1017798_3F6A5_mihaylichenko_o_v_istoriya_nauki

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

діячів. Могутній теоретичний підйом на рубежі століть привів і до конституціалізації політичної науки.

У 1903 р. була створена перша Американська асоціація політичних наук, яка об‘єднала у своїх рядах багатьох учених різних країн, що професійно досліджували сферу політики. Усе це дозволяло говорити про становлення політичної науки як особливої галузі знання, що зайняла своє місце в структурі світових вчень.

З першої чверті XX ст. розпочався сучасний етап розвитку політичної науки. Відтоді її розвиток йде на основі політичних зв‘язків, які все більш ускладнюються, подальшому політикуванню соціального життя в цілому, сприяючого постійному збагаченню методів політичних досліджень.

Світ став більше політизуватися, а число напрямів наук, що вивчають межі політичного, стало неухильно рости, демонструючи величезну різноманітність спеціалізованих досліджень, методів і прийомів аналізу політики.

У 1952 р. подальше розширення політичних галузей привело американського політолога Г.Лассуелла367 до думки про необхідність введення терміну «політичні науки» (political science). Свою

позицію у цьому він виклав у роботі «Влада і суспільство» (1952). Сучасна політична наука – авторитетна академічна

дисципліна; відповідні курси читаються у всіх вищих навчальних закладах світу. В світі діє Міжнародна асоціація політологів (IPSA), систематично проводяться наукові конференції, симпозіуми. Думка професійних політологів–аналітиків є постійним компонентом розробки і ухвалення найважливіших рішень в національних державах і в міжнародних організаціях.

367 Гарольд Дуайт Лассуел (англ. Harold Dwight Lasswell; 1902–1978) –

американський політолог, представник біхевіорістського підходу в політичній науці і один із засновників школи соціології у Чікаго.

–204–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Предмет політичної науки.

За традицією, що склалася, сукупність наукових дисциплін, що вивчають політику, називають «політичною наукою» (англ. political science).

У колишньому СРСР цей термін почав широко вживатися наприкінці 80–х років ХХ ст., коли політика держави стала центром уваги народних мас і основним показником перебудови суспільства, яку започаткував М.Горбачов. Політична наука «означає особливу галузь суспільствознавства, спеціальним об‘єктом вивчення якої є політика, політичне життя суспільства. У цьому відношенні вона

рівнозначна іншим значенням, – таким, як «наука про політику», «політологія»368.

У даний час в світі немає єдиної, всеосяжної політичної науки. Вона існує швидше в збірному сенсі, оскільки давно диференціювалася на велику кількість дисциплін, потенціал і інструментарій яких використовується залежно від характеру політичного об‘єкту і завдань його дослідження.

Так, наприклад, юридичні питання владних відносин розглядаються правовими науками, економічні основи влади – політичною економією, ідеологічні аспекти – політичною філософією, конкретно–політична діяльність – політичною історією. Центральною, зв‘язуючою ланкою цієї системи виступає політологія, що розуміється не як сукупність усього кола політичних наук, а у вужчому, дисциплінарному сенсі. Вона узагальнює і систематизує політичне знання, аналізує досвід розвитку політичних відносин і процесів, функціонування політичних систем і інститутів, вивчає закономірності і особливості політичної діяльності людей.

Російський учений А.Ф.Зотов відзначає, що ця наука «виявляє умови, знаряддя, компоненти і межі політичної дії, політичної поведінки і політичного життя»369. Можна сказати, що політологія – це наука про політику, управління державними і суспільними справами, політичну діяльність і політичні можливості людей.

Ключовим предметом дослідження в політичній науці є влада, владні відносини в державній, соціальній, економічній, ідеологічній і інших сферах життя суспільства, участь людей в політиці. На думку

368Введение в политологию: Учебное пособие / Научн. ред. Фарукшин М.Х.–

Казань, 1992. С. 7.

369Зотов А.Ф. Политология как учебная дисциплина. // Политология и современный политический процесс. – М., 1990. – С. 53.

–205–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

французького політолога Ф.Бро, можна виділити три рівні тлумачення аналізованого феномена: по–перше, політику, визначувану як напрям дій, навколо якого об‘єднуються в єдине ціле рішення, думки по їх реалізації і їх формулювання, наприклад, «зовнішня політика уряду», «торгова політика фірми»; по–друге, політику, що розуміється як особливу сферу, де стикаються індивіди і групи однодумців в боротьбі за завоювання державної влади і її місцевих органів; по–третє, політику, що трактувала ширше, як мистецтво управління людьми в суспільстві370.

