book_ukr

У пошуках винних за провал воєнної кампанії воно обвинувачувало українців у зраді, таємному співчутті й допомозі росіянам.

Українське населення цих земель, прагнучи возз'єднання з Наддніпрянською Україною, радо зустрічало російських солдатів. З приходом російських військ на території Галичини й Буковини було засновано військове генерал-губернаторство на чолі з графом О. Бобринським, який узявся "розпеченим залізом" викорінювати "мазепинство" й перетворювати місцеве населення на "справжніх росіян". З цього приводу міністр закордонних справ Росії С. Сазонов наголошував: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху".

Проте панування росіян у Галичині виявилося нетривалим. Унаслідок контрнаступу австрійських і німецьких військ у квітні 1915 р. Галичина й більша частина Волині перейшли під їхній контроль. Нова адміністрація прагнула якомога швидше викоренити все, пов'язане з російськими впливами, що вилилось у нові репресії проти українства. Тисячі українців кинули в концтабори. Це було новою трагедією для України.

Війна негативно вплинула на всі сфери життєдіяльності українського суспільства. Воєнні дії на українських землях серйозно підірвали їхні продуктивні сили. Протягом 1914–1916 рр. в Україні було закрито понад 1400 підприємств, задуто 26 доменних печей. У сільському господарстві відчувалася гостра нестача робітників, тяглової сили, інвентарю. Посівні площі в 1916 р. скоротилися на 1,9 млн десятин, а врожай зернових зменшився на 200 тис. пудів порівняно з 1913 р. Одночасно зростали податки й розвалювалася грошова система (лише 15 % грошей було забезпечено золотом).

Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що вона виснажила обидві імперії та прискорила їхній крах. У країні назрівала революційна ситуація.

251

Контрольні запитання

1.Охарактеризуйте плани сторін, які воювали, щодо України напередодні війни.

2.У чому полягала трагедія українського народу в роки Першої світової війни?

3.Що було головним у діяльності Головної української ради?

4.У чому полягає історичне значення Українських січових стрільців?

5.Проаналізуйте діяльність "Союзу визволення України"?

6.На якій території України відбувалися воєнні дії?

7.Які наслідки мала Перша світова війна для України?

252

Лекція 17

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

(1917–1920 РОКИ).

ПОДІЇ 1917–1918 РОКІВ

План лекції

1.Початок Української революції. Організація Центральної ради: соціальна база, програма, державотворча діяльність.

2.Проголошення Української Народної Республіки. Наступ радянської Росії на Україну. Причини поразки Центральної ради.

3.Українська Держава гетьмана П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду.

1. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. ОРГАНІЗАЦІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ: СОЦІАЛЬНА БАЗА, ПРОГРАМА, ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ

23 лютого 1917 р. у Петрограді застрайкували робітники через нестачу хліба в пекарнях столиці. Солдати отримали наказ стріляти

вмирних людей, але війська, зокрема Волинський запасний полк,

вякому було багато українців, перейшли на бік повсталого народу. 27 лютого 1917 р. було створено Тимчасовий комітет і ІV Дума на чолі з М. Родзянком і Петроградську раду робітничих депутатів, керівником якої був М. Чхеїдзе.

2 березня 1917 р. цар зрікся престолу. Думський комітет, узгодивши свої дії з Петроградською Радою, конституював виконавчий орган влади – Тимчасовий уряд. Він мав діяти до скликання Всеросійських Установчих зборів. До складу уряду увійшли кадети, октябристи та один соціаліст-есер О. Керенський, який став міністром юстиції. Очолив уряд князь Г. Львов Отже, у Росії відбулася революція. Царська династія Романових упала.

253

1 березня 1917 р. про повалення самодержавства стало відомо в Києві. 4 березня в місті було утворено виконавчий комітет об'єднаних громадянських організацій. Він діяв від імені Тимчасового уряду. У перші пореволюційні дні комітет вважався найвищою виконавчою владою. Подібні організації виникли в усіх губерніях і повітах України. Їхнє безпосереднє управління було передано комісарам петроградського уряду. Цими посадовими особами ставали голови міських земських управ.

