book_ukr

а українські урядовці виконували директиви центру. Восени 1921 р. Українська економічна Рада прийняла постанову про необхідність створення комісії з обстеження неврожайних губерній з метою вивчення стану справ. Але цю постанову ЦК КП(б)У відхилив, як стверджують документи, "з чисто політичних міркувань – не створювати паніки".

За офіційними повідомленнями благодійницької Американської адміністрації допомоги (American Relief Administration – АРА), голод в Україні спочатку приховували, "оцінюючи кількість врожаю вдвічі більше від реальної кількості, визначеної місцевими органами влади". У голодуючі губернії України не допускалися жодні іноземні організації, у тому числі й АРА. Московський уряд повідомив американську благодійницьку організацію лише про становище, яке склалося в посушливих районах Росії. Що стосується України, то чинилися всілякі перешкоди будь-якій спробі американців вступити в контакт з керівництвом цієї республіки. Офіційно допомогу голодуючому дорослому населенню уряд радянської України дозволив лише 2 травня 1922 р. Розпочати ж її АРА змогла лише з 1 червня того самого року. На початку серпня 1922 р. кількість дітей і дорослих, які щоденно харчувалися у відділеннях АРА в Україні, становила понад 2 млн осіб.

Крім того, значну допомогу голодуючим України надавали іноземні благодійні організації, однією з них була Місія Ф. Нансена, яка об'єднувала десять дрібних: "Джойнт", Міжнародний союз допомоги дітям, Шведський Червоний Хрест, Європейський комітет допомоги студентів та ін. Ознайомившись із ситуацією, представники АРА висловили здивування з приводу того, що з України продукти харчування вагонами відправлялися голодуючим Поволжя, замість того, щоб надіслати їх у неврожайні губернії, де голод лютував не менше. На організацію допомоги голодуючому Поволжю була спрямована досить активна робота партійного, радянського та профспілкового апарату. Уже восени 1921 р. уражені посухою губернії РСФРР було звільнено від продовольчого податку. Вони діставали посильну продовольчу, насіннєву та фуражну допомогу з інших регіонів, у тому числі й з України. Продовольчий фонд активно перерозподілявся, було введено спеціальний податок на користь голодуючих Поволжя. Широко проводилася благодійницька кампанія серед населення, до якої залучали й іноземні благодійницькі організації.

Фактично вивіз зерна за межі України продовжувався. Тільки із серпня 1922 р. по січень 1923 р. до сусідніх республік було надіслано 9 млн пудів зерна. Крім того, 13,5 млн пудів зерна Україна віддала для продажу за кордонами СРСР з метою подолання господарської розрухи та розвитку вітчизняної промисловості. Отже, необхідно кон-

291

статувати дискримінаційний характер з боку центральної влади щодо України під час голодомору 1921–1923 рр., його здебільшого суб'єктивний, штучний характер.

За доби непу відбувалися зміни системи державного управління економікою, зокрема торгівлею та промисловістю, відновлення ринкових інститутів, інфраструктури. Зважаючи на строкатість торговельних структур і форм періоду нової економічної політики, було визнано за доцільне створити єдиний орган з функціями регулювання внутрішньої політики. Таким органом стала Комісія у справах торгівлі, створена при Українській економічній нараді 6 жовтня 1922 р. відповідно до постанови Раднаркому України від 3 жовтня 1922 р. До її складу ввійшли представники Держплану, Наркомфіну, Української Ради народного господарства, Вукоопспілки, Наркомзовнішторгу. Комвнуторг займався розробкою торговельних декретів і постанов, контролював діяльність торговельних організацій, вирішував питання регулювання цін, займався розробкою правил ведення торговельної документації, видавав дозвіл на дії, що сприяли розбудові внутрішньої торгівлі. Було відновлено систему трестів (з 1921 р.), створено їхні об'єднання – синдикати. В Україні в 1922 р. нараховувалось 20 республіканських і 54 губернські трести, вони об'єднали 304 підприємства, діяло 12 синдикатів.

