1017798_3F6A5_mihaylichenko_o_v_istoriya_nauki

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

він виклав у праці «Шість книг про республіку» (1576), при чому під республікою автор мав на увазі державу взагалі.

Найвагоміший внесок Ж. Бодена у розвиток суспільної та політичної думки – це розробка теорії державного суверенітету (незалежності). Суверенітет це абсолютна, постійна й неподільна влада. Ж.Боден виокремлює п‘ять основних ознак суверенітету:

видання законів, обов‘язкових для всіх;

вирішення питань війни і миру;

призначення посадових осіб;

дія суду як в останній інстанції;

застосування помилування.

Разом з тим, суверенітет не поширюється на відносини зумовлені божественними законами, природними законами, приватною власністю. Тому держава не повинна втручатися у справи сім‘ї, порушувати принцип віросповідання, збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників.

Боден відстоював незалежність державної влади від церкви і засуджував католицьке вчення про всесвітню владу папи Римського.

Новий час

Новий час (або нова історія427) – період в історії людства, що знаходиться між Середньовіччям і Новітнім часом, що почався 1917– 1918 р. Само поняття «Нова історія» з‘явилося в європейській історико–філософській думці в епоху Відродження як елемент запропонованого гуманістами тричасного поділу історії на стародавню, середню і нову. Такому розподілу сприяв твір французького вченого Жана Бодена «Метод легкого вивчення історії».

Критерієм визначення «нового часу», його «новизни» в порівнянні з попередньою епохою був, з погляду гуманістів, розквіт в

період Ренесансу світської науки і культури, тобто не соціально– економічний, а духовно–культурний чинник.

427 Нова історія – період всесвітньої історії, що настав за періодом середніх віків. За багатьма джерелами – це період в історії людства, що знаходиться між Середньовіччям і Новітнім часом, що почався 1917–1918 рр. Поширення розподілу історії на давню, середню і нову сприяв твір французького вченого Жана Бодена «Метод легкого вивчення історії».

–243–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

створив теорію так званого «колегіалізму».

У своїх працях: «Про посади людини і громадянина»(De officio hominis et civis juxta legem naturalem, 1673), «Вступ у європейську історію» (Dissert. academicae selectiores»,1675) він висловив такі політичні погляди:

Право повинне узгоджуватися із законами розуму незалежно від релігійних догм і навіть чинного законодавства.

Природний стан індивіда характеризується свободою і незалежністю індивідів. Вони від природи егоїстичні. Але саме егоїзм породжує прагнення людей об‘єднуватися заради безпеки і користі.

У основі виникнення держави лежать два договори: перший – між людьми про об‘єднання і вибір форми правління, другий

–між людьми і вибраним ними правителем – про обов‘язок підданих підкорятися владі і обов‘язку правителя піклуватися про підданих в цілях їх користі і безпеки.

З утворенням держави природна свобода втрачається; держава отримує право творити насильство над людьми в ім‘я загального блага.

До цієї епохи належить і відомий англійський мислитель Томас Гоббс (1588–1679).430

Гоббс – класичний представник англійської філософії періоду

англійської революції, він послідовно розробляє систему раціоналістичної філософії, яка охоплює не тільки вчення про буття, пізнання, а й вчення про суспільство, державу.

Своє вчення про раціональність пізнання він виклав у праці «Про тіло» (1655), де обґрунтував тезу про чуття як початкову стадію пізнання. Він вбачає мету пізнання в

раціональному осягненні сутності, причин явищ. Визнання раціонального методу він обґрунтовує посиланнями на досягнення механістичного природознавства в Європі. Широко застосовуючи факти з історії нової науки, Гоббс доводить, що тільки опираючись на розум, систематичне мислення, можна досягти істини.

Погляди на суспільство і державність він виклав у своїх працях «Філософські засади вчення про громадянина» та «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської».

430 Томас Гоббс (англ. Thomas Hobbes; 1588–1679) – англійський філософ– матеріаліст, автор теорії суспільного договору.

–245–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Гоббс – один із засновників «договірної» теорії походження держави. Державу Гоббс розглядає як результат договору між людьми, що суперечило тодішнім поглядам на державний устрій.

