book_ukr

лилися репресії, прокотилася нова хвиля арештів і висилки багатьох українофілів у віддалені райони імперії, громади були розпущені.

Відродження громадівського руху відбулося в 70-х рр., коли почали відновлювати свою діяльність громади в Полтаві, Чернігові та інших містах. Особливо активно працювала київська "Стара громада". Київські громадівці в січні 1873 р. створили Історичне товариство Нестора Літописця і згуртували навколо нього кращі наукові сили. Цього самого року їм вдалося заснувати Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, яке ставило за мету всебічне вивчення рідного краю. У 1874 р. за їхньою участю в Києві відбувся III Всеросійський археологічний з'їзд, який продемонстрував перед світом високий науковий потенціал українських учених. У 1875 р. "Стара громада" придбала російську газету "Київський телеграф", яка стала її друкованим органом. На сторінках цього видання стали публікуватися статті на гострі соціально-економічні теми.

Активізація громадівського руху викликала шалену лють реакціонерів, що гуртувалися навколо газети "Киевлянин". У ній друкувалися статті з критикою громадівського сепаратизму, викриттям "антиросійського спрямування" діяльності відділення Російського географічного товариства. У 1875 р. консерватор М. Юзефович надіслав до Петербурга рапорти та доповідну записку про підривну діяльність українофілів, їхнє "приховане зазіхання на державну єдність Росії".

Для перевірки його сигналів, а також діяльності громад було створено спеціальну імператорську комісію, куди ввійшов і М. Юзефович. Результатом роботи комісії стало видання Олександром II у травні 1876 р. Емського акта. Згідно з ним не дозволялося викладання українською мовою будь-яких дисциплін у початкових школах. Вилучалися книжки, написані українською мовою, звільнялися з роботи вчителі-українофіли. Рідною мовою заборонялося писати, співати, грати театральні вистави, перекладати з російської та іноземних мов. Дозволялося лише друкувати історичні пам'ятки й деякі художні твори під суворим контролем цензури. Отже, намагання паралізувати український рух було ще жорстокішим і послідовнішим, ніж заходи, передбачені валуєвським циркуляром.

Після вбивства народовольцями Олександра II в Україні посилилися репресії проти громадівців. Щоб не давати підстав для звинувачення їх у антицарських або сепаратистських настроях чи діяльності, частина громадівців стала уникати активної участі в громадському житті. Вони зайнялися літературною, науковою, викладацькою діяльністю і стали активно співпрацювати у відкритому в 1882 р. в Києві журналі "Київська старовина".

Одним із тих, хто не зламався під тиском переслідування царською владою громадівського руху, не відмовився від своїх демократичних переконань, був Михайло Драгоманов (1841–1895 рр.), випускник,

191

а потім професор Київського університету. Звільнений з університету за політичну "неблагонадійність", він змушений був виїхати за кордон і за домовленістю зі "Старою громадою" став видавати в Женеві в 1878 р. часопис "Громада".

Разом зі своїми однодумцями Сергієм Подолинським, Михайлом Павликом Драгоманов використовував часопис для утвердження ідеї федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. На його думку, основою федерації мають бути громади вільних і рівних людей, об'єднаних для колективної праці на спільній землі, фабриці чи заводі, для гармонійного розвитку особистості. Обстоюючи право українського народу на розвиток своєї національної культури, Драгоманов не закликав до проголошення незалежної Української держави. Він вважав, що Україна розвиватиметься у складі Росії як рівноправна федеративна одиниця, що всі її природні, людські, духовні багатства використовуватимуться насамперед на благо українського народу.

Як людина, що послідовна у своїх політичних поглядах, Драгоманов гостро критикував своїх товаришів-громадівців, зокрема київських, за їхнє небажання вийти за межі культурницької діяльності й перейти до розв'язання ключових політичних, національних і соціально-еконо- мічних проблем. "Стара громада" не сприйняла думок свого колишнього однодумця й припинила фінансування женевської "Громади", після чого часопис перестав існувати.

Після скасування кріпосного права в Росії частина радикально налаштованої інтелігенції прагнула зробити все для поліпшення становища багатостраждального народу, який в її очах уособлювався із селянами. Тих, хто боровся проти самодержавства й пережитків кріпосництва, називали народниками, а започаткований ними рух – народницьким.