Державна торгівля здійснювала в основному оптову купівлю і продаж, а роздрібна перебувала в руках приватного купця. Державна торгівля в Україні не витримувала конкуренції з приватним торговельним капіталом. Ряд торгів збанкрутіли. Інші були змушені об'єднати свої капітали. У роки непу зміцніла кооперативна торгівля. Її функції змінились. Якщо під час громадянської війни споживча кооперація майже монопольно розподіляла продукти харчування та товари першої необхідності, то в умовах непу вона стала основним знаряддям боротьби за ринок (як внутрішній, так і зовнішній), формою витіснення приватного торговця.

Урозвитку приватної торгівлі найбільш плідними були 1921–1923 рр.

Уцей період комерсанти пустили в обіг капітали, які зуміли приховати від радянської влади після жовтневого перевороту та зберегти під час громадянської війни. Приватна торгівля була представлена товариствами оптової торгівлі, акціонерними товариствами, а також власниками приватних магазинів, крамниць, яток на базарі. Держава надавала приватним торговцям товарні фонди й кошти. Державна промисловість забезпечувала їх текстилем, шкірою, гумовим взуттям тощо. Роль приватної торгівлі швидко зростала, вона зосереджувалася в містах, але й на селі її питома вага була значно більшою, ніж державної та кооперативної. У 1923/24 господарському році приватний

292

капітал в Україні володів роздрібною торгівлею на 83 % Поступово він поширювався в оптово-роздрібній та оптовій торгівлі. Але з 1924 р. почався наступ держави на приватний торговельний капітал (рішення ХІІІ з'їзду РКП(б)). За один тільки 1924 р. приватна торговельна мережа СРСР скоротилась на 100 тис. одиниць.

Щодо відродження ринкової структури, то відповідно до рішення Укркомвнуторгу перша українська (Київська) товарно-фондова біржа була утворена 8 листопада 1922 р. Крім Київської, в Україні були створені Харківська (лютий 1922 р.), Одеська (березень 1922 р.), Запорізька (серпень 1922 р.) товарні біржі. У червні 1923 р. відбулася всеукраїнська нарада представників біржової торгівлі. Однак із 1925 р., коли органи управління і планування одержали великі права, розпочався процес згортання бірж. У 1930 р. в Україні біржова торгівля була знищена. За доби непу як форма регулювання внутрішньої торгівлі були відновлені ярмарки (постанова РНК УСРР, грудень 1922 р.). Використовуючи досвід Нижньогородського ярмарку, Укркомвнуторг зосередилась на їхній організації. 19 січня 1923 р. відкрився Харківський Хрещенський ярмарок, а 18 лютого 1923 р. – Київський контрактовий. Домінуюча роль на ярмарках належала державним органам (продавці). Кооперативні та приватні фірми виступали здебільшого як покупці.

Ринкові стосунки у 1920-ті рр. в Україні розвивались не без проблем. У 1923 р. виникла криза збуту. Причини її в тому, що ціни на промислові товари було встановлено значно вищі, ніж на сільськогосподарську продукцію. Купівельна спроможність селян різко впала. Ціни на промислову й сільськогосподарську продукцію розійшлись, створивши "ножиці цін". Підраховано, що міський житель промислових товарів споживав у 6 разів більше, ніж селянин. Завищення цін на промтовари мало як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. По-перше, темпи зростання випуску промислових товарів відставали від темпів зростання виробництва сільськогосподарської продукції. По-друге, частина промислової продукції йшла на забезпечення державних потреб. По-третє: високі залізничні тарифи та накладні витрати в торгівлі сприяли збільшенню цін на промтовари. Щоб подолати кризу збуту, держава вжила термінових заходів: було прискорено торговельні операції на селі, підвищено ціни на сільськогосподарську продукцію. За один лише рік (із серпня 1923 р. по серпень 1924 р.) оптовий індекс сільгосппродукції збільшився на 72 %. Ціни на промтовари знизилися в середньому на 25,7 %. Водночас почалася боротьба за зниження накладних витрат, за спрощення апарату торговельних органів тощо. Скорочено кредитування приватних торговців. У 1924 р.

293

"ножиці" зімкнулись. Але стало ясно, що попит на промислові товари був значно вищим, ніж пропозиція. Наслідком цього стало нове підвищення роздрібних цін на промтовари. Почалася дезорганізація ринку. Втручання держави (принцип адміністрування і наказу) у ринкові відносини привели до їх загибелі.

