book_ukr

вель на Північному Кавказі, у рішенні Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) у грудні 1932 р. відмічалося, що українізація Кубані – не що інше як петлюрівщина. Після цього будь-яка українізація за межами України припинилася: з 14 грудня – на Кубані, з 15 – на території Центральної Чорноземної області Росії, у Казахстані та на Далекому Сході. З 1 вересня 1933 р. діти українців у цих регіонах могли відвідувати лише російські школи. З ініціативи наркома освіти України В. Затонського були звільнені з роботи всі завідувачі відділів народної освіти в районах, 90 % – завідувачів обласних відділів народної освіти, 200 працівників Наркомату, 4 тис. вчителів. У грудні 1932 р. під Харковом було розстріляно понад 200 кобзарів та їхніх поводи- рів-охоронців і розповсюджувачів національного пісенного епосу. Нарешті, у липні 1933 р. прийнято постанову "Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації й про завдання боротьби з ними". У січні 1934 р. у пресі йшлося вже тільки про більшовицьку українізацію, а потім у другій половині 1937 р. зник навіть цей термін. Під час реорганізації системи освіти з'явилися нові підручники, які фальсифікували історію України – зокрема Б. Хмельницького називали провокатором, зрадником російського й українського народів. 1938 р. викладання російської мови ввели в усіх українських школах із 2-го класу (не без наполягання М. Хрущова).

Отже, потрібно зробити висновок, що українізація була тимчасовою політичною поступкою центру Україні, мала обмежений характер, торкаючись головним чином освітньо-культурної сфери, але, на жаль, і остання врешті-решт зазнала репресій, була в цілому згорнута.

Перетворення в галузі культури, які належало здійснити радянській владі, розглядалися як переворот у свідомості, рівнозначний культурній революції. Життя вимагало істотного поліпшення рівня грамотності народу. Перший всеросійський перепис 1897 р. засвідчив, що в Україні могло читати й писати 27,9 % населення. На початку ХХ ст. становище майже не змінилося. У грудні 1919 р. Ленін підписав декрет про ліквідацію неписьменності. Відповідно до нього все неписьменне населення Російської Федерації від 8 до 50 років було зобов'язане навчатися грамоти рідною або російською мовою за бажанням. У травні 1921 р. ідентичний декрет ухвалив Раднарком УСРР. Поряд з Народним комісаріатом освіти (Наркомосом) УСРР і підвідомчими йому школами й культосвітніми установами до справи лікнепу залучалися комсомольські та профспілкові організації, комнезами, кооперація червоноармійські частини. Усю цю роботу координувала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Активістів лікнепу називали культармійцями.

311

Нагадаємо, що починаючи з 1923 р. координаційні функції в організації цієї важливої роботи перейшли до товариства "Геть неписьменність!" Щоб надати його діяльності авторитету, на чолі товариства було поставлено голову ВУЦВК Петровського. Для заохочення тих, хто навчався, почали використовувати переважно не засоби примусу, а пільги. Так, робітники звільнялися на дві години від роботи із збереженням заробітної плати, а селянам надавалася 20-відсоткова знижка при обо- в'язковому страхуванні майна. Після стабілізації бюджету держава дістала можливість узяти на себе основну частку витрат на розгортання гуртків з ліквідації неписьменності, навчання в яких здійснювалося безплатно. Лікнепівські підручники випускалися мовами основних національностей. Для подання методичної допомоги активістам цього руху було організовано десятки культармійських університетів.

Найважливішою проблемою загальноосвітньої школи вважалося переведення її на рідну мову учнів. Незважаючи на нестачу вчительських кадрів і підручників, будівництво національної школи просувалося досить успішно. Розбудова національної школи здійснювалася під управлінням утвореної в 1924 р. при Наркомосі республіки Ради нацменшостей. Не менш важливим було залучення до навчання всіх дітей відповідного віку. Неспроможність держави фінансувати народну освіту за відсутності місцевих ресурсів призвела на початку 20-х рр. до істотного згортання мережі шкіл. Становище почало виправлятися тільки з 1924 р., коли український уряд зміг розпочати підготовку до запровадження обов'язкового початкового чотирирічного навчання дітей. У містах це завдання було в основному виконане за кілька років. У селах становище виявилося гіршим. У 1927/28 навчальному році близько 35 % дітей шкільного віку ще залишалися поза школою.

Упровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Координатором зусиль державних органів і громадськості у цій справі став Комітет сприяння всеобучу на чолі з головою уряду Чубарем. Доводилося одночасно розв'язувати проблеми створення підручників, будівництва, ремонту та обладнання шкільних приміщень, налагодження випуску дитячого одягу та взуття, підготовки кадрів. Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 р. показав, що тільки 22,9 % учителів мали вищу або середню спеціальну освіту. А всеобуч вимагав істотного збільшення шкіл і, відповідно, вчителів. Проблема кадрів розв'язувалася шляхом розширення мережі педінститутів, технікумів та училищ, скорочення строків навчання у них, часткової орієнтації на курсові форми підготовки, мобілізацію комсомольців на педагогічну роботу в початкових школах. Отже, всеобуч було здійснено до кінця першої п'ятирічки.

312

Притаманна дожовтневому часові різноманітність форм навчання поступово зникла. В усій країні в 1932 р. було затверджено єдину структуру загальноосвітньої школи: початкова (І–IV класи); неповна середня (І–VII класи) і середня (І–Х класи). У 1935 р. було встановлено єдиний день початку нового навчального року – 1 вересня, а також єдиний день закінчення занять для кожного типу шкіл, визначалася кількість уроків для відповідних класів, їхня тривалість (45 хв), порядок прийому учнів до школи, переведення до наступних класів, складання іспитів. Запроваджувалася п'ятибальна система оцінки знань школярів. Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Від учителів вимагалося не відступати у викладі матеріалу від тексту підручників. Еталоном шкільного курсу вітчизняної історії з 1938 р. став сталінський "Короткий курс історії ВКП(б)". У другій п'ятирічці посилилося будівництво шкіл, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів.

У культурному житті важливою була проблема фахових кадрів. Адже невелика кількість старої інтелігенції, яка вирішила не емігрувати, а залишитися в країні, не могла задовольнити потреб народного господарства і культури. До того ж вона працювала у вкрай несприятливих умовах і поступово була майже повністю винищена за стандартними звинуваченнями у "шкідництві". Місце "буржуазних спеціалістів", які гинули в тюрмах і концтаборах, зайняли "висуванці" з робітничого класу і селянства. Найчастіше вони не могли скільки-небудь задовільно справитися з покладеними на них функціями. З початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців за скороченою програмою через робітфаки, вузи й технікуми. За першу й другу п'ятирічки українські навчальні заклади підготували їх майже стільки, скільки було в усій дожовтневій Росії. Цим вузьким спеціалістам не вистачало загальної освіченості й культури, достатньої теоретичної підготовки та практичного досвіду.

Для запровадження тотального контролю над творчістю радянських митців їх у середині 30-х рр. було об'єднано за фахом у відповідні спілки. Проте режим не обмежився тільки цим. Починаючи з 1933 р., на українську інтелігенцію почалося справжнє гоніння. А після вбивства Кірова репресії в усій країні набули регулярного характеру й перетворилися на звичну повсякденність. Особливо постраждали від них література і мистецтво. Протягом 1934–1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

Створюючи сприятливі умови для вибіркового прогресу освіти і культури, тоталітарна держава водночас придушувала в зародку будь-яке відхилення від дріб'язково регламентованої лінії поведінки.

313

Масовий "відстріл" інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народу, загальному рівні науки і культури, функціонуванні народного господарства й на обороноздатності країни. При зовнішній увазі до національних форм культури тоталітаризм виявив неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу заідеологізованими стандартами так званого "соціалістичного реалізму".

