book_ukr

У місті розпочався справжній терор. Згідно з наказом командування радянських частин почалося знищення "всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". У перший день було розстріляно кілька тисяч людей, у тому числі мирних жителів. Заборонялося все, що намітила зробити Центральна рада. Вона була оголошена поза законом. Ті, хто входив до її складу, вважалися карними злочинцями. Громадян, які переховували членів Ради, теж чекали жорстокі покарання. Криваве панування більшовиків тривало три тижні.

Тим часом у Брест-Литовську проходили мирні переговори між Німеччиною та її союзниками і радянською Росією, розпочаті 20 листопада 1917 р. З 29 грудня у пленарних засіданнях переговорів почали брати участь представники Української Народної Республіки, які виступали на них самостійно. Делегація радянської Росії (її очолював Л. Троцький) змушена була визнати даний факт. АвстроУгорщина та Німеччина також не заперечували проти цього. Вони сподівалися, що майбутній договір з Україною допоможе подолати продовольчу кризу в їхніх країнах.

27 січня 1918 р. мирний договір між УНР, з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією – з іншого, було підписано. Відповідно з ним ці держави визнавали незалежність України й зобов'язувалися надати їй збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Але протягом першої половини 1918 р. Центральна рада повинна була поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 400 млн штук яєць, 3 млн пудів цукру. Ці держави мали отримати продовольчі запаси тільки за умови окупації України великими військовими силами.

Скориставшись тим, що керівництво Росії по-різному оцінює хід переговорів, війська цих країн перейшли в наступ проти радянських частин. До них приєднались збройні формування Центральної ради. 3 березня 1918 р. радянська Росія підписала мирний договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною, згідно з яким Україну було проголошено самостійною державою. Спроби Народного Секретаріату організувати відсіч іноземній інтервенції виявилися марними. На початку березня його війська змушені були залишити Київ. У місто ввійшли німці та урядові установи Центральної ради. У середині березня австрійці захопили Волинську, Катеринославську, Подільську, Херсонську губернії. На території республіки був установлений окупаційний режим, який забезпечувався присутністю майже півмільйонної ворожої армії.

Центральна рада після повернення в Київ намагалася продовжити свою державотворчу діяльність. Але проти неї формувалася опозиція. Великих землевласників і промисловців не влаштовували її соціаліс-

261

тичні експерименти, заможних селян – аграрна політика, бідняцькі верстви – невиконані обіцянки з отримання землі, зрусифіковані міщанські кола – національний характер влади. Усі разом засуджували Центральну раду за введення окупаційного режиму. У республіці розпочався партизанський рух.

Німці теж проявляли невдоволення Центральною радою. Вони пересвідчилися, що Рада не мала ніякого адміністративного апарату для збирання продовольства й сировини для Німеччини та АвстроУгорщини. Окупаційні власті почали втручатися у внутрішні справи України. Виник конфлікт між Радою та окупаційною владою. Так, командувач німецьких військ у республіці генерал Ейхгорн попередив селян, щоб вони під загрозою смерті не заважали поміщикам засівати лани. Окупанти дійшли висновку, що Україні потрібна міцна авторитетна влада. І німці, і внутрішня опозиція вважали, що її за історичною традицією міг очолити гетьман.

Удругій половині квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації

вУкраїні зустрілися з колишнім царським генералом П. Скоропадським, нащадком гетьмана І. Скоропадського. Вони висунули вимоги, за яких давали згоду підтримати уряд "сильної руки": визнання умов Брестського миру, а отже – перебування німців і австрійців в Україні, розпуск Центральної ради, відновлення приватної власності на землю, усунення від влади на місцях всіх "непевних елементів".

29 квітня 1918 р. Центральна рада зібралася на своє засідання, щоб ухвалити Конституцію УНР. Однак у цей час до зали ввійшов загін німецьких солдатів і розпустив збори. Це було останнім днем існування Української Центральної ради. Не викликає сумніву, що вона мала заслуги перед українським народом. Протягом свого нетривалого існування їй вдалося підняти народні маси на боротьбу за відродження національної державності, проголосити Українську Народну Республіку. Саме за її діяльності було закладено основи майбутнього політичного, суспільного й економічного ладу вільної та незалежної України. Однак у ході цієї боротьби нею були допущені істотні помилки й прорахунки. Головною помилкою Центральної ради стала її нездатність проаналізувати складність політичної та економічної обстановки в Україні, викликаною революцією, наступом радянської Росії. Молода українська демократія намагалася ставити перед собою грандіозні завдання, вирішувати їх негайно, що виявилося для неї непосильним.

