1017798_3F6A5_mihaylichenko_o_v_istoriya_nauki

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Але з плином часу люди почали розмірковувати про сутність та свою роль у суспільному житті, про своє місце у навколишньому середовищі, про свої взаємини з іншими людьми, про свої права та обов‘язки. Разом з тим, змінювалися їхні уявлення про державу, порядок, справедливість.

Удавніх народів думка про устрій держави і соціальних стосунків – давніх єгиптян, індусів, китайців, вавилонян, персів, євреїв, греків, римлян та інших – бере витоки з міфологічних джерел і оперує міфологічними уявленнями про місце людини в соціальному житті.

На ранньому етапі свого розвитку суспільно–правові погляди,

вцілому, ще не встигли виділитися у відносно самостійну ділянку людських знань і були тільки складовим елементом цілісного міфологічного світогляду, сутність якого полягала у залежності життя

від сукупності уявлень, які були сформовані на основі образного, антропоморфізованого386 сприйняття світу.

Згідно цьому принципу, неживі предмети, живі і вигадані істоти, що не володіють людською природою, можуть наділятися людськими якостями, фізичними і емоційними. Дані об‘єкти за уявленнями людини у змозі відчувати, випробовувати переживання і

емоції, розмовляти, думати, здійснювати осмислені людські дії. Дані об‘єкти вважалися божественними387 (Богами).

Але згодом з‘явилися уявлення і переконання про те, що правитель держави від імені Бога реалізує надані йому повноваження для встановлення порядку на землі.

УСтародавньому Єгипті, наприклад, у середині третього тисячоліття до нашої ери з‘явилися перші правила соціальних відносин, які дійшли до нас у вигляді літературних пам‘ятків

«Повчання Птахотепа»388 і «Книга мертвих»389. У них

386 Антропоморфізм (грец. «антропос» – людина, «морфе» – вигляд) – наділення людськими якостями тварин, предметів, явищ, міфологічних створінь.

387Божество – надприродна або безсмертна особа, яка може розглядатися як свята, божественна або священна. У ширшому значенні – предмет поклоніння і обожнювання.

388Птахотеп – ім‘я єгипецького жреця, що жив у середині ХХVII ст. до н. е.

389«Книга мертвих» – збірка єгипетських гімнів і релігійних текстів у Стародавньому Єгипті XXIV ст. до н. е., що поміщаються в гробницю з метою допомогти померлому подолати небезпеки у потойбічному світі і знайти там спокій і благополуччя.

–223–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

рекомендувалося дотримання справедливої поведінки і законів при житті і під час поховання людини.

У Стародавній Індії це були книги–веди, які головним чином присвячені вихвалянню богів і для відправляння різних жертовних ритуалів. Найвідомішою з яких була «Рігведа»390.

Пізніше, відомими стали «Махабхарата» («Велика оповідь про нащадків Бхарати» – за ім‘ям царя Бхарати) та «Рамаяна»391. У них містяться вчення стародавніх індійських мудреців, які представлені за допомогою алегоричних оповідань. Пізніше письмовий виклад релігійно–філософських та морально–етичних норм був відображений у «Законах Ману».392

Ще одним твором, у якому надаються поради по управлінню державою стала «Артхашастра»393. Це повчання царю для правильного управління країною. Це – якнайповніше зібрання прикладних знань про політику, це – енциклопедія індійського політичного мистецтва.

Починаючи з VIII ст. до н.е. погляди на державу, суспільний порядок, закони і справедливість зазнають суттєвих змін і поширюються на всі країни Близького Сходу. Ці погляди відобразились у вченні Заратустри394, яке зародилося у Персії і поширилося у країнах Близького Сходу.

Головне у вченні Заратустри (зороастризму) – дуалізм, вчення про постійну боротьбу двох протилежних початків: добра і зла, світла і темряви, життя і смерті. Позитивні початки втілює світле божество Ахура Мазда (Мазда, Ормузд), негативні – темне божество Ангро– майнью (Аріман). Обидва божества розглядаються як рівноправні творці миру. Обидва вони сини «Нескінченного часу» – бога Ервана. Ахура Мазда не може бути відповідальним за зло, бо воно породжене

390 Рігведа – книга гімнів, що входить до числа чотирьох релігійних текстів індуїстів, відомих як Веди. Створена близько 1700–1100 рр. до н. е. і є одним з якнайдавніших індо–іранських текстів і одним з якнайдавніших релігійних текстів у світі.