Відмовившись від непу в економіці, демократизму в політиці, пар- тійно-радянське керівництво країни на чолі зі Сталіним перейшло на шлях уніфікації у сфері культурного будівництва. Вільний розвиток і творче змагання різних асоціацій і груп, об'єднань і спілок дедалі більше унеможливлювалися. Швидко зникали поліфонія, багатобарвність і різноманітність культурного життя. Найпопулярнішими та найуживанішими офіційною пропагандою на рубежі 20–30-х рр. стають слова "єдиний", "єдина": єдина (по суті унітарна) держава, єдиний план, єдина система освіти. Єдина трудова школа, єдині навчальні програми, єдині підручники, єдиноначальність, єдиний творчий метод, єдині літературно-художні спілки тощо. ХІ Всеукраїнський з'їзд Рад, який відбувся у травні 1929 р., ухвалив постанову про необхідність уніфікації системи навчання в СРСР. Того ж року питання про єдину структуру освіти в країні обговорювалося на І Всесоюзному з'їзді працівників освіти. Рішення про створення єдиної системи народної освіти в СРСР прийняла Друга Всесоюзна партійна нарада

зпитань освіти (квітень 1930 р.). До середини 30-х рр. було завершено уніфікацію системи народної освіти.

Адміністративне втручання у сферу культури посилювалося у зв'язку

зреорганізацією органів управління нею, зміцненням централізаторських тенденцій у культурній політиці партії. Політику в галузі культури розробляв ЦК РКП(б), зокрема його агітаційно-пропагандистський відділ. У 1930 р. з нього виділився спеціальний відділ культури і пропаганди. Аналогічний відділ існував і в ЦК КП (б)У. У 1933 р. у складі ЦК КП(б)У та в обкомах партії були створені відділи шкіл.

Централізація в системі державних органів відбувалася шляхом виділення з Наркомату освіти (Наркомосу) самостійних структур управління окремими галузями культурного будівництва й передання зростаючого кола питань для вирішення союзним органам. Було створено Комітет з вищої технічної школи при ЦВК СРСР, Всесоюзний Комітет з вищої школи при Раднаркомі СРСР, Всесоюзний комітет по радіофікації та радіомовленню, Головне управління кінофотопромисловості, Комітет у справах мистецтв. Відповідні органи створювалися й на республіканському рівні. Таким чином, компетенція Наркомосу України поступово звужувалася до керівництва загальноосвітньою школою.

314

"Колективізація" не обминула й сферу духовного життя. Уже в другій половині 20-х рр. художня різноманітність культури стала об'єктом шалених атак, а 23 квітня 1932 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про перебудову літературно-художніх організацій". Було вирішено ліквідувати наявні літературно-художні організації та створити єдині творчі спілки. Першою в країні виникла Спілка письменників. Всесоюзний з'їзд радянських письменників, який проходив у Москві із 17 серпня по 1 вересня 1934 р., і з'їзд письменників України (відбувся напередодні) завершили організаційну й творчу перебудову літературного життя. У ній відбився курс на уніфікацію й стандартизацію культурного життя країни. Новостворена спілка, як і решта, що виникли незабаром, покликана була слугувати не стільки творчим інструментом, скільки засобом ідеологізації, "колективізації" всіх "інакомислячих". Багатоманітність культурного життя республіки 20-х рр. давала можливість вичленити з нього такі структури, які найбільшою мірою відповідали духові сталінізму: громадські організації, інтелігенцію й деякі творчі об'єднання, групи, спілки, асоціації, внутрішньоорганізаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче – на ідеологічних і вульгарносоціологічних. Підтримуючи ці структури (а також тенденції до адміністрування й нетерпимість до інших творчих течій), керівні партій- но-радянські працівники нерідко протиставляли їх творчим об'єднанням більш демократичного ґатунку – апологетам нестандартних естетичних стилів і принципів художньої творчості. Унаслідок цього теоретичні дискусії про шляхи розвитку національної літератури та мистецтва, української радянської культури врешті-решт поступово трансформувалися у сферу ідейно-політичної боротьби.

Найпоказовішою в цьому плані є літературна дискусія в Україні в 1925–1928 рр., у ході якої було порушено цілу низку актуальних теоретичних проблем культурного будівництва в республіці: такі, зокрема, як шляхи розвитку національної культури в соціалістичному будівництві, про українізацію культури, роль інтелігенції в соціалістичному культурному будівництві, інтернаціональні зв'язки української культури з культурою російського та інших народів СРСР.