Центральна рада не врахувала слабкість національно-визвольного руху, непідготовленість української нації до будівництва власної держави. А це було зумовлено жахливими умовами багатовікового

262

соціального та національного гноблення народних мас, колоніальним становищем України в Російській імперії. Не було створено єдиного національного фронту всіх українських патріотів у боротьбі за державність. Залишалася неподоланою непримиренна ворожнеча між різними верствами українства.

Помилками були також непослідовність і нерішучість Центральної ради в різних сферах суспільно-політичної діяльності, постійне відставання від перебігу подій, запізнення з проведенням важливих соціально-економічних реформ. Її падіння певною мірою пов'язано зі слабкістю створюваних апаратів державної влади в центрі та відсутністю таких структур на місцях.

Невдалою була зовнішньополітична діяльність Центральної ради. Крім того, вона виявилася недалекоглядною щодо необхідності створення власних збройних сил. А це безперечно вирішило б проблему боротьби з більшовицькою агресією. Відпала б потреба в підписанні договору з австро-німецькими окупантами, які її розігнали.

Поразка Ради була невипадковою. З огляду на наведені вище причини вона мала закономірний характер. Тільки надзвичайно сприятливий збіг багатьох внутрішніх і зовнішніх обставин міг забезпечити тоді перемогу української державності на чолі з Центральною радою.

3. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО. ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд хліборобів-власників. На нього з усієї України прибуло кілька тисяч делегатів. П. Скоропадського, який з'явився в ложі на його засіданні, запросили до президії зібрання. На цьому з'їзді його було обрано гетьманом України. Наступного дня прихильники нової влади захопили державні установи у столиці. Переворот пройшов досить спокійно. У переповненому окупаційними військами місті ніхто не виступив на захист Центральної ради та її уряду.

У перший день свого правління П. Скоропадський оприлюднив "Грамоту до українського народу". У ній він зобов'язувався "негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". "Фундаментом куль-

263

тури і цивілізації мала стати приватна власність, права якої будуть відбудовуватися в повній мірі". Передбачалася повна свобода купівлі та продажу землі за її дійсною вартістю. На економічному й фінансовому полі гарантувалася повна свобода торгівлі й відкривався "широкий простір приватної ініціативи".

Одночасно з "Грамотою" вийшли друком "Закони про тимчасовий державний устрій України". Відповідно до них УНР ліквідовувалася, замість неї проголошувалася Українська Держава. Повноту влади в ній тимчасово, до скликання парламенту, узяв на себе гетьман. Він мав право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею країни, оголошувати воєнний стан, помилувати засуджених. Гетьман заявляв, що буде підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими жорсткими заходами. П. Скоропадський перебував у цілковитій залежності від окупантів, які надали підтримку новому режиму.

Символом гетьманської влади став старовинний козацький герб: "козак з мушкетом", а тризуб став атрибутом військового одягу. Прапором Української Держави стало полотнище із "синьої і жовтої горизонтальних смуг", а в центрі "золотий тризуб з хрестом".

В Українській Державі почалося формування органів місцевого врядування. Висококваліфіковані фахівці призначалися губернськими й повітовими старостами. За роботу в центральних державних установах значно підвищувалась матеріальна винагорода. Кожен службовець і суддя повинен був складати присягу на вірність гетьману та Українській Державі. Проте більшу частину чиновницьких посад обіймали росіяни, місцеві поміщики, земські діячі, судді. Вони швидко перестали приховувати свою ворожість до української державності.

Гетьман намагався також провести судову реформу в країні. Було ухвалено закон про судові палати й апеляційні суди. В Українській Державі діяли три судові палати – Київська, Одеська та Харківська, було утворено Державний сенат у складі адміністративного генерального суду, цивільного генерального суду та сенату. Гетьманський уряд домігся обмеження повноважень окупаційних військових суддів, установлення прокурорського нагляду за їхніми діями на українських землях.

П. Скоропадському вдалося створити більш-менш дієздатний адміністративний апарат, ліквідувати безвладдя та навести порядок у країні. Для зміцнення влади широко застосовувалися репресивні заходи. Їх виконувала Державна варта й окупаційні війська. Однак проти такої політики вже на початку гетьманування П. Скоропадського виступала значна частина українського населення.