391«Рамаяна» датується IV століттям до н. е.

392Закони Ману – пам‘ятник староіндійської літератури, староіндійська збірка розпоряджень благочестивому індійцеві у виконання ним свого громадського, релігійного і морального обов‘язку. Ману – титул, яким у текстах індуїзму називають прародителя людського роду.

393Артхашастра – політичний і економічний трактат (321–297 до н. е.).

394Заратустра (також Заратуштра; 628–551 до н. е.) – засновник зороастризма (маздеїзму), жрець і пророк, якому було дано Одкровення Ахури Мазди у вигляді Авести – Священного Писання зороастризма.

–224–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Друга Істина – «Самудая» – істина про походження і причини страждання. Причина страждання полягає у спразі, яка приводить до круговороту народження і смерті. Джерело страждання – прихильність і ненависть. Решта згубних емоцій, як правило, породжена ними.

Третя Істина – «Ніродха» – істина про справжнє припинення страждання і усунення його джерел. Стан, в якому страждань немає. Усунення забруднень розуму (прихильності, ненависті, заздрості і нетерпимості) – це і є істина про стан за межами страждання і причин.

Четверта Істина – «Марга» – істина про шляхи до припинення страждання. Благородна істина про шлях: «Моє благе мислення є причина мого щастя і умова щастя інших».

Буддою запропонований так званий серединний або Вісімковий Шлях досягнення «нірвани»396. Цей шлях складається з восьми правил і тому називається «Благородним Вісімковим Шляхом». Засвоювати і виконувати ці правила слід поступово, ступінчасто: Спочатку слід затвердитися у благих станах, тобто в очищенні моральної дисципліни і правильних поглядах. Потім, коли моральна дисципліна очищена, а погляди випрямлені, слід вправлятися в чотирьох основах уважності:

перебування в усвідомленості до тіла;

перебування в усвідомленості до відчуттів;

перебування в усвідомленості до розуму;

перебування в усвідомленості до якостей розуму. Результатом істини є Правильне Знання і Правильне

Звільнення. Правильне Знання – це пряме бачення речей такими, які вони є насправді, а не такими, якими вони здаються. Результатом правильного знання є Правильне Звільнення.

Ці два чинники – це кінцевий результат Благородного Вісімкового Шляху.

Правильне Знання дає прозріння в дійсну реальність. Правильне Звільнення досягає кінцевої мети – «нірвани» – стану, при якому відсутні страждання, пристрасті.

У VI–V ст. до н.е. уявлення про державний устрій, правопорядок і суспільний лад стали більш прагматичними.

396 Нірвана – поняття в буддизмі, що позначає стан звільнення від страждань.

–226–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Іншим, найбільш значимим у цьому відношенні, стало вчення Конфуція (551–479 до н.е.).397

Хоча конфуціанство398 часто називають релігією, у ньому немає інституту церкви, і для нього не важливі питання теології. Конфуціанська етика нерелігійна. Ідеалом конфуціанства є створення гармонійного суспільства, в якому кожна особистість має свою функцію. Конфуцій сформулював золоте правило етики: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі».

Основними категоріями конфуціанства є поняття благородної людини (цзюнь–цзи), людинолюбства і правил поведінки (ритуалу).

Управляти державою, згідно Конфуцію, покликані благородні мужі на чолі з государем (Імператором) –

«сином неба». Благородний чоловік – це зразок етичної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою затверджує норми моралі.

Саме по цих критеріях Конфуцій пропонував висувати людей на державну службу. Головне завдання благородних мужів – виховати в собі і розповсюдити повсюдне людинолюбство. Людинолюбство включало: піклування батьків про дітей, синову шанобливість до старших в сім‘ї, а також справедливі відносини між тими, хто не зв‘язаний родинними зв‘язками.

Перенесені у сферу політики, ці принципи повинні були послужити фундаментом всієї системи управління.