Отже, політична наука є системою знань про владу і владарювання, про закономірності і особливості становлення і розвитку політичних відносин, систем, інститутів і процесів у суспільстві, про причини, умови і можливості політичної діяльності.

Особливості політичного знання визначаються тим, що воно розглядає суспільство в органічній єдності різних сторін його життя, функціонуючих людей, що розвиваються через політичну діяльність. Політологія вивчає політичні інтереси і відносини, що виникають у процесі цієї діяльності, у взаємозв‘язку і взаємодії об‘єктивного і суб‘єктивного чинників. Політична система і в цілому політична сфера суспільства виступають як найважливіший об‘єкт політологічних досліджень. Їх аналіз включає всі питання, пов‘язані з проблемами політики, з політичними потребами і цінностями, політичними орієнтаціями і відношенням людей до самих собе як до суб‘єктів політики, а також до різних політичних подій, що відбуваються в суспільстві.

Історично політологія акцентувала увагу на питаннях дослідження влади, діяльності політичних інститутів, ролі індивідів і соціальних груп в політиці. Сьогодні вона має тенденцію до виходу за рамки вивчення формальної динаміки політичних систем і процесів, приділяючи велику увагу ролі людського чинника в політиці.

На думку американського політолога Д.Хелда, «політологія – це наука про перетворювальні можливості соціальних агентів і інститутів. Вона не має своїм предметом виключно діяльність уряду або урядів... Вивчення політики є, насамперед, освоєнням історії можливостей людини і можливостей людської історії»371.

370Бро Ф. Политология. – М., 1992. С. 8–9.

371Political Theory and the Modern State: Essays on State, Power and Democracy. – Standford (Cal.), 1989. P. 248–249.

–206–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Російські дослідники дотримуються як «традиційної», так і «розширеної» точки зору на предмет політичної науки. Прихильники першого підходу ставлять у центр своєї уваги вивчення діяльності інституційно–владних структур, закономірностей і особливостей розвитку політичних систем. Наприклад, російський політолог М.Х.Фарукшин вважає, що «найбільш істотним в політиці як в об‘єкті науки є закони становлення, функціонування і розвитку політичної влади як центральної ланки політики і політичної системи.., об‘єктивні і суб‘єктивні чинники, що впливають на їх реалізацію, механізм і результати діяльності цих законів. Все це в сукупності і складає предмет політології»372. З погляду М.В.Загладіна, головним завданням політології є вивчення не власті як такий і не опис політичних інститутів, а вивчення політичного процесу в цілому, що має на увазі розгляд політичних інститутів у дії і взаємодії, аналіз механізмів і чинників ухвалення рішень і їх реалізації на різних рівнях політичної надбудови373.

Принципово ці визначення правильно «схоплюють» і «висвічують» стрижньову проблему науки про політику – вивчення політичної влади, способів її функціонування, механізмів і чинників ухвалення владних рішень.

Разом з тим, у них якось «втрачаються» основні суб‘єкти політичних відносин – чоловік, спільності людей. Дані формулювання не ставлять завдання подолання жорстких рамок владно– інституційного або системного підходу. Зрозуміло, політологічний аналіз можна здійснювати і в межах вказаних параметрів, але тоді при його реалізації доведеться постійно стикатися з проблемою дослідження політичних інститутів без урахування «людського чинника». Тому найважнішими представляються ті «розширювальні» формулювання предмету політичної науки, які, володіючи всіма достоїнствами «традиційних», містять і елементи людського вимірювання політики.

Так, автори одного з перших посібників з політології у колишньому СРСР М.В.Ільїн і Б.І.Коваль вважають, що «політологія – щось більше, ніж одна з політичних дисциплін. Це... широкий комплекс знань про політику, що охоплює і політичну філософію, і

372Введение в политологию: Учебное пособие / Научн. ред. Фарукшин М.Х. –

Казань, 1992. – С. 10.

373Загладин Н.В. Политология: проблемы развития // Политология и современный политический процесс. – М., 1990. – С. 26.

–207–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

мистецтво виявлення і виразу сенсу політичній діяльності. У структуру політології неодмінно слід включати і мистецтво виховання політика, залучення до політичної культури, а по суті мистецтво

збереження, збагачення і передачі політичної культури від покоління до покоління»374.