У центрі дискусії опинився письменник-комуніст М. Хвильовий. Один із фундаторів і яскравих представників української радянської літератури, він ще в середині 20-х рр. у числі перших відчув, що у сфері культурного життя країни починають утверджуватися казен- но-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль. Він інтуїтивно усвідомив: у суспільстві визрівають тривожні, загрозливі зміни. У ході літературної дискусії 1925–1928 рр. Хвильовий висунув у своїх

315

памфлетах політично загострені, нерідко суперечливі, не завжди чітко сформульовані в запалі полеміки думки та гасла. В їхній основі лежала передусім щира турбота письменника про підвищення художнього рівня української радянської літератури до рівня світових стандартів. Хвильовий різко виступив проти навали низькопробних, малохудожніх творів – "червоної халтури", "червоної графоманії". Стурбованість станом української радянської літератури спонукала його до обнародування загальнотеоретичних, філософських роздумів про роль і значення будівництва соціалізму в духовному житті людства, загальнолюдських наслідків соціалістичного будівництва в Україні та ін.

У ході дискусії тези Хвильового перекручували, вкладали в них інший зміст, надавали їм ідейно-політичного забарвлення. Його виступи проти російських "напоступовців", "октябристів", пролеткультівців, які претендували на цілковите підкорення літературно-художнього життя України своєму впливові, проти хуторянства й відсталості української літератури були абсолютизовані в гаслі "Геть від Москви!" та орієнтації на "психологічну Європу". Обвинувальний характер виступів на адресу Хвильового в республіці посилювався. Це ускладнювала створювана в українському суспільстві атмосфера підозріливості та недовір'я, інтриг та огульних звинувачень інтелігенції в ідейних помилках, "націоналістичних ухилах" і "націоналізмі". Творча дискусія в українській літературі в 1925–1928 рр. була використана для розгортання повсюдного пошуку "націоналістів" у масових масштабах. Поступово відбувалася зміна акцентів у питаннях боротьби з "великодержавним шовінізмом" і місцевим "буржуазним націоналізмом". "Злобою дня" ставала боротьба проти "місцевого буржуазного націоналізму".

Необхідно підкреслити, що централізація влади і становлення системи адміністративно-командного керівництва неухильно вели до утворення в суспільстві духовно-ідеологічного монополізму. Складався певний політико-ідеологічний комплекс, коли духовне життя розглядалося лише через політику, а політика в усіх випадках підкріплювалася ідеологією. Під ідеологічний тиск підпадали всі галузі культури, усі сфери культурного життя – від лікнепу до охорони па- м'яток історії та культури. Зокрема, наприкінці 20-х рр. у школах і пунктах лікнепу замість бесід на політичні теми, колективного читання газет і журналів тощо запровадили обов'язкові політгодини. У загальному програмному курсі самім лише політзаняттям було відведено близько 30 % навчального часу.

Основою більшовицького виховання була визначена класова боротьба. Під посиленням виховної роботи малася на увазі передусім боротьба проти "ворогів народу". Ідеологізація, побудова виховної

316

роботи на основі класової боротьби, штучно розпалюваного класового розмежування й розшарування в суспільстві негативно впливали на гуманістичний характер і напрями розвитку радянської освіти та культури. Це видно хоча б на прикладі змін у соціальному складі школярів і студентів. Ці зміни добре виявилися на зламі 20-х

і30-х рр. Так, на початку 30-х у школах, особливо в старших класах, порівняно із 20-ми рр. зріс прошарок дітей робітників і колгоспників і різко знизилося число дітей заможніших прошарків населення. Збільшення кількості дітей робітників і селян у школах – факт сам по собі, зрозуміло, позитивний, однак він був викликаний

ісупроводжувався негативними явищами.

Під час "розкуркулювання" селянства зі шкіл виганяли тисячі й тисячі дітей середняків, кустарів, ремісників тощо, разом із батьками вони були змушені покинути рідні місця. В усіх навчальних закладах спостерігалась ганебна картина "виживання" окремих учнів і студентів, розпалювання ворожнечі, протиставлення їх один одному за соціальними мотивами. Великої шкоди інтелектуальному потенціалу та гуманістичному змісту української радянської культури завдало ставлення Сталіна і його прибічників до культурної спадщини. Стосовно деяких питань культурного будівництва Сталін дотримувався, по суті, лівацьких, пролеткультівських поглядів і нав'язував їх у життя.

