Тема 8. Україна у XVІІІ ст. Знищення царизмом її державності

донних справ. Відкликалися російські війська з України. Була проведена судова реформа, яка завершилася виробленням Кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ». Усі козацькі суди були ліквідовані, а натомість створювалися нові. Україна була поділена на 20 повітів, і в кожному з них були суди: земський — для громадянських справ, підкоморський — для земельних, гродський — для кримінальних.

Йому також вдалося підпорядкувати Запорозьку Січ, що розширювало і зміцнювало його владу. Була проведена реформа українського війська: введено єдину форму і озброєння, значно посилено навчання військовій справі, зміцнена дисципліна, удосконалена артилерія. В загальноосвітніх школах, де вчилися козацькі діти, поряд із загальноосвітніми вводилося вивчення військових дисциплін. За гетьманування Розумовського відбулося подальше розширення прав і ролі козацької старшини. Фактично і в час перебування гетьмана в Глухові, і при досить довгих його від’їздах до Петербурга краєм управляла старшина. Тепер для означення старшини входить у загальний вжиток назва «шляхетство».

За Розумовського були традиційними загальні з’їзди старшин в Глухові для обговорення і обмірковування найважливіших питань життя країни. Ці форуми поступово перетворилися на сейми. Однак йому не вдалося домогтися фінансової автономії, а також вільних дипломатичних відносин з чужоземними державами. Гетьманську державу, як і раніше, змушували брати участь у війнах, далеких від інтересів України. Великих втрат зазнали українські війська, беручи участь у Семилітній війні (1756–1762 рр.). Соціальну політику Кирило Розумовський проводив в інтересах старшини. Він значно обмежив право переходу селян у козацький стан і тим прикріпив їх до панських маєтків. Це було уже майже кріпосницьке право, що вело до повного знищення соціальних здобутків національно-визвольної революції 1648–1654 рр. У 1761 р. померла цариця Єлизавета. Після її смерті деякий час правив її племінник, син гольштинського герцога Петро III. У 1762 р. відбувся державний переворот, і на престол зійшла його дружина Катерина II.

8.8. Знищення Гетьманської держави

Катерина II, продовжуючи традиції абсолютизму і централізму Петра І, мала намір найближчим часом скасувати всі автономії в імперії, уніфікувати систему управління.

Вона скористалася з того, що старшина почала збирати підписи під петицією про перетворення гетьманства у спадкове в роді Розумовського,

227

Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба

викликала у 1764 р. гетьмана до Петербурга й запропонувала добровільно зректися своєї посади. При цьому був проігнорований і той факт, що Кирило Розумовський брав участь у 1762 р. в змові на користь Катерини II, у зведенні її на престол. Розуміючи безперспективність боротьби, Розумовський без опору погодився на це, отримавши від імператриці великі земельні володіння, почесну посаду та нагороди. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генералгубернаторство, для управління яким була створена друга Малоросійська Колегія, яка складалася з чотирьох російських і чотирьох українських членів. Її президентом стає малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум’янцев. Катерина II у секретній директиві наказувала ліквідувати в Україні всі ознаки її автономії. Отже, знищувалися залишки її державності, і вона перетворювалася на звичайну провінцію Російської імперії.

Народні маси зустріли ліквідацію Гетьманщини зовні пасивно, бо вже давно були усунуті від громадсько-політичного життя. Спокійно поставилася до скасування гетьманства і більшість козацької старшини, яка була впевнена, що це не зачепить її привілеїв. Тепер вона домагалася лише того, щоб її було зрівняно у правах з російським дворянством і, зосередившись на господарських інтересах, забула про національну справу. І лише в пам’яті більшості простого народу і невеликої частини знаті ідея української автономності, боротьби за неї зберігалась і оспівувалась.