Одним із перших виник гурток народників у Петербурзі в 1871 р. на чолі з М. Чайковським. Такі самі гуртки з'явилися в 1872 р. у Києві, у 1873 р. – в Одесі. Активними членами гуртка були: в Києві – П. Аксельрод, в Одесі – Ф. Волховський, А. Желябов. Восени 1873 р., усвідомивши необхідність об'єднання своїх сил у боротьбі з царизмом, гуртки "чайковців" Петербурга, Києва, Москви та Одеси утворили федеративну організацію революціонерів. В Україні народники під виглядом учителів, майстрів досить успішно діяли серед селян, робітників і учнівської молоді в Чернігівській, Полтавській, Подільській, Харківській, Катеринославській, Таврійській губерніях.

Проте влітку 1874 р. серед народників, які розраховували підняти сільське населення на боротьбу проти існуючого політичного ладу, почалися арешти. Селяни не підтримали ні бунтарів, ні пропагандистів. За ґратами опинилися сотні народників. Багатьох із них від-

192

правили на заслання, частина відмовилася від боротьби, і лише деякі залишилися вірними розпочатій справі. Розгром руху в 1874 р. змусив народників переглянути свою тактику.

Восени 1876 р. в Петербурзі було створено нову організацію "Земля і воля", до складу якої належали вихідці з України – Й. Аптекман, Л. Дейч, С. Кравчинський, Д. Лизогуб та ін. У програмі "землевольців" крім питання про організацію боротьби за землю і волю для селян ішлося також про заснування "народно-революційних організацій" для розгортання широкої агітації серед населення, їхньої боротьби проти дій властей, у тому числі створення умов для збройного повстання.

Українські народники, які мали зв'язки із "Землею і волею", 1875 р. створили самостійну організацію "Південні бунтарі". Для здійснення своїх планів вони обрали Чигирин Київської губернії. Головні події розгорнулися в 1877 р., коли Я. Стефанович і його однодумці, використавши царистські настрої селян, склали "Височайшу таємну грамоту" від імені царя. Цар нібито наказував своїм підданим створювати таємні загони й повставати проти поміщиків і місцевої влади. Так звану "Чигиринську змову" восени 1877 р. було розкрито, її організаторів заарештовано.

Був приречений на невдачу й політичний терор народників, початок якому в січні 1878 р. поклав постріл Віри Засулич у петербурзького градоначальника Трепова. Терористичні акти мали місце в Одесі, Києві та деяких інших містах України. Протягом 1878–1879 рр. поліція розгромила найбільші гуртки та групи, а їх активістів віддала до суду. Генерал-губернатори, у тому числі в Україні, отримали широкі повноваження в боротьбі з тероризмом.

1879 р. на базі "Землі і волі" утворилися дві організації – "Народна воля" та "Чорний переділ". Однак у 1878р. народовольські групи з'явилися в Харкові, Києві, Одесі, Кам'янці-Подільському, Чернігівській губернії. Після вбивства в березні 1881 р. Олександра II вони виникли в Єлисаветграді, Полтавській губернії, на станції Люботин та в інших місцях України.

Наприкінці 80-х рр. в Україні сформувалося нове покоління молодої національної інтелігенції, яке рішуче виступало за національні права для свого народу, політичну свободу і соціальну справедливість, чого не наважувалися робити їхні попередники. Першою такою групою "національно свідомих" українців у 1891 р. стало "Братство тарасівців". Його організаторами називають студентів Івана Липу, Бориса Грінченка та Миколу Міхновського. Зібравшись на могилі Тараса Шевченка в Каневі, вони поставили собі за мету реалізувати його основні ідеї. Члени товариства розгорнули активну роботу щодо залучення у свої лави однодумців з різних міст України. У Харкові вони створили "Молоду громаду", яка намагалася писати наукові праці, організовувала лекції, сходки, вистави на українську тематику.

193

"Тарасівці" встановили контакти з аналогічними групами у Полтаві, Києві, Херсоні, Одесі, надаючи рухові загальноукраїнського значення та політичного спрямування.

Свої погляди на майбутнє України "тарасівці" виклали в праці "Символ віри молодих українців", опублікованій у львівському журналі "Правда". Вони критикували українофілів за їхню надмірну залежність від російської культури, закликали вивчати національну духовну спадщину. На доказ своєї "українськості" вони зобов'язувалися розмовляти лише рідною мовою, домагатися викладання нею у школах, натхненно боронити українську справу. Актуальною і для сьогодення є їхня думка про те, що лише економічно розвинена держава, матеріально забезпечений народ здатні по-справжньому піклуватися про національно-освітні справи. Проте зробити багато із запланованого "тарасівцям" не вдалося. У 1893 р. поліція провела арешти і братство припинило свою діяльність.