Водночас в Україні почали організовуватися Ради робітничих і солдатських депутатів. 2 березня 1917 р. робітнича Рада сформувалася і почала діяти в Харкові, 3-го – у Києві, 4-го – у Катеринославі та Кременчуку, потім в Одесі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві та інших містах. Усього протягом цього місяця виникло понад 170 Рад. Їхніми засновниками були представники російських соціал-демократів (більшовиків і меншовиків) і соціалістів-революціонерів (есерів).

Вплив більшовиків, яких у перші місяці після лютневої революції в українських губерніях нараховувалося близько 2 тис., на їхню діяльність був обмежений. Проте вже у квітні 1917 р. чисельність їх зросла до 10 тис. Поглиблення політичної та соціально-економічної кризи сприяло популярності їхніх гасел серед населення країни. Тому з другої половини року почав відбуватися так званий процес більшовизації Рад. Там стали переважати ленінці та прихильні до них безпартійні депутати. Після приїзду В. Леніна до Петрограда на початку квітня 1917 р. та виголошених ним "Квітневих тез", гасло "Вся влада – радам!" стало головним у діяльності більшовиків.

Водночас в Україні виник ще один громадсько-політичний центр. Він заявив про свої наміри очолити національно-визвольний рух у регіоні. 4 березня 1917 р. за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) була заснована Українська Центральна рада. До її складу увійшли представники духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків. У Раді працювали члени національних наукових товариств – педагогів, техніків, агрономів тощо. Провідну роль у Раді відігравали партії українських соціалістів-федералістів, соціал-демократів, есерів.

Головою Центральної ради став лідер руху за українське національне відродження М. Грушевський. Він повернувся із заслання до Києва й висунув гасло побудови національно-територіальної автономії України у складі Російської Федеративної Республіки. Наголошувалося, що для цього треба чекати скликання Всеросійських Установчих зборів. 19 березня 1917 р. в Києві відбулася 100-тисячна маніфестація. Її учасники прийняли резолюцію домагатися від Тимчасового уряду розв'язання даної нагальної проблеми.

254

Центральна рада користувалася дедалі зростаючою підтримкою різних верств українського суспільства. Про це свідчив скликаний нею у Києві 7–8 квітня 1917 р. Національний конгрес. У його роботі брали участь 900 делегатів від усіх губерній України. На конгрес прибули представники українських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини, усіх фронтів. На ньому було обрано новий склад Ради. Надалі цей орган мав поповнюватися за територіальним принципом, а також шляхом делегування в нього представників від політичних партій і громадських установ. Головою Ради конгрес обрав М. Грушевського, його заступниками – С. Єфремова та В. Винниченка.

Національний конгрес доручив Центральний раді розробити статус української автономії. Цю вимогу підтримала громадськість, це засвідчив проведений у травні 1917 р. I з'їзд представників українізованих військових частин. Він проголосив Раду "єдиним компетентним органом", якому належало вирішувати всі наболілі питання життя краю. Але Тимчасовий уряд не мав наміру задовольняти ці вимоги. Переговори української делегації з Керенським у Петрограді закінчилися безрезультатно.

У червні 1917 р. відбувся Всеукраїнський селянський з'їзд. У своїх вимогах до Тимчасового уряду делегати закликали розв'язати питання про національне самоврядування із застосуванням зброї та вимагали скликати Українські Установчі збори. Цього місяця, незважаючи на заборону Керенського, розпочав роботу II з'їзд представників українізованих військових частин. На ньому Раді було запропоновано більше не звертатися до центру, а самостійно оголосити автономію України. На з'їзді делегатами було затверджено статут Генерального військового комітету. Його головою став С. Петлюра.

Одним із перших програмних документів Центральної ради був виданий нею 10 червня 1917 р. "І Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого". Цим документом проголошувалась автономія України, "не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською". Висловлювалася надія, що національні меншини, які живуть на території України, теж будуватимуть автономний устрій. Українським установам доручалося налагодити тісні взаємовідносини з демократично обраними організаціями неукраїнців. Вихід у світ Універсалу свідчить про крах політики Тимчасового уряду щодо України. Він уже не мав сили зупинити наростаючий національно-визвольний рух на її теренах.