Минуло небагато часу, і старшина, зрозумівши, що втратила дуже потрібну державність, почала шкодувати за Гетьманщиною. Це виявилося вже у 1767 р., під час скликання у Москві Законодавчої комісії для перевірки законів і уложення нового Кодексу. Комісія складалася з представників від усіх станів суспільства, за винятком селян-кріпаків. Під час виборів у деяких районах України виборці доручали своїм депутатам домагатися відновлення гетьманства в Україні.

На засіданнях Комісії активним керівником групи українських автономістів виступав представник шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика. Депутати від України вимагали повернення старовинних її прав і вольностей. Частина депутатів-старшин намагалася закріпити за собою землі і повністю закріпачити селян. До того ж у Комісії виникли суперечки і, скориставшись початком війни з Туреччиною, цариця розпустила її на початку 1768 р.

У 1765 р. царизм, продовжуючи винищувати залишки автономності України, ліквідував слобідські козацькі полки і замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки, підпомічники стали називатися військовими обивателями. Територія Слобідської України стала тепер Слобід- сько-Українською губернією. У 1764 р. на територіях Слов’яносербії,

228

Тема 8. Україна у XVІІІ ст. Знищення царизмом її державності

Новослобідського полку, частини Миргородського і Полтавського полків було створено Новоросійську губернію з центром у місті Кременчук. Вона складалася з двох провінцій: Єлизаветинської — на правому березі Дніпра і Катеринославської — на лівому. Провінції поділялися на полки. Всі козаки, які тут жили, були перетворені на пікінерів. У 1781– 1782 рр. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Тоді ж утворене Харківське та Катеринославське намісництва, і по усій Україні була введена єдина для всієї Російської імперії адміністрація.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні і знищив залишки української державності. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, гармати, гетьманські й полкові печатки та інші атрибути гетьманської держави.

8.9. Розгром Запорозької Січі

Однак до 1775 р. існувало запорозьке козацтво зі своєю опорною базою — Запорозькою Січчю. У 1768–1774 рр. йшла російсько-турець- ка війна, у якій українські військові сили, особливо запорозьке козацтво, і значна частина населення України брали активну участь і відіграли визначну роль.

У кількох великих битвах і в багатьох дрібних сутичках російські війська, в складі яких було багато українських частин, розбили турецьку армію. Україна була найближчим тилом російської армії і надавала їй провіант, квартири, підводи тощо. Російсько-українські війська зайняли Крим, Молдавію, Валахію (більшу частину сучасної Румунії), перейшли Дунай, вступили до Болгарії, загрожуючи самій Туреччині. Це змусило Туреччину просити миру, який і був підписаний у 1774 р. в Кючук-Кайнарджі.

За умовами миру Росія отримала значну частину Причорномор’я разом з територією між Дніпром і Південним Бугом, а Крим був оголошений незалежним від Туреччини. У 1783 р. він був приєднаний до Росії разом з півостровом Тамань та правобережжям Кубані. Росія отримала вільний вихід до Чорного моря і проток Босфор і Дарданелли.

Віднині припиняються спустошливі набіги і пограбування української та південноросійської територій, винищення цілих поколінь українського народу; створюються умови швидкого розвитку продуктивних сил півдня, де за короткий час були збудовані порти, міста, через які велася торгівля з багатьма країнами. У Криму було ліквідовано рабовласництво, работоргівля, зникало примітивне кочівництво, енергійніше

229

Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба

розвивалися ремісництво, садівництво, торгівля та різні промисли. Однак поряд із цим, відразу після приєднання, царизм розгортає імперську колонізаторську політику по відношенню до татарського населення. Всіма методами царські чиновники витісняли і навіть знищували кримсько-татарське населення та й не лише його. У 1778 р. за наказом Катерини II Олександр Суворов за кілька днів переселив з Криму на Азовське побережжя між Бердянськом і Доном 32 тис. осіб чоловічої статі, в основному греків та вірмен, що серйозно підірвало ремесла і торгівлю Криму. Починаючи з середини 80-х років XVIII ст. тисячі татар через нестерпні умови розпродували свої землі, майно і виїздили до Туреччини та інших країн. Якщо у 1783 р. в Криму нараховувалося понад 500 тис. чоловік населення, то у 1793, через 10 років після приєднання до Росії, воно зменшилося до 205 тис., хоча царизм переселив до Криму значну кількість росіян та українців.

