Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
дбає про збагачення своє і своїх родичів. Старшина давно вже була ображена на гетьмана за його грубе і зневажливе ставлення до неї, самовладність та прагнення зробити гетьманство спадковим. У середовищі генеральної старшини проти гетьмана утворилася змова. Змовники написали листа і передали Голіцину. В доносі говорилося про неприхильність Самойловича до Москви, бажання перетворити Гетьманщину у незалежну державу, користолюбство і зневажливе ставлення до старшини, угоду з татарами про підпал степу. Голіцину лист був вигідний: знайдено винуватого в ганебних наслідках походу. Незабаром Голіцин отримав від царського уряду наказ про арешт гетьмана. Самойлович під арештом був відправлений до Москви, а звідти без суду і слідства — до Сибіру. Разом з ним була вигублена вся його рідня. Слід зазначити, що Самойлович, попри всі його недоліки, безперечно був патріотом, відстоював самостійність і соборність Української держави. Звинувачуючи його в зраді, козацька старшина вкотре сама зрадила Україну, заради власних егоїстичних інтересів. Це означало і кризу влади та її ослаблення. Виникла потреба повернути її авторитет.
7.7. Початок гетьманування Івана Мазепи
Це завдання випало на долю нового гетьмана (1687–1709 рр.) Івана Мазепи. Він був обраний 25 липня 1687 р. у військовому таборі, що стояв на річці Коломак. На хід обрання впливало російське військо, що стояло навколо козацької Ради, яка проводила вибори гетьмана. Керував процедурою обрання сам Голіцин. Іван Степанович Мазепа народився між 1632 і 1644 роками (точна дата невідома). Він походив із українського православного шляхетського роду Мазеп-Калединських, що мали своє село Мазепинці біля Білої Церкви. Батько гетьмана під час визвольної війни 1648–1654 рр. вступив до війська Богдана Хмельницького і служив білоцерківським сотенним гетьманом. Мати походила зі шляхетського православного роду Моківських, була освіченою й відданою православ’ю жінкою, що багато робила для освіти свого сина. Овдовівши, постриглася в черниці і в 1686 р. стала ігуменею КиєвоПечерського Вознесенського монастиря. Ця любов до православної віри й глибока релігійність були притаманні і Івану Мазепі.
Навчався Мазепа у Києво-Могилянській академії та єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Пізніше став служити при дворі польського короля, і ним був посланий у західні країни вивчати артилерійську справу. Навчався у Голландії, Франції, ознайомився з Німеччиною, Італією, вивчав їх культуру та мову. Він став освіченою людиною, знав багато мов та зібрав велику бібліотеку.
188
Тема 7. Боротьба за незалежність. Поділ України. Громадянська війна. Руїна
У 1663 р., за сімейною традицією, повертається у маєток батьків. Коли Петро Дорошенко став гетьманом, пішов до нього на службу, стає його дорадником та приятелем, дослужився до рангу генерального осавула, потім писаря і виїздив з дипломатичними місіями. У 1674 р. під час поїздки до Криму і Туреччини був захоплений запорожцями і ледве не загинув. Іван Сірко його врятував і передав Самойловичу, до якого він незабаром став на службу і дослужився до генерального осавула. Все це свідчить не лише про визначні здібності та знання Івана Мазепи, але й про його уміння розпізнавати, розуміти людей, сходитися з ними. Він завоював симпатії гетьманської старшини, і вона у 1687 р. майже одноголосно висловилася за передачу йому булави.
Одночасно з обранням та царським затвердженням гетьмана були підписані Коломацькі статті, в основі яких лежали Глухівські статті. Вони складалися із 22 статей, з яких п’ять були новими. Хоча формально і підтверджувалися Переяславська 1654-го та Глухівська 1669 року угоди, Коломацькі статті посилювали обмеження гетьманської влади та державних прав України: гетьман не мав права без царського указу позбавляти посад генеральних старшин; старшина й козаки мали стежити за гетьманом і при якихось підозрілих його справах доносити на нього цареві; реєстр козаків налічував 30 тис. чоловік. Гетьман для оборони від татар повинен був збудувати лінію фортець на лівому березі Дніпра і на річках Самарі, Орелі, Берестовій, Орчику і заселити їх українцями.
Царський уряд вперше відкрито заявив також про своє прагнення «злити» народ малоросійський з великоросійським, тобто проводити політику асиміляції українців. Гетьман і старшина мали дбати про зближення з росіянами, особливо через змішані шлюби.
Звістка про події на річці Коломак послужила сигналом до народних виступів проти старшин, чим виявлявся їх протест проти панування старшин, їх намагання закріпачувати селян і рядових козаків. Тому Мазепа вирушив прямо з табору з військом на придушення цих заворушень. Найбільш винних карав, але одночасно звернувся із закликом до населення з приводу будь-яких кривд звертатися до суду. З часом, у 1691 р., гетьман розіслав в усі полки універсали, в яких заборонялося обтяжувати посполитих селян надмірними роботами і надуманими поборами, не чинити кривд у володінні полями, лісами і сіножатями.