Згідно з І Універсалом Центральна рада розпочала свою державотворчу діяльність. Вона оголосила про створення уряду – Генерального Секретаріату у складі восьми генеральних секретарів і генерального

255

писаря, серед яких переважали соціал-демократи. Перший український уряд очолив В. Винниченко, він же виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Секретарем з військових справ став С. Петлюра, земельних – Б. Мартос, фінансів – Х. Барановський, міжнаціональних справ – С. Єфремов.

У той час Росія переживала складні політичні та соціально-еконо- мічні умови, тому Тимчасовий уряд вважав недоречним вступати в конфлікт із Центральною радою. До того ж, провалився наступ російських військ на Південно-Західному фронті. Росія втратила Галичину, захоплену в результаті брусиловського наступу в 1916 р. та й І Всеросійський з'їзд селянських депутатів у червні 1917 р. пропонував центральному урядові знайти спільну мову з революційною демократією в Україні.

Наприкінці червня 1917 р. до Києва для переговорів з Центральною радою прибула повноважна делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі. Вони змушені були визнати право України на автономію, а Раду – її державним органом. Причому не треба було чекати Всеросійських Установчих зборів. Однак у Петрограді дану угоду не було схвалено. Це привело до урядової кризи. Проти надання українцям автономного устрою особливо різко виступили міністри – представники партії кадетів.

3 липня 1917 р. Центральна рада опублікувала свій ІІ Універсал. У ньому проголошувалося, що Україна не відділяється від Росії. Разом з нею українці будуть дбати про розвиток і добробут усієї Росії, про єдність її демократичних сил, підтримувати заклик уряду до спільних дій. У цей час Рада поповнилася представниками партій національних меншин, що мешкали в Україні. Вона стала єдиним найвищим органом революційної демократії в країні.

Центральна рада отримала право виділити зі свого складу Генеральний Секретаріат. Проте він мав затверджуватися Тимчасовим урядом. Крім того, не були окреслені його повноваження, територія, на яку поширювалася влада цього органу. Рада зобов'язувалась підготувати закон про автономний устрій України. Але до ухвалення цього закону вона не могла самочинно здійснювати автономію України. Крім того, військовий міністр Тимчасового уряду контролював комплектування військових частин у її межах. Отже, Рада робила суттєві поступки Петрограду, який намагався обмежити національно-визвольний рух у краї.

Центральній раді довелося розв'язувати питання про реалізацію II Універсалу в обстановці липневої політичної кризи в Петрограді, зростання впливу більшовиків серед робітництва України. Складений

256

нею "Статут Вищого Управління України" не був прийнятий Тимчасовим урядом. Замість нього Петроград надіслав "Тимчасову інструкцію". Вона обмежувала територію, що підлягала владі українського уряду, п'ятьма губерніями – Київською, Волинською, Подільською, Полтавською, Чернігівською без північних повітів.

Генеральний Секретаріат мав призначатися Петроградом за пропозицією Центральної ради. Український уряд позбавлявся виконавчих функцій, йому визначалися лише передавальні обов'язки. У негайних і невідкладних випадках російський уряд залишав за собою право безпосередньо вирішувати гострі питання з губерніями без узгодження із Секретаріатом. Зі сфери компетенції останнього виключалися військові та продовольчі справи, пошта, телеграф, суд, залізниці.

Під час обговорення "Тимчасової інструкції" в Центральній раді відбулася бурхлива дискусія стосовно її змісту. В. Винниченко назвав її "миршавим клаптиком паперу", але радив прийняти даний документ як тимчасовий. Лунали вимоги відхилити інструкцію і перейти до збройної боротьби з російським урядом. Однак для цього Центральна рада не мала достатньої військової сили. Отже, їй нічого не залишалось, як прийняти інструкцію до виконання.

