Uk_Ekz_filosofia

Насправді ж, як відомо, справа йде навпаки: логіка, мислення є лише обумовлене практикою відображення природи і суспільства, що розвиваються незалежно від мислення. Ненауковість логіки Гегеля полягає, по-друге, у штучності переходів від однієї категорії до іншої, що також пов'язано з ідеалістичним вихідним пунктом цієї логіки. Перехід від однієї категорії до іншої здійснюється у Гегеля або за допомогою будь-якого дотепного зауваження, або за допомогою простої гри слів (як це, наприклад, має місце при переході до категорії підстави). Отже, ідеалістично розуміючи мислення і природу, Гегель не розробив дійсно наукової діалектичної логіки. Тільки діалектичний матеріалізм зміг науково обґрунтувати. І провести послідовно до кінця принцип збігу діалектики, логіки і теорії пізнання і тим самим закласти основи справді наукової діалектичної логіки. 37. Чуттєве і раціональне. Роль інтуїції в процесі пізнання. Основні форми чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття, уявлення. Відчуття - це відображення окремих властивостей предмета чи явища. У разі столу, наприклад, - його форми, кольору, матеріалу (дерев'яний, пластмасовий). За кількістю органів почуттів розрізняють п'ять основних видів ("модальностей") відчуттів: зорові, звукові, дотикові (тактильні), смакові і нюхові. Найбільш важливою для людини є зорова модальність: через неї надходить більше 80% чуттєвої інформації. Сприйняття дає цілісний образ предмета, що відбиває вже сукупність його властивостей; у нашому прикладі - чуттєво-конкретний образ столу. Вихідним матеріалом сприйняття, таким чином, є відчуття. У сприйнятті вони не просто підсумовуються, а органічно синтезуються Подання висловлює образ предмета, відображений в пам'яті. Воно є відтворенням образів предметів, що впливали на наші органи почуттів у минулому. Виставу не таке чітке, як сприйняття. Відчуття, сприйняття, уявлення нерідко спотворюють дійсність, неточно і однобоко відтворюють її. Приміром, олівець, опущений в воду, сприймається як зламаний. Поглиблення пізнання, виділення об'єктивного з того суб'єкт-об'єктного єдності, яке дано на чуттєвому етапі пізнання, веде нас до раціонального пізнання (іноді його називають ще абстрактним або логічним мисленням). Це вже опосередковане відображення дійсності. Тут теж три основних форми: поняття, судження і умовивід. Поняття - це думка, що відображає загальні та істотні властивості предметів, явищ і процесів дійсності. Складаючи собі поняття про предмет, ми відволікаємося від всіх його живих подробиць, індивідуальних рис, від того, чим конкретно він відрізняється від інших предметів, і залишаємо тільки його загальні, суттєві риси. Судження - це думка, яка стверджує або заперечує що-небудь про предмет чи явище. Судження закріплюються в мові за допомогою пропозиції. Пропозиція по відношенню до судження є його своєрідною матеріальною оболонкою, а судження складає ідеальну, смислову сторону пропозиції. У пропозиції виділяються підмет і присудок, в судженні - суб'єкт і предикат. Умовиводи бувають різних видів: індуктивні, дедуктивні та за аналогією. Що важливіше в пізнанні - чуттєве або раціональний початок? У відповіді на це запитання є дві крайнощі: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм - це точка зору, згідно з якою єдиним джерелом усіх наших знань є чуттєвий досвід, те, що ми отримуємо за допомогою зору, слуху, дотику, нюху і смаку. Немає нічого в розумі, чого б не було раніше в почуттях. Раціоналізм, навпаки, є позиція, відповідно до якої знання (справжнє, щире, достовірне) може бути отримано за допомогою одного розуму, без всякої опори на почуття. Абсолютизуються при цьому закони логіки і науки, методи і процедури, розвинені самим розумом. Зразком справжнього знання є для раціоналістів математика - наукова дисципліна, що розвивається виключно за рахунок внутрішніх резервів розуму, його формотворчості, його конструктивізму. Своєрідною формою сполучення чуттєвого і раціонального є також інтуїція - здатність безпосереднього або прямого (у вигляді якогось осяяння, інсайту) розсуду істини. У інтуїції чітко і ясно усвідомлюється лише результат (висновок, істина); конкретні ж процеси, до нього ведучі, залишаються як би за кадром, в області і глибинах несвідомого. 