Придушивши виступи селян і козаків, Мазепа розгортає підготовку до розширення боротьби з Кримським ханством. Насамперед 20 тис. козаків, обраних від усіх полків, збудували лінію фортець на берегах Самари та інших річок. Вони були заселені переселенцями з Правобережжя.
189
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
Фортеці служили базами нового наступу на Крим і визволення південноукраїнських земель, а також оборони Гетьманської держави та південних московських земель від нападів татар.
Новий похід відбувся у 1689 р. 112-тисячна російська армія, до складу якої входили і слобідські полки, під керівництвом того ж Голіцина вирушила тепер уже ранньою весною. У квітні до неї приєдналося військо Мазепи. Об’єднані війська встигли дійти до Перекопа у кінці травня. На них напав хан з усією своєю армією, але був відбитий. Однак татари винищили всю навколишню місцевість, і Голіцин побоявся вторгатися в Крим та швидко відступив до фортець на річці Самара. Він зображав цей похід як свій великий успіх. Після повернення з походу на Крим у серпні 1689 р. Мазепа з генеральними старшинами, полковниками та обслугою в кількості майже 300 чоловік прибув до Москви, щоб представитися цариці Софії та царям Івану й Петру. Делегацію Гетьманської держави Москва зустріла з великими почестями, як зазвичай зустрічала чужоземних послів. Однак у цей час відбувся переворот: Петро І усунув від влади Софію, відправив її в монастир і взяв владу в свої руки. Голіцин, її фаворит, був засланий на північ. Іван Мазепа, який вважався особою, якою опікувався і підтримував Голіцин, виявився в складному становищі. Однак він не розгубився, поїхав до Петра, який знаходився в Сергієво-Троїцькому монастирі, і зумів так сподобатися молодому цареві, що здобув його довіру, симпатію та підтримку, які тривали майже 20 років, аж до відкритого переходу гетьмана в табір шведського короля Карла XII. Цар неодноразово нагороджував гетьмана, надавав привілеї, титули і маєтки. Таким чином, становище Івана Мазепи у Москві зміцнилося, і він, повернувшись в Україну, впевнено проводив свою політику.
Однак становище Мазепи в Лівобережній гетьманській державі було складним. Зростала соціальна напруженість, невдоволення широких селянських і козацьких мас збільшенням старшинських земельних володінь, маєтків і все більшим закабаленням мас, обтяженням їх «послушенством», тобто феодальними повинностями на свою користь.
У гетьмана було багато особистих ворогів, які інтригували проти нього й засипали московський уряд доносами. Для багатьох старшин Мазепа був чужий, зайда, «лях». Деморалізована старшина, що звикла заради своїх егоїстичних інтересів скидати гетьманів московськими руками, сприймала його як спритну людину, яка зуміла втрапила використати момент і знайти підтримку в Москві. І в середовищі селянства та козацтва Іван Мазепа не мав великого авторитету, бо його вони не могли виділити з-поміж решти нового панства, тим більше, що він спирався на нього, а не на селян і козаків.
190
Тема 7. Боротьба за незалежність. Поділ України. Громадянська війна. Руїна
З цього складного становища новий гетьман знайшов вихід. Тактовно, обережно і в той же час твердо здійснюючи свою політику, він зміцнив свій авторитет серед старшини, а декого із надто нестриманих противників приборкав. Щедрою роздачею маєтностей та посад розширив коло прихильників. Опорою держави він робив все зростаючу верству багатої та освіченої старшини. А про її економічну силу, освіту, культуру постійно дбав, всіляко підтримував освіту, церкву, мистецтво, особливо архітектуру. Поряд з цим гетьман продовжував утримувати старшину від надто жорстоких форм кріпацької експлуатації селянства («поспільства»), карав тих урядовців, які надмірно збільшували селянські повинності, рекомендував обмежити їх двома днями роботи на тиждень в панському господарстві. Відстоював він інтереси селян і тоді, коли московський уряд намагався залучити їх до будівництва фортець, мостів та ін. Однак внести повне заспокоєння і мир в суспільне життя, завоювати підтримку мас могла лише радикальна ліквідація зростаючого кріпацтва. На це Іван Мазепа не наважився, бо сам був одним із найбільших феодалів в Україні. Таким чином, головними завданнями для зміцнення держави він вважав формування національної еліти, соціального миру та розвитку духовної сфери. Зовнішньополітична стратегія включала в себе звільнення південноукраїнських земель та приєднання Правобережжя. В середині 90-х років XVII ст. розпочинається нова серія походів російських та українських військ на Крим з метою оволодіння Північним Причорномор’ям. Петро І розробив план війни на два фронти: російських військ проти Азова (на Дону)
іросійсько-українських — пониззі Дніпра. У 1695 р. відбувся перший похід. Однак без флоту і достатньої кількості артилерії Азов взяти не вдалося. А на пониззі Дніпра московсько-українська армія взяла турецьку фортецю Кизикермень та ряд інших.