Виховання підданих – найважливіша державна справа, і здійснювати його треба силою особистого прикладу. «Управляти – означає поступати правильно». У свою чергу, народ зобов‘язаний проявляти синову шанобливість до правителів, беззаперечно їм покорятися. Прообразом організації державної влади для Конфуція служило управління в сімейних кланах і родових общинах (патроніміях).

Конфуцій був рішучим супротивником управління на основі законів. Він засуджував правителів, що робили ставку на страхітливі

397Конфуцій (кит. Кун Фу–Цзи – учитель Кун, латин. Confucius; 551– 479 до н. е.) – стародавній мислитель і філософ Китаю. Засновник філософської системи, відомої як конфуціанство.

398Конфуціанство – китайське етико–політичне вчення, що приписується Конфуцію. Відоме під назвою «Школа освічених людей».

–227–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

правові заборони, і виступав за збереження традиційних релігійно– моральних методів дії на поведінку китайців. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ прагнутиме ухилятися від покарань і не випробовуватиме сорому. Якщо ж керувати народом за допомогою чесноти і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ знатиме сором, і він виправиться».

Основні положення вчення Конфуція було викладено у книзі Лунь Юй (кит. «Бесіди і думки», «Аналекти Конфуція») – один з найбільш знаменитих текстів Далекого Сходу. Головна книга конфуціанства, складена учнями Конфуція з коротких приміток, що фіксують вислови, вчинки вчителя, а також діалоги з його участю.

Книга написана давньокитайською мовою, складається з двадцяти розділів. Складання книги почалося після смерті Конфуція і зайняло від 30 до 50 років.

Згодом Конфуціанство перетворилося на офіційну ідеологію давньокитайського суспільства і істотним чином впливало на світогляд і соціальний устрій Східної Азії аж до XX століття. У революційному Китаї XX ст. конфуціанство ототожнювалося з феодалізмом і піддавалося нищівній критиці.

Поряд з конфуціанством у той же час у Стародавньому Китаї поширюється вчення даосизму. Основоположником якого у більшості першоджерел вважають легендарного Жовтого Імператора Хуан–ді399. Іншим засновником даосизму вважається старокитайський мудрець Лао–цзи. Даоською традицією йому приписується авторство однієї з основних книг

даосизму – «Дао Де Цзін»(IV–III ст. до н. е.). Цей трактат з‘явився ядром, навколо якого почало формуватися учення даосизму Лао–цзи.

У центрі цієї доктрини – вчення про великий Дао400, загальний Закон і Абсолют. Дао багатозначний, це нескінченний рух. Дао – свого роду закон буття, космосу, універсальна єдність світу. Дао панує скрізь і у всьому, завжди і

399Хуан–ді або Жовтий імператор – легендарний правитель Китаю і міфічний персонаж, який за деякими джерелами вважається засновником даосизму і першопредком всіх китайців.

400Дао (кит. – шлях) – одна з найважливіших категорій китайської філософії. Конфуцій і ранні конфуціанці надали йому етичне значення як «шлях людини», тобто етична поведінка і соціальний порядок, заснований на моралі.

–228–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього, щоб потім, зробивши кругообіг, знову в нього повернутися. Невидиме і нечутне, недоступне органам чуття, постійне і невичерпне, безіменне і безформне, він дає початок, ім‘я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо слідує за Дао.

Кожна людина, щоб стати щасливим, повинна встати на цей шлях, спробувати пізнати Дао і злитися з ним. Згідно вченню даосизму, людина вічна. Фізична смерть означає тільки те, що дух відділяється від людини і розчиняється в макрокосмі. Завдання людини добитися у своєму житті такого, щоб відбулося злиття його душі зі світовим порядком Дао. Яким же чином можна досягти такого злиття? Відповідь на це питання міститься в ученні Дао.

Шляху Дао властива сила. Саме ця сила виявляється в кожній людині. Цю силу не можна тлумачити як зусилля, а навпаки, як прагнення уникати всякого зусилля. В процесі життя необхідно дотримуватися принципу недіяння. Це не бездіяльність. Це діяльність людини, яка узгоджується з природним ходом світопорядку. Всяка дія, що суперечить Дао означає порожню витрату сил і приводить до невдачі і загибелі.