З найбільш важливих проблем, що розробляються і вивчаються сучасною політичною наукою, можна виділити наступні:

закономірності виразу і реалізації інтересів соціальних груп і індивідів в політиці, дії політичних інститутів і організацій на суспільство;

динаміка політичних процесів і систем в різних цивілізаційних середовищах, розвиток порівняльної політології;

способи досягнення і підтримки політичної стабільності в суспільстві, аналіз політичних конфліктів, пошук шляхів їх мирного і справедливого врегулювання;

легітимація влади в її різних проявах;

політична соціалізація і участь громадян в політичному житті, вплив політичної культури на політичні процеси і діяльність людей, тенденції розвитку політичної свідомості, політичне лідерство;

процес ухвалення політичних рішень, політична комунікація в суспільстві;

політична ідеологія, діяльність і тенденції розвитку політичних партій і рухів;

глобальні і регіональні проблеми світової політики;

політична прогностика, моделювання політичних процесів, політологічна експертиза соціально–економічних і інших програм розвитку суспільства.

Слід зазначити, що багато хто з вказаних проблем знаходиться як би на стику різних політичних наук. Так, наприклад, у полі зору політичної соціології знаходиться дія всієї сукупності суспільних відносин на вироблення політики і діяльність політичних організацій. Політична психологія досліджує ціннісні орієнтації, потреби, настрої, відчуття і інші психологічні компоненти, які, формуючись у людей в результаті соціально–політичної діяльності, виявляються в політичних діях індивідів і соціальних груп. У свою

374 Ильин М.В., Коваль Б.И. Что есть политика и что – наука о политике // М.:

Полис. – 1991. – № 4. – C. 114.

–208–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

чергу діяльність політичних інститутів розглядається не тільки політологією, але також і правовими науками, а історія політичних теорій – соціальною філософією. У відомому сенсі можна говорити про конкуренцію і перетин інтересів дисциплін, що вивчають політику.

Категорії, функції та методи дослідження в політичній

науці.

У будь–якій науковій дисципліні важливу роль грає система її основних понять, або категорій375, які відображають найбільш загальні і істотні риси процесів, що вивчаються, і явищ. Понятійний апарат політичної науки включає цілий ряд міждисциплінарних категорій, використовуваних соціальною філософією, правовими, історичними і іншими суспільними дисциплінами, наприклад, суспільство – сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалися; держава – основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, і т. п., а також деякі терміни, запозичені із загальної теорії систем, кібернетики, математичної статистики і теорії вірогідності. Разом з тим політична наука має і свої власні категорії: політика, політичні організації і ін.

Так, категорія «політична сфера» позначає специфічну галузь функціонування суспільства, в якій кореняться витоки політичної діяльності у всьому її різноманітті і розвитку. У ній реалізуються політичні інтереси осіб, соціальних груп і прошарків, партій, рухів і інших суб‘єктів політики, направлені на завоювання, утримання і використання політичної влади, під якою розуміється здатність і можливість надавати визначальну дію на діяльність і поведінку людей за допомогою авторитету, має рацію або насильства.

Взаємодія суб‘єктів політики з приводу придбання, перерозподілу і здійснення політичної влади позначається категорією «політичні відносини». Цілісна, інтегрована сукупність політичних суб‘єктів, структур і відносин, що виражає інтереси широкого спектру соціальних спільностей і сил отримала назву політичної системи суспільства.

Різні суб‘єкти політики володіють різним ступенем політичної активності, що включає політичну поведінку, – взаємодія суб‘єкта з політичною дійсністю, його дії і орієнтації по відношенню до

375 Від гр. "категорія" – вислів, звинувачення, ознака. У філософії – загальне, фундаментальне поняття.

–209–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

політичної практики. Залучення членів соціально–політичної спільності на індивідуальній або груповій основі в процес політико– владних відносин усередині даної спільності або на певній стадії історичного розвитку міжнародного співтовариства характеризується категорією «політична участь».

Протилежністю даного поняття виступає термін «політичне відчуження», що позначає стан, при якому політичні ідеї, відносини і організації перетворюються на щось, незалежне від особи, таке, що протистоїть, а іноді і вороже їй. Міра політичної активності, глибина політичної участі або відчуження в суспільстві багато в чому залежать від рівня розвитку політичної культури – складової частини загальної культури, що охоплює політичний досвід, знання, зразки поведінки суб‘єктів політики і виступаючою як інтегральна характеристика політичного способу життя країни, соціальної групи, індивідів.

По відношенню до розглянутих понять як узагальнююча виступає категорія «політичне». Вона відображає не тільки власне політичні явища, але і специфічні сторони інших суспільних явищ, що набувають політичної якості, якщо вони прямо або побічно «втягуються» в «поле» політичного владарювання або участі, співвідносяться і зв‘язуються з цілями і завданнями соціальних груп, що реалізовують свої політичні інтереси і ідеали в умовах конкурентної боротьби або співпраці, а також в тій чи іншій мірі стосуються діяльності, направленої на завоювання, збереження і використання державної влади, на визначення форм, завдань, принципів, зміст діяльності держави і всієї системи влади у цілому376.