25 жовтня 1917 р. в Петрограді відбулося збройне повстання більшовиків. Вони скористалися безпорадністю уряду Керенського і, виконуючи рішення свого VI з'їзду, захопили владу в країні. II Всеросійський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики переважали, утворив Раду Народних Комісарів на чолі з В. Леніним. Гасло "Вся влада Радам!" знайшло практичне втілення.

Надзвичайно складною була обстановка в Києві. Тут діяли три політичні сили: штаб Київського військового округу, який був опорою поваленого Тимчасового уряду, йому підпорядковувались війська гарнізону, козаки, юнкери, його підтримували загальноросійські партії. Більшовики прагнули проголосити радянську владу й спиралися на Ради робітничих і солдатських депутатів, загони червоногвардійців, озброєні робітничі загони, деякі частини місцевого гарнізону. Центральна рада, яка теж мала українізовані військові частини, протистояла, як і більшовики, штабові округу, але обстоювала власне право на владу в Україні.

Деякий час Центральну раду та більшовиків об'єднувала боротьба зі штабом Київського військового округу. Більшовицькі лідери брали участь у роботі створеного Радою Комітету охорони революції. Вони вийшли з нього після засудження керівниками Ради жовтневого перевороту в Петрограді. Після денних боїв у листопаді 1917 р., які вели загони під керівництвом більшовиків, з військовими частинами Тим-

257

часового уряду, останні залишили Київ. Охорону міста здійснювала Центральна рада, але її війська майже не брали участь у боях.

Отже, Центральна рада, проголосивши про своє утворення в березні 1917 р., отримала підтримку значних верств українського суспільства. До її складу входили представники різних політичних, громадських, наукових, кооперативних, культурно-освітніх, молодіжних організацій. Представляючи їхні інтереси, Рада розробляла програму своєї внутрішньої та зовнішньої політики. Вона доносила зміст принципових положень на всеукраїнських з'їздах, конференціях, інших зібраннях. Універсали, прийняті нею в цей період, свідчили про початок законотворчої діяльності, а робота Генерального Секретаріату – про формування системи виконавчої влади в цілому, тобто про відродження національної державності.

2. ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. НАСТУП РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ НА УКРАЇНУ. ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

У листопаді 1917 р. в Києві склалося своєрідне двовладдя. Місто контролювали більшовики й Центральна рада. Рада спиралась на підтримку широких мас населення. У різних регіонах її визнавали як державну установу в Україні. Тому 7 листопада 1917 р. вона проголосила свій III Універсал. "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою", – говорилося в ньому. – Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів". Ішлося про федерацію народів, які входили до колишньої Російської імперії, включаючи Росію, Кавказ, Крим, Донське військо, Кубань, Сибір, Молдавію та Башкирію.

У III Універсалі проголошувалася програма політичних і соціальноекономічних перетворень в Україні, а саме: ліквідація приватної власності на землю, установлення 8-годинного робочого дня на підприємствах, контроль над виробництвом, скасовування смертної кари, запровадження судової реформи, забезпечення демократичних свобод, установлення персонально-національної автономії для національних меншостей. Українська Народна Республіка мала намір негайно розпочати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками. На кінець грудня 1917 р. призначалися вибори до Українських Установчих Зборів.

258

Проте загострювались суперечності між Центральної радою і більшовиками. Із грудня 1917 р. Раднарком радянської Росії проголосив написаний В. Леніним "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради." Цим документом він визнавав Українську Народну Республіку та все, що стосувалося національних прав і національної незалежності українського народу. Але Центральна рада не розглядалась як "повноважний представник трудящих і експлуатованих мас Української Республіки".

Ленін вимагав від Ради припинити дезорганізацію фронту – не пропускати контрреволюційні війська на Дон на допомогу Каледіну, припинити роззброєння червоногвардійців, солдатів царської армії, які перейшли на бік радянської влади. Було заявлено, що в разі неприйняття цих положень радянська Росія вважатиме Центральну раду "у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні". Генеральний Секретаріат з обуренням відкинув ультиматум. Збройна сутичка з північним сусідом була неминуча.