264

Відразу після перевороту уряд розпочав розробляти проект широкомасштабної земельної реформи. Її основою стало відновлення приватної власності на землю. Вона передбачала, що поміщики за велику ціну передаватимуть свою землю Держбанку. Він утворить державний земельний фонд. З нього селяни могли б за викуп отримувати певні наділи у власне користування. Цей принцип одержання землі за гроші зустрів рішучий опір з боку більшості землеробів, адже вони сподівались дістати її безкоштовно. До того ж здійснення земельної реформи відкладалося на невизначений час.

Селяни були незадоволені законами Української Держави, які не дозволяли їм у повному обсязі розпоряджатися урожаєм, зібраним ними в 1918 р. Їх обурювали накази про повернення поміщикам майна, яке вони отримали згідно із законодавством Центральної ради. Вони виступали проти примусової праці на поміщиків під час жнив, косовиці, оранки, проти каральних заходів щодо "неслухняних" хліборобів. Селянство звикло, що землею повинні володіти ті, хто її обробляє. Вони зустрічали аграрну політику гетьмана вороже й почали активно чинити їй опір.

Масове незадоволення селян гетьманським режимом виявлялося

впідпалах поміщицьких маєтків, потравах посівів, убивствах великих землевласників, збройних сутичках з прибулими військовими командами формування повстанських загонів. У червні–липні 1918 р.

вУкраїні вибухнуло повстання близько 30 тис. селян Таращанського та Звенигородського повітів Київщини. Виступи перекинулися в села Волині, Поділля, Полтавщини, Херсонщини, Чернігівщини. Серед їхніх керівників були такі відомі постаті, як Н. Махно, М. Григор'єв, М. Кропив'янський та ін. Вони мали різні політичні переконання, але були об'єднані однією метою боротьби з існуючим ладом.

Гетьман і його уряд намагалися активно проводити фінансову політику. Було створено Фінансову раду, яка займалася підготовкою грошової реформи. Передбачалося запровадження єдиної української валюти – гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної ради друкувалися в Німеччині, перші партії їх почали надходити в Україну. Але загострення економічного й політичного становища не дозволили завершити роботу. Повністю взяти під свій контроль фінансову сферу новій владі не вдавалося.

П. Скоропадського підтримували представники промислових кіл, торгівлі, фінансів. На своєму з'їзді в середині травня 1918 р. вони схвалили заходи уряду щодо утворення нового державного та економічного ладу в Україні. Щоб припинати спад виробництва й забезпечити вивіз до Німеччини та Австро-Угорщини промислової

265

сировини, гетьманська й окупаційна адміністрації примушували робітників працювати інтенсивніше. У липні 1918 р. фактично був поновлений царський закон від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках. Істотно збільшувався робочий день. У чорній металургії, стан якої справді був критичний, він тривав 12 год. Ішло масове звільнення непокірних підприємцями. Це боляче відбилося на матеріальному становищі пролетарів. На біржах почали реєструвати безробітних. На початок червня 1918 р. їх нараховувалося близько 200 тис. осіб.

У надзвичайно складних умовах розпочалася розбудова українських збройних сил. Як кадровий військовий гетьман усвідомлював, що без них самостійна держава існувати не може. Він почав формувати регулярну армію. Її основу склали вісім військових корпусів, у тому числі створюваних із частин Південно-Західного й Румунського фронтів. Було розпочато утворення Чорноморського флоту, чотирьох кінних дивізій, Чорноморського козачого кошу тощо. До роботи в генеральному штабі залучалися відомі військові.

Гетьманському урядові вдалося досягти помітних успіхів у справі визнання України на міжнародній арені. Центральна рада мала офіційні дипломатичні відносини лише з Німеччиною, Австро-Угорщи- ною, Болгарією та Оттоманською імперією. Гетьманат крім цих держав обмінявся посольствами з 12 країнами світу, зокрема з Голландією, Данією, Іспанією, Італією, Швецією та іншими, а також з Грузією, Кримом, Доном, Литвою. У травні–жовтні 1918 р. у Києві відбулися переговори делегації Української Держави й радянської Росії про укладення мирної угоди. Вона не була підписана. Російська делегація припинила подальші переговори.

