Uk_Ekz_filosofia

При цьому спочатку створюються лише певні передумови для виникнення нового. Потім ці передумови назрівають, розвиваються і в силу дії об'єктивних законів з'являється новий предмет або явище. Передумови для виникнення нового, наявні в існуючому, називаються можливістю. Наприклад, всякий зародок має можливість розвитку, перетворення в дорослий організм. Розвинувся із зародка дорослий організм стає дійсністю. Таким чином, дійсністю називається здійснена, реалізована можливість. Слід розрізняти прогресивні (позитивні) і реакційні (негативні) можливості. Наприклад, будь-яка соціальна революція містить і позитивну можливість перемоги прогресивних сил, і негативну можливість перемоги сил реакційних. Перемога реакційних сил, як правило, носить тимчасовий характер. Наприклад, часовий була перемога реакції у революції 1905-1907 років в Росії. Минуло кілька років, і в 1917 році пролетаріат у союзі з селянством здобув перемогу спочатку над царизмом, а потім і над буржуазією. Це - типовий приклад боротьби протилежностей, яка постійно відбувається, в силу дії об'єктивних законів розвитку суспільства. Можливості (як і все в світі) розвиваються, рухаються. Одні з них ростуть, розширюються, інші скорочуються, згортаються. Наприклад, безпосередньо після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в радянській країні поряд з можливістю перемоги соціалізму була й можливість реставрації капіталізму. В ході зростання могутності СРСР можливість перемоги соціалізму безперервно зростала і була перетворена в дійсність. Соціалізм став у СРСР реальною дійсністю. З успіхами соціалістичного будівництва можливість реставрації капіталізму безперервно скорочувалася. Зникла чи при цьому можливість реставрації капіталізму в СРСР? Звичайно, немає. Помилковою слід вважати позицію деяких керівників СРСР, які стверджували, що «перемога соціалізму в СРСР є повною і остаточною» і що «можливості реставрації капіталізму більше не існує». Бо боротьба протилежностей вічна. А об'єктивні закони діють незалежно від нашої свідомості. Не можна забувати про те, що одні можливості зростають, розширюються, інші скорочуються, згортаються. Не можна забувати і про те, що будь-яка можливість, за наявності певних умов, може стати дійсністю. Реставрація капіталізму в СРСР наприкінці XX століття з можливості, перетворилася на дійсність через штучне створення реакційними силами відповідних умов. Це було зроблено шляхом «обману і обдурювання» радянських людей за спеціально розробленою програмою підривної діяльності. 53. Категорії цілого і частини. Абстрактно-розумове розуміння даних категорій є як би кількісним, великим: "ціле більше частини", "ціле дорівнює сумі частин" і т. Д. Але дійсне ціле - це далеко не лише сукупність і взаємодія частин, а процес самотворення себе як цілого і всіх форм власного існування і розвитку. Характеризуючи ціле як характеристику сфери суті, Гегель зазначав: "Істинне є ціле, але ціле є лише сутність, що завершується через свій розвиток". Як це не парадоксально звучить для буденної свідомості, але діалектика цілого і частин полягає в тому, що лише одна з частин цілого складає сутність всіх інших частин, лише вона у власному розвитку виробляє свої інші частини як форми власного власного існування. В останніх вона, ця породжує ціле частина, має себе ж, але в іншій формі. 54. Категорії причини і наслідку. Під причинністю розуміється внутрішня, потрібна зв'язок двох подій, ставлення заподіяння, потрібного породження одного іншим. Працююча, що породжує, активна сторона є причина, сторона визначається і породжувана є наслідок (в іншій термінології - дія). Заподіяння не зводиться до зовнішнього механічної дії завдає речі на сприймаючу цю дію. Для розвивається системи принципова причинність як "обумовлює себе", причинність, що переростає у взаємодію. Так, будь-який суспільно-потрібний підсумок (наслідок) трудової реальності потрібно виступає передумовою подальшого розвитку трудового процесу. Прямолінійне дію "причина - наслідок" змінюється циклічним самоспричиненням, тобто Тим, що Спіноза і називав передумовою самої себе, або субстанцією. Ми зустрічалися з даною категорією, говорячи про світ у цілому, про Універсум, але категорія субстанції застосовується і для дослідження кожного конкретного саморозвивається формоутворення. Субстанція в такому випадку розуміється як внутрішня єдність, справжня база взаємодії частин даної системи, як її загальна сутність. Ці два розуміння категорії субстанції тісно взаємопов'язані між собою, оскільки універсальні закони розвитку матерії-субстанції з'являються не десь у абстрактному просторі та часі, а в кожній конкретній формі прояви процесу розвитку. 55. Категорії загального, особливого і одиничного. Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального. Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю. Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: “Іван є людина”. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” – одиничне. “Людина” – загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково – в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Поняття “злакова рослина” є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”. Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. “Івану” як людині притаманні загальні риси: наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але “Іван” може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і те, й інше. Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Це неминучий об’єктивний закон пізнання, і будь-яка спроба обійти його веде до суб’єктивізму, до помилковості. У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного – наочно-конкретне.

Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме – більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання – загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що “той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове”. Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок.

Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” – скільки б ми їх не нагромаджували, буз узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ – до суб’єктивізму. Інколи особливе, що об’єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації. Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах – онтологічному, гносеологічному і логічному. 56. Категорії заперечення. Різні види заперечення, їх співвідношення. Термін "заперечення" у філософію запровадив Гегель, але він вкладав у нього ідеалістичний зміст. З його точки зору, в основі заперечення лежить розвиток ідеї, думки. Маркс і Енгельс, зберігши термін "заперечення", тлумачили його матеріалістично. Вони показали, що заперечення являє собою невід'ємний момент розвитку самої матеріальної дійсності. Заперечення притаманне і розвитку пізнання, науки. Кожна нова, більш досконала наукова теорія долає стару, менш досконалу. Заперечення не є щось привнесене в предмет або явище ззовні, воно результат його власного, внутрішнього розвитку. Предмети і явища, як ми вже знаємо, суперечливі і, розвиваючись на основі внутрішніх протилежностей, самі створюють умови для власного знищення, для переходу в нову, вищу якість. Заперечення і є подолання старого на основі внутрішніх протиріч, результат саморозвитку, саморуху предметів і явищ (Губський 1999:180). На відміну від метафізично тлумачиться "заперечення", що підкреслює розрив, протилежність рис попереднього і наступного етапів змін, діалектичне "заперечення" припускає зв'язок, перехід від одного етапу до іншого. Діалектичне розуміння заперечення виходить з того, що нове не знищує старе начисто, а зберігає все те найкраще, що в ньому було. І не тільки зберігає, а й переробляє, піднімає на новий, вищий щабель. (Губський 1999:183) Як видно з наведених вище тез заперечення не знищує повністю старе, а переводить на новий щабель, що можна співвіднести і з логікою і з мовою. 57. Поняття розвитку, його співвідношення з поняттями руху і становлення. Розвиток - це, так би мовити, запрограмоване зміна. Становлення - Незапрограмовані зміна, хоча, звичайно, воно «має» об'єктивні передумови. Розвиток - процес руху від нижчого (простого) до вищого (складного), головною характерною рисою якого є зникнення старого і виникнення нового. Р. неорганічних систем, живого світу, людського суспільства, пізнання підпорядковується загальним законам діалектики. Для Р. характерна спіралеподібна форма. Всякий окремий процес Р. має початок і кінець. Причому вже на початку в тенденції міститься кінець Р., а завершення даного циклу Р. кладе початок новому циклу, в якому неминуче повторюються деякі особливості першого. Р. - іманентний процес: переходу від нижчого до вищого виникає тому, що в нижчому в прихованому вигляді містяться тенденції, що ведуть до вищого, а вище є розвинене нижче. При цьому тільки на досить високому щаблі Р. повністю виявляються і вперше стають зрозумілими натяки на вищу, що міститься в нижчому. Наприклад, свідомість є результат Р. матерії, і лише з цієї точки зору можна розкрити лежить у фундаменті матерії загальна властивість відображення. Відтворення Р. в теоретичній формі можливо тільки за допомогою методів і прийомів діалектичної логіки. Рух - феномен, що відображає зміну. Рух - це атрибут матерії, пов'язаний з будь-якою зміною моментів об'єктивної реальності.

58. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін та його співвідношення з іншими законами діалектики. Розвиток як рух від простого до складного, від нижчого до вищого, від старого якісного стану до більш високого, нової якості є одночасно і безперервний, і перервний процес. При цьому кількісні зміни явищ до певної межі носять характер щодо безперервного зростання одного і того ж за своєю якістю об'єкта, який, змінюючись кількісно в межах однієї і тієї ж заходи, не перестає бути тим, що він є. Тільки на певному щаблі розвитку, при певних умовах об'єкт втрачає своє колишнє якість і стає новим. Розвиток, т. о., Є єдність перервності і безперервності, революційного, стрибкоподібного і еволюційного зміни явищ. Закон переходу кількісних змін у якісні показує, як здійснюється виникнення нового. 59. Закон єдності і боротьби протилежностей та його співвідношення з іншими законами діалектики. Рушійну силу розвитку виражає закон єдності і боротьби протилежностей. Сутність цього закону полягає в тому, що предмети і явища об'єктивного світу в процесі свого розвитку, що випливає із взаємодії та протиріччя між різними предметами і явищами і різними сторонами всередині предметів і явищ, переходять зі стану непомітного, несуттєвого відмінності складають дане явище сторін, тенденцій до істотним відмінностей моментів цілого і до протилежностям, які вступають між собою в протиріччя, боротьбу, складову внутрішнє джерело розвитку даного явища. Кожен предмет містить у собі інше самого себе. Внутрішня суперечливість будь-якого об'єкта полягає в тому, що в єдиному предметі в один і той же час має місце і взаємопроникнення і взаємовиключення протилежностей. Розвиток можливий тільки завдяки протиріччя, тобто виникнення активної взаємодії, зіткнення, боротьби протилежностей. Борються протилежності перебувають між собою у єдності в тому сенсі, що вони властиві одному предмету, явищу. Протиріччя, що виражається в боротьбі протилежностей в рамках даного єдності, становить джерело розвитку. Будучи відбитим у системі теоретичного знання, цей закон входить основним стрижнем або ядром в діалектичний метод наукового пізнання. У власному розумінні діалектика є вивчення протиріччя в самій сутності предметів " 60. Закон заперечення заперечення і його співвідношення з іншими законами діалектики. Усяке розвиток є певним чином спрямований процес. Цю сторону розвитку виражає закон заперечення заперечення. Кожне явище відносно і в силу своєї кінцевої природи переходить в інше явище, яке за певних умов може стати протилежністю першого і виступити в ролі його заперечення. Заперечення складає необхідна умова розвитку, оскільки воно є не тільки заперечення старого, але і затвердження нового. Але процес розвитку не зупиняється на цьому. Знову виникло якість також переходить в іншу якість. Заперечення знімати другу запереченням, а весь ланцюг розвитку являє собою процес заперечення заперечення. У результаті цього наростаючого заперечення заперечення виходить рух предмета від простого до складного, від нижчого до вищого з елементами повторення пройденого, тимчасового відступу назад і т. д. Закон заперечення заперечення дає узагальнене вираження розвитку в цілому, розкриваючи внутрішній зв'язок, поступальний характер розвитку; він виражає такий перехід явищ з одного якостей. стану в інший, при якому в новій якості відтворюються на більш високому рівні деякі риси старої якості. Словом, цей закон виражає і процес докорінної зміни старої якості, повторювану зв'язок між різними етапами розвитку, тобто основну тенденцію розвитку і наступність між старим і новим. Розвиток відбувається так, що вища ступінь розвитку виступає як синтез всього попереднього руху в його знятому вигляді. Кожен момент розвитку, як би він не був відмінний від попереднього, відбувається з нього, є результатом його розвитку, тому укладає, зберігає його в. собі в перетвореному вигляді. По суті він є це перше, що стало іншим. З цього випливає важлива вимога до наукового пізнання, яка виступає в якості методу: тільки те історичне пізнання може бути плідним, яке кожен момент історичного розвитку розглядає як результат попереднього моменту і в органічний зв'язок з ним.