Запровадження натурального податку відбувалося відповідно до декретів "Про заміну продовольчої й сировинної розкладки натуральним податком" від 21 березня 1921 р. та "Про розмір продовольчого натурального податку на 1921–1922 рр." від 28 березня, постанови Ради Народних комісарів УСРР 29 березня 1921 р. "Про натуральний податок на зернові продукти" паралельно з роботою щодо виконання продрозкладки в перший рік непу. У тих губерніях, що мали заборгованість, декретом РНК УСРР обсяг продрозкладки зменшувався, виходячи з мінімальних потреб Червоної армії та найголовніших державних підприємств. Для стимулювання хлібоздачі Раднарком України зобов'язував наркомпрод негайно організувати товарообмін. В усіх губерніях було скасовано розкладку на овочі (крім картоплі), птицю, мед і робочі воли. Пом'якшення тиску на селянські господарства навесні 1921 р. була складовою загального нового курсу державної партії щодо села. Постанова РНК УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про дозвіл вільного обміну, купівлі й продажу сільськогосподарських продуктів та фабрично-заводських і кустарних виробів" відкрила селянам можливість реалізації продукції власного виробництва. Однак дозвіл не поширювався на вироби державного сектора, за винятком тих, які видавалися робітникам у порядку натурпреміювання. Обмін і торгівля дозволялися як на ринках і на базарах, так і в інших місцях – з лотків, кіосків і в закритих приміщеннях.

Радикальним кроком на шляху до стабілізації господарства була постанова "Про заходи по відновленню селянського господарства" від 30 грудня 1921 р., згідно з якою відмінявся курс на агітаційнопримусове введення "соціалістичного землекористування". Селянам надавалося право вільного виходу з товариства із землею і вибору будь-якої форми землеволодіння. Таким чином, декрет про денаціоналізацію землі, сільськогосподарської техніки, робочої та неробочої худоби сприяв відновленню селянського господарства. З другої половини 1922 р. в оподаткуванні селян України перегини, спричинені продрозкладкою, було майже повністю виправлено. Настав час справжнього впровадження нової економічної політики на селі.

Якщо ж аналізувати роль продподатку в системі заходів влади початку 20-х рр., то слід визнати, що він був досить важким тягарем для селян, хоча у визначенні його розміру влада виходила із класових

294

принципів: заможні селяни мали сплачувати більший податок, середняки – менший, а бідних селян узагалі від нього було звільнено. Основний тягар податків припадав на заможні селянські господарства.

Угрудні 1921 р. було прийнято декрет про денаціоналізацію середніх і дрібних промислових підприємств, ремісничих майстерень, різних форм кооперацій тощо, які мали місце не тільки в місті, а й на селі. Подальшому розвитку непу сприяв прийнятий у травні 1922 р. ВЦВК закон про трудове землекористування, який дозволяв оренду землі та наймання додаткової робочої сили. В Україні застосовувалися два типи оренди: короткотермінова (1–2 роки) і довготривала (3–6 років).

У1927 р. в Україні орендували землю 22,9 % селянських господарств,

азасоби виробництва – 56,9 %.

Під час непу в Україні відбувся унікальний експеримент – спроба переведення на ринкові засади цілої галузі (вугледобувної). У Донбасі із серпня 1921 р. за рішенням Раднаркому почали здавати в оренду дрібні шахти, значна частина з них за ініціативою низових партійних працівників або шахтарів була навмисно затоплена. Хоч через голод шахтарі масами покидали Донбас, перспектива працювати на приватного господаря або орендатора виявилася страшнішою від недоїдання. Лише урядова комісія на чолі з І. Смілгою дещо прискорила перехід до оренди, застосувавши метод "батога й пряника". Але вже на початку 1924 р. в Донбасі не залишилось жодної орендної шахти. Причини такого явища виявилися типовими: непомірні податки та причіпки інспекторів, вимоги влади досягнути в найкоротший термін максимальної прибутковості, чиновницька тяганина, ворожість населення. Незважаючи на спад видобутку вугілля, у березні 1922 р. московське Політбюро не підтримало прохання пленуму ЦК КП(б)У про виділення Донбасу обігових коштів і кредиту для закупівлі техніки за кордоном.