Незважаючи на репресії, кількість громад серед студентської молоді продовжувала зростати, що порушило питання про координацію їхньої діяльності в межах України. У 1897 р. з ініціативи Д. Антоновича та О. Кониського було утворено "Всеукраїнську загальну організацію" з консультативним комітетом у Києві. Одними з перших кроків комітету були спроби надрукувати у пресі "Послання до українців", заснувати своє видавництво "Вік" та відкрити книгарню. Для допомоги тим, хто зазнав з боку поліції переслідувань за патріотичну діяльність, було засновано спеціальний фонд. Проте організація обмежувалася в основному культурно-освітньою діяльністю.

У другій половині XIX ст. в Україні, як і в цілому в Росії, склалися умови для поширення ідей марксизму. Радикально настроєна інтелігенція, студентська та учнівська молодь у цьому вченні, на відміну від народницьких постулатів, дотримувалися поглядів про поділ суспільства на експлуататорів і експлуатованих. Приваблювало й те, що, наголошуючи на наближенні останньої, найбільшої сутички між буржуазією та пролетаріатом, передбачалося, що вона відбудеться в недалекому майбутньому й прогресивна молодь власними зусиллями зможе сприяти цим епохальним подіям, а потім брати участь у будівництві нового життя на принципах соціалізму.

Перші твори К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема "Маніфест Комуністичної партії" та "Громадянська війна у Франції", було видано російською мовою в кінці 60-х – на початку 70-х рр. Потім було перекладено три томи "Капіталу". З К. Марксом зустрічалися Іван Фесенко, Дмитро Лизогуб, Іван Кауфман. Для популяризації нового вчення багато зробив студент Київського університету Микола Зібер. Окремі

194

положення економічної теорії Маркса у своїх працях використовував Сергій Подолинський, аналізуючи розвиток капіталізму в Україні. Окремі розділи "Капіталу" українською мовою переклав Іван Франко.

Велику роль у поширенні ідей марксизму в Росії, у тому числі й Україні, відіграла заснована в Женеві 1883 р. група "Визволення праці" на чолі з Георгієм Плехановим. Марксистська література переправлялася в Україну через Львів за сприяння Івана Франка, Михайла Павлика та інших революційних демократів. Літературу розповсюджували серед марксистів Києва, Одеси, Херсона, Катеринослава. Окремі праці передруковувалися на гектографах і розповсюджувалися серед студентської молоді.

Водночас із поширенням марксистської літератури в різних містах України виникали марксистські гуртки та групи. Кілька місяців діяв такий гурток у Києві, створений у 1889 р. А в 1891 р. Яковом Ляховським і Борисом Ейдельманом у Києві було організовано Російську групу соціал-демократів, яка особливо активізувалася зі вступом до неї Ю. Мельникова. У створеній ним школі-майстерні, відомій під назвою "Лук'янівський клуб", робітників навчали не лише спеціальності, а й знайомили з нелегальною літературою, прищеплювали навички пропагандистської діяльності у трудових колективах.

З метою вивчення марксистської теорії такі гуртки виникають

у1892 р. в Катеринославі, у 1890–1893 рр. – в Одесі, у 1893–1894 рр. –

уХаркові, у 1891–1894 рр. – у Херсоні, у 1894 р. – у Полтаві. Наприкінці 80-х – у першій половині 90-х рр. групи, які займалися пропагандою та розповсюдженням соціалістичної літератури, діяли в Сумах, Чернігові, Кременчуці, Олександрівську, Ізюмі та інших провінційних містах і містечках України.

У другій половині 90-х рр. розрізнені соціал-демократичні гуртки і групи, які вели пропагандистську роботу у великих промислових центрах, починають об'єднуватися в загальноміські організації. У березні 1897 р. утворився Київський, а в грудні цього ж року – Катеринославський союзи боротьби за визволення робітничого класу. Восени 1896 р. соціал-демократи Одеси зробили спробу сформувати Південноросійський робітничий союз, а в 1897 р. їхні миколаївські однодумці – Союз миколаївських робітників. Названі організації брали активну участь у пропагандистській роботі та страйковій боротьбі пролетаріату до розгрому їх поліцією.

195

Контрольні запитання

1.Що послужило причиною відміни кріпосного права в Російській імперії?

2.Яке значення мали реформи 60–70-х рр. ХІХ ст. для подальшого розвитку Російської імперії?

3.Що свідчило про індустріалізацію України у складі Російської імперії у 60–90 рр. ХІХ ст.?