У1696 р. відбувся другий похід і облога Азова. Цар Петро І збудував на Дону флот, і при його допомозі московські війська та український 15-тисячний корпус після жорстоких боїв здобули Азов. Українські війська відіграли дуже важливу роль у взятті фортеці. Чотири роки тяглася ця кампанія. Гострими були сутички на Дніпрі та Чорному морі, де козацькі чайки нападали на кримські і турецькі береги. Війна затяглася
івелась переважно зусиллями України, ситуація в якій ускладнювалася через неврожай. У 1700 р. в Константинополі Москвою і Туреччиною було підписано перемир’я на 30 років. Азов з Північним Причорномор’ям відійшов до Московської держави. Всі фортеці на Дніпрі знищувалися. Доступ до Чорного моря для Москви тепер став вільним. Однак це вже не задовольняло московського царя. Він готувався до боротьби за вихід на Балтику. Так закінчувалось для України XVII століття.
191
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
7.8. Державний і соціально-економічний розвиток Лівобережної України
Українська держава утворилася внаслідок визвольної війни 1648– 1654 рр. Протягом другої половини XVII ст. вона зазнала значних змін, пройшла різні фази свого розвитку і у 80-х роках виглядала не так, як за Богдана Хмельницького. Згідно з договорами з Польщею та іншими документами, Українська держава дістала землі трьох польських воєводств — Київського, Чернігівського, Брацлавського (сучасна Чернігівщина, Полтавщина, Київщина, Поділля та частина Волині). Після Андрусівського перемир’я (1667 р.) Лівобережна Україна з Києвом, як автономна держава, залишилась остаточно в межах Московської держави. Під її ж впливом перебувало Запорожжя, що згодом офіційно увійшло до складу Російської імперії. До неї входила і Слобожанщина.
У80-х роках XVII ст. Лівобережна Україна з Києвом в офіційних документах царського уряду (Гетьманська держава) почала називатися Малоросією, а в місцевих письмових пам’ятках та усній мові часто іменувалася Гетьманською, її територія включала землі нинішніх Чернігівської, Полтавської, західних частин Сумської та Харківської, східних частин Черкаської та Київської областей.
Україна, єдина в складі Росії, мала своєрідне козацько-старшинсь- ке самоврядування, військо, суд, податкову систему та митні кордони. На чолі керівництва стояв гетьман, який обирався на Генеральній військовій раді і затверджувався царем.
Незважаючи на протекторат московського царя, Богдан Хмельницький правив Україною як незалежний володар. По суті, Україна до 1659 р. була незалежною державою, пізніше — автономною. Після Івана Виговського характер її державності, ступінь автономності та форми відносин з Москвою визначалися кожного разу при виборах нового гетьмана окремим договором. В основі договорів лежали «Статті Богдана Хмельницького» («Березневі статті») 1654 р. Але до кожного нового договору вводилися деякі зміни, майже всі в напрямку обмеження української автономії та влади гетьмана.
Укінці XVII ст. верховна влада у Гетьманщині в більшості важливих сфер життя належала володарю Московської держави. І все ж у гетьмана все ще зберігалися досить значні повноваження: від нього залежали призначення на посади, розподіл земельних маєтностей, що ставило старшину в повну від нього залежність. Старшина володіла важливою зброєю — донос на нелюбого гетьмана в Москву. Тому гетьмани завжди намагалися здобути прихильність Москви й певні особисті зв’язки серед московського уряду, як це успішно зробив Іван Мазепа.
192
Тема 7. Боротьба за незалежність. Поділ України. Громадянська війна. Руїна
При гетьмані існувала старшинська рада, до якої входили генеральні старшини та полковники. Вони мали обиратися на військовій раді, але часто призначалися гетьманом і затверджувалися царським урядом. Гетьман, за давньою традицією, з важливих питань радився зі старшинами чи з усією старшинською радою, яку в окремих випадках значно розширювали, залучаючи сотників та авторитетних козаків. Поволі встановився звичай, за яким старшини мали можливість регулярно приїздити до гетьманської резиденції кілька разів на рік: на свята Різдва, Великодня, Нового року і тоді відбувалися сесії старшинської ради, де обмірковувалися найважливіші справи, визначалися кандидатури на певні посади.
Загальна козацька рада (іноді її називали Генеральною, іноді військовою) відживає на Гетьманщині після смерті Богдана Хмельницького і на деякий час відроджується в часи Руїни. В окремих випадках збиралися так звані Чорні ради, де поряд з козаками були представлені духовенство, міщанство та селянство. Найчастіше збиралися ради, старшинська і загальна, за гетьманування Петра Дорошенка, який був найпослідовнішим прибічником демократизму, волевиявлення широких мас. За часів Мазепи вони не скликалися. Він вів курс на утворення міцної, аристократичної старшини і утвердження її влади. Українська держава зберігала свою військово-адміністративну систему поділу на полки, започатковану Богданом Хмельницьким. На Лівобережній Україні існувало 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Галицький, Миргородський та Полтавський. Це були, по суті, адміністративні округи. Очолював полкову адміністрацію полковник, який за звичаєм мав обиратися на полковій раді, але на практиці його найчастіше призначав гетьман за погодженням з представниками царського уряду. Полковник мав помічників — обозного, суддю, писаря, осавула та хорунжого. Полки ділилися на сотні, які мали управи — копії полкових, сотні — на курені, які очолювали курінні отамани. Козаки-земляки, які разом становили курінь, підпорядковувалися отаману, а селяни, що там проживали, — виборному війтові. Таким чином, уже в другій половині XVII ст. традиційний козацький демократизм все більше обмежувався та звужувався.
