Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Mizhnarodne_pravo (1).doc
Скачиваний:
521
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
953.86 Кб
Скачать

72. Поняття і види міжнародних проток. Правовий статус і режим міжнародних проток. Правовий режим Чорноморських проток

Протока - це природний водний шлях, що поєднує морські про­стори (наприклад, відкрите море, виключну економічну зону або територіальне море).

Берега протоки можуть належати одній державі або двом чи більше державам. Якщо ширина протоки перевищує подвійну ши­рину територіального моря прибережної держави або держав, на тій частини протоки, що знаходиться поза межами територіального моря, діє принцип свободи судноплавства. Якщо ж ширина протоки не є більшою, ніж подвійна ширина територіального моря, міжнародно-правовий статус протоки є подібним до статусу територіального моря (так звані «територіальні протоки»). Традиційно на підставі звичаєвої норми міжнародного морського права в водах протоки діяло право мирного проходу.

Женевська конвенція про територіальне море і прилеглу зону за­бороняє у п. 4 ст. 16 призупиняти право мирного проходу іноземних суден через протоки, які служать для міжнародного судноплавства між двома частинами відкритого моря або між відкритим морем і терито­ріальним морем іноземної держави.

Враховуючи, що внаслідок збільшення ширини територіального Моря, багато проток стало територіальними, Конвенція ООН з мор­ського права 1982 р. задля гарантування морського судноплавства за­провадила новий інститут - право транзитного проходу.

Транзитний прохід полягає у використанні свободи судноплавства і польоту лише з метою безперервного і швидкого транзиту через про­токи між однією частиною відкритого моря або виключної економічної зони і іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони. Транзитний прохід має бути безперервним і швидким, що не ви­ключає прохід через протоку для цілей входу, виходу або повернення з держави, що межує з протокою, при дотриманні умов входу в таку державу.

Судна і літальні апарати при здійсненні права транзитного про­ходу повинні утримуватись від будь-якої діяльності, окрім тієї, яка властива їх звичайному порядку безперервного і швидкого транзиту, за винятком випадків, коли така діяльність викликана обставинами непереборної сили або лихом. Також вони повинні дотримуватись морських коридорів, що визначені прибережною державою, а також інших правил цієї держави.

У свою чергу прибережна держава не повинна ані чинити перешкод транзитному проходу, ані призупиняти це право.

Держави, що межують з протоками, не повинні перешкоджати транзитному проходу і повинні відповідним чином сповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства в протоці або прольо­ту над протокою. Не повинно бути ніякого припинення транзитного проходу.

Конвенція ООН з морського права допускає, щоб правовий режим деяких проток було врегульовано окремими міжнародними угодами, укладеними задовго до набрання чинності Конвенцією. До таких про-

ток можна віднести Балтійські протоки, Чорноморські протоки ъ Магелланову протоку.

Правовий режим Балтійських проток (Великий Бельт, Малий Бе% та Сунд) врегульовано Копенгагенським трактатом 1957 р., за якиц Данія відмовилась від стягування мита за прохід через протоку, а також зобов'язувалась гарантувати свободи судноплавства.

Магелланова протока підлягає регулюванню положеннями аргентинсько-чілійського договору 1881 р. Ця умова закріплює свободу судноплавства через протоку, приписує її нейтралізувати та забороняє будування військових укріплень і фортець на її узбережжі.

Чорноморські протоки (Босфор, Дарданелли та Мармурове море) мають важливе економічне та військове значення для всіх чорноморських держав. Правовий режим проток визначений Конвенцією про режим проток,яку було укладено у 1936 р. в швейцарському місті Монтрьо. Відповідно до Конвенції, гарантується принцип повної свободи судноплавства по Чорноморським протокам для торгівельних суден» в мирний, так і в військовий час (якщо Туреччина є воюючою стороною, то правом вільного проходу користуються тільки судна держав, що не допомагають противнику Туреччини).

Відносно проходу через протоки військових кораблів, Конвенція встановила ряд загальних положень: обов'язкове повідомлення про прохід, обмеження кількості та тоннажу кораблів, що проходять через протоки, та ін. Конвенція проводить чітку різницю між проходом через протоки кораблів чорноморських та нечорноморських держав. Чорно­морським державам дозволяється проводити через протоки кораблі будь-якого тоннажу, а також підводні човни. Підводні човни повинні проходити протоки у надводному стані, а лінійні та інші великотон­нажні кораблі - поодинці у супроводі не більше двох міноносців.