38. Змістовне і формальне в процесі пізнання. Томас Кун помітив дуже цікаву і важливу особливість історії науки: він зобразив її як постійну зміну двох, якісно різних періодів - періоду "нормальної науки" та "революційного" періоду. Період "нормальної науки" є період безроздільного панування тієї чи іншої так званої "парадигми" - певної моделі наукової діяльності, що складається із сукупності теоретичних принципів, методологічних норм, світоглядних установок, ціннісних критеріїв. Цей період характеризується екстенсивним накопиченням, розширенням наукових рішень, що випливають із загальноприйнятою в науковому співтоваристві логічної та методологічної моделі. Відбувається своєрідна експансія панівної парадигми. Але таке "мирний" завоювання "простору" досліджуваних наукою проблем не нескінченно. Переможний хід роз'яснюють, які коментують парадигму рішень зрештою стикається з серйозною перешкодою: в рамках початкової сукупності ідей поступово накопичується все більше і більше винятків з прийнятих правил, тобто проблем, принципово нерозв'язних в рамках старої парадигми. Виникає криза, або "революційний" період. Починаються пошуки альтернативних ідей та заснованих на них парадигм. Між пропонованими концепціями виникає боротьба, конкуренція, в результаті якої перемогу здобуває одна з нових парадигм, що означає початок нового періоду "нормальної" науки. Потім весь цей цикл повторюється. Кунівська модель розвитку науки дозволяє проаналізувати одну дуже важливу сторону пізнання - діалектику змістовного і формального в процесі осягнення істини. 39. Емпіричне і теоретичне в пізнанні. Факт, ідея, гіпотеза й теорія. Будь-яка практика - це добра теорія. Емпіричне пізнання - це виявляє і описує факти пізнання, що відповідає на питання "як". Теоретичне ж пізнання - сутнісне пізнання, що відповідає на питання "чому", на питання про внутрішні причини явищ, що в кінцевому рахунку дає можливість управляти досліджуваними явищами і подіями, прискорювати їх прихід або, навпаки, віддаляти і запобігати їх, а також передбачати принципово нові факти. Стадії переходу від емпіричного до теоретичного: Факт - «затвердження» або «умова», при якому твердження може бути доведено і визнано вірним (або спростовано і визнано невірним) на базі доказів (у загальному випадку інших фактів). Ідея - це вічна сутність предмета на противагу його почуттєвого, минущому явищу (Платон). Гіпотеза - припущення, спростовне в принципі, висловлена ​​на основі ряду підтверджують його спостережень. Теорія - така характеристика знання, в якій реєструються загальні умови формування та функціонування досліджуваного об'єкта. Практика повинна бути зрілою, цілісної, типової, тільки тоді вона породжує виникнення теорій. 40. Принцип конкретності істини. Абсолютне і відносне в істинному знанні. У філософії абстрактне - абстрактне, відокремлене, неповне; конкретне - зрощення, єдине в різноманітті. Істина завжди конкретна, вона не може бути абстрактною. Конкретність істини - це її залежність від взаємодіяльності речей, явищ, процесів, залежність від часу, місця і умов, в яких вони є і розвивається. Істина - єдність об'єктивного і суб'єктивного, раціонального і чуттєвого, логічного і історичного. Пізнаваний об'єкт не може бути незрілим чи аномальним. Абсолютна істина - джерело всього, те, з чого все вийшло. Абсолютна істина не є істина як процес, вона статична, незмінна (якщо вона динамічна, то вона може стати більш-менш абсолютної, отже, стає відносною істиною). Саме пізнання абсолютної істини є те благо, до якого повинна прагнути філософія, однак частіше спостерігається відхід сучасної філософії від онтологічних питань. Людський розум завжди буде обмежений певними рамками, і в нього немає можливості розкрити повністю абсолютну істину.