Судочинство в Україні мало систему різних місцевих судів: генеральний, полкові, сотенні, міські, сільські. Всі вони користувалися звичаєвим правом, а також литовськими статутами, пізніше — російськими законами. В системі адміністративного управління керівна роль належала козацькій старшині та шляхтичам, які економічно все більше міцнішали. Козацька армія, якою командував гетьман, після відокремлення Правобережної України нараховувала по реєстру 30 тис. чоловік.
193
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
Крім реєстрових козаків, гетьмани мали полки найманого, так званого охотницького війська. У Петра Дорошенка вони називалися сердюками, у лівобережних гетьманів — компанійцями. До них вступали не лише українці, а й іноземці — серби, волохи, поляки, німці. Основним родом військ була піхота. Хоча у похід кожен козак вирушав на коні, але в боях «спішувався». Кіннота була невеликою. Досить ґрунтовно козаки озброювалися артилерією.
Армія вимагала значних матеріально-фінансових витрат. Основним податком, що являв собою найбільшу частину державних прибутків, було мито з привізного краму і непрямі податки з меду, пива і горілки, що в загальній сумі давало близько 100 000 золотих щорічно. Поряд з податками на військо значні суми виділялися на утримання дипломатії, що коштувала дуже дорого, бо за звичаєм тих часів чужоземні посольства перебували в Україні на кошти гетьманського уряду. Збирачі державних прибутків називалися індукторами.
Поступово був оподаткований горілчаний промисел козаків, які в перші роки визвольної війни мали право вільно виробляти («курити») і продавати горілку, як і тютюн та дьоготь. У зв’язку з необхідністю збільшувати прибутки держави з’їзд старшин у 1669 р. у Батурині ухвалив завести право оренди на продаж тютюну, дьогтю та горілки, тобто передати на відкуп. Оренди передавалися як окремим особам, так і групам та корпораціям. Мед, пиво і брагу дозволялося всім продавати вільно.
Визвольна війна українського народу внесла значні корективи у соціальну структуру України. На початку існували шляхта, козацтво, духовенство, міщанство, селянство та невелика група магнатів. Проте в ході революційних перетворень були ліквідовані земельні володіння польських і великих українських полонізованих магнатів, значної частини шляхтичів-католиків та католицького духівництва. Ці землі перетворилися на власність скарбу (фінансового відомства) Гетьманської держави. Протягом тривалого часу селяни відмовлялися виконувати будь-які феодальні повинності на користь скарбу та українських стар- шин-феодалів або зводили їх до мінімуму. Тобто селянство (посполиті), як і рядове козацтво, виступало за фермерський шлях розвитку, а фе- одально-кріпосницький лад був серйозно підірваний.
Слід зазначити, що значна частина української шляхти з самого початку повстання опинилася в козацьких лавах, і чим далі, тим більше шляхтичів переходило на бік повсталих. Цим українська шляхта узаконила себе в козацькій державі. Тому в Березневих статтях Богдана Хмельницького затверджено пункт про збереження прав і привілеїв шляхти, що жила на території Української держави. Але це була невелика група, яка злилася з козацькою верхівкою.
194
Тема 7. Боротьба за незалежність. Поділ України. Громадянська війна. Руїна
Увільний військовий стан перетворилося козацтво, обов’язком якого стало несення військової служби. Його було так багато, що старшина боялася складати реєстри під час Переяславської угоди. Козаки були звільнені від податків і повинностей. Така маса вільних виробників суперечила закономірностям феодалізму. Разом з тим, це була найбільш вагома, авторитетна і привілейована соціальна група в українському суспільстві. Разом зі шляхтою і селянством козацтво створило під проводом Хмельницького Українську державу і зайняло в ній положення організуючої, правлячої і економічно найсильнішої соціальної групи. Однак уже в кінці гетьманування Богдана Хмельницького з козацької маси виділилася старшина, до рук якої перейшла вся влада. Спочатку вона складалася з людей, що вибилися наверх завдяки своїм здібностям і військовим заслугам. З часом старшинські посади займають не в результаті обрання козацтвом, а призначення Старшинською радою або навіть гетьманом, і вже переважно дітей старшини. Таким чином, старшина перетворилася в замкнуту привілейовану правлячу групу, доступ до якої рядових козаків став майже неможливим.