Він дотримувався принципу початкової (природної) рівності людей. Громадяни повинні добровільно обмежувати свої права і свободи на користь держави.

Гоббс – прихильник монархії. Відстоюючи необхідність підпорядкування церкви державі, він вважав за необхідне збереження релігії як знаряддя державної влади для приборкання народу.

Погляди Т.Гоббса спричинили значний вплив на суспільно–політичні думки голландського мислителя Бенедикта Спінози (1632–1677).431

Спіноза здійснив значні оригінальні підходи на шляху до осмислення цілісної картини світу і зрозуміння «першопричини і походження речей».

Почавши з аналітичного розгляду текстів Старого та Нового Заповіту і критики схоластичних поглядів у контексті відомих йому історичних та суспільних закономірностей, філософ прийшов до раціоналістичного осмислення атрибутів світового становлення.

Спіноза увійшов у історію соціально–політичної думки як філософ, що дав цілісне обґрунтування політичному принципу індивідуалізма, як специфічної теорії соціального зв‘язку, обумовленою «природною потужністю людини». Він дав одну з найраніших теоретичних конструкцій демократичної держави, головним принципом якої виступає духовна свобода громадян.

У своїх творах «Богословсько–політичний трактат»(1670) і «Політичний трактат»(1677) він одним із перших в історії вчень про державу і суспільство здійснив системний аналіз демократії як форми реалізації людиною потреб свободи.

Подібно до Т.Гобса, Спіноза був прибічником сильної державної влади. Але на відміну від нього, він заперечував втручання держави у особисте життя громадян. На думку Спінози свобода громадян найкраще забезпечується демократичною формою правління.

431 Бенедикт Спіноза (справжнє ім'я Барух Спіноза, лат. Benedictus de Spinoza; 1632–1677) – нідерландський філософ. Один з головних представників філософії Нового часу, раціоналіст.

–246–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Уісторичній науці вважається, що епоха Просвітництва розпочалася в другій половині XVII століття й тривала до Великої французької революції (1789–1799).

Просвітництво – широка ідейна течія, яка відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої освіченої частини населення у другій половині XVII – XVIII століття. Представники цієї течії – вчені, філософи, письменники, вважали метою існування суспільства людське щастя, шлях до якого – переустрій суспільства відповідно принципів, продиктованих розумом. Вони були прихильниками теорії природного права.

Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи.

Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.

Основним прагненням просвітництва було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи людського життя (природна релігія, природне право, природний порядок економічного життя). Під впливом ідей просвітництва відбувалися реформи, які повинні були перебудувати все суспільне життя.

Головні представники Просвітництва у Англії – Джон Локк; у Шотландії – Девід Юм; у Франції – Вольтер, Шарль Монтеськ‘є, Жан Жак Руссо, Дени Дідро, Клод Гельвецій, Поль Гольбах; у Германії – Готхольд Лессинг, Іоганн Гердер; у Росії – О.М. Радіщев.

Урізних аспектах просвітники вивчали і усвідомлювали негативні і позитивні особливості розвитку суспільного життя, соціального устрою держав, розвитку права.

Соціально–правові концепції розвитку суспільства знайшли

відображення у працях англійського філософа Джона Локка (1632–

1704).432

Локк був одним із основоположників емпірико– сенсуалістичній теорії пізнання. Локк вважав, що у людини немає

432 Джон Локк (англ. John Locke; 1632–1704) – британський філософ, представник емпіризму і лібералізму.

–247–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

природжених ідей. Вона народжується будучи «чистою дошкою» і готовою сприймати навколишній світ за допомогою своїх відчуттів через внутрішній досвід – рефлексію. Розробив систему виховання джентльмена побудовану на прагматизмі і раціоналізмі.

У своїй праці «Два трактати про державне правління»(1689) він одним із перших позробив концепцію поділу влади.

Найкращою формою державного правління вважав конституційну монархію, для

чого необхідним є поділ гілок влади на парламентську, виконавчу та федеральну.