В деяких релігіях (зокрема, в християнстві) ця проблема долається тим, що абсолютна істина сама відкривається людині, оскільки визнається особистісністю останньої (абсолютна істина є Бог). Іншого адекватного вирішення питання про абсолютну істину філософія запропонувати не змогла, тому що філософські системи обмежені по вищевказаній причині обмеженості створив їх людського розуму, і створювані ними категорії, що претендують на назву "абсолютна істина", заперечують самі себе (до речі, в діалектичному розвитку), що в призводить до нігілізму. Останній в загальних рисах зводиться до твердження, що "всяка істина відносна", яке теж характеризується самозапереченням, оскільки носить характер абсолютний Відносна істина - філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина (або істина в останній інстанції) важкодосяжним. Згідно цієї теорії, можна тільки наближатися до абсолютної істини, і в міру цього наближення створюються нові уявлення, а старі відкидаються. Теорії, які стверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини - релятивізмом. Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику. Різновидом відносної істини є правда. Відносна істина завжди відображає поточний рівень нашого знання про природу явищ. Наприклад, твердження «Земля крутиться» - абсолютна істина, а твердження про те, що обертання Землі відбувається з такою-то швидкістю, - відносна істина, яка залежить від методів і точності вимірювання цієї швидкості. 41. Спостереження та експеримент, модель і моделювання. У науці основними формами емпірії. дослідження є спостереження й експеримент. Спостереження-цілеспрямоване і організоване сприйняття предметів і явищ навколишнього світу. Зв'язок спостереження з чуттєвим пізнанням очевидна: будь-який процес сприйняття пов'язаний з переробкою та синтезом тих вражень, які пізнає суб'єкт отримав від зовнішнього світу (відчуття). Активна роль діяльності свідомості виявляється ще й у тому, що спостерігач не просто фіксує факти, а свідомо шукає їх, керуючись певною ідеєю, гіпотезою чи досвідом. Будь-яке спостереження передбачає наявність деякого об'єкта, що спостерігається (окремі особи, групи) і сприймає його суб'єкта, який здійснює спостереження в конкретних умовах часу і місця. У науковому спостереження додаються спец. засоби (мікроскопи, телескопи ...). Спостереження має свої недоліки: психологічний стан, особистісні особливості спостереження, установки, інтереси можуть досить відчутно впливати на результати спостереження Щоб уникнути цього важливі необх. умови: вимога, щоб дані мали інтерсуб'єктивності характер (прилади); висунення гіпотез і подальша їх критична перевірка. Експеримент - забезпечує можливість активного практичного впливу на досліджувані явища і процеси. Тут дослідник свідомо втручається в природний хід перебігу подій шляхом безпосереднього впливу на досліджуваний процес або змінює умови, в яких проходить процес. У структуру експер. входять не тільки об'єкт і суб'єкт, а й певні матеріальні засоби впливу на об'єкт. Експеримент має дуалістичну суть: з одного боку він дозволяє перевірити і підтвердити гіпотезу, з іншого-дає дані для нових гіпотез .Функціі експер. - Досвідчена перевірка гіпотез і теорій. Моделювання - процес дослідження об'єктів на їх моделях. Необхідно розрізняти рішення спеціально-предметних наукових завдань шляхом побудови моделей та отримання знань, які обслуговують М. М. починається там, де заходить мова про методологію мислення, про організацію і, особливо, поданні знань про світ. Методологічне проектування типів моделей і процесів М. - завершальна частина відповідної філософської роботи. З одного боку, воно перетворює моделі в об'єкти, що володіють власною реальністю, законами, свободою у створенні образів, завдяки чому виробляється нове знання (евристика), і скасовує необхідність в М. як такому. З іншого, воно задає категоріальну онтологію і картину світу (когнітивну і мовну). Реальне М. встановлює певне відношення між моделлю та об'єктом у ході М. (декомпозиція) або приписує властивості моделі об'єкту в процесі спеціального теоретичного аналізу, експерименту (верифікація).