4.Розкажіть про діяльність українських громад на Наддніпрянській Україні на початку 60-х та у 80–90-х рр. ХІХ ст.

196

Лекція 13

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

УСКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ

УДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Еволюція державного устрою Австро-Угорщини.

2.Соціально-економічний устрій західноукраїнських земель.

3.Робітничий і селянський рух на західноукраїнських землях.

4.Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях.

5.Українська культура у другій половині ХІХ ст.

1. ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ

Після придушення революції 1848–1849 рр. в Австрійській імперії династія Габсбургів зробила все можливе, щоб ліквідувати поступки, яких домоглися від неї поневолені народи, і зміцнити владу цісаря та його уряду. У 1851 р. було скасовано так і не введену в дію конституцію 1849 р., запроваджено цензуру, заборонено існування громадських організацій. У такій обстановці саморозпустилася Головна руська рада в Галичині. В імперії проводилася політика нацьковування однієї нації на іншу.

Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії мали той самий адміністративний лад, що й інші регіони. Галичиною управляв намісник зі своїм апаратом, йому підпорядковувалися начальники повітів, суд, прокуратура, жандармерія. Намісник (цю посаду до 1916 р. обіймали виключно поляки) у 1854 р. не допустив реалізації указу цісарського уряду про поділ Галичини на українську й польську частини з окремим управлінням у кожній. Проте у зв'язку з глибокою політичною кризою в країні, спричиненою зокрема воєнними невдачами в Італії (1859) та у війні з Прусією (1866), австрійський уряд змуше-

197

ний був установити конституційне правління. Згідно з федеративною конституцією, проголошеною в 1860 р., передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейсратом, з одного боку, та обласними сеймами – з іншого. Це був крок до федеративного устрою держави. Цим намагалася скористатися польська шляхта в Галичині. Продовжуючи виношувати плани відновлення власної державності, вона взяла курс на автономізацію цього краю під своїм керівництвом.

На основі нової конституції Галичина, як і інші провінції імперії, отримала право створити крайовий сейм. Проте система виборів до цього представницького органу була такою, що до його складу обиралися в основному великі землевласники, що створювало підґрунтя для майбутніх непорозумінь між ними й селянськими масами. Формально була проголошена рівноправність поляків і українців, фактично повнота влади була в руках польської шляхти, яка влаштовувала гоніння на українську культуру, полонізувала всі сфери суспільно-політичного

йкультурного життя краю.

2.СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УСТРІЙ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Економічне становище Галичини, Північної Буковини, Закарпаття у другій половині XIX ст. визначалося реформою 1848 р. Остаточно скасувавши панщину, реформа залишала селянам земельні наділи, господарювання на яких не могло забезпечити нормальних умов для існування їхніх сімей. Держава виплатила поміщикам велику грошову компенсацію за викуплені у них селянські землі, проте витрачена сума поверталася до казни у вигляді різних поборів і збільшених податків із селян. До того ж за умовами звільнення кріпаків землевласники залишали за собою ліси, пасовиська, які раніше були у спільному користуванні.

Невеликі земельні наділи галицьких селян поступово зменшувалися внаслідок їхнього поділу між дітьми та продажу багатіям. Наприкінці XIX ст. в Галичині близько половини орної землі належало великим власникам. До них на роботу наймалися колишні кріпаки, що свідчило про їхнє незадовільне матеріальне становище й подальше розорення. Ці та інші негаразди змушували галичан шукати кращої долі за океаном. Розпочинався процес їхньої еміграції до США, Канади та інших країн. Великих масштабів набули сезонні заробітки в Німеччині, Франції та Росії.

У сільському господарстві, як і в промисловості, західноукраїнські землі того періоду залишалися найвідсталішими провінціями АвстроУгорщини. У 50–70-ті роки розпочалося будівництво залізниць у цьо-

198

му регіоні. Залізнична колія з'єднала Краків і Перемишль зі Львовом, потім із Чернівцями, а згодом Львів мав зв'язок з українськими землями, що входили до складу Росії. Це сполучення велося не лише

зекономічних, а й з воєнно-стратегічних міркувань.

Уперші десятиліття після реформи не лише галицька адміністрація не сприяла розвитку місцевої фабричної промисловості, поміщики також не були зацікавлені у відпливі робочої сили із сільського господарства. Це відповідало економічним інтересам імперії, яка вважала українські землі ринком збуту товарів з інших її розвинених регіонів

іджерелом дешевої сировини. Унаслідок установлених урядом високих митних тарифів занепадала харчова промисловість. Чи не найвідсталішими серед усіх галузей були металургія та машинобудування. У цілому промисловість мала переважно дрібний, кустарно-реміс- ничий характер і була слабомеханізованою.