Особливо помітними були успіхи гетьманату в галузі освіти, науки та культури. У всіх державних установах і військових частинах були створені курси українознавства, розпочався процес українізації загальноосвітньої школи. Поряд з існуючими російськими відкривалися українські гімназії. Восени 1918 р. їх було засновано 150, у тому числі в сільських районах.

Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови й літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах. Відкрилися Український державний університет у Києві та Український університет у Кам'янці-Подільському. У російськомовних Київському, Харківському й Одеському університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права. Вивчення рідної мови стало справою державною.

266

У листопаді 1918 р. відкрилася Українська Академія Наук. Її першим президентом став В. Вернадський. Гетьманський уряд не шкодував коштів на культурні заклади. Улітку–восени 1918 р. відкрилися Національний архів, Національна бібліотека, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, "Молодий театр" Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела, Український театр драми та опери тощо.

Однак в українському суспільстві наростало незадоволення гетьманським режимом. У травні 1918 р. відбулися нелегальні з'їзди українських соціал-демократів і есерів. Вони висловили своє несхвалення уряду, а потім і небажання посилати до його складу своїх представників. Про намір вести рішучу боротьбу з існуючим ладом було заявлено на Всеукраїнських з'їздах селян і робітників. До них приєдналися залізничники, телеграфісти. У середині травня 1918 р. сформувався опозиційний Український Національно-Державний Союз (із серпня – Національний Союз) під керівництвом В. Винниченка. До його складу ввійшли соціалісти-самостійники, соціалістифедералісти, соціал-демократи, есери та інші політичні й громадські угруповання. Антигетьманський курс проголосив Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою.

В умовах масового незадоволення гетьманським режимом зросла популярність більшовиків в Україні. У липні 1918 р. вони провели в Москві свій І з'їзд і утворили КП(б)У як складову частину РКП(б). Комуністи вважали, що необхідно відновити революційну єдність України й Росії. Для цього потрібно підняти повстання проти інтервентів. І в серпні 1918 р. більшовики зробили спробу розпочати загальний збройний виступ проти окупантів. Однак повстання зазнало поразки. Широкі маси населення України не підтримали цей виступ.

На початку листопада 1918 р. режим П. Скоропадського втратив і зовнішню військову підтримку. Перед державами Антанти капітулювали Німеччина й Австро-Угорщина. У цих країнах відбулися революції й постало питання про вивід їхніх військ з України. 14 листопада Український Національний союз утворив Директорію з п'яти осіб (В. Винниченко – голова, члени – С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко) для керівництва повстанням проти гетьманського режиму. Після його повалення передбачалося визначити форму державної організації України.

Центром, де формувалися збройні сили Директорії, стала Біла Церква. Туди прибули спочатку С. Петлюра, а потім і останні її члени. Було підготовлено звернення до населення, У ньому повідомлялося, що гетьманська влада має бути знищена, а гетьман

267

оголошувався "поза законом". 17 листопада 1918 р. Директорія зайняла Білу Церкву, Фастів і рухалася на Київ. До них приєднувалися сотні й тисячі селян.

21 листопада 1918 р. повстанці оточили Київ, 14 грудня німці залишили місто, і в нього увійшли вояки Директорії. Гетьман зрікся влади й виїхав до Німеччини, де й провів решту свого життя. 19 грудня 1918 р. до столиці урочисто прибули члени Директорії. На Софіївському майдані відбувся молебень і військовий парад із приводу здобутої перемоги.

Отже, Українська гетьманська держава 1918 р. була об'єктивно необхідним етапом національно-визвольних змагань. Це була спроба перевести українську революцію на конструктивний шлях, відмовитись від радикальних соціалістичних перетворень і спрямувати головні зусилля на розбудову та зміцнення національної державності.

Але режиму гетьмана П. Скоропадського не вдалося консолідувати широкі політичні кола навколо незалежності України. Він не знайшов спільної мови з впливовими українськими політичними партіями. Ці політичні організації скористалися незадоволенням широких верств населення соціально-економічною політикою П. Скоропадського, підняли проти нього повстання, що призвело до падіння гетьманської влади.

268

269

Контрольні запитання

2.Чому радянська Росія виступила з ультимативними вимогами до Центральної ради?

3.Чи могли більшовики визнати незалежність Української Народної Республіки?

4.Чому Центральна рада розпочала мирні переговори з державами Четверного союзу?

5.Чим відрізнялася соціально-економічна політика Центральної ради, Генерального Секретаріату від соціально-економічної політики уряду гетьмана П. Скоропадського?

270