Подоланню руйнацій у галузі економіки України сприяла грошовофінансова реформа у квітні 1922 р., у роботі якої взяв участь відомий економіст Л. Юровський. Незабаром в обіг вступили золоті й срібні монети. Тоді ж було випущено паперовий червінець, який прирівнювався до 10 карбованців золотом. Через рік з'явився червінець, що містив 8,6 г золота й мав тверде забезпечення. Ці державні акції селяни зустріли приязно, бо на золоту десятку могли купити і плуг, і борону, і ситцеву тканину, і одежину. Весною 1924 р. грошова реформа завершилась. Торговий оборот почав здійснюватися на основі твердої валюти. Суттєвою умовою еволюції нової економічної політики стала сільськогосподарська кооперація (із жовтня 1921). Сільськогосподарська кооперація до 1928 р. охопила 82,5 % селянських господарств України. Крім спеціалізованих і кредитних, існували

295

змішані кооперативні товариства, в яких разом функціонували індивідуальні, головним чином заможно-середняцькі та колективні господарства. У середині 20-х рр. в Україні склалася цілісна кредитна система для розвитку аграрного сектора. Важливе місце в ній посідали кредитні товариства. Період 1922–1927 рр. характеризувався розквітом сільськогосподарського виробництва. За цей час валова продукція сільського господарства країни зросла майже вдвічі. Проте врожайність зернових культур у 20-х рр. не досягла показника щорічного збору зерна в 1911–1915 рр. Архівні матеріали показують занепад сільського господарства до 1923 р. і після 1927 р. Нова економічна політика, початок деформації якій поклала хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр., стала згортатися. На зміну їй прийшла жорстка адмі- ністративно-командна система управління, яка характеризувалася порушенням законності, політичними процесами, масовими репресіями, наступами на життєвий рівень селянства.

Таким чином, на початку 20-х рр. з метою подолання економічного колапсу і збереження політичної влади більшовики використали світовий досвід організації господарства на ринковій основі. Відродження ринкових відносин, що відбувалося в умовах жорсткого контролю і регламентації держави, не означало відмови більшовиків від основних постулатів марксизму.

2. СТАЛІНСЬКА ПОЛІТИКА БУДІВНИЦТВА СОЦІАЛІЗМУ В СРСР

Упартійних документах 1923–1927 рр., які готувалися передусім

вОргбюро і Секретаріаті ЦК, тобто за вирішальною участю Сталіна, усе чіткіше вимальовувалася тенденція форсування темпів індустріалізації. Навряд чи виправдовують відмову від непу посилання на три кризи цієї економічної політики: у 1923, 1925 та1928 рр.

Нагадаємо, що 1925–1927 рр. характеризувалися високими темпами індустріального розвитку, але тільки тому, що до ладу ставали відповідальні підприємства. На квітневому (1929) пленумі ЦК ВКП(б) Бухарін визнав: у цей час індустріалізація здійснювалася за рахунок витрати інвалютних ресурсів і емісійного податку. Власних коштів для розгортання промислового будівництва було обмаль, бо підприємства не працювали за справжнім госпрозрахунком. Виявилися марними сподівання Л. Красіна на довгострокову багатомільярдну зовнішню позику, що дозволило б, на його думку, протягом п'яти–семи

296

років зробити стрибок, на який в іншому разі довелося б витратити 20–25 років. Повноважний представник СРСР Х. Раковський спочатку в Англії, а потім у Франції майже домовився про угоди на фінансову участь цих держав в індустріалізації СРСР за умови часткового визнання царських боргових зобов'язань. Проте угоди були зірвані консервативними силами країн Заходу й негнучкою зовнішньою політикою Радянського уряду, на яку дедалі більшою мірою впливав Сталін. Отже, єдиним істотним джерелом коштів для капітального будівництва у промисловості залишалося сільське господарство.

Опозиційний блок на чолі з Троцьким, Каменєвим і Зінов'євим напередодні ХV з'їзду ВКП(б) запропонував накласти примусову позику на селян (за тезами опозиції – "куркулів") у розмірі 150–200 млн пудів хліба, щоб за рахунок експорту поповнити валютний фонд індустріалізації. Але в тезах ЦК ВКП(б) до з'їзду ці пропозиції осуджувалися. Незабаром з'їзд солідаризувався з позицією більшості Центрального Комітету й наголосив на тому, що максимальне перекачування коштів із сільського господарства до промисловості, обстоюване прихильниками "надіндустріалізації", призвело б до політичного розриву із селянством і підриву сировинної бази самої індустрії.