Таким чином, даосизм учить споглядальному відношенню до життя. Блаженства досягає не той, хто прагне добрими справами збагнути те, що має в своєму розпорядженні Дао, а той, хто у процесі медитації, занурення у свій внутрішній світ прагне вслухатися в самого себе, а через себе вслухатися і осягнути ритм всесвіту. Таким чином, мета життя осмислювалася в даосизмі як повернення до вічного, повернення до свого коріння.

Етичний ідеал даосизму – це відлюдник, який за допомогою релігійної медитації, дихальних і гімнастичних вправ добивається високого духовного стану, що дозволяє йому подолати всі пристрасті і бажання, зануритися в спілкування з божественним Дао.

У другій половині V ст. до н.е. виникло ще одне вчення – Моїзм – старокитайська філософська школа, що проповідувала удосконалення суспільства через знання. Засновник філософської школи – давньокитайський мислитель Мо–цзи.401

401 Мо Ді, або Вчитель Мо, Мо–цзи (біля 470–391 до н. е.) – давньокитайський філософ, що розробив вчення про загальну любов. Релігійна форма цього учення – моїзм – впродовж декількох сторіч змагалася по популярності з конфуціанством.

–229–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Основні теми його вчення: загальна любов один до одного, необхідність відмови від завойовних воєн, вихваляння чеснот, економія у витратах, стриманість при похоронах, дотримання волі небес, безглуздя занять музикою і критика фаталізму.

Причиною всіх бід і безладів свого часу Мо–цзи вважав егоїзм і упередженість людей. Зцілення від негараздів полягає в тому, щоб турботу про себе замінити турботою про всіх.

За декілька століть до християнства він сформулював «золоте правило»: «Якщо кожен відноситиметься до чужих країн і міст так, як відноситься до свого, він не почне нападати на чужу країну або місто». Той же принцип він застосовував до приватного і сімейного життя: «У чому та небесна воля, якою слід підкорятися? У тому, щоб любити всіх людей на світі».

Мо–цзи вважав, що перш ніж визнати що б то не було благом, слід встановити, яку користь воно принесе народу. Безумовними благами для країни він визнавав зростання народонаселення, збільшення його добробуту, усунення тих небезпек, що загрожують зсередини і зовні.

УV–III ст. до н.е. моїзм складав серйозну конкуренцію конфуціанству як пануючій ідеології Китаю. Мо–цзи вважав конфуціанські обряди і церемонії безглуздою розтратою казенних коштів і закликав до покірності волі небес. Якщо Конфуцій проводив відмінність між любов‘ю до сім‘ї і батьків і любов‘ю до інших ближніх, Мо–цзи закликав однаково любити всіх без відмінності.

Усучасному Китаї зараз посилюється інтерес до питань вивчення релігій, зокрема даосизму. У 1979 р. було організовано Наукове релігієзнавче товариство Китаю. З 1991 р., після перереєстрації, воно набуло всекитайський характеру.

Найбільш крупними державними релігієзнавчими організаціями Китаю є: Всекитайська асоціація даосизму (заснована у 1957 р.); НДІ релігій миру АОН КНР (заснований у 1964 р.); НДІ релігії АОН Шанхаю (заснований у 1981 р.); НДІ вивчення релігій при Сичуаньськом університеті м. Ченду (заснований у 1980 р.); НДІ вивчення даоської школи Китаю у провінції Сичуань (заснований у 1992 р.); НДІ культури релігії університету Чжуншань (заснований у

1990 р.) і ін.

Значним регіоном розвитку світової цивілізації була також Стародавня Греція.

Звгальновідомо, що в історичній науці прийнято виділяти такі етапи у розвитку Стародавньої Греції:

–230–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Кріто–мікенський (кінець III–II тис. до н. е.). Полісний (XI–IV ст. до н. е.).

Еліністичний (IV–I ст. до н. е.).

Розглядаючи ці етапи з точки зору виникнення та розвитку соціально–правових особливостей розвитку суспільства Стародавній Греції, слід звернути увагу на характерні войовничі риси окремих її історичних періодів.

Упочатковий період історії Стародавньої Греції – кріто– мікенський (III тис. до н. е.) – етнічний склад її територій був

достатньо строкатим: пеласги, лелеги, потім протогрецькі племена, – ахейці, іонійці та дорійці402.