У першій половині 30-х рр. мережа державних органів охорони пам'яток історії та культури, створена незабаром після революції, фактично припинила своє існування. Місцеві органи були або зовсім ліквідовані, або мали мінімальний штат працівників. Краєзнавчі товариства, залучені до охорони пам'яток, переорієнтувалися на розв'язання місцевих економічних проблем. Вивчення історикокультурної спадщини вилучалося з кола першочергових питань. Трохи згодом зникли й самі товариства.

Ідеологізація сфери збереження пам'ятників і пам'яток історії та культури призвела до того, що провідним критерієм у його оцінці виступала не мистецька, художньо-естетична цінність, а ідеологічний, до того ж вульгарно трактований, зміст. Усьому світові добре відомі наслідки застосування цього дикунського критерію. Досить лише згадати про зруйновані в 30-ті рр. в Києві Михайлівський Златоверхий собор (ХІІ ст.), церква Богородиці Пирогощі (ХІІ ст.), Нікольський військовий собор (ХVII ст.) та інші унікальні споруди. В Україні в 30-ті рр. було заборонено друкування творів дореволюційних учених, письменників, демократичного напряму – М. Драгоманова, П. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського та ін. Опубліковані ж до цього їхні праці

317

(так само, як і багатьох інших авторів) вилучалися з читальних залів бібліотек і передавалися в так звані "Спецсховища". Роботи худож- ників-демократів не дозволялося виставляти, продавати і вони також підлягали вилученню.

4липня 1922 р. в Україні утворено комісію Політбюро ЦК КП(б)У

зантирелігійної пропаганди. Уже через 10 днів її члени розробили "конкретний план дій". Із завданням упоралися швидко, "конкретний план дій" почав утілюватися в життя. Велику роль в антирелігійній пропаганді мала відіграти громадськість. У 1925 р. у республіці виникла "Спілка войовничих безвірників", яка видавала пропагандистську літературу, газету і журнал "Безбожник". Організовувалися антирелігійні семінари, зльоти, диспути, "політбої", спрямовані проти релігії та церкви.

Розгорнутий наприкінці 20-х рр. масовий "наступ соціалізму по всьому фронту" означав початок і нової атаки на церкву. Постанова від 8 квітня 1929 р. фактично забороняла релігійним організаціям створювати фонди взаємодопомоги, особливе богослужіння або інші зустрічі для дітей, молоді, жінок або загальні зібрання з метою вивчення Біблії, літератури, ремесел тощо, а також будь-які інші групи, філіали або гуртки. Не дозволялося організовувати екскурсії, дитячі майданчики, відкривати бібліотеки, читальні кімнати, санаторії або надавати медичну допомогу. Таким чином, діяльність церкви фактично зводилася лише до богослужіння.

15 травня 1929 р. ХІ з'їзд Рад України затвердив нову Конституцію республіки. У ній замість "свободи релігійної та антирелігійної пропаганди" проголошувалася "свобода релігійних сповідань і антирелігійної пропаганди". Священики, служителі релігійних культів, ченці, як і до цього, позбавлялися виборчих прав. Разом із загальним наступом на селянство в 1929 р. розпочався й "вирішальний штурм" церкви. Так само, як і колективізація, і розкуркулення, розорення церкви досягло свого апогею наприкінці 1929 – у перші місяці 1930 р. Священиків виселяли нарівні й разом з куркулями, бо ж їх відносили до категорії селянських господарств, члени яких мали нетрудові доходи. Церкви руйнували, переобладнували на культосвітні установи або віддавали під господарські потреби, дзвони скидали й передавали "на потреби індустріалізації".

Отже, сталінська антирелігійна кампанія деморалізувала суспільство, нівелювала й знижувала рівень його духовності та гуманістичних засад на догоду перекрученій класовій моралі. Вона суттєво знизила гуманістичний потенціал радянського суспільства та його культури. Характерною ознакою сталінізму було те, що він культивував недовіру до людей розумової праці. знецінював їхній досвід

318

ізнання. Інтелігенцію раніше за інших почали огульно звинувачувати у "шкідництві", прихильності до ворожих соціалізмові поглядів

іантисоціалістичної діяльності. На багатьох начіплювали політичні ярлики з усіма наступними "оргвисновками". У ставленні до інтелігенції простежувалася та ж сама лінія, що й до церкви – лінія на розкол, на розбрат, на боротьбу, а не на консолідацію й мирне врегулювання суперечок. Нетерпимість до ряду уявлень і норм поведінки інтелігенції, ідеологічний натиск на неї, інші способи "виховання" створювали хворобливу обстановку в суспільстві.

"Великий терор" 30-х рр. скосив, зокрема, половину складу (14 осіб) створеної М. Хвильовим Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), до складу якої поряд з іншими входили Ю. Яновський, П. Панч. Із знищенням Хвильового та його однодумців були фізично й морально розчавлені паростки мистецтва європейського рівня, один із можливих шляхів розвитку української радянської культури. Серед репресованих у 30-ті рр. (у тому числі за "націоналізм" і "шкідництво") – відомі українські письменники і поети Ю. Жилко, М. Ірчан, І. Кириленко, І. Кулик, І. Микитенко, В. Підмогильний, С. Пилипенко, Є. Плужник, В. Поліщук, М. Скуба, О. Слісаренко, Г. Епік. У республіці було

репресовано близько 500 літераторів. Майже 150 із них загинули.

У30-ті рр. в Україні загинуло багато діячів художнього та музичного мистецтва: талановиті художники Ю. Михайлів, І. Падалка, В. Седляр, композитор П. Толстяков та ін.

Великою втратою для радянської культури стала смерть талановитого, енциклопедично освіченого художника, професора Київського художнього інституту М. Бойчука, якого тривалий час цькували сталінські кати. Групу Бойчука звинуватили у збоченні від реалістичних традицій і відірваності від життя, перебільшенні ролі візантійського монументального живопису в розвитку українського образотворчого мистецтва, у прагненні поєднати "догматичні" прийоми мистецтва іконопису з українською "архаїкою" і "західним формалізмом". Прагнення художника вивести українське радянське мистецтво на європейський рівень тлумачилося як наслідування "націоналістичної орієнтації" Хвильового на "психологічну Європу". Отже, "бойчукистам" інкримінували ідейну змичку з "хвильовизмом". Їх намагалися ізолювати, скомпрометувати в очах інших художників і громадськості, послабити вплив їхньої творчості на розвиток українського мистецтва.

У1936 р. М. Бойчука заарештували й незабаром розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи "бойчукистів".

Сталінізм і його дітище – адміністративно-командна система – завдали великої шкоди гуманістичному змістові радянської науки.

У30-ті рр. вона була переорієнтована з гуманітарних на переважно

319

технократичні ідеї. Унаслідок політики Сталіна наприкінці 20-х – у 30-ті рр. в СРСР (у тому числі, зрозуміло, і в Україні), по суті, припинився розвиток низки галузей науки – статистики, етнографії, демографії, демографічної географії, краєзнавства та ін. Останнє, зокрема, було оголошене "буржуазною націоналістичною наукою". Чистці були піддані всі культурні, академічні, наукові організації.

Величезної шкоди було завдано національному літературознавству й мовознавству. Більшість спеціалістів цих галузей знань заарештували. "Викриття" "ворогів народу" і "буржуазних націоналістів" відбувалося настілки інтенсивно, що наукові установи нерідко фактично обезлюднювалися. Так, у квітні 1933 р. з численного колективу Інституту польської культури ВУОН на волі перебувала лише одна людина. Масові репресії 30-х рр. суттєво знизили інтелектуальний і гуманістичний потенціал радянського суспільства, деформували й загальмували хід культурних перетворень у країні. Культурний прошарок, від якого залежало процвітання суспільства, здатність його до розвитку, зменшився до критичної позначки. Виникла явна культурна дистрофія. Сталінізм призвів інтелігенцію до моральних деформацій і величезних людських втрат. На місце знищених кадрів висувалися нові, нерідко обдаровані, однак їхня професійна підготовка, загальноосвітній і культурний рівень були, як правило, значно нижчими порівняно з репресованими фахівцями.

320