Інтенсивніше розвивалися видобувні галузі промисловості. Нафтові промисли в районі Борислава й Дрогобича в 1870–1900 рр. збільшили видобуток нафти майже у 12 разів. Нафта вивозилася на переробку до Австрії та Угорщини. Переважна частина бурого вугілля з галицьких шахт теж пішла на задоволення потреб найрозвиненіших провінцій імперії. Вельми успішно працювали лісова та лісопильна промисловості, маючи значні запаси цінної деревини, але й ця продукція відправлялася за межі регіону.

Реформа 1848 р. сприяла швидшому розвитку міст, а разом з тим

іторгівлі. 1990 р. чисельність жителів Львова зросла до 160 тис. осіб. Проте за кількістю населення такі міста, як Чернівці, Ужгород, Стрий, Станіслав, Дрогобич, Мукачеве та інші, були невеликими. Вони не відігравали помітної ролі в економічному житті краю. Торгівля в містах велася в основному на ярмарках і базарах, намітилася спеціалізація.

Із розвитком капіталізму на західноукраїнських землях відбувався процес формування промислового пролетаріату. Його лави поповнювали селянство, що розорювалося, ремісники й кустарі, котрі не витримували конкуренції підприємців, члени сімей робітників. Відмітною рисою пролетаріату Галичини була велика кількість сезонних поденних робітників. За характером робітничий клас краю був інтернаціональний: українці, поляки, євреї, німці та інші, матеріальне становище яких було скрутним.

Робочий день тривалістю 12–16 год., мізерна заробітна плата, що нерідко замінювалася видачею різних товарів, марок або квитків, різноманітні штрафи, відсутність техніки безпеки, кваліфікованої медичної допомоги – усе це не задовольняло життєвих потреб робітників. У цілому західноукраїнський робітник відрізнявся від робітника, який виконував ті самі обов'язки в інших регіонах імперії, своєю безправністю та повною залежністю від підприємця!

199

3. РОБІТНИЧИЙ І СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Робітничий рух у Галичині в 50–60-ті рр. розвивався слабо, оскільки австрійське законодавство забороняло створення робітничих організацій і проведення страйків. Перше робітниче товариство "Зірка" було створено у Львові 1868 р., після прийняття в 1867 р. закону про збори та об'єднання. У 1870–1871 рр. відбувся страйк друкарів і шевців Львова, які домоглися скорочення робочого дня й підвищення заробітної плати. До такої форми боротьби вдавалися нафтовики Борислава та працівники інших професій.

Із середини 80-х рр. виступи трудівників стали більш масовими, з чітко визначеними вимогами. Так, у 1884 р., витримавши сутичку з поліцією, перемогли 3 тис. нафтовиків, у 1886 р. львівські мебльовики подолали опір підприємців і домоглися від них 10-годин- ного робочого дня, установлення мінімуму заробітної плати, щотижневої її виплати, поліпшення умов праці. До страйкового руху поступово приєднувалися робітники Північної Буковини, Закарпаття. У 1897–1899 рр. з вимогою щодо своїх прав виступали будівельники Чернівців, мебльовики Ужгорода.

Удругій половині XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався селянський рух. Особливо напруженою була боротьба селян проти поміщиків, власників лісів, пасовиськ та інших громадських земель. Хлібороби неодноразово захоплювали ці угіддя, користувалися ними, робили потрави й вирубки поміщицьких посівів і лісів, що нерідко закінчувалося розправою. Активно виступали селяни проти насильницького об'єднання своїх земель в один масив для кожного господарства, проти примусового залучення їх до будівництва й ремонту шляхів.

У90-х рр. селянські маси брали участь у боротьбі за рівні політичні та національні права українського населення. З'явилася нова форма протесту – віче (мітинги), яке вперше було проведено 1891 р. в Коломиї. Селяни вимагали від властей загальних безпосередніх таємних виборів до сеймів, скасування несправедливих законів про шляхи, мисливство, а також податків на домашні промисли. Водночас учасники деяких мітингів наполягали на запровадженні української мови

всправочинстві місцевої адміністрації, у школах, протестували проти полонізації тощо. 1897 р. в Галичині зібралося крайове віче, яке закликало до боротьби за політичні свободи та сприятливі умови для розвитку культури всіх народів, які в ній проживають.

200