Конвенція дозволяє нечорноморським державам проводити через протоки тільки легкі військові кораблі водотоннажністю до 10 тисі Загальний тоннаж усього військового флоту нечорноморських держа який може перебувати в стані транзиту через протоки, обмежується 15 тис т„ число кораблів, які одночасно проходять через протоки, загальний тоннаж військового флоту нечорноморських держав у Чор­ному морі - ЗО тис. т. (при можливості його збільшення до 45 тис. т. зі збільшенням тоннажу військово-морських сил чорноморських країн). Граничний термін перебування кораблів нечорноморських держав в Чорному морі - 21 доба.

Порядок проходу суден через протоки регламентується числен­ними правилами турецького уряду і обов'язковими постановами портів.

73. Правовий режим міжнародних каналів. Режим Суецького каналу

Міжнародні канали - це штучні морські шляхи, що поєднують морські простори та використовуються для інтересів морського суд­ноплавства. Особливістю правового режиму міжнародних каналів є те, що вони, будучи частиною території держави-власника каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочність даної держави.

До принципів правового режиму міжнародних каналів відно­сяться: повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свобода судноплавства по каналу для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; обов'язок користувачів дотри­муватись норм міжнародного права і національного законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства по більшості каналів характеризується на­ступними основними рисами:

  • канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і вій­ськових кораблів всіх держав;

  • адміністрації каналу заздалегідь повідомляється назва і прина­лежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження судів певних розмірів і тоннажу), перед­бачена сплата зборів;

~ встановлюються правила проходження каналу. У військовий час воюючим державам в каналі забороняється ви­саджувати і приймати на борт війська, приймати на борт та розвантажувати військові вантажі і т.д.; відносно території каналу забороняє її блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється національну правом відповідної держави і міжнародними договорами, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому^. налу 1888 р.

Статус Суецького каналу, відкритого для міжнародного судноплавства в 1896 р.,врегульований угодою,яку було укладено у Константино­полі у 1888 р. Конвенція закріпила засаду повної свободи судноплавства для суден і військових кораблів. Канал було також нейтралізовано. В 1956 р. Уряд Єгипту націоналізував канал, однак односторонньою декларацією 1957 р. підтвердив свободу судноплавства.

Плавання по Панамському каналу регулюється положеннями британсько-американського договору 1901 р., а також угодою між США та Панамою 1903 р. Канал є вільним і відкритим для суден і військових кораблів всіх держав. На підстав першого договору було нейтралізо­вано канал, проте другий договір надав США «на вічні часи» право будівництва, експлуатації та адміністрування каналу. За Договором про Панамський канал 1977 р. США передала Панамі значну частину прав над каналом. 31 січня 2000 р. над Панамським каналом повністю відновлено суверенітет Панами.

Кільський канал з'єднує Балтійське і Північне море. Спочатку він підлягав регулюванню німецьким правом, однак після Першої світової війни Версальський договір закріпив, що канал та підхідні до нього шляхи повинні бути вільними та відкритими на засадах повної рівності для військових кораблів та торгівельних суден всіх народів, що знаходяться у стані миру з Німеччиною. В теперішній час канал знаходиться під повною юрисдикцією Німеччини.

74. Дипломатія і дипломатичне право. Органи зовнішніх зносин держав

Дипломатію можна визначити як офіційну діяльність державних органів зовнішніх зносин, які реалізують функцію держави із встанов­лення та підтримки міжнародних відносин, а також з захисту прав та інтересів держави, її юридичних і фізичних осіб за кордоном.

Первинне значення слова «дипломатія» - це «утримувач дипло­ма» (від старогрецької - diploma), тобто рекомендаційної або вірчої грамоти, яка видавалася в Стародавній Греції офіційним особам, що відправлялися за кордон.

Зовнішня політика, дипломатія і міжнародне право тісно взаємопов'язані. Зовнішня політика є загальним курсом держави в між­народних відносинах. Дипломатія є головним інструментом реалізації зовнішньої політики держави. Як зовнішня політика в цілому, так і засіб її здійснення - дипломатія - повинні відповідати міжнародно-правовим нормам, зокрема нормам дипломатичного права. Дипломатичне право, у свою чергу, є сукупністю міжнародно-правових норм, що визначають правове положення та регулюють діяльність дипломатичних пред­ставництв держав.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, витікає з права посольства. Розрізняють активне право посольства - право держави направляти своїх дипломатичних та консульських представників до іноземних держав, і пасивне право посольства - право приймати у себе дипломатичних і консульських представників іноземних держав.