У своїй теорії суспільного контракту виходить із природного стану людства, в якому, на відміну від Гоббса, для якого людина є егоїстичною істотою, люди мають право на життя, рівність, свободу та приватну власність.

Притиснення кимсь чиїхось прав може закінчитися помстою, а внаслідок помсти за помсту може виникнути війна.

Для уникнення цього потрібна держава в якості арбітра. Для цього громадяни передають державі частину своїх суверенних прав, власником яких вони залишаються і надалі.

Якщо права людей масово порушуються, тоді вони мають право скинути владу.

Зовсім нова концепція розвитку суспільства і держави знайшла своє відображення у наукових поглядах шотландця Девіда Юма (1711–1776).433

Юм вважав, що наше пізнання починається з досвіду і закінчується досвідом, без природженого знання (апріорного). Тому ми не знаємо причину

нашого досвіду. Оскільки досвід завжди обмежений минулим, ми не можемо осягнути майбутнього. За такі думки Юм вважався великим скептиком в можливості пізнанні світу через досвід.

Аналізуючи питання виникнення суспільно–правових відносин, він виходив із того, що люди поводяться під впливом своїх

433 Девід Г'юм (у поширеній літературі здебільшого Юм, англ. David Hume, при народженні Гом (англ. Home); 1711–1776) – шотландський філософ, представник емпіризму і агностицизму, один з найбільших діячів шотландської освіти.

–248–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

емоцій і віддають перевагу своїм особистим потребам. Задовольняючи їх, вони ніколи не погодяться добровільно підкорятися владі, яка вимагає від них відмови від природних прагнень. Тому ніякі правові норми не будуть реалізовані без примушування людей виконувати їх.

Тільки під страхом покарань влада застерігає людей від порушення норм суспільного співжиття.

Розробляючи концепцію утворення держави і суспільних відносин, він уперше чітко розмежовує поняття «суспільство» від поняття «держава». Суспільство, на думку Юма, виникло як наслідок розростання сімей. А держава є органом примусу та охорони власності.

Свої думки Д.Юм виклав у роботах «Трактат про природу людини»(1734–1737)434 та «Моральні та політичні нариси»(1741–

1742).

Представником французького просвітництва, який зробив великий внесок у розвиток суспільно–правової філософської думки був Вольтер (1694–1778) – справжнє ім‘я Марі Франсуа Аруе.

Будучи прихильником сенсуалізму англійського філософа Локка, учення якого він пропагував в своїх «філософських листах», Вольтер був разом з тим супротивником французької матеріалістичної філософії.

Найважливіші філософські статті Вольтер друкував у своєму творі «Енциклопедія, або тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел»(1751–1780).

У соціальних переконаннях Вольтер – прихильник нерівності. Суспільство повинне ділитися на багатих і на тих, хто, зобов‘язаний на

них працювати. Тому трудящим не треба давати освіту. Він вважав, «якщо народ почне міркувати, все загинуло».

Однак, основна думка його моралі полягає у тому, що завдання людини – взяти свою долю у власні руки, покращити умови свого існування, забезпечити себе, прикрасити життя науками, виробництвом, мистецтвами та хорошим наглядом за суспільством. Таким чином, громадське життя неможливе без суспільної угоди, в якій кожен знайшов би вигоду для себе. Хоча право різне в різних країнах, принцип справедливості, який лежить в його основі, універсальний.

434 Юм Д. Трактат о человеческой природе. – М.: ООО"Попурри", 1998. – 720 с.

–249–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Ще одним яскравим представником просвітників Франції був Шарль Монтеск‘є, суспільна і політико–правова теорія якого стала систематизацією всіх роздроблено існуючих знань про суспільство.

Згідно з Монтеск‘є, головна мета держави

–примирити суперечності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення суперечок між приватними особами, використовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку. Він

був першим, хто у Франції почав розробляти систему правових поглядів, що базувалася на ідеалах Просвітництва і була світською за своїм характером.