Перші класові держави ахейців (Кносс, Фест, Мікени, Тірінф, Пілос, Афіни та ін.) утворилися на початку II тис. до н.е.

Близько 1200 року до н. е. у результаті завойовних дій певних народів спричинився розпад цих держав.

Таким чином, у IX ст. до н.е. населення Стародавньої Греції стало таким: еолійці – Північна Греція; дорійці – Середня Греція і іонійці – Аттіка(ст.–грец. – «прибережна країна» – південно–східна частина Середньої Греції) та острови.

УVIII–VI ст. до н.е. у Греції сформувалися поліси (міста– держави)403. У результаті боротьби демосів (так називали землеробів і ремісників) з родовою знаттю державний устрій у полісах був або демократичним, або аристократичним. У економічно розвинених полісах (Корінф, Афіни і ін.) широко розповсюдилося рабство.

V–IV ст. до н.е. – період вищого розквіту полісного устрою. У результаті перемоги греків у греко–персидських війнах (500–449 до н.

е.) відбувається піднесення Афін, створюється Делосський союз (на чолі з Афінами)404. Час вищої могутності Афін. Найбільший період демократизації політичного життя і розквіту культури доводиться на час правління Перікла (443–429 до н. е.). Але боротьба між Афінами і Спартою за гегемонію у Греції і суперечності між Афінами і полісом

402Пеласги, лелеги, ахейці, іонійці, дорійці – назви, яким старогрецькі автори іменували народи або сукупність народів і племен, що населяли Грецію до виникнення Мікенської цивілізації (у так званий Елладський період грецької історії).

403Поліс (грец. – місто, держава) – особлива форма соціально–економічної і політичної організації суспільства, типова для Стародавньої Греції і Стародавньої Італії.

404Делосський союз – військовий союз, що об‘єднав держави Еллади проти персів (477 р. до н. е.).

–231–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Корінфом за торгові шляхи, привели до Пелопоннесської війни (431– 404 р. до н. е.), яка завершилася поразкою Афін.

Усередині IV ст. до н.е. на півночі Греції відбувається піднесення Македонії. Її цар – Пилип II,

отримавши перемогу при Херонесі (338 р. до н.е.) над коаліцією грецьких держав, фактично

підпорядкував Грецію.

Його син Олександр Македонський405 очолив похід об‘єднаного греко–македонского війська до Азії. Він підкорив Персію і частину Індії. Після розпаду його держави у III–II ст. до н.е. виникає ряд держав еллінізму зі змішаним греко–східним населенням і культурою.

Усамій Греції в цей час переважали

держави і союзи воєнізованого типу (Македонія, союзи Ахейський, Етолійський), що ділили між собою верховенство над Грецією.

У146 р. до н.е. римляни завдають поразки Ахейському союзу і підпорядковують Грецію. У 27 р. до н.е. на її території була утворена провінція Ахайя.

УIV ст. Греція стала основною частиною Східної Римської імперії – Візантії.

Стародавній Рим (лат. Roma antiqua) – одна з провідних цивілізацій Стародавнього світу та античності, отримала свою назву по

головному місту (Roma), у свою чергу названому на честь легендарного засновника – Ромула406.

Центр Риму склався в межах болотистої рівнини, обмеженої Капітолієм, Палатином і Квіріналом. Певний вплив на становлення давньоримської цивілізації зробила культура етрусків і стародавніх греків. Піку своєї могутності Стародавній Рим досяг в II столітті н. е.

У395 р. Римська імперія розділилася на дві частини – західну та східну. У V ст., уражена внутрішньою нестабільністю та атакована різними мігруючими народами, західна частина імперії, що включала

405Олександр Македонський (Олександр Великий, лат. – Alexander Magnus, у мусульманських народів Іскандер Зулькарнайн; 356–323 рр. до н. е.) – македонський цар полководець, творець світової держави, що розпалася після його смерті.

406Ромул і Рем (лат. Romulus і Remus) – легендарні брати – засновники Риму. За переказами, були дітьми Реї Сільвії – покровительниці сімї і бога Марса. Згідно Тіту Лівію – автора першого твору про історію Риму, Ромул був першим царем Стародавнього Риму (753–716 рр. до н. е.).

–232–