Як надзвичайно складне і багатовимірне явище, політичне не можна зводити лише до якого–небудь одному його аспекту. Разом з тим невірне і надмірно розширювальне трактування цієї категорії, поширюване на всю сферу суспільних відносин.

Формування понятійного апарату сучасної політології стикається з цілим поряд проблем. Одній з них, що викликає неоднозначне відношення з боку російських дослідників, виступає запозичення з інших мов великої кількості спеціальних термінів. «Наша вітчизняна література, – відзначає, зокрема, професор Р.Ф.Матвєєв, – наповнена зараз такими виразами, як «консенсус», «імпічмент», «легітимність», «елітарність», «істеблішмент», інше.

376 Философия политики: В 5 кн. / Рук. авт. колл.: докт. филос. наук, проф. Бессонов Б.Н. – Кн. 1: Теоретико–методологические проблемы изучения политики. – М., 1994.

–210–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Такий процес, звичайно, природний, але деякі роботи неможливо зрозуміти без знання англійської або іншої європейської мови. Говорять, що в російській мові таких понять немає, але їх не було і в європейських мовах. Ця проблема поки що не вирішена»377. Аналогічно це стосується і української мови.

Дійсно, поки що досить важко запропонувати яку–небудь завершену систему понять, з якою змогли б погодитися різні політологічні школи. Тому її розробка і вдосконалення насьогодні залишаються одним з найважливіших завдань вітчизняної науки про політику.

Разом з категоріально–понятійним апаратом істотне місце в системі наукового знання займають методи дослідження. Найбільш поширеного розповсюдження визначення методів, що почали

вживатися в політичній науці 90–х років ХХ ст., набуло виділення їх у три групи378.

У першу групу об‘єднуються загальні методи, безпосередньо направлені на вивчення політичних об‘єктів, процесів і явищ. До них відносяться:

соціологічний метод, що припускає з‘ясування залежності політики від суспільства, соціальної обумовленості політичних явищ;

нормативний (або нормативно–ціннісний) метод, що вимагає визначення значення політичних явищ для суспільства і особи, їх оцінки з погляду загального блага, справедливості і так далі, розробки політичних цінностей і ідеалів;

структурно–функціональний метод, що розглядає політику як деяку цілісність, систему, що володіє складною структурою, кожен елемент якої має певне призначення і виконує специфічні функції (ролі), направлені на задоволення відповідних елементів системи;

системний метод, що інтерпретує політику як цілісний, складно організований саморегульований механізм, що знаходиться в безперервній взаємодії з суспільним середовищем через

377Матвеев Р.Ф. Теоретическая и практическая политология. – М., 1993. – С.

378Основы политологии: Краткий словарь терминов и понятий / Под ред. докт. филос. наук, проф. Белова Г.А, докт. филос. наук, проф. Пугачева В.П. – М., 1993. С. 74–75

–211–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

«вхід» і «вихід» системи і прагнучий до самозбереження і виконання в суспільстві функцій обов‘язкового для всіх розподілу цінностей;

біхевіорістський метод (від англ. Behaviour – поведінка), що вивчає політику за допомогою конкретного дослідження багатообразних форм політичної поведінки індивідів і груп;

інституційний метод, орієнтуючий на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність, тобто держави, партій, інших організацій, а також має рацію і інших регуляторів політичної діяльності;

антропологічний метод, що вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людини як родової істоти, що має інваріантний набір основоположних потреб: у їжі, одязі, житлі, безпеці, вільному існуванні, духовному розвитку і др.;

психологічний метод (і, зокрема, психоаналіз), орієнтуючий на вивчення суб‘єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, несвідомих психологічних процесів, а також типових механізмів політичних мотивацій і т.д.;

діяльнісний метод, що дає динамічну картину політики і що розглядає її як специфічний різновид живої і упредметненої діяльності, як циклічний процес, що має певні стадії, етапи;

порівняльний метод, що припускає зіставлення однотипних політичних явищ, наприклад, політичних систем, партій, електоральних систем, різних способів реалізації одних і тих же політичних функцій і так далі з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, знаходження найбільш оптимальних шляхів вирішення суспільних проблем;

історичний метод, що вимагає вивчення політичних явищ в їх послідовному тимчасовому розвитку, виявлення зв‘язку минулого, сьогодення і майбутнього.

Другу групу складають загально логічні методи, які використовуються не тільки в політичній науці, але і в інших дисциплінах.

Це аналіз і синтез, дедукція і індукція, експеримент,

моделювання і інші методи, організації, що стосуються безпосередньо процедури пізнавального процесу.

До третьої групи відносяться методи емпіричних досліджень, отримання первинної інформації про політичні факти: використання

–212–