Дипломатична діяльність держави реалізується через систему ор­ганів зовнішніх зносин. Розрізняють внутрішньодержавні і закордонні органи зовнішніх зносин.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поді­ляються на органи загальної компетенції (так звані органи політичного керівництва - голова держави, уряд, міністерство закордонних справ) та спеціальної компетенції (органи, які представляють державу в одній більш-менш широкій сфері її зовнішніх відносин).

Президент України відповідно до Конституції України забезпечу державну незалежність, національну безпеку і правонаступник держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійсни* керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про ви знання іноземних держав; призначає та звільняє голів дипломатичну представництв України в інших державах і при міжнародних організа­ціях; приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представника іноземних держав; вносить до Верховної Ради України подання про призначення міністра закордонних справ України; присвоює вищі дипломатичні ранги.

Верховна Рада України приймає закони, зокрема закони про ратифікацію міжнародних договорів; визначає засади внутрішньої зовнішньої політики; оголошує за поданням Президента України ста війни і укладення миру, схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань) разі збройної агресії проти України; призначає за поданням Президента України міністра закордонних справ України; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним держави та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позі, не передбачених Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням; схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил Украй до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держи на територію України; надає законом згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітеті економічну самостійність України; здійснює заходи щодо реалізації зовнішньої політики держави; приймає рішення про проведення перс говорів і укладення міжурядових і міжвідомчих договорів.

Міністерство закордонних справ України (МЗС), як один із цен­тральних органів виконавчої влади, є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України. Відповідно до Положення про МЗС України від 12 липня 2006 р., МЗС: бере участе у провадженні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо визначення засад зовнішніх зносин; розробляє за­гальну стратегію зовнішньої політики України і представляє пропозиції Президентові України; забезпечує дипломатичні і консульські відно­сини України з іноземними державами, міжнародними організаціями, представництво і захист за кордоном інтересів України,прав і інтересів українських фізичних і юридичних осіб, ведення переговорів від імені України, розробку проектів міжнародних договорів України, нагляд за виконанням договорів України та ін.

До закордонних органів зовнішніх зносин відносяться:

- постійні органи (дипломатичні і консульські представництва, торгівельні представництва, постійні представництва держав при між­народних організаціях);

- тимчасові органи (делегації на міжнародних нарадах і конфе­ренціях, спеціальні місії).

75. Дипломатичні представництва. Поняття і види. Функції дипломатичних представництв

Дипломатичні представництва займають найвищу позицію серед закордонних органів зовнішніх зносин держави. Вони також носять назву дипломатичних місій.

Існує два види дипломатичних представництв: посольства і мі­сії. Суттєвих відмінностей між посольствами та місіями немає, але більшість держав обмінюються дипломатичними представництвами § посольствами. Посольства очолює надзвичайний і повноважний посол, місію - надзвичайний і повноважний посланник або повірений у справах.

Встановлення дипломатичних відносин між державами і заснуван­ня постійних дипломатичних представництв здійснюється на підставі угоди між відповідними державами.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., дипломатичні представництва виконують наступні функції:

  • представництво своєї держави в країні перебування;

  • захист інтересів держави, що акредитує, та її громадян у країні перебування у межах, що допускаються міжнародним правом;

  • ведення переговорів з урядом держави перебування;

  • з'ясування всіма законними засобами умов і подій в держав, перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

  • заохочення дружних відносин між державою, що акредитуй і державою перебування і розвитку їх взаємин в області економіки, культури і науки.

Зазначений вище перелік функцій дипломатичного представниц­тва не є вичерпним. Воно може виконувати й інші функції, наприклад консульські. Тоді в них створюються консульські відділи.

В практиці соціалістичних держав часто складовою частиною дипломатичного представництва були торгівельні представництва, які відповідали за економічну співпрацю. Функціонування таких торгівельних представництв було пов'язано з державною монополією на зовнішню торгівлю.

76. Голова дипломатичного представництва. Початок місії голови дипломатичного представництва. Закінчення місії голови дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає три класи голів дипломатичних представництв:

  • надзвичайний і повноважний посол;

  • надзвичайний і повноважний посланник;

  • повірений у справах.

Найменування голів постійних дипломатичних представництв де­яких держав є іншими. Наприклад, в дипломатичній практиці Святою Престолу послу відповідає нунцій, а посланнику - інтернунцій.