42. Аналіз і синтез як методи наукового пізнання. Аналіз і синтез (грец. розкладання і з'єднання) - у найзагальнішому значенні процеси уявного або фактичного розкладання цілого на складові частини і возз'єднання цілого з частин. Емпіричний аналіз - це просто розкладання цілого на його складові, простіші елементарні частини. Синтез - це, навпаки, - з'єднання компонентів складного явища. Теоретичний аналіз передбачає виділення в об'єкті основного і істотного, непомітного емпіричному зору. Аналітичний метод при цьому включає в себе результати абстрагування, спрощення, формалізації. Теоретичний синтез - це розширює знання, що конструюють щось нове, що виходить за рамки наявної основи. 43. Індукція і дедукція як методи наукового пізнання. Індукція може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального. Дедукція - це метод переходу від знання загальних закономірностей до приватного їх прояву. Теоретична індукція і заснована на ній дедукція відрізняються від емпіричних індукції та дедукції тим, що вони засновані не на пошуках абстрактно-загального, однакового в різних предметах і фактах ("Все лебеді - білі"), а на пошуках конкретно-загального, на пошуках закону існування та розвитку досліджуваної системи. 44. Принцип єдності історичного та логічного. Історизм абстрактний і історизм конкретний. Будь складність об'єкта - історично сформована складність. Потрібно вміти бачити об'єкт в його історичному розвитку. Варіанти абсолютизації історичного і логічного: 1. Історичний емпіризм. "В історії немає логіки, це всього лиш набір фактів" 2. Абстрактний історизм. Конструювання історії з абстрактної ідеї. Якщо б історія не містила стійкості та закономірності, то її неможливо було б висловити логічно. Стійкість і закономірність - сутність будь-якого процесу, тому історичне - об'єктивний процес, а логічне - його сутність. 45. Поняття системи. Системи статичні, динамічні і такі, що розвиваються. Системи механічні, органічні і гармонійні. Поняття системи не є категорією в певному нами сенсі. Але його доцільно розглянути, тому що воно є дериватом цілої групи категорій. Приблизно з 60-х років XX століття воно зайняло міцне місце в науковому мисленні, але існує воно з античних часів. У поняття системи входить ідея впорядкованості, і в цьому аспекті воно пов'язане з категорією матерія / форма, оскільки форма виражає ідею способу організації. Система як ціле має внутрішній зміст і зовнішні кордони - тим самим вона пов'язана з категорією внутрішнє / зовнішнє. Система має більшим чи меншим внутрішнім різноманіттям і тим самим характеризується мірою складності. Інші категорії теж знаходять відображення в розумінні системи. Це дозволяє сказати, що ідея системи є загальнонаукове вираз категоріального ладу раціонального мислення. Мислячи системно, ми мислимо категоріально правильно і ефективно, якщо ми орієнтуємося на адекватне розуміння системи і системного методу. Останній полягає не в чому іншому, як в раціональному застосуванні рефлексивного знання про категорії, знятому в ідеї системи. Система як така має своє зовнішнє і своє внутрішнє. Внутрішньо системи - це її організація і системне якість. Зовнішнє системи - це її функції, які являють собою не що інше, як властивості, які проявляються у відносинах системи із її середовищем, тобто те, яким чином система демонструє себе у поза. Можна говорити про внутрішні функції системи. Внутрішні функції - це функції елементів / підсистем /, спрямовані на інші елементи / підсистеми / цієї ж системи, і тим самим виконують певні ролі в організації самої системи і в підтримці її цілісності. Все це повністю корелює з експлікаціями простого й складного, внутрішнього і зовнішнього, які були дані раніше. Прості і складні системи відповідають експлікація простого й складного, які були дані в нашому посібнику. Складна система - це система, субстрат і структура якої відрізняються багатством внутрішнього різноманіття, з чого випливає різноманіття як внутрішніх, так і зовнішніх функцій / властивостей / і значну своєрідність системної якості.