61. Предмет соціальної філософії. Місце соціальної філософії в структурі філософії. Соціальна філософія - розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина. Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Різниця полягає насамперед у тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існування, у той час як філософія виконує критичну функцію. Предметом соціальної філософії є ​​суспільство, взяте у взаємодії всіх його сторін, тобто як цілісна соціальна система, а також закони функціонування і розвитку суспільства. Це означає, що соціальна філософія розглядає і пояснює різні суспільні явища і процеси на макрорівні, тобто на рівні всього суспільства як саморозвивається і самовідтворюється соціальної системи. Її в першу чергу цікавлять не стільки специфічні особливості, скажімо, економічних, політичних або ж духовних явищ - це головним чином предмет інших наук, скільки їх місце в цілісній структурі суспільства і та роль, яку вони відіграють у його існування і розвитку. Соціальна філософія розглядає також взаємодії між собою різних товариств. У поле її зору знаходяться і ті явища і процеси суспільного життя, які характеризують розвиток усього людства. У цьому випадку предметом соціальної філософії виступає історичний процес у його цілому, взаємодія його об'єктивних і суб'єктивних сторін, закономірності його розвитку.

62. Природні передумови, причини та умови становлення та розвитку соціуму. Карл Поппер: Історична закономірність не існує. Історицизм - це уявлення про існування історичної необхідності. Розвиток суспільства як природно-історичний процес. Природний процес - це процес підлагоджена об'єктивним законам. Історичний процес-процес, коли передумови-посиланням знімає сама себе у своєму іншому, зберігає себе в ньому як необхідна умова подальшого розвитку. Розвиток суспільства - це зміна його структури в часі. Його структура: виробничі, економічні, політичні, соціальні відносини, духовна сфера життя суспільства. Основою суспільного розвитку є матеріальне виробництво, його характер в значній мірі визначає структуру суспільства, і його існування обов'язково. Суспільство конфліктно, різнорідно (тривале існування ідеї про єдність всіх людей в суспільстві). Розвиток суспільства відбувається завдяки його конфліктності, внутрішньої протиріччя - це не обов'язково прогрес, може бути і регрес. За існуючої організації суспільного життя багато проблем (екологічні, демографічні) не можуть бути дозволені, для їх вирішення потрібен новий порядок, організація суспільного життя. Зміна таких порядків і є суспільний розвиток. Суспільство (від лат. Societas - соціум, соціальність, соціальне) - в широкому сенсі: сукупність всіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в кіт. Виражається їх всебічна залежність один від одного; у вузькому сенсі: генетично та \ або структурно певний тип - рід, вид, підвид і т. п. Загальні, які постають як історично певна цілісність або як відносно самостійний елемент подібної цілісності 63. Суспільство як об'єкт філософського пізнання. Соціальна форма руху, її відмінність від процесів живої та неживої природи. Спільність визначається як форма спільного буття чи взаємодії людей, пов'язаних спільним походженням, мовою, долею і поглядом. Такі сім'я і народ. Товариство розуміється як продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а спільних інтересів н договорі Поняття "товариством-слід відрізняти від поняття" народ "," нація "і" держава ". Народ-це форма спільності людей, пов'язаних, насамперед, мовою і культурою (звідси давньослов'янське "народи"), а також походженням. Нація-це форма організації життя одного народу (або декількох близьких), пов'язана з державністю, економічними, політичними н духовними відносинами людей. Держава-засноване на праві та законі, форма організації життя народів і націй. Сучасна філософія розглядає людське суспільство як сукупність безлічі різних частин та елементів. Вони не ізольовані, а тісно пов'язані, постійно взаємодіють і суспільство існує як єдиний цілісний організм, єдина система.