ХV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви щодо складання першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29–1932/33 господарські роки. У них на збалансованій основі висувалися три взаємопов'язані завдання – прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп приросту обсягу продукції – 16 %), розгортання часткової колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням наприкінці п'ятирічки до 20 % селянських господарств) і піднесення рівня народного добробуту. За своєю спрямованістю цей документ більше відповідав доктрині воєнного комунізму. Хоча з'їзд засудив "надіндустріалізаторів", він не відкинув повністю практику встановлення державою-монополістом завищених цін на промтовари і, відповідно, – занижених цін на сільськогосподарську продукцію. Ішлося про те, щоб утримати занижені ціни, за якими держава купувала на ринку хліб, до кінця п'ятирічки.

У директивах закладався надто високий показник селянських господарств. При цьому підкреслювалася добровільність об'єднання, але мало хто сподівався реалізувати цей показник без примусу. Нарешті, сама по собі колективізація, безвідносно до директивного рівня об'єднуваних селянських господарств, забезпечувала встановлення на селі аж ніяк не соціалізму, а лише різновиду воєнно-комуністичного ладу (у тій мірі, зрозуміло, в якій лад здатний реально існувати). Уперше чітко проголошувалося переважання плану над ринком. Уже у звітній

297

доповіді ЦК Й. Сталін висунув волюнтаристську тезу про те, що радянські плани є не планами-прогнозами, а планами-директивами.

Уз'їздівський документ закладалася думка: товарообіг у міру успіхів будівництва соціалізму дедалі більше перетворюватиметься на продуктообмін, а торговельний апарат буде врешті-решт замінено апаратом "соціалістичного розподілу продуктів". Протягом 1928 р. тривала напружена розробка на основі директив ХV з'їзду ВКП(б) першого п'ятирічного плану. Працівники Держплану СРСР не спромоглися своєчасно впоратися з цим незвичайним завданням. П'ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану у двох варіантах (відправному та оптимальному) завершилася тільки навесні наступного року.

Уквітні 1929 р. ХVІ конференція ВКП(б) розглянула і схвалила оптимальний, напруженіший варіант плану. Через місяць V Всесоюзний з'їзд Рад оголосив його державним законом.

Після виведення зі складу політичного керівництва "надіндустріалізаторів" Троцького, Зінов'єва і Каменєва, Сталін і його союзники в партії раптом самі перехопили ідею "надіндустріалізації". Серед тих, хто йшов за генсеком, були члени партійно-державного керівництва України – генеральні секретарі ЦК КП(б)У Каганович (до липня 1928 р.) і Косіор, а також голова РНК УСРР Чубар, якого призначили на цю відповідальну посаду після усунення в липні 1923 р. Раковського. Відразу після ХV з'їзду партії політичне керівництво держави почало застосовувати "надзвичайні заходи проти куркуля". Це означало повернення до комуністичної політики періоду громадянської війни. За допомогою грубого тиску на селян у січні–лютому 1928 р. в Україні заготовили 70 млн пудів хліба. Хлібозаготівельну кризу було подолано.

Адміністративний тиск на селянство заводив у безвихідь. Це підтвердили найближчі події: узимку 1928/29 рр. хлібозаготівельна криза повторилася в значно гострішій формі через неврожай в основних житницях – Україні й Північному Кавказі. Замість того, щоб досягти економічної рівноваги шляхом зниження темпів промислового будівництва, Сталін зробив навпаки: він різко форсував їх.

З 1929 р., оголошеного генсеком "роком великого перелому", почалася авантюристична політика комуністичного штурму – з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найзаможніших селянських господарств і примусовою колективізацією господарств усіх інших селян. Почалася відчайдушна, але безуспішна спроба утвердити ніколи не бачену господарську систему – цілком відірвану від ринку. Нова політика характеризувалася найвищим ступенем централізації управління і рішучою його опорою

298

на командно-адміністративні методи. Запровадження карткової системи постачання перешкоджало робітникам і службовцям витрачати зароблені гроші на придбання товарів народного споживання понад гарантований картками мінімум. У високооплачуваних працівників "отоварювалося" не більше чверті заробітної плати. Тому можливості стимулювання продуктивності праці різко зменшилися.