Онтологічно всі системи за визначенням складні, тому що містять різноманіття елементів, зв'язків і властивостей. Але міра складності буває різна. Онтологічно найпростішою є система, елементи якої прості, тобто не є підсистемами, а зв'язки однорідні (однотипні). Наприклад, табуретка. У ній можна виділити такі частини-елементи: сидіння, ніжки і кріпильний матеріал. Звичайно, кожен з цих елементів як річ - складні, мають якусь молекулярну, атомну структуру і т. п. Але ці складові частин табуретки в структуру табуретки безпосередньо не входять, не визначають її функції, її системна якість як табуретки. Тому в логічному сенсі частини табуретки прості. Зв'язки однорідні - вони всі механічні. Тому табуретка - проста система. Онтологічно складна система може бути представлена ​​як логічно проста. Наприклад, уявлення організму як системи, що складається з трьох елементів - анатомічної, фізіологічної і поведінкової складових - це подання організму як простої системи / простої моделі /. Статичні і динамічні системи розрізняються тим, що в перших відсутній внутрішньосистемий рух і зміна, а по друге воно є. Як ті, так і інші можуть бути простими і складними. Прикладами простих статичних систем є багато прості побутові речі: стілець, стіл, кулькова ручка тощо Складні статичні системи складніше простих лише кількісно / наприклад, такий може бути якесь архітектурна споруда /. Прості динамічні системи, наприклад, сонячна система, механічні годинники, мають у своєму складі рухомі частини / елементи /. Складні динамічні системи, наприклад, великий верстат-автомат або навіть цех-автомат відрізняються від простих кількістю елементів і рухів, але можуть бути і якісно більш складними. Наприклад, можна уявити собі автоматичне технологічне пристрій, в якому мають місце не тільки механічні рухи, як у верстаті-автоматі, а й інші типи руху і зміни, наприклад, електричні процеси, хімічні реакції, заповнення та звільнення якихось резервуарів / як елементів системи / і т.п. Складність істотно зростає, якщо в системі є руху стохастичного / випадкового / характеру. Складні динамічні системи поділяються на ті, в яких сам динамізм стійкий, тобто, характер рухів не змінюється (сонячна система, верстат-автомат), і на ті, в яких у процесі їх функціонування відбувається зміна характеру внутрішніх рухів (живі системи, комп'ютерні ігри , в яких при досягненні певного рівня змінюються правила гри). Особливим типом динамічних систем є розвиваються системи. Вони характеризуються тим, що в процесі їх існування і функціонування в них виникають нові підсистеми і рівні підсистем, система стає все більш складною і іерархізірованною, виникають нові властивості і може виникати нову системну якість. Ці процеси характеризують висхідну гілку розвитку. Її можна назвати прогресом в тому випадку, якщо рух йде в напрямку до реалізації об'єктивної мети. Цим взагалі визначається логічний зміст терміна «прогрес». Приклад - запліднена яйцеклітина, з якої виникає організм з його органами / підсистеми, яких не було у вихідній клітці /. Розвиваються системами є багато соціальні інститути і підсистеми суспільства, наприклад, економіка в цілому. Розвиваються системи зазвичай мають спадну гілка розвитку, тобто рух системи в напрямку спрощення і деградації. Це можна назвати регресом. Прикладом регресу є старіння організму, коли відбувається спочатку ослаблення, а потім і згасання природних функцій. Поняття прогрес і регрес не мають абсолютного характеру, вони відносні до об'єктивної мети того об'єкта, до розгляду якого застосовуються. Наступна типологічна характеристика систем: системи із зворотними зв'язками. Такими можуть бути тільки динамічні системи. Велика частина таких реальних систем - складні, але можуть бути і досить прості. Загальна логічна суть системи зі зворотними зв'язками полягає в тому, що система реагує власними змінами на зміни, вироблені нею у зовнішньому середовищі. Найважливішим властивістю систем з позитивним зворотним зв'язком є ​​те, що якщо немає якогось регулятора, то така система неминуче приходить до саморуйнування. Складні динамічні системи зі зворотними зв'язками обох типів це самоврядні, що самоорганізуються. Серед них можна виділити вид систем з центральним управлінням. До них в реальності слід віднести високорозвинених тварин з головним мозком і соціальні системи / різні спільноти людей з центральним керуючим органом /.

