Господарське життя краю було також ускладнене і погіршене румунським колоніалізмом. І тут, як і в Галичині, «аграрна реформа» спрямовувалась на зміцнення влади загарбників. Уряд наділяв землею новоприбулих колоністів, а господарства місцевих українських селян руйнувалися. Відбувався загальний занепад села, зниження врожайності, падіння поголів’я худоби, зубожіння селянства. Невдоволення і протести селянства, як і в Галичині, придушували армійські та поліцейські підрозділи. Йшов наступ колонізаторів і на робітників. Закривалися підприємства, а обладнання вивозилося до Бухареста. В умовах винищення всього українського особливо переслідувалась інтелігенція, гонінням піддавалася українська церква.

У 1938 р. почався третій період, за якого король Кароль II розпустив парламент і ввів своє диктаторське правління. Були закриті всі газети, заклади культури, розпущені партії, навіть угодовська УНП. Такою застала Буковину Друга світова війна.

410

Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках

15.6. Закарпаття у складі Чехословаччини. Карпатська Україна

Чехословаччина в 20–30 роках була єдиною в Центральній Європі достатньо демократичною країною. Вона окупувала Закарпаття, і незабаром її політика в цьому регіоні набрала поміркованого характеру. Але діяльність і цієї країни підпорядковувалася єдиній меті — утриманню під своїм контролем прадавньої української землі. Чужа українцям влада несла їм іноземне панування, соціальне та національне гноблення, хоча і в значно пом’якшеному вигляді. Чеський уряд не надавав Закарпаттю бажаної автономії. У розвинутій промисловій Чехословаччині Закарпаттю відводилася роль економічно занедбаної аграрної провінції, що постачала сировину та дешеву робочу силу метрополії. Промисловість майже не розвивалася. Дещо зростала лісова та лісохімічна галузі. Робітники (у 1930 р. їх налічувалося 16 тис. чол.) піддавалися жорстокій експлуатації. Їм платили у 1,5–2 рази менше, ніж у центрі країни, при значно гірших умовах праці.

Більшість українського населення Закарпаття — селяни, які дуже мало отримали від проведеної тут земельної реформи, коли було поділено частину найбільших маєтків угорських феодалів. Державі належало 362 197 гектарів землі. Понад дві третини — 260 112 — призначалися чеським військовим колоністам і лише 29 тис. гектарів ділилося між 32 тис. дрібних господарств. Селяни продовжували переживати важкий земельний голод, тривало зубожіння. В той же час значна частина поміщиків мала достатньо землі. У 1936 р. 703 магнатських маєтки (землі, пасовиська, ліси) більш ніж утричі переважали наділи всіх 103 тис. селянських господарств. В цілому по Закарпаттю капіталовкладення Чехословацької держави в економіку краю були недостатні, щоб підняти її рівень. З початком загальносвітової кризи кінця 20-х років населення спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в масові голодування. Тому тут часто проходили страйки та демонстрації. Населення підтримувало ліві партії. У 1924 р. комуністи отримали 40% голосів, в 1935 — 25%, і це було більше, ніж інші партії.

Певних успіхів було досягнуто в галузі освіти і культури, які до Першої світової війни жорстоко переслідувалися угорською владою. Між 1914 і 1938 роками кількість початкових шкіл зросла з 525 до 851, гімназій з 3 до 11. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Швидко зростали українські культурні товариства, особливо «Просвіта», активізувалися діяльність театральних труп, хорів та видання українських книг. Однак у зв’язку з недостатньою економічною, соціальною, політичною та духовною розвиненістю

411

Частина IІ. Національне відродження. Державність

населення в попередні віки тепер на перший план стало висуватися питання національної самобутності. Протягом тривалого часу закарпатські українці продовжували називати себе русинами. Традиційно сильними серед них були москвофільські (русофільські) настрої. Прибічники русофільства об’єдналися в «Обществе Духновича». Вони розглядали русинів як частину єдиного російського народу. Однак у культурному житті все чіткіше проявлявся факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіянами. Це призвело з часом до втрати підтримки з боку місцевого населення.

Існувала також мадярофільська течія «карпаторосів», яких називали «мадяронами», більшість з яких належала до уніатських священиків. Вони доводили, що «карпатороси» — окрема національність, і прагнули приєднати Закарпаття до Угорщини.

Зростав українофільський (народовецький) табір, який спирався переважно на світську інтелігенцію — вчителів, студентів, гімназистів. Діяльність українофільських товариств спрямовувалась щонайбільше на налагодження зв’язку з селянством. Про їх зміцнення свідчило розширення і зростання українських культурних організацій. Керівником цього руху був священик А.Волошин, лідер Християнської народної партії. Українофіли створили товариство «Просвіта», скаутську організацію «Пласт», інші об’єднання, кооперативи, часописи. Народовці пропагували єдність закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і мадяронами. Українські політики вимагали автономії України, але чеська влада відмовлялася розглядати це питання.