Натомість великі зусилля витрачалися на те, щоб налагодити моральне заохочення праці, головним чином через організацію масового виробничого змагання. Воно дістало назву "соціалістичного". Було взято курс на зміну госпрозрахунку, що охопив сферу управління (трестівський госпрозрахунок), господарським розрахунком безпосередньо в процесі виробництва. З цією метою ЦК ВКП(б) 5 грудня 1929 р. прийняв постанову "Про реорганізацію управління промисловістю". Велика промисловість України майже повністю перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів, наділених не меншими повноваженнями, ніж главки ВРНГ періоду громадянської війни. У республіканських наркоматів залишилася тільки промисловість місцевого значення.

Як типово авторитарна влада, більшовицька диктатура використовувала методи залякування, судового переслідування інакомислячих, терор до окремих осіб і соціальних груп, які вважалися нелояльними, потенціально ворожими. Терор ніколи не був для Росії чимось незвичним, і у ХХ ст. також. Невдачі в будівництві соціалізму, аварії, виробничий брак, некваліфіковані рішення – усе це було досить зручно списати на "шкідників", "саботажників", "замаскованих ворогів народу", "злісних опортуністів", "іноземних шпигунів", "невиправних злочинців". Маховик репресій розкручувався поступово. Поки неп розвивався, зростала економіка – переслідування мали здебільшого уповільнений характер.

В Україні репресії стали частішими з кінця 20-х рр. Після організованої ДПУ в 1928 р. "шахтинської справи" звинувачення у "шкідництві" стали рутинними. На кожного, хто мав дореволюційний диплом про вищу або середню спеціальну освіту, автоматично лягало тавро "буржуазного спеціаліста". Багаторічне безжалісне переслідування спеціалістів з дореволюційними дипломами призвело врешті-решт до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції. Їхнє місце у промисловості зайняли "висуванці" з робітників або спеціалістів, спішно підготовлені на курсах, у технікумах і вищих навчальних закладах. У цих людей не було вже проблем із соціальним походженням, проте терор не слабшав. Масові репресії почалися після вбивства у Смольному 1 грудня 1934 р. С. Кірова.

299

Центр не бачив інших методів боротьби з лавиною недоліків у роботі державних і партійних органів, крім нещадного терору. Після серії вибухів на шахтах Кемерово Сталін 23 вересня 1937 р. вирішив, що репресії слід посилити, тому 30 вересня новим наркомом внутрішніх справ став М.І. Єжов. При ньому репресії дійсно набрали небувалого масштабу, особливо після сумно відомого пленуму ЦК ВКП(б) у лютому – березні 1937 р., на якому основні труднощі в економіці пояснювались діями саботажників, шпигунів і диверсантів, замаскованих троцькістів.

Пік терору припав на 1937 р. Від репресій не можна було захиститися навіть за допомогою партійного квитка. Навпаки, удосконалюючи апарат ЦК ВКП(б) як нервовий центр тоталітарної системи, Сталін приділив особливу увагу партійним кадрам. У партії було створено обстановку "полювання на відьом". Той, хто не брав участі у викритті так званих "ворогів народу", ризикнув власним життям. "Великий терор" 1935–1938 рр. став завершальним акордом (і наслідком) репресивної політики, яка проводилася в попередні роки, в Україні було заарештовано понад 300 тис. громадян.

Соціальна ціна технічної реконструкції 20–30-х рр. виявилася надто високою. Та конкретні результати капітального будівництва були вагомі. У промисловості нараховувалося 35 об'єктів вартістю понад 100 млн карбованців кожний. З них в Україні розміщувалося 12 об'єктів – 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали 3 металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігантами серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).

Індустріалізація викликала істотні зміни в структурі народного господарства. Іншим стало співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній продукції народного господарства. На жаль, занижені ціни на сільськогосподарську сировину й відповідно завищені – на продукцію промисловості, що переробляла цю сировину, не дають можливості встановити реальну участь промисловості та сільського господарства в утворенні національного доходу. Харчова промисловість України напередодні першої п'ятирічки давала більше продукції, ніж разом узяті машинобудування, чорна металургія і кам'яновугільна промисловість.

Наприкінці 30-х рр. продукція машинобудування вийшла за вартістю на перше місце, що забезпечило подальший індустріальний розвиток народного господарства на власній технічній основі. Істотні

300