Нарешті, існують саморозвиваються системи. Це, звичайно, тільки дуже складні динамічні самоорганізуються із зворотними зв'язками. До них відносяться зростаючі живі організми, біоценози, біосфера в цілому, соціум у цілому. Великі підсистеми соціуму також є саморозвиваються - економіка в цілому, наука і техніка, духовна культура. 46. Метод сходження (підняття) від абстрактного до конкретного як системний метод. При побудові теорії складних об'єктів важливу роль відіграє метод сходження від абстрактного до конкретного. На початковому етапі пізнання йде від реального, предметного, конкретного до вироблення абстракцій, що відображають окремі сторони досліджуваного об'єкта. Розсікаючи об'єкт, мислення як би умертвляє його, представляючи об'єкт розчленованим скальпелем думки. Метод сходження від абстрактного до конкретного забезпечує відповідність свідомості з дійсністю, що досягається через складний діалектично суперечливий процес розвитку понять, категорій. Спосіб (метод) сходження від абстрактного до конкретного - це перш за все свідоме вираз того закону, якому завжди і скрізь підпорядковувалося і підпорядковується розвиток теоретичного пізнання дійсності як єдиного, пов'язаного у всіх своїх проявах цілого, як об'єктивного «єдності у різноманітті», що знаходиться в процесі виникнення, становлення та розвитку. 47. Категорії сфери буття - якість, кількість, міра, становлення. Якість - це початкова категорія, яка фіксує безпосередню визначеність предмета. Річ за допомогою даної категорії розглядається як тотожна самій собі, як, умовно кажучи, "відключена" від просторових і часових зв'язків з іншими речами. Початкове категорії властивості визначається не лише теоретично, але до цього всього - фактично, так як конкретно з виявлення властивостей речей починається процес доцільної практичної діяльності. Для розкриття змісту категорії властивості вживаються такі субкатегорії, як кордон, уривчастість і безперервність, властивість і ін Кількість - це зовнішня визначеність речі, так як ця логічна категорія виражає таке взаємовідношення речей, яке існує в даних межах незалежно від їх специфічної властивості. Принципово розрізняти філософську категорію Міра є конкретний синтез властивості та кількості як протилежностей. Перехід з однієї міри до іншої як перерва поступовості є стрибок. Система відносин між такими пунктами, де відбувається стрибок, становить вузлову лінію відносин заходи. Тут мова йде про внутрішню по відношенню до досліджуваного предмета мірою. Але людина як "міра всіх речей" (Протагор; 490-420 до н. Е.) Починає у вихідному пункті дослідження підходити до речі зі своїми, зовнішніми для неї, заходами - футами і фунтами. Тільки лише збіг, узгодження зовнішньої заходи з внутрішньої, т. Е. З внутрішньою будовою природи і соціальних явищ, дозволяє людині жити в гармонії з самим собою і навколишнім світом. Становлення є єдність зникнення і виникнення. Виник нову якість зовсім крихко і нестійко, воно в будь-який момент може зникнути, не відбутися. Категорія становлення як раз і вивчає період зміцнення знову появи, становлення його "на власні ноги", період формування власного "тіла" новоствореної системи. Можна говорити про два типи становлення - відносному й абсолютному. Перший описує становлення як становлення якогось кінцевого властивості, будь це будівництво корабля або складний процес вироблення ідеї. Другий трактує становлення як внутрішній, невід'ємний атрибут нескінченного і вічного Універсуму і - людини як його подібності (мікрокосмосу). Провівши попереднє, емпіричне дослідження власного предмета (вимірявши, зваживши його, виявивши притаманну йому структуру і вузлову лінію заходів), зараз дослідник може (і повинен) перейти до пізнання сутності цього предмета, тобто До теоретичного етапу його дослідження. 48. Сутність і явище. Дискусія навколо проблеми сутності. "Якщо б форма прояву і сутність речей конкретно збігалися, то всяка наука була б зайвою "(К. Маркс). Складність завдання проникнення в сутність часто породжує у філософії спокуса відмовитися від неї. "М'який" варіант відмови від сутності показує І. Кант: об'єктивна сутність у речей є, але наша свідомість принципово не в змозі проникнути в цей світ речей самих по собі. "Твердий" варіант відмови від сутності характерний для позитивізму. Так, Б. Рассел вважає, що сутність - це поняття, позбавлене наукового сенсу і значення: "ціна" - це всього лише загальне ім'я для ряду різнорідних явищ, "матерія", "елементарна частинка" і т. д. - просто вдалий метод пов'язувати дії воєдино. Як вже було сказано, будь-які суперечки з такою скептичною гносеологічної позицією безперспективні без залучення до цієї суперечки людської практики. Знання внутрішнього устрою речі, її функції і ролі в конкретній системі явищ дозволяє нам і створювати цю річ і ефективно управляти нею. А це і є критерій того, що ми оволоділи сутністю цієї речі. може бути, заперечення сутності деякими філософами викликано тим, що вони просто не розуміють, що це таке. Сутність - це не щось таємниче, що знаходиться десь в глибині недоступною предмета і не якесь абстрактне загальне. Сутність - це метод формування предмета, його внутрішня взаємозв'язок і його місце в складі тієї або іншої системи, що розвивається.