Під час війни старшина нагромадила великі багатства, перш за все земельні маєтки, єдину на той час базу економічної могутності, і почала запроваджувати примусову селянську працю. А козацька держава, не маючи достатньої кількості фінансових засобів для оплати праці урядовців, надає їм земельні маєтності, але тільки на час виконання посадових обов’язків. До кожної посади (тоді вони називалися ранги) була приписана певна земельна маєтність чи водяний млин. Це були так звані рангові маєтності. Часто за службу гетьман дарував урядовцю цю маєтність у власність. Поступово старшина перетворилася на групу великих землевласників. Її соціальна політика тепер спрямовувалася на закріплення за собою права на земельну власність і працю селян, тобто відродження феодалізму. Поряд з цим старшини захоплювали землі, купували у селян, козаків, їхні земельні наділи, а нерідко захоплювали їх. У відповідь рядове козацтво (тоді говорили — козацька чернь) ворожо ставилося до політики старшини, часто не підтримуючи і її державницьких змагань. Соціальні суперечності між старшиною
ірядовим козацтвом використовувалися Московською державою і полі- тиками-демагогами типу Івана Брюховецького.
Умістах становище було дещо кращим, оскільки міські жителі позбулися гноблення польських магнатів і шляхти і дістали значно ширші права, зменшення податків, можливість вільно займатися промислами та торгівлею.
Як уже відзначалося, у XVI — першій половині XVII ст. деякі міста дістали магдебурзьке право. Московський уряд після Переяславської
195
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
угоди (1654 р.) підтвердив цей їхній статус. Міста були незалежними від полкової адміністрації, мали власне самоуправління і суд. Уже за Гетьманщини дістали магдебурзьке право міста Остер, Козелець і Полтава. Весь устрій залишався майже незмінним: війта обирало населення міста, а затверджував його гетьман. Суд залишався в руках війта. Апелювати на суд війта потрібно було до полкового суду.
Поступово за типом міст із магдебурзьким правом організовується життя і в інших містах Україні. Управа складалася з ратуші на чолі з городовим отаманом, але підпорядковувалася вона полковій владі.
У другій половині XVII ст. духовенство не було замкнутою кастою. Священики залишалися виборними, причому обирали їх світські люди. Громадськість продовжувала започатковану під польською владою традицію спільної з церковними колами боротьби за православну релігію. Культурно-національні заслуги духовенства давали йому високий авторитет у суспільстві, що дозволяло втручатися в політичне життя. Монастирі отримали універсали від Богдана Хмельницького та інших гетьманів, якими підтверджувалися їхні права на володіння землями і на працю селян. За підтримки влади вони залишалися своєрідними островами кріпосництва і в нових умовах зміцнювали феодальні основи свого господарства.
Найважливішою групою населення в ті часи було селянство (посполиті), одна із основних рушійних сил національно-визвольної революції. Однак лише після розриву з Польщею і створення незалежної Української держави зникла небезпека повернення польських панів і польського кріпацтва. Селяни стали вільними хліборобами, отримали право на володіння землею. Кількість землі у селян, як і в козаків та міщан, значно збільшилася за рахунок привласнення методом займанщини кинутих земельних угідь та пустищ.
Вони зобов’язані були платити податки державі, хоч і значно менші, ніж до 1648 р. Ті ж із них, хто був схильний до військового життя, мав можливість озброїтися і записатися в козаки. Селяни відрізнялися від козаків перш за все характером обов’язків перед Українською державою: козаки мали боронити її, а селяни мусили вносити до фінансового відомства (скарбу) грошові податки, а також працювати на будівництві мостів, доріг та укріплень. Ні козацтво, ні селянство не були у 50–60-х роках XVII ст. закритою соціальною групою, і могли переходити з однієї до іншої. Однак з часом гетьманська влада стала забороняти такі переходи, і козацтво стало замкнутим станом.
Поступово у становищі селянства відбуваються негативні зміни. Вже за Богдана Хмельницького в монастирських селах селяни були закріпаченими, хоча це кріпосництво і було набагато легшим, ніж польське.
196
Тема 7. Боротьба за незалежність. Поділ України. Громадянська війна. Руїна
З часом старшина, отримуючи гетьманські універсали на землі із залюдненими селами, вимагала від селян відбувати «повинності». Власники отриманих незаселених земель закликали до себе вільних селян, давали їм можливість завести своє господарство, звільняли на три– п’ять років від повинностей і податків. Тим самим створювалися так звані «слободи». Однак минали роки, і поселенці слобід ставали підданими старшини. На них накладалися повинності. Поступово відновлюється одно–дводенна панщина на тиждень, а в 1701 р. не більше двох днів на тиждень. Однак вони ще не були закріпачені і могли переходити від одного власника до іншого.
З кожним роком розширювалися повинності населення на користь держави: селяни і міщани мусили утримувати війська російського царизму, що стояли в Україні, давати продовольство і фураж найманим полкам гетьмана — компанійцям і сердюкам, платити податок за виробництво горілки — показанщину, тютюнову десятину (хто вирощував тютюн), млинарський збір за помол зерна та багато інших, що йшли на утримання гетьманської адміністрації, війська та судів.
Таким чином, феодальна система землеволодіння, міжнародні феодальні економічні і політичні зв’язки України привели в кінці XVII ст. до відновлення кріпосництва, хоча і в полегшеній чи початковій формі. Нова феодальна знать — козацька старшина, що фактично злилася зі шляхтою, посіла місце польської знаті. І все ж офіційного введення такого «класичного» кріпосництва, як у Московській державі чи Польщі, не було. Кривава війна, спустошливі напади польських, турецьких та татарських загарбників у другій половині XVII ст. заважали, але не надто затримували розвиток виробничих сил Лівобережної України. Основою економіки залишалося сільське господарство. Водночас зростали промисли, мануфактури, ремесла, торгівля. Значно сприяло цьому переселення з Правобережжя. Певна кількість селян та інших верств населення переселилася з Росії. На кінець XVII ст. в Лівобережній Україні проживало близько 1,5 млн чоловік.
Основними галузями сільського господарства були землеробство і тваринництво. В землеробстві переважало трипілля, а в південних малозаселених районах нерідко існувала перелогова система. У Західній Європі ці методи вже поступилися більш прогресивним, багатопільним. Землеробські знаряддя теж характеризувалися консервативністю та відсталістю: сохи, рала, коси, серпи, граблі, вила та ціпи. Поряд з цим розповсюджується так званий важкий плуг. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Вирощували коноплю, льон, тютюн, огірки, капусту, буряки, цибулю, моркву та ін. Через недосконалу техніку землеробства врожаї були низькими: на чорних землях збирали лише в 4–5
197
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
разів більше, ніж сіяли («сам — 4», «сам — 5»). Із розвитком ґуральництва та пивоваріння розширювалися посіви жита, ячменю, зростало вирощування збіжжя на зовнішній ринок. На Лівобережжі традиційним залишалося садівництво. Розвивалося також скотарство. Зокрема, вирощували волів, коней, корів, овець та інших тварин. Поширеним було бджільництво, рибальство та полювання.
Поступово розвивалася промисловість, в основному у формі мануфактурного виробництва. Використовувалася переважно примусова праця залежних від старшин селян, а також вільнонаймана робоча сила. Мануфактури створювалися у маєтках старшин та монастирів. Важливою галуззю економіки було гуральництво, яким у 70–80-х роках XVII ст. мали право займатися тільки козаки й козацька старшина, а також міщани. Все більшої ваги в економіці України набуває млинарство. Кількість водяних і вітряних млинів зростає, як і їх продуктивність. Традиційно на півночі Лівобережної України розвивалися лісові промисли, виробництво поташу, селітри та дьогтю. Вони йшли на продаж як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
На Чернігівщині, Ніжинщині, Стародубщині найбільше видобувалося болотних і озерних залізних руд, з яких виплавлялося залізо. Важливе місце у промисловому виробництві належало гутницькому промислу (виробництво скла і виробів з нього). З міді виливалися гармати, дзвони, а також казани та інші предмети для потреб ґуральництва, особливо у Києві, Стародубі та Глухові.
Розвивалися також різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, гончарне, шевське, кравецьке. Зростає й урізноманітнюється будівництво, особливо церковне. Не лише гетьмани, полковники, а навіть нижча старшина будують церкви, монастирі, шкільні будинки. Визвольна війна, її перемоги, ліквідувавши засилля хижацького польського магнатства і шляхетства в містах, сприяли значному їх зростанню на Лівобережжі. Вже у 1665 р. разом із сотенними містами і містечками їх нараховувалося близько 90. Великі міста мали магдебурзьке право і були незалежними від старшинської влади. Найбільші міста — Київ, Переяслав, Чернігів, Глухів, Стародуб, Ніжин, Новгород-Сіверський та Полтава стали значними промисловими і торговими центрами, в яких ремісники і торгові люди становили до третини мешканців. Більшість ремісників були об’єднані в цехи, що охоплювали майже 300 спеціальностей. Значна майнова нерівність міських жителів, поділ на багатих і бідних була причиною безперервної боротьби між різними соціальними групами. Поряд з цим над всіма містами посилювалася влада козацької старшинської адміністрації.
Міста і містечка Лівобережжя мали густу мережу ярмарків і торгів, де продавалися як місцеві сільськогосподарські продукти й ремісничі
198
Тема 7. Боротьба за незалежність. Поділ України. Громадянська війна. Руїна
вироби (зерно, прядиво, мед, посуд), так і привізні товари (сілезькі суконні й шовкові тканини, голландське і швабське полотно, дорогі вина, прикраси). Українські купці торгували з Молдовою та Валахією, вивозили свої товари в Данціг, Кенігсберг, Відень. Зростали торгові зв’язки України з Росією. Українські купці вивозили в Росію худобу, шкіру, вовну, віск, горілку, тютюн, мед, сало, поташ, селітру, скло та інші товари. З Росії завозилася риба, хутра, металеві вироби. У торгівлі з Росією найважливіше місце посідали Стародуб, Чернігів та Кролевець.
7.9.Слобожанщина, Запорожжя та Правобережжя
удругій половині XVII ст.
Поряд з Лівобережною Гетьманською державою знаходилася Слобідська Україна, яка почала активно формуватися у середині XVII ст. завдяки широкому потоку переселенців, переважно з Правобережжя. Вона охоплювала територію, що нині входить до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей, а також частини Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росії, і становила південну окраїну Московської держави. На Слобожанщину був перенесений і козацький адміністративний устрій; тут створювалися козацькі полки, що були військовими й адміністративнотериторіальними одиницями: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський) та Ізюмський. Полковники обиралися на довічний термін. Керівництво всіма справами здійснювали полковник і полкова старшина — обозний, суддя, хорунжий та писар. Ці полки були підпорядковані в адміністративних і військових питаннях бєлгородському воєводі, їх адміністративний лад нагадував Гетьманщину, мешканці отримали права козаків і не платили податків. Основу економіки Слобідського краю становило сільське господарство, яке в основному було аналогічне тому, що існувало в Гетьманській державі. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство. У місцевостях, багатих на ліс, вироблялася смола, дьоготь та ін. Пасічництво, рибальство, полювання теж були важливим напрямком господарства. Зростало видобування солі, особливо в районі Тора (нинішній Сло- в’янськ) та Бахмута. Досить швидко розвивалася торгівля, найбільшим центром якої поступово ставав Харків.
Незабаром на Слобожанщині виростає багата старшина, заможні козаки і міщани, які поширювали свої земельні угіддя, захоплюючи незаселені землі (займанщина), відбираючи поля у рядових козаків та селян. Населення все більше попадає в залежність від багатіїв, що викликало гострі соціальні конфлікти та повстання.
199
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
Одночасно відбувалася диференціація козацтва: поряд з повноправними козаками (компанійцями) були козаки-підпомічники (підсусідки), які часто не мали свого господарства і жили при заможних козацьких дворах, обслуговуючи старшину та козаків або постачаючи їм провіант та гроші.
Царизм уважно стежив за розвитком козацького суспільства на Слобожанщині, все більше обмежуючи його місцеве самоврядування. Майже в усі великі міста призначалися російські воєводи. Особливо боявся царизм того, що козаки Слобожанщини оберуть гетьмана і створять єдиний політичний організм. Вжиті царизмом заходи нейтралізували такий розвиток.
Тісно пов’язаним економічно і культурно з Гетьманською державою було Запорожжя. Територія Запорозької Січі охоплювала нинішні Запорізьку, Дніпропетровську, частково Кіровоградську та Херсонську області. За Андрусівським перемир’ям (1667 р.), Запорожжя підпорядковувалося Польщі і Московії, а за «Вічним миром» 1686 р. формально увійшло до складу Московської держави. Центральною частиною Запорожжя була Базавлуцька (Чортомлицька) Січ, яка розміщувалася у 1593–1709 рр. на о. Базавлук поблизу нинішнього села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Вона мала вигідне розташування (обмивалася гирлами річок Чортомлинка, Підпільна, Скарбна), укріплювалася високим земляним валом. У центрі Січі традиційно знаходилася площа, а навколо — курені, в яких жили козаки, та будинки старшини. Безпосередньо у Січі постійно мешкало від 6 до 12 тис. січовиків. У кінці XVII ст. Запорожжя адміністративно підпорядковувалося гетьману Лівобережжя, проте кошові отамани часто безпосередньо зв’язувалися з Москвою. На Січі розміщувалися російські гарнізони. Московський уряд посилав січовикам гроші, подарунки, амуніцію, боєприпаси, і запорожці часто виступали з промосковських позицій, але не завжди послідовно. Вони підтримували Пушкаря проти Виговського, Брюховецького проти Сомка, Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи. Типовим представником Запорожжя часів Руїни був Іван Сірко, один із авторитетних і довговічних кошових отаманів. Хоробрий, умілий воїн, але часто недалекий політик, який у важкий для Петра Дорошенка час ударив йому в спину. Все своє життя він присвятив боротьбі з татарами і турками, провів більше двадцяти успішних походів і битв проти них. Його ім’я наводило жах на ворогів. Але іноді мав з ними мирні і добросусідські стосунки та економічні взаємозв’язки.
Від часу утворення Гетьманської держави остаточно стабілізувалися внутрішнє життя Січі та її структура. Це була вже сформована демократична козацька республіка, де суверенну народну волю виявляла
200
Тема 7. Боротьба за незалежність. Поділ України. Громадянська війна. Руїна
козацька рада. Рада обирала на рік старшину: козацького отамана, суддю, писаря. Запорожжя твердо дотримувалося принципів козацької волі, берегло традиції свого демократичного устрою; запорожці надавали йому великої популярності в широких масах українського народу, з якого постійно виділялися і прибували на Січ найбільш сміливі та завзяті люди. Вони покидали свої сім’ї і вступали до лав цього своєрідного лицарського ордену.
Запорожці займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, скотарством та хліборобством. Значну роль відігравало ремесло: виготовляли човни, порох, зброю, ядра для гармат, кінську збрую та ін. Але основним товаром, який вони продавали та обмінювали, були риба, сіль, а також хутра, шкіра, мед і худоба. Завозили хліб, зброю, боєприпаси та сукно. Запорожжя торгувало в основному з Лівобережжям і Слобожанщиною, а також з Кримом, Туреччиною, Польщею та Литвою.
На Січі не було кріпацтва, і сюди прибувало щороку багато втікачів від феодального гноблення. Запорожці, згідно з традиціями свободолюбства, брали участь у всіх антифеодальних виступах на Україні і водночас були активною, вагомою силою в боротьбі проти іноземних загарбників — Польщі, Туреччини та Криму. Слід зазначити, що взаємовідносини козаків з Кримом і Туреччиною поступово змінювалися. У XV — першій половині XVII ст. відбувалися безперервні напади татар і турок на Україну, пограбування, захоплення в рабство. При цьому значна частина невільників залишалась у Криму. За переписом 1666–1667 рр. серед населення Кримського ханства татар було 187 тисяч, вільних жителів інших національностей — 20 тисяч (вірмени, греки, євреї, караїми) і 920 тисяч невільників, в основному українців, що становило майже чотири п’ятих населення Криму. Це зумовило певні зміни в генетичному, демографічному відношеннях у Криму. Багато українців проживало і в інших регіонах Причорномор’я.
У другій половині XVII ст. напруження між Україною та Кримським ханством ослаблюється, кількість татарських нападів різко зменшується. Це частково пояснюється тим, що новостворена Гетьманська держава і зміцніле козацтво при допомозі московських військ давали їм все рішучішу відсіч. Між Гетьманською державою, Запорозькою Січчю і Туреччиною та Кримським ханством активізуються в кінці XVII ст. дипломатичні відносини, створюються тимчасові союзи, розширюється торгівля. Таким чином, зовнішньополітична діяльність Запорозької Січі ставала зрілішою і гнучкішою.
Правобережна Україна в перші десятиліття другої половини XVII ст. та часи Руїни зазнала жахливої розрухи, руйнування і обезлюдніла. Андрусівське перемир’я віддало її (без Києва) в руки Польщі. Однак Річ
201
Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба
Посполита зустріла відчайдушний опір українців та турецький наступ. Лише у 80-х роках більшість її безлюдної території приєднується до Польщі, а в кінці XVII ст. вона разом із Західною Україною перейшла до складу Речі Посполитої. Були відновлені польський адміністративний устрій і органи влади, реставровано кріпосництво і національно-релігій- ний гніт. На Правобережжі селян примушували працювати на панщині 4–5, а в Галичині — 5–6 днів на тиждень, а також платити грошові податки і натуральну данину. Тяжкими були й податки на користь держави: поголовний — з кожного дорослого члена сім’ї, подимний — від двору, стація — на утримання війська. До того ж селяни не мали юридичних прав, і феодали втручалися в їхні особисті справи, могли продати та дарувати їх.
Важким було і становище міщан, які платили феодалам і на користь держави великі податки: чинші, десятину з меду та худоби, а також виконували повинності — підводну, сторожову та ін.
Поряд з цим у зв’язку з необхідністю захищати цей край та прискорити відновлення населення та колонізацію обезлюдненої, розореної війнами землі польський уряд видає у 1684 р. універсал про відновлення тут козацтва. З Лівобережної України, Волині, Галичини і Молдавії сходяться переселенці, яким, як людям козацького стану, було обіцяно вільне займання землі та свободу від податків. Швидко виростають козацькі полки та сотні, що базувалися у Фастові, Коростені, Брацлаві. Висуваються визначні організатори і керівники козацтва — Самусь та Палій. Наказним гетьманом король призначив Самуся. Особливим авторитетом користувався енергійний, розумний і справедливий Палій, який зі своїм фастівським полком здійснював сміливі походи на татар і турків. Однак із зростанням населення та безпеки у краї тут з’являються шляхтичі і магнати, спадкоємці на землі, села, палаци тих панів, які були вибиті звідси визвольною боротьбою українського народу у 1648–1654 рр. Вони вимагають повернення їм земель, зайнятих козаками, і виконання кріпосницьких повинностей. Палій не визнавав їхніх прав і не допускав до маєтків, а сам планував приєднати Правобережжя до Лівобережжя під владу гетьмана Мазепи і Московського царя, про що й написав царському уряду в 1688 р. Однак у Москві не бажали нової війни з Польщею, і пропозиція Палія була відхилена.
У 1699 р., коли Польща припинила війну з Туреччиною і козаки виявилися непотрібними, польський сейм затвердив постанову про скасування козаччини. Козаки не підкорилися, і по всій Правобережній Україні розпочалася нова війна з Польщею за звільнення українських земель. Петро І, який у цей час вів війну зі Швецією, не підтримав повстанців і наказав Мазепі не допомагати козакам, щоб не псувати
202