Поразка Туреччини у війні, приєднання Причорноморської території до Росії і перенесення кордонів на південь радикально змінило роль і становище Запорозької Січі. У 1734 р., повернувшись під владу Росії, запорозькі козаки розширили свою господарську діяльність, збільшуючи посіви хліба, стада коней та худоби. За період від 30-х до 70-х років XVIII ст. запорозька територія перетворилася з «дикого поля» на регіон осілої хліборобської культури з вільним селянським населенням.

На паланках Січі розвивалося переважно скотарство, що найбільше відповідало природним умовам цього степового краю. У багатьох старшин та козаків були великі стада худоби. Так, у останнього запорозького кошового П.Калнишевського на час його арешту після розгрому царизмом Січі у 1775 р. налічувалося 669 коней, понад тисячу голів худоби і 14 тис. овець та кіз. З реєстру тієї шкоди, якої завдали татари під час нападу на Україну в 1769 р., видно, що вони захопили у кошового отамана 600 коней, у полковника Колпака — 127 коней, 300 волів, 1200 овець.

Споконвічним промислом на Запорожжі було рибальство й мисливство. На берегах річки Самари, що протікала в центральній частині Запорозьких вольностей (земель), процвітало садівництво та бджільництво. Запорозька Січ вела торгівлю різноманітними товарами свого господарства з усіма сусідніми країнами — Росією, Україною, Кримом, Туреччиною та Польщею. Вивозили хутра, шкіри, вовну, коней, худобу, масло, пшеницю та рибу. Особливе значення мала торгівля сіллю, що її доставляли з Криму. Лише до Польщі щорічно вивозилося близько тисячі возів солі. На Запорожжя завозили заморські вина, бакалію, горілку, хліб, лісові матеріали, оливу, зброю, порох, олово, сукно, бавовняні і шовкові тканини та ін.

230

Тема 8. Україна у XVІІІ ст. Знищення царизмом її державності

Вся територія Запорозьких вольностей у XVIII ст. ділилася на 8 ок- ругів-паланок, кожна з яких мала свій військовий і адміністративний центр, де постійно перебував полковник. Вся земля належала Війську Запорозькому як верховному власнику. Вона виділялася в користування різним категоріям населення, що проживало на території Війська Запорозького, як і місця рибної ловлі та пасовища. Щороку здійснювався поділ степу і річок між окремими куренями.

Починаючи з другої половини 30-х років, багато козаків виходили з членів січового товариства, де мали бути лише нежонаті, одружувались і заводили господарства на хуторах або селилися по кілька родин в слободах (зимовники). В останні десятиріччя існування Січі такі хутори з хліборобським господарством заводили і старші козаки, члени січового товариства. У 1775 р. лише на правому березі Дніпра існувало 763 замовники, де мешкали 8684 січовики. Значно численнішу групу становили звичайні селяни, які втікали від феодалів-кріпосників з польської України, Слобожанщини та Гетьманщини. На запорозьких землях, де не було панщини, їх не переслідували, не обтяжували податками і повинностями. Переселенці ставали «підданими» Війська Запорозького й платили до військової скарбниці невеликі податки. Тут швидко зростали села, де жили вільні землероби-селяни. На запорозькій території у 1775 р. було вже 150 таких сіл. А все населення Війська Запорозького становило понад 200 тисяч.