Голови постійних дипломатичних представництв перших двох класів акредитуються при голові держави, а голова дипломатичною представництва третього класу - при міністрі закордонних справ. Також їх статус відрізняється щодо старшинства та етикету.

Клас, до якого належатиме голова дипломатичного представництва (а тим самим - клас дипломатичного представництва), визначається за домовленістю між державами.

До призначення голови представництва держава, що акредитуй запитує у держави перебування агреман (згоду) на призначення конкретної особи головою представництва в даній державі Відмова в наданні агреману або відсутність відповіді перешкоджає призначенню даної особи головою представництва. Держава перебування не повинна повідомляти державі, що акредитує, мотиві відмови в агремані. Якщо агреман було надано, призначеному послу або посланнику видаються вірчі грамоти для їх вручення голові держави перебування. Під час офіційної церемонії вони вручаються голові держави перебування і цим розпочинається дипломатична місія представника на посаді посла або посланника.

Місія дипломатичного представника припиняється за ініціативою держави, що акредитує (вихід у відставку, нове призначення,хвороба), або за ініціативою держави перебування в разі визнання даної особи persona поп grata, або в разі дісмісла (оголошення дипломата приватною особою), або відмови дипломата виконувати свої функції. Підставами для припинення діяльності представництва в цілому є розірвання дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із сторін як суб'єкта міжнародного права, а також інколи соціальна рево­люція в одній з держав або просто неконституційна зміна уряду.

77. Персонал дипломатичних представництв. Класи і ранги дипломатичних агентів. Дипломатичний корпус

Персонал дипломатичних представництв поділяється на три кате­горії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу пред­ставництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це службові звання, які, на відміну від встановлених міжнародним пра­вом класів, які призначені лише для голів представництв, надаються дипломатичним працівникам на основі законодавства держави, що їх акредитує. В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листо­пада 2002 р. встановлені наступні ранги для дипломатичних агентів: Надзвичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого класу; радник другого класу; перший секретар першого класу; перший секретар другого класу, другий секретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар; аташе.

Адміністративно-технічний персонал - економісти, референту бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають дипломатичних рангів.

Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників, кухарів, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування.

Встановлення чисельності персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією держави, що акредитує. Щоправда, Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних пред­ставництв.

В літературі з міжнародного права існує таке поняття, як «дипло­матичний корпус». У вузькому розумінні, дипломатичний корпус - це сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які акре­дитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голів дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять усі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних дипломатичних пред­ставництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх родини.

Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемоніальних питань, лід час урочистих заходів (наприклад, вступ на посада голови держави, відзначення національного свята, вислoвлeння співчуття та ін.).

Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, згідно з існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі голова одного із акредитованих! ній дипломатичних представництв. У католицьких державах дуаєном е папський нунцій. Серед обов'язків дуаєна - консультування новопризначених голів дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу та особливостей взаємовідносин з владою держави перебування.

78. Дипломатичні привілеї та імунітети

У силу свого особливого положення дипломатичним агентам та дипломатичним представництвам надаються виключні гарантії, які покликані забезпечувати максимально сприятливі умови для виконання ними своїх функцій. Під дипломатичним імунітетом слід розуміти непідлеглість дипломатичних представництв та їх персоналу місцевій юрисдикції. Дипломатичні привілеї - деякі особливі права, пільги та переваги, які надаються дипломатичним представництвам та їх персоналу.

У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети і привілеї поділені на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та особисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та їхніх родин.

До першої категорії відносяться: недоторканність приміщень дипломатичного представництва, недоторканість його архівів і доку­ментів, фіскальні (митні) пільги та переваги, право на прапор, право на безперешкодні зносини представництва зі своїм центром та іншими представництвами своєї держави тощо.

До другої категорії відносяться: особиста недоторканість, недотор­каність особистої резиденцій повний імунітет від кримінальної юрис­дикції держави перебування, а також від цивільної і адміністративної юрисдикції у відношенні виконавчих дій, фіскальний імунітет, митні привілеї, звільнення від особистих повинностей.

Допускаються три виключення з імунітету від цивільної та адміні­стративної юрисдикції держави перебування: дипломатичному агенту можна пред'явити судовий позов з приводу нерухомого майна, яким дипломат або член його родини володіє особисто, позов по спадкоєм­ній справі,у якому дипломати виступають як спадкоємці і т.п., а також позов із приводу професійної чи комерційної діяльності, якою вони займаються з метою особистої вигоди.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]