Подання про системність в суспільстві і природі виникло ще в античності (упорядкованість, цілісність буття), далі в 19-20 ст. над цією проблемою працювали Спенсер, Маркс, Вебер, Сорокін. Вони визначили основні положення та категорії: Елемент, частина-дрібна частка системи або їх сукупність (соціальні об'єкти, відносини, інститути) Відносини-зв'язок, залежність між суб'єктами суспільства. Структура-форма стійких зв'язків, відносин. Суб'єкт-носій активності, спрямованої на інше явище. Об'єкт-явище, на яке спрямована активність. «Соціальна система»-сукупність соціальних об'єктів і суб'єктів, їх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Її ознаки: множинність (елементів, підсистем, функцій) різноякісність (соціальних елементів) унікальність основного елемента-людини. Складність і різноманіття явищ суспільного життя представляють різновиди спільної діяльності людей і сукупність окремих соціальних груп і їх організацій. Структура соціальних інститутів: сім'я, рід, плем'я, нація, клас, стану, касти і т.д. Виділяють 4 типи суспільної діяльності: матеріальна-створення певних речей для задоволення потреб людей духовна-створення ідей, образів, наукових і художніх цінностей регулятивна (управлінська)-підтримка зв'язків між людьми, регулювання їх діяльності гуманітарна (соціальна)-діяльність з обслуговування людей (єдність і взаємозв'язок) Основні властивості суспільства як цілого: самодіяльність самоорганізації  самодостатність (головна відмінність суспільства від його складових частин)-здатність своєю діяльністю створювати і відтворювати всі необхідні умови сучасного існування. Суспільні форми руху матерії включають в себе різноманітні прояви свідомої діяльності людей, всі вищі форми відображення і цілеспрямованого перетворення дійсності. Вищі форми руху матерії історично виникають на основі щодо нижчих і включають їх у себе в перетвореному вигляді відповідно до структури і законами розвитку більш складної системи. Між ними існує єдність і взаємний вплив. Але вищі форми руху матерії якісно відмінні від нижчих і несвідомих до них. 64. Діяльність як специфічний спосіб існування соцального. Аналіз суспільно-історичної практики, її матеріальних і духовних аспектів. Під діяльністю розуміють специфічно людську форму ставлення до навколишнього світу, зміст якої становить зміна цього світу в інтересах людей. Синонімами діяльності є праця, виробництво. Головне у діяльності - це те, що вона є засобом зміни не тільки навколишнього світу, а й самої людини. З одного боку, людина створює "другу природу", тобто, робить те, чого ніколи не було: нові речі, нові матеріали, нові пристрої і т.д. З іншого боку, виробляючи речі, люди тим самим виробляють і самих себе: розвивають свій інтелект, волю, удосконалюють соціальне середовище. Таким чином, людина є причиною свого власного існування. Діяльність носить універсальний характер. Маркс з цього приводу писав: "Тварина, правда, теж виробляє. Воно будує собі гніздо або житло, як це роблять бджола, бобер, мураха і т.д. Але тварина виробляє лише те, в чому безпосередньо потребує воно саме або його дитинча; воно виробляє однобічно, тоді як людина виробляє універсально; ... тварина виробляє тільки самого себе, тоді як людина відтворює всю природу ... Тварина будує тільки відповідно міркою і потреби того виду, до якого вона належить, тоді як людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду і всюди вона вміє прикладати до предмета властиву мірку; в силу цього людина будує також і за законами краси ".35 Діяльність включає в себе мету, засоби, результат і сам процес. Мета - це те, заради чого здійснюється діяльність, ідеальний чи матеріальний об'єкт прагнень людини. У загальному вигляді метою діяльності є створення чогось за допомогою перетворення вихідного об'єкта впливу на кінцевий, бажаний об'єкт. До діяльності людини спонукають потреби, задовольнити які він не може так, як це роблять тварини, тобто, просто взявши те, що необхідно в готовому вигляді, з природи. Традиційно потреби ділять на вітальні (необхідні для фізичного існування) і духовні. До перших належить потреба в їжі, одязі, даху над головою і т.