Таким чином, на території Запорозької Січі швидко зростали виробничі сили, розвивалися товарно-грошові відносини, відбувалось збагачення старшини, посилювалася експлуатації козацької і селянської бідноти. Все це призводило до соціальних суперечностей, виступів і повстань. Зокрема, у 1760 р. відбулося велике повстання козацької «сіроми», придушене царським військом. Останнім кошовим отаманом Січі був Петро Іванович Калнишевський. Він народився у 1691 р. в козацькій сім’ї в селі Пустовійцівці (нині Роменського району на Сумщині). Восьмирічним хлопчаком попав на Січ, став умілим і хоробрим козаком. З 1762 до 1775 р. (з невеличкими перервами) обирався кошовим, мав великий авторитет і повагу. Це був талановитий політик і військовий діяч, захисник інтересів козацтва. Намагаючись не допустити розгрому Січі і в той же час відчуваючи ворожість царського уряду, його підготовку до ліквідації Запорожжя, Петро Калнишевський і старшина вели лояльну політику щодо царизму. Під його керівництвом козаки героїчно воювали проти турецько-татарських військ у 1768–1774 рр. За героїзм цариця у 1770 р. оголосила подяку Війську Запорозькому, а кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами. У 1773 р. йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта

231

Частина І. Найдавніші часи. Середньовіччя. Нова доба

російської армії. Однак Запорожжя залишалось місцем, куди стікалися втікачі від кріпосницького гноблення, учасники антифеодальних повстань. Запорожці брали участь у гайдамацьких рухах на Правобережжі та у селянській війні під проводом Омеляна Пугачова. На Запорожжі зберігався своєрідний адміністративно-політичний устрій з широкою внутрішньою автономією, демократичними традиціями, хоча фактично тут всім керувала і заправляла старшина.

Все це не вкладалося в рамки царської феодально-бюрократичної системи, принципів жорсткої централізації самодержавства. І царський уряд взяв курс на ліквідацію Січі, для якої склалися сприятливі умови в середині 70-х років XVIII ст. У цей час Запорозька Січ втратила своє значення заслону від татарських і турецьких нападів. 4 червня 1775 р. російські війська під керівництвом генерала П. Текелія, виконуючи таємний наказ Катерини II, оточили Січ і запропонували козакам здатися. Козацтво Січі розділилося: одна частина готова була мужньо захищатися; друга під впливом закликів священиків запорозької церкви, підпорядкованої церковному Синоду в Петербурзі, вирішила здатися. Ті, хто не хотів капітулювати, вночі втекли з Січі, перейшли за Дунай, у Туреччину, і там створили Задунайську Січ. Запорозька Січ була захоплена царськими військами, пограбована і зруйнована. Частина запорозької старшини, звинувачена царизмом у зраді, була заарештована і відправлена на заслання. Петро Калнишевський був замурований в одній із келій Соловецького монастиря, де просидів у надзвичайно тяжких умовах до 1801 р., коли цар Олександр І «дарував прощення» і право обрати собі місце проживання. Але сліпий і хворий Калнишевський залишився в монастирі, де й помер на 112 році життя.

Більшість запорозьких козаків залишилися жити у своїх господарствах на правах однієї з груп державних селян. Частина старшини отримала офіцерські звання російської армії і великі землі. Територія Війська Запорозького ввійшла до складу Новоросійської і Азовської губерній, а з 1783 р. — до Катеринославського намісництва. Управляв цим краєм намісник князь Григорій Потьомкін. Туреччина не змирилася з результатами Кючук-Кайнарджійського миру і в 1787 р. почала нову війну проти Росії.

Головнокомандувач російської армії князь Григорій Потьомкін, відчуваючи нестачу військових сил і знаючи високий вишкіл козаків, дозволив козацьким старшинам А. Головатому, С. Білому та іншим вербувати з колишніх запорожців і їхніх синів військові загони, які називалися (з 1788 р.) Чорноморським козацьким військом. Це військо, як і в попередніх російсько-турецьких війнах, проявило мужність та героїзм у боротьбі проти ворога. Зокрема, під керівництвом А. Головатого була

232