Він обґрунтував чотири способи державного правління: республіканський, аристократичний, монархічний і деспотичний. Республіканське правління – це те, при якому верховна влада знаходиться в руках або всього народу або його частини; аристократичне – при якому править меншина суспільства; монархічна

–при якому управляє одна людина але за допомогою встановлених незмінних законів; деспотичне правління – все рухається волею і свавіллям однієї особи поза всякими законами і правилами.

Основні свої думки він виклав у свої праці «Про дух законів»

(1748).

Його співвітчизник Жан–Жак Руссо (1712–1778) у своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762)

та інші гостро критикував феодально– абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму.

Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними

й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних.

–250–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Ще один представник французького просвітительства Денні Дідро (1713–1784) обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію «суспільної угоди», він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.

Основні положення свого соціально– політичного бачення на розвиток суспільства він висловив у статтях «Філософські думки, випробування» (1746),

«Принципи суверенної політики» (1774).

Клод Гельвецій (1715–1771)435 був переконаний, що світ матеріальний, безмежний в часі і просторі, що матерія знаходиться в постійному русі, що мислення і відчуття є властивостями матерії, її найбільш складними утвореннями. Виступав проти агностицизму та ідеї божественного походження світу.

Гельвецій намагався створити «науку про моральність». На його думку, з двох почуттів любові – до задоволення і відразу до страждання, виникає третє почуття любові – до себе. Саме любов до себе він вважав первинним імпульсом всіх дій людини. У своїй поемі «Щастя»(1772) він наполягає на тому, що саме любов до себе породжує у людини пристрасті, прагнення до щастя та задоволення потреб і інтересів.

Як і Дідро, Гельвецій був прихильником вчення про вирішальну роль середовища у формуванні особистості, вважав пристрасті людини головною рушійною силою суспільного розвитку.

У сфері політики та економіки Гельвецій виступав за повну ліквідацію феодальних відносин і феодальної власності. Був прихильником освіченого абсолютизму, оскільки вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав.

435 Клод Адріан Гельвецій (фр. Claude Adrien Helvétius; 1715–1771) –

французький літератор і філософ – матеріаліст утилітарного напрямку; ідеолог французької буржуазії епохи Просвітництва.

–251–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Свої погляди Гельвецій виклав у праці «Про людину, її розумові здібності та її виховання».

Поль Гольбах (1723–1789)436 вніс значний вклад у розвиток наукової думки про соціальний устрій держави прибічник атеїстичних ідей державності. Він широко відомий як автор численних атеїстичних творів, в яких він у простій і логічній формі, часто з гумором, критикував як релігію взагалі, так і служителів культів.

Ці книги, насамперед, були направлені проти християнства, зокрема, проти Римсько– католицької церкви. Першим антирелігійним

твором Гольбаха стало «Викрите християнство» (1761), за ним прослідували «Кишенькове богослов‘я» (1766), «Священна зараза» (1768), «Листи до Євгенії» (1768), «Галерея святих» (1770), «Здоровий глузд» (1772) і ін.

Його літературна спадщина сприяла подальшому поширенню матеріалістичних та атеїстичних ідей у Європі.

Готхольд Лессінг (1729–1781)437 – основоположник німецької класичної літератури.

Зберігаючи вірність принципам просвітницького раціоналізму, Лессінг з‘єднав їх з глибшими поглядами на природу, історію і мистецтво. Історія людства, на його думку, є процесом повільного розвитку людської свідомості, подоланням нерозуміння і звільнення від всіляких догм, в першу чергу релігійних.

Лессінг бачив призначення людини не в порожньому розумничанні, а у живій діяльності. Свобода слова і думки були необхідні йому для

боротьби з існуючими феодальними порядками.

436Поль Анрі Гольбах (нім. Paul Heinrich Dietrich Baron von Holbach, 8 грудня

1723 – 21 червня 1789) – французький філософ німецького походження, письменник, просвітитель, енциклопедист, іноземний поважний член Петербурзької Академії Наук.

437Готхольд Ефраїм Лессінг (нім. Gotthold Ephraim Lessing; 22 січня 1729, Каменц, Саксонія, — 15 лютого 1781, Брауншвайг) — німецький драматург, теоретик мистецтва і літературний критик–просвітитель. Основоположник німецької класичної літератури.

–252–