д. Духовні потреби - це потреба в музиці, книгах, релігії, науковій творчості, спілкуванні з іншими людьми. Потреба, що вимагає задоволення, виступає в якості безпосередньої причини діяльності. Структура потреб людини залежить від безлічі факторів: від культурного середовища, виховання, рівня освіти, фізичного здоров'я. Задоволення потреби означає створення матеріального чи духовного продукту. Для цього підбираються засоби, за допомогою яких здійснюється вплив на об'єкт, що підлягає перетворенню в кінцевий продукт. При виборі засобів людина керується об'єктивними і суб'єктивними критеріями і принципами. Засіб має, по-перше, відповідати особливостям об'єкта, враховувати його будова, фізичні властивості і характеристики. По-друге, застосовується засіб не повинно викликати побічних, негативних наслідків, перешкоджати іншим людям в досягненні ними своїх цілей. Для людини неприйнятною є логіка, у відповідність з якою "мета виправдовує будь застосовується засіб". Діяльність є єдність процесів опредметнення і розпредмечування. Опредметнення - це матеріалізація ідеальних проектів, схем, образів, переведення їх у предметну форму. Створена людиною річ являє собою його інтелект, уміння і волю, втілені в камінь, метал, пластик і т.д. Розпредмечування - це зворотний процес переведення предметів з форми матеріального буття в ідеальні форми: пізнавальні образи, схеми, проекти. Розпредмечування означає, по суті, спробу зрозуміти людей, які створювали предмети, вкладали в них свої знання та вміння. Завдяки процесам опредметнення і Розпредмечування здійснюється спадкоємність між різними ступенями в розвитку культури. В історії людини явно простежується закономірність, що полягає в тому, що діяльність, спрямована на виробництво матеріальних продуктів поступово поступається місцем виробництва духовного, ідеального продукту. Це узгоджується із загальною тенденцією посилення ролі свідомості, розширення простору свободи. Чим багатше створений людиною світ речей, тим багатшим і різнобічну внутрішній світ людини. Діяльність (праця) за своїм змістом є процесом, в основі якого лежить вільне цілепокладання людини. Хоча багато людські дії детерміновані потребами, люди все одно вкладають у вироблений ними продукт, - будівлі, машини, музику і т.д., - свої суб'єктивні переваги. Це означає, що діяльність немислима без свободи - найбільшої суб'єктивної цінності, якою володіє людина. Таким чином, завдяки матеріальному виробництву розвивається матеріальна база існування суспільства, вирішення його численних проблем. Вже одне це вказує на його фундаментальну роль в суспільному розвитку, історичному процесі. Отже, суспільство являє собою сукупність людей, пов'язаних системою суспільних відносин, що складаються на основі всього різноманіття соціально значущих видів діяльності 65. Людина як суб'єкт предметно-практичної діяльності. Роль праці в процесі антропосоціогенеза. Найважливіша умова і разом з тим наслідок розвитку праці складалося, далі, в поступовому зміні характеру об'єднання окремих індивідів. Праця навіть у своїх відносно простих формах являє собою спільну, колективну діяльність людей; тому одночасно з формуванням трудових дій відбувалося все більше згуртування навколо трудової діяльності її учасників. Завдяки цьому природне співтовариство, в якому спочатку жили предки людини, початок перебудовуватися на абсолютно новій основі. Якщо раніше об'єднання в сім'ю і стадо ґрунтувалося на вроджених інстинктах спільного добування їжі, спільного вирощування потомства, захисту від хижаків і т. п., то тепер основою зв'язку людей все більше стає працю. Формувалося людське, засноване на праці суспільство. А це вело і до корінної зміни форми спілкування людей між собою. Необхідність координувати зусилля учасників спільної трудової діяльності, спрямовуючи їх на загальне завдання, розподіляти між ними окремі дії, передавати досвід виконання цих дій і т. д. - все це створювало потреба в мові, в спілкуванні за допомогою мови. Саме розвиток мови і мови, що виникли в процесі праці, і стало найближчим, безпосередньою умовою розвитку людської свідомості.