Уцей самий час у Києві більшовики скликали І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Серед його 2 тис. учасників більшість представляла селянські спілки та українізовані військові частини, що підтримували Центральну раду. Лише 124 депутати були прихильниками ленінців. Вони ухвалили залишити дане зібрання й прибули до Харкова.

Уцьому місті проходив III обласний з'їзд Рад Донецько-Криво- різького басейну. Об'єднавшись із його делегатами, київські більшовики проголосили себе Всеукраїнським з'їздом Рад. Його робота проходила 11–12 грудня 1917 р. З'їзд проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Він визнав

їїфедеративною частиною Російської радянської республіки й заявив про "рішучу боротьбу із згубною для робітничо-селянських мас політикою Центральної ради".

На з'їзді був утворений Центральний Виконавчий Комітет Рад, до якого мала перейти вся повнота влади в Україні. Він сформував перший радянський робітничо-селянський уряд – Народний Секретаріат. Раднарком радянської Росії визнав його єдиним законним урядом Української Республіки.

Отже, у кінці 1917 р. – на початку 1918 р. в Україні утворилися дві влади: Центральна рада та Генеральний Секретаріат у Києві та Центральний Виконавчий Комітет Рад і Народний Секретаріат у Харкові. Між ними не могло бути ніякого порозуміння. Тому більшовицький уряд розпочав збройний виступ проти Центральної ради. Він мав

усвоєму розпорядженні озброєні робітничі загони, частини червоно-

259

гвардійців, у тому числі й з Росії, і поступово брав під свій контроль усе більшу територію. Коли радянські війська наближалися до міст, більшовицькі організації на підприємствах піднімали збройні повстання на їхню підтримку. У цій боротьбі залишилося нейтральним селянство. Воно було розчаровано неефективною політикою Центральної ради на селі й відмовило їй у підтримці.

Центральна рада переконувалася, що радянська Росія прагне нав'язати Україні підлеглий їй харківський уряд. Тому перед національними лідерами постало питання про остаточний розрив відносин з північним сусідом і проголошення незалежності. Дане питання обговорювалося на засіданні Центральної ради 9 січня 1918 р., а в ніч на 12 січня М. Грушевський оголосив останній IV Універсал, яким проголошувалася "вільна Українська Народна Республіка", самостійна, "від нікого не залежна, суверенна". Згідно з Універсалом Генеральний Секретаріат дістав назву – Рада Народних Міністрів, яка стала виконувати покладені на неї обв'язки.

В Універсалі проголошувалося, що "всі громадяни УНР повинні стояти непохитно на стороні добутої свободи і прав нашого народу", "боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки". За кілька днів до цієї події було ухвалено "Закон про персонально-національну автономію". Ним гарантувалося кожній національній меншості в Україні право на влаштування свого життя відповідно до національних традицій.

Значна частина України на цей час уже була зайнята більшовицькими військами. Щоб допомогти своїм частинам, які наступали, київські більшовики 16 січня 1918 р. почали збройне повстання проти Центральної ради, місцем основних дій якого став завод "Арсенал". Воно було жорстко придушене через кілька днів.

Готовність захищати Центральну раду від більшовиків виявила студентська й гімназична молодь Києва. 300 юнаків були направлені на вузлову станцію Крути в Чернігівській губернії, щоб зупинити червоні війська. Проте радянські частини, що наступали, зім'яли оборону. Вони знищили майже всіх, хто чинив опір. Деяким хлопцям пощастило врятуватися. Вони розібрали залізничну колію і на кілька днів зупинили наступ радянських військ.

Центральна рада та Рада Народних Міністрів продовжували працювати в Києві. Але Дарниця вже була в руках червоних частин. Вони після першого невдалого штурму столиці розпочали обстріл міста, який продовжувався кілька днів. Центральна рада, визнавши свою поразку, змушена була віддати розпорядження про евакуацію урядових установ. 26 січня 1918 р. війська більшовиків увійшли до Києва.

260