У другій половині 30-х років швидко змінювалося міжнародне становище Чехословаччини, а в її складі і Закарпаття. В переддень Другої світової війни питання про статус Закарпаття, возз’єднання українських земель стояло на одному з перших місць європейської політики. Виникло три варіанти міжнародно-правового врегулювання проблеми Закарпаття: чехословацький, угорський, незалежність держави Карпатська Україна. Ці варіанти змінювали один одного відповідно до зрушень у міжнародній обстановці. Гітлерівська Німеччина все цинічніше тиснула на Чехословаччину, яку залишили без підтримки всі європейські країни, крім СРСР. В цих умовах українські діячі заявляли, що вони виступають за збереження Закарпаття в складі Чехословаччини, але вимагали надання йому автономії. Про це твердо заявила Руська національна рада, яка виникла в жовтні 1938 р. Однак в цей час сформувався уряд Закарпаття на чолі з А.Бродієм, відомим прихильником угорської орієнтації. Через два тижні його заарештували як агента Угорщини, і уряд очолив А.Волошин, найбільш популярний у краї діяч, який орієнтувався на існування закарпатської державності. Чехословаччина пого-

412

Тема 15. Західна Україна в 20–30-х роках

дилась на автономію Закарпаття. Однак після Мюнхенської зустрічі керівників чотирьох найбільших держав Європи, на якій Гітлеру розв’я- зали руки по відношенню до Чехословаччини, від фюрера залежала і доля Закарпаття. До остаточної ліквідації Чехословаччини свої наміри до долі Закарпаття Німеччина приховувала.

Уряд Закарпаття швидко зміцнював нову українську державність. Формувалися збройні сили — «Карпатська Січ», які поповнювалися за рахунок добровольців. Значна кількість їх прибувала з Галичини. Це були переважно націоналісти, які прагнули підтримати державність закарпатців. Та скоро стало зрозуміло, що Гітлер використовує Закарпаття в брудній міжнародній акції, спрямованій на залучення до своїх агресивних планів Угорщини та інших країн. В листопаді 1938 р. Угорщині була передана південна частина Закарпаття з Ужгородом і Мукачевим включно. Столицею зменшеної і ослабленої Закарпатської автономії стало місто Хуст. Однак коли в березні 1939 р. Гітлер остаточно розчленував Чехословаччину, закарпатці оголосили свій край незалежною державою — «Карпатською Руссю» на чолі з президентом А. Волошиним. Берлін зустрів це з неприхованим роздратуванням. В цих умовах уряд Волошина здійснює помилковий дипломатичний крок — пропонує Німеччині встановити протекторат над «Карпатською Руссю». Фашисти зневажливо відкинули цю пропозицію і передали Закарпатську Україну Угорщині.

15 березня 1939 р., коли Німеччина остаточно окупувала Чехословаччину, угорські війська вдерлися в Карпатську Українську державу. Президент і його уряд виїхали в еміграцію, підрозділи «Карпатська Січ» (5 тис. воїнів) вступили в нерівний, але героїчний бій з переважаючими силами агресора (40 тис. добірних угорських військ). Тиждень точилися тяжкі бої, в яких загинула частина молодої української армії, але малочисельність оборонців відіграла свою фатальну роль.

Карпатська українська державність проіснувала надовго, але він дав важливі уроки. Ще раз була доведена небезпечність орієнтації на чужі сили і держави. Гітлер не був зацікавлений в існуванні української державності і використовував це питання у власних загарбницьких цілях. Українці ще раз переконалися в необхідності об’єднання своїх національних сил та інтересів. Існування Карпатської України допомогло закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.

У міжвоєнний час українські землі Східної Галичини, Волині, Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття знаходились під жорстоким колоніальним ярмом сусідніх держав. Тут панували терор та переслідування національного руху. Населення піддавалося жорстокому колоніальному гніту, економіка використовувалась як ринок для збуту товарів,

413

Частина IІ. Національне відродження. Державність

джерело дешевої сировини і робочої сили. Зростало безробіття в місті, земельний голод на селі, злидні, занепад. Це поглиблювало соціаль- но-політичний конфлікт, зумовлювало наростання революційно-виз- вольної боротьби, мужні змагання за возз’єднання всіх українських земель та створення соборної Української держави. Однак історична доля дозволила створити лише на короткий час державу Карпатська Україна на невеликій частині території Західної України. На її теренах завдяки сприятливим умовам та розчаруванню в неефективності демократії в розв’язанні проблем відбувалося зростання політичного радикалізму. Інтегральний націоналізм ОУН стає тут найдинамічнішим рухом.

414