49. Категорія "протиріччя" («суперечності») як загальне, абсолютне визначення сутності пізнаваного об'єкта.  Сутність не можна уявити по іншому, якщо як у вигляді тотожності взаємовідталкування і взаємопритягання протилежностей. Особливо велика нагорода у розвитку даної ідеї належить Гегелю, визначає істину як конкретне, а конкретне - як єдність протилежних визначень. Суперечність, за Гегелем, є корінь будь-якої життєвості. Протиріччя є внутрішнє джерело всякого розвитку, а етапи дозволу протиріччя - це головні етапи самого процесу розвитку. Ні в якому разі не можна представляти сутьність протиріччя лише у вигляді зіштовхування промов і позицій сперечающихся між собою вчених. Основне - зрозуміти протиріччя як "противовещие"(рус.).

50. Зміст і форма. Залежність їх співвідношення від рівня розвитку об'єкта пізнання. Зміст взагалі є єдність матерії і форми, а форма - це організація, метод руху матерії, визначеність, що надає матерії всякий раз дане специфічне неповторне зміст. Правда, говорячи таким чином, необхідно пам'ятати про те, що поняття матерія не зводиться до поняття "річ". Матерія - це не лише матерія-субстрат, але і матерія-субстанція, яка породжує з власних надр всі свої форми. Форма буває внутрішня і зовнішня, причому внутрішня форма - це форма, що збігається зі змістом розвиненої системи. Зі сказаного випливає, що характер співвідношення форми і змісту як принциповий аспект визначення сутності залежить від того, в якій стадії - виникнення, становлення або розвиненого стану - ми розглядаємо свій предмет. 51. Необхідність і випадковість. Осмислення висновків синергетики для поглиблення розуміння цих категорій. Дана пара категорій, її функціонування тісно пов'язане з попередньою парою. Так, Гегель писав: "Випадковість ... Є дійсне в значенні чогось тільки можливого". Коли реальність виступає в значенні чогось тільки можливого? Тоді, коли вона береться абстрактно, коли розвивається предмет знаходиться ще на перших стадіях власного виникнення і становлення, коли він - ще тільки неоформлене сутність, річ-в-собі, з якої невідомо що ще вийде в подальшому (здібності і неможливості його долі різноманітні і рівносильні). така випадковість носить зовнішній характер, основа її - поза її самої. На найсерйозніший облік конкретно таких станів робить упор нова наука синергетика. Вже на цьому рівні випадкове потрібно, а потрібне випадком, але їх взаємопроникнення ще немає. Іншу картину ми бачимо, коли реальність набуває форму здійсненої здібності. Тут функція підстави переноситься на внутрішню для системи, що розвивається необхідність. Простежуючи різні стадії розвитку необхідності, Гегель називав їх відносною, справжньою і абсолютною необхідністю. Але навіть у самому розвинутому стані необхідність проявляє себе не інакше, як через випадковість. 52. Категорії "можливість" і "дійсність". Будь-яка нова необхідність не виникає в готовому, сформованому вигляді, а спочатку існує лише в можливості, яка перетворюється в дійсність